( Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")

Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все більше, поринаєш у світ нової для тебе людини, її душі. Саме так сталося зі мною, коли мені до рук потрапила збірка поезій Миколи Грицая «Під музику дощу».

У першому розділі книги «За волю» ми переносимось у світ війни, до тих, хто своїми життями захищає свою державу.

Наснилася далека рідна хата,
до обрію небесна бірюза,
схвильований, тривожний погляд тата
і мамина в прощальну мить сльоза
(«Наснилося бійцю»)

Здавалось би все так просто, але саме в цій простоті і криється глибина небайдужого таланту автора. Він переживає отой неглибокий, поверхневий сон солдата в окопі. Воїна, який на мить повернувся до родини і живе минулим щастям. Автор тонко відчуває переживання захисника. І таким заглибленим у свій сон постає перед нами воїн, від якого залежить майбутнє України.

Тут у нас надійна оборона,
Батьківщини ми незламний щит.
А неподалік із терикона
цілиться у мене московит.
(«Моя весна»)

Все, до чого торкається душа поета – є глибоким і виваженим. У наступній поезії відчуваєш схвильованість і біль від давньої втрати друга.

Чудові миті! Знов прожити хочу їх…
Та путь до друга затрусив глибокий сніг…
Єство моє на хоче вірити, хоч знає,
що друга вірного вже стільки літ немає.
(«Моєму другові»)

Автор переживає за долю батьківщини, що нині знаходиться у ворожому полоні.

Я чую, як рида Вкраїна-ненька,
бо рвуть її манкурти люті, злі.
І розумію я тепер Шевченка,
котрому серце рвали москалі.
(«Я чую, як рида Вкраїна-ненька»)

І пишається тим, що він є саме українцем:

Я – українець! Я не новорос.
Бо новорос – це зрадник України.
(«Я – українець»)

Читаючи поезії Грицая, відчуваєш гордість за автора, який зневажає тих, хто причисляє себе до орди.

Скажені звірі, гниль брудного дна,
орди з цивілізацією битва.
До бога наша долетить молитва,
Зловмисників покара жде страшна.
(«Росії фашистській»).

Автор пише про «героїчні подвиги» нападників, які зганьбилися перед цілим світом, окупувавши Україну.

Ось така ваша спецоперація,
деградованих військ демонстрація;
ненадійна, прогнила конструкція –
клептоманія з’їла й корупція.
(«Операція «ЗЕТ» або ода «ДРУГІЙ АРМІЇ СВІТУ»)

Але поет є живою людиною, що переживав роки своєї юності, кохання. У його вірші «Зелені очі» відчувається страждання за минулим і нинішньою ситуацією, що склалася між дівчиною і юнаком, яких життя протиставило одне проти одного. Талановита поезія, яку подаю повністю, бо це просто поетичний шедевр.

Я чатував три днини і три ночі –
проклятий снайпер не давав життя.
Але побачив там знайомі очі,
коли знайшов вороже укриття.

Я їх кохав. Тонув у них, як в морі –
щасливі миті, юності літа.
Травневий соловейко, ранні зорі,
і подруга в їх сяйві золота…

О спогади, гоню вас, ніжні, милі.
Навів приціл якраз поміж очей,
але здійснити постріл був не в силі
й відклав гвинтівку від своїх плечей.

Та схибив, бо торкнув билини гострі,
і це останнє, що в житті було.
Я встиг іще помітити той постріл
й відчути, як ударило в чоло…

Лечу, а вітер легітний лоскоче,
пливе з дитинства рідний мій поділ,
ввижаються оті зелені очі,
що бачили мене у свій приціл…
(«Зелені очі»)

Другий розділ книги поезій присвячений родині, роду, батькам. Усе в ньому таке рідне і ніжне, подароване древнім родом з глибини віків, що нині виграє словами у поезіях автора. І тут стільки любові і ніжності, тепла і трепетного відчуття батьківщини.

О диво! В стрімкій штовханині
не втратив я чуйність і сміх.
Що можна так жити, донині
подумати не міг…

Що можемо просто спиниться
і, витерши піт із чола,
Радіти приємним дрібницям,
де трудиться в квітах бджола…

Напитись уволю свободи,
Що доля дарує мені
В зелених багатствах природи
У рідній моїй стороні.
(«Зійду з перегонів»)

Життя є великим учителем і другом, коли ти бачиш навкруги добрі і рідні очі.
Тоді все збувається – і успіхи, і знання, і трудові подвиги. Ти живеш тоді у світі суцільної любові. І коли вже обрій твого життя досяг необхідної висоти для його оцінювання, тоді розумієш, що жив на світі для щастя і любові.

Люблю життя, ясні й похмурі дні,
осінній сум, весни п’янке цвітіння,
і маю, як гадається мені,
і честь незаплямовану й сумління.

Я батько, чоловік, дідусь і брат,
а більшої немає насолоди.
Дітей увага, ніжність онучат –
оце мої найвищі нагороди.
(«Ювілей»)

Поет постає перед нами людиною зрілою і розумною у своїх бажаннях. Життя вже витончило його душу і природнє вміння мислити глибоко і закохано. Йому все хочеться покращити цей світ і він досягає цього у свої поезіях. І вчиться у інших поетів.

Взяв Сосюри томик в руки
і повіяло теплом.
(«Із Володимиром Сосюрою»)

У поезіях Миколи Грицая живе, цвіте, співає рідна земля.

Сокирки в полях схиляють ніжні віти,
липень висипав волошки у траву
і петрових батогів синенькі квіти,
мов краплини неба, бачу я в ставу…

І тому буяє скрізь рясне цвітіння,
і тому птахи свої гніздечка в’ють.
щоб посіяти у світ нове насіння,
а у цім і є життєва суть.
(«Літнє»)

У третьому розділі збірки поезій Миколи Грицая «Чарівний світ» автор подає найсуттєвіші твори про кохання. Гірке, солодке, розділене, не розділене, але таке пристрастне і гаряче, що, здається, можна обпектися. І взагалі, у цій збірці зібрані докупи вірші, де життя вирує і живе, страждає і радіє. Автор глибоко обізнаний з віршотворчістю і тому його поезії виділяються на тлі інших поетів. Сенс життя у поезіях Грицая – любов! До землі, до свого роду, до матері, до жінки, до дітей і друзів, до квітки і яблука, до рибини і ягоди. Уся поезія автора – талановито викладена суть людського буття, непереборне бажання творити, жити, любити.

Шуміли сосни лапами-гілками,
горів рум’янець на твоїх щоках,
лежав самотньо кошик з ягідками,
невтомний джміль гудів десь у квітках…

В промінні раннім золотиться ґанок.
Хвилює спогад, б’ється наче птах.
І ніби знову я відчув на ранок
суничний запах на твоїх устах.
(«По суниці»)

І ось фінал книги поезій Миколи Грицая «Під музику дощу».

Нам награє мелодія проста
по підвіконню краплями в імлі.
Медові і п’янкі твої вуста
гарніші за причастя на землі.

Подякуємо долі за весну,
що й дотепер в серцях не відцвіла
під музику дощу неголосну,
під шепіт вересневого тепла.
(«Під музику дощу»)

Прочитано останнього вірша і стає жаль, що побачення з автором відбулося всього на 146 сторінках. Хочеться його читати і читати. Це зрілий поет, твори якого вишукані і до останньої букви мудрі, справжні, естетично зрілі, наповнені метафорами і порівняннями.

Це справжня поезія! Та, яка бере в полон з першого рядка. Я би дуже сподівалась на те, що ті, хто має можливість оцінювати поетичне слово, по- справжньому закохані у гарну поезію, оцінили би поетичну збірку Миколи Грицая «Під музику дощу». Цей твір є явищем в українській літературі, де любов до світу перемагає чорні сили зла.
Це українська поезія, яку я рекомендую всім читачам, бо тут у кожному слові живе душа поета.

Удвох стрічаємо і день, і ніч, кохана,
і спільно щастя розділяємо й біду,
моя розраднице,супутнице жадана,
заради нас на все без роздумів піду.
(«На пероні»)
18.03.24