Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Про зачарований скарб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про зачарований скарб
Стоїть спекотне літо надворі.
Білизну вітер у дворі полоще.
Сидять діди в тіньочку. Два старі –
Петро й Микола. Інші три – молодші.
Микола – той здебільшого мовчить,
Бува, іноді яке слово вставить.
Петрів же голос увесь час звучить,
Немов до всього є у нього справи.
Дійшли якось в розмові й до скарбів.
Петро й говорить: - Тут їх скрізь багато
Зарито ще із часу козаків.
Але ж закляті – спробуй їх узяти.
Один з молодших: - Я таке ще чув:
Щоб взяти скарб, то треба одмолитись
На стільки літ, як той заклятий був.
Тоді до нього можна підступитись.
- То так, можливо. – голос знов Петра,-
А то іще, говорять, що буває –
Він сам виходить із землі нутра,
Коли великий празник наступає.
От ми колись, ще молоді були…
Микола от не дасть мені збрехати…
Учотирьох зібралися й пішли
В ніч Великодню, щоби скарб дістати.
У нас он горб високий за селом.
Там, кажуть, козаки його зарили.
Вже стільки літ з того часу пройшло,
Але дістати так і не зуміли.
Отож, зібрались ми в вечірній час:
Я був, Грицько та ще Павло з Овсієм.
Лише Овсій жонатий був із нас,
А ми утрьох безвусі, холостії.
Шкода, нікого з них уже й нема,
А то б вони потвердили. Тож, значить,
Пішли ми в ніч. Хто лом в руках тримав,
А хто лопату. От, підходим, бачим,
Аж, наче, пагорб світиться увесь.
То скарб з землі виходить, не інакше.
Нам то ще підігріло інтерес –
То, значить, не пропаща справа наша.
Взялись ломами пагорб ми довбать,
Що стукнемо – аж гулом віддається.
Тоді пішли лопатами копать,
Воно бряжчить, мов об залізо б’ється.
Напевно, скриня кована лежить.
Ще трохи і, напевно б докопались…
Аж глядь – а щось на камені сидить.
Поглянуло. – Копаєте? – спиталось,-
А голову покласти принесли?..
То,значить, замість скарбу у ту скриню,
Щоби спокійно взять його могли,
Ми чоловічу голову повинні
Були покласти. От воно й пита.
А нам би його взяти й розпитати,
Якою саме має бути та:
Чи християнська, а чи супостата?
А ми заклякли, стоїмо, мовчим,
А потім все поки́дали і драла.
Не дивимся під ноги, навіть – мчим.
Нечиста сила так порозкидала,
Що тільки я додому і добрів.
Овсія відшукали десь під тином,
Грицько і погреб у чужий влетів.
Павло в болоті ледве не загинув.
Похорували тяжко ми тоді,
Ледь одвалали знахарки недужих,
А то би неодмінно буть біді.
Ти ж пам’ятаєш то, Миколо-друже?
Микола тільки голосно зітхнув:
- Зізнатись хочу. Досі ще вагався.
То я із вами штуку ту утнув,
Як тільки-но про намір ваш дізнався.
Лиш ви пішли, я вила прихопив,
Одя́г кожуха ще й хутром нагору.
На голову макітру начепив.
До пагорба дістався зовсім скоро.
Ви так тим скарбом зайняті були,
Мене і не помітили одразу.
До мене обернулися, коли,
Я кинув вам оту зловісну фразу.
Я ж думав – просто так посміємось
Над жартом. Зовсім не чекав такого.
Оговтатись й самому удалось,
Коли ви дружно взяли в руки ноги.
Я вслід кричав вам, що пожартував.
А ви не чули…Де там озиватись.
А вранці, чим скінчилося, узнав
І уже страшно стало зізнаватись.
І голову Микола опустив.
Мовчали всі і почувались скуто.
Петро, як рот відкрив, так і сидів,
Мов все не міг повірити в почуте.
Білизну вітер у дворі полоще.
Сидять діди в тіньочку. Два старі –
Петро й Микола. Інші три – молодші.
Микола – той здебільшого мовчить,
Бува, іноді яке слово вставить.
Петрів же голос увесь час звучить,
Немов до всього є у нього справи.
Дійшли якось в розмові й до скарбів.
Петро й говорить: - Тут їх скрізь багато
Зарито ще із часу козаків.
Але ж закляті – спробуй їх узяти.
Один з молодших: - Я таке ще чув:
Щоб взяти скарб, то треба одмолитись
На стільки літ, як той заклятий був.
Тоді до нього можна підступитись.
- То так, можливо. – голос знов Петра,-
А то іще, говорять, що буває –
Він сам виходить із землі нутра,
Коли великий празник наступає.
От ми колись, ще молоді були…
Микола от не дасть мені збрехати…
Учотирьох зібралися й пішли
В ніч Великодню, щоби скарб дістати.
У нас он горб високий за селом.
Там, кажуть, козаки його зарили.
Вже стільки літ з того часу пройшло,
Але дістати так і не зуміли.
Отож, зібрались ми в вечірній час:
Я був, Грицько та ще Павло з Овсієм.
Лише Овсій жонатий був із нас,
А ми утрьох безвусі, холостії.
Шкода, нікого з них уже й нема,
А то б вони потвердили. Тож, значить,
Пішли ми в ніч. Хто лом в руках тримав,
А хто лопату. От, підходим, бачим,
Аж, наче, пагорб світиться увесь.
То скарб з землі виходить, не інакше.
Нам то ще підігріло інтерес –
То, значить, не пропаща справа наша.
Взялись ломами пагорб ми довбать,
Що стукнемо – аж гулом віддається.
Тоді пішли лопатами копать,
Воно бряжчить, мов об залізо б’ється.
Напевно, скриня кована лежить.
Ще трохи і, напевно б докопались…
Аж глядь – а щось на камені сидить.
Поглянуло. – Копаєте? – спиталось,-
А голову покласти принесли?..
То,значить, замість скарбу у ту скриню,
Щоби спокійно взять його могли,
Ми чоловічу голову повинні
Були покласти. От воно й пита.
А нам би його взяти й розпитати,
Якою саме має бути та:
Чи християнська, а чи супостата?
А ми заклякли, стоїмо, мовчим,
А потім все поки́дали і драла.
Не дивимся під ноги, навіть – мчим.
Нечиста сила так порозкидала,
Що тільки я додому і добрів.
Овсія відшукали десь під тином,
Грицько і погреб у чужий влетів.
Павло в болоті ледве не загинув.
Похорували тяжко ми тоді,
Ледь одвалали знахарки недужих,
А то би неодмінно буть біді.
Ти ж пам’ятаєш то, Миколо-друже?
Микола тільки голосно зітхнув:
- Зізнатись хочу. Досі ще вагався.
То я із вами штуку ту утнув,
Як тільки-но про намір ваш дізнався.
Лиш ви пішли, я вила прихопив,
Одя́г кожуха ще й хутром нагору.
На голову макітру начепив.
До пагорба дістався зовсім скоро.
Ви так тим скарбом зайняті були,
Мене і не помітили одразу.
До мене обернулися, коли,
Я кинув вам оту зловісну фразу.
Я ж думав – просто так посміємось
Над жартом. Зовсім не чекав такого.
Оговтатись й самому удалось,
Коли ви дружно взяли в руки ноги.
Я вслід кричав вам, що пожартував.
А ви не чули…Де там озиватись.
А вранці, чим скінчилося, узнав
І уже страшно стало зізнаватись.
І голову Микола опустив.
Мовчали всі і почувались скуто.
Петро, як рот відкрив, так і сидів,
Мов все не міг повірити в почуте.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
