Я лежу, я камінь спотикання...

І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою.
с. 22.
Як глобально неординарно сказано. Ця мерзенна епоха швондерів і мізерних душею чи взагалі бездушних грошолюбів спотикнулася об долю Ігоря Павлюка, яка - доля, як і долі більшості нормальних поетів - нагадують цим "казлам і казлихам", що є ще Бог, є духовність в людині і рано чи пізно вона переможе. Дивіться, люди, в небо, а не тільки в калюжу, яку зробив безхатько, і в якій ви зір не бачите, а тільки наживу, бо є жуки - скарабеї, які і з посліду здатні гроші робити.
Не претендую,
народе,
на поводиря

Та обіцяю нащадкам
лірично снитись.
с.113
Якщо країна остаточно обидліє, то краще хай поводирем буде Поет, а не плюгавий блазень.
Все летить по колу.

Ось і я вертаюся назад
В перший клас...
Та вже у іншу школу...
с.115.
Поет мовби каже: о земле, народе, тобі варто почати жити спочатку, що підтверджує цитата з наступної поезії:
Можеться нове життя почати,
Що уже ніколи не мине.
с. 116
Це - вічність, яка світить із рядків книги, це світло, дороговказ, які будуть жити і після того, як поета не стане.
Хтось скаже: у Павлюка думки про смерть, це своєрідне кокетування зі світом, читачем чи прагнення заглиблення у вічність. Нам всім цікаво, а що там, за виднокругом, у ніби-то кращих світах.
Але хто там побував, уже не повернеться, щоб розповісти.
Кажуть ті, що мали клінічну смерть, і їх відкачали, врятували, повернули лікарі до життя, можуть щось розповісти.
Хтось шукає золото, і гине,
Хтось шукає Бога і живе
У Небесній вічній Батьківщині,
Де немає ні стежин, ні вен.
с.120
Чи не це дороговказ народові, як жити? Це - життєвий і творчий вибір поета, вічного гуманіста і борця за правду.
Ігор Павлюк: поет абсолютно оригінальний, не сходий на інших, самобутній.:
Міняється голосом вовк з журавлем восени,
І злюча, як совість, блукає між душами правда...
Коли мені важко,
ховаюсь в молитву, у сни.
Але воскресаю,
Хоч прагну сховатись назавжди.
Іще не пора мені.
Вірю у вирій із вирв.
(с. 121)
Ну от звідки можуть прийти такі рядки? Він,здається, розуміє мову звірів і птахів, як хтось у реаліях - іноземну мову. Перегуки, асоціації з війною сучасною яка ніби поза кадром, оці вирви, в яких має бути язичницький вирій - рай. Нелегкий рай поета.
А може йому дано відчути сакральний зміст природніх і життєвих явищ? Кожен, певне, поет, займається цим, але іноді здається, що Ігор Павлюк підійшов до їхньої розгадки наближче..
Сльоза журавлина і вовча сльоза нероздільні - що за цими Образами - сам поет -- поєднання журавля і вовка... Позитиву й негативу? Більше запитань, ніж відповідей.
А чому його Мамай танцює, а не традиційно грає і співає?
Так, кобзарі також підтанцьовували. Так робив Остап Вересай. Але Мамай - це міфічна постать.
А далі, а далі
Мовчатиме космос, як вовк.
Лиш два журавлі за усіх проячать над рікою.

Дивлюся на листя.
Я також сьогодні замовк.

І що це зі мною?
Мовчить поет чи його літературний герой, як вовк. І що це з ним? Стає вовком, щоб з вовками жити, по вовчому вити? Чи навпаки, помінятися голосами із журавлем і закурликати у світ?
Вчуся не подобатися людям
Чому? Бо поет має казати правду, може тому. Бо спілкується з вічністю...
І далі - до вовчої теми - плаче вовк із серцем журавлиним, журавлі крізь нашу кров летять.
Колись про Бетховена писали, що в його музиці звучать голуби і крокодили, а в Павлюка свої звірі-птахи-герої - вовки і журавлі в його душі промовлять до нас.
Але люди вже сльозам не вірять,
Вже не вірять крові і зіркам.

Ліпимо зі снігу диво-звіра,
А реально я виходжу сам.
с. 130 "Сніг"
То, виходить, диво-звір -- зоряний вовк із журавлиним серцем і голосом.
Маю досвід душі,
Все во благо на Божій дорозі,
Світ пішов не по ній.
Світ пішов не туди.
Заблудив...
І кінець вірша як висновок --
Буду сам я до Неба йти.
Отак поети йдуть до неба, вчаться не подобатися людям.
Живу як умію у цьому скловатному світі, де шістки козирні влетіли в прості королі.

Пиши.
Допоки в тебе місія - писати...
І душам
Світлом власної душі
До Господа
Красивий шлях вказати.
Врешті-решт у поетів одне й те саме завдання -- світити душею і красивий шлях до Господа вказати.

Між церквою й корчмою - такий білий і чорний шлях поета життєвий.
с. 177.
Я ще Мауглі серцем,
і світ ще до мене сміється --
Вовка людської зграї
під іменем
"Ігор Павлюк".
Цікаве трактування. То все ж таки вовк, чи на певному етапі вовк, поки не поміняв голосу на журавлиний?
Поет, немов шаман племені тумбо юмбо, який віршами молиться до Бога, з якого його ж плем'я - духовні канібали, які лиш хочуть хліба і видовищ -- зробили ідола з вождя, а не шамана, а вождь тільки про золото дбає, а шамана пророка - оббрехали, обплювали а потім розп'яли, бо нема пророка у своїй вітчизні.
Як дивовижно правдолюбний шаман переікається в творчості Павлюка із Ісусом Христом, розп'ятим за правду.
с.188.
Знаменитим поетом сам Будда був
І Христос...
І усі пророки,
Всі, хто слово про Бога
Кров'ю своєю писав,
До висот звав душі глибокі.

Не від світу оцього поети всі,
Тому йдуть і зовуть у вічність.
А для світу оцього поети - сіль.
Свічі.
с.192.
Душа грустит о небесах,
Она нездешних нив жилица.
Люблю когда на деревах
Огонь зеленый шевелится -
Щоось подібне зустрічаємо і в Єсеніна, якого вбили за те, що він написав правду - "Країна негідників" ("Страна негодяев") - коротко і ємко охарактеризував свою паразитичну Батьківщину, яка нині з Україною духовною воює -- два протилежні світи.
А наразі в собі Божий храм я плекаю,
Як вмію.
Хочу сам стати храмом --
Всевишній щоб в мене вселивсь, -
На собор Петропавлівський схожий,
А чи на Софію,
На якій ще монголи щаблями писали без слів.
с. 191.
Оце плекання в собі пророка притаманне Ігорю Павлюку, хоч ще нещодавно у цій же книзі він називав себе вовком людської зграї... У ньому живе і те, і те, почергово вселяючись в душу, як голос вовчий міняється на голос журнавлиний. А ти, читачу, вибирай сам, що тобі більше підходить - бути вовком чи шаманом, якого оббрехали і розп'яли.
Глупе серце без голови.
В голові безсердечно темно.
Може, нас прокляли волхви?
Може гнали ми їх даремно?

Їх усіх пожалів Христос,
Як жалів і прощав душевних,
Коли бачив іконів стос
Чи базарні хрести дешеві.

Адже він і Петра простив,
І напевне простив би Юду...
Якби прощення той просив,
Як бандит на хресті прилюднім.

...Але ж ми розп'яли волхвів,
Це найперші наші поети.
Тому тінь наших кровних слів -
Мов космічне життя у Леті.
"Прокляття волхвів"
с. 198
Ця наївна казочка про Ісуса. Не простив він волхвів, а його рукою "Святий" "рівноапостольний" князь Володимир винищив 9 мільйонів язичників. Навіть якщо правда, що вони приносили людські жертви, то не приносили так багато, як християни. А чи простила "свята" християнка княгиня Ольга древлян за справедливе вбивство свого подонка князя Ігоря -- зажерливу гниду, яка ніяк нажертися не могла?
Вона спалила місто древлян хитрістю, а делегацію їхню близько 100 чоловік, які прийшли до неї, живцем закопала. То хто милосердніший і справедливіший скажіть, християни - безсердечні убивці чи таки язичники, чесні справедливі люди в діяннях воїх, згадаймо Франкового Захара Беркута, який свого сина віддав замордувати татарам, аби врятувати всю свою язичницьку громаду. Ось хто мученик за правду, а не Ісус, якого зробили мучеником, і який насправді на хресті не умирав, а був у склепі похований, як свідчать джерела.
Ось тому Ігор Павлюк і шкодує волхвів - перших наших поетів і пророків, а християнство, після тисячолітнього прокляття волхвів, починає поступово відмирати, а язичництво - відроджуватись, бо люди хочуть бути природніми і правдивими, і жити в справедливості, а епоха Христа і сатанинського панування Радянської влади з головними Сатанаїлами Леніним і Сталіним - минає.
Спішить пташа сльозиною зорі
Із того дня печального у січні...
Не тільки день,
Вже я повечорів.

Лягаю спати.
Завтра буде вічність.
с. 207
Я.Ч. І скільки таких оригінальних художніх відкриттів: Не тільки день, вже я повечорів" - згадує мимоволі Лінине "Поезія - це завжи неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" - це повною мірою можна віднести до творчості Ігоря Павлюка. Важко зустріти більш оригінального поета, причому ці Образи в нього зрозумілі, прості, і часто контрастні - це, здається, його коронний художній прийом. І цих оригінальних образів - цілі розсипи у його книзі, і не тільки в цій, в усіх.
Недарма ж він лауреат Народної Шевченківської премії...
Молюся за внука,
За всіх із ким
Звела мене доля тут...

А ті, хто читатимуть ці рядки,
Хай щастя у них знайдуть.
с. 211 Перед моїм 55-літтям.

Модерна квітка у трипільській вазі - оце вся творчість Павлюка така, його влучна самохарактеристика.
с. 215 "55. Період піврозпаду".

За карантин хтось тілом помужнів,
Хтось нагуляв жирок душі драглистий.
А хтось себе, відчувши, зрозумів -
І став поетом - словотанцюристом.
с. 258 Фейсбучики як рубаї хайямівські.
Поема "Степ"
"Я не Голота, Золото й парчу
Візьму не в турка -
В осені з рікою.
с.278
Це ще раз говорить про те, що козак Мамай, якого уособлює і сам автор, різниться від козака-здобичника, яким є Голота,
він бере духовне золото - красу Природи в осені.
І це прекрасно. І так повинно бути.
Бо поет, при всіх його вовчих перевтіленнях, таки журавель - співець краси домінантно.
Книга Ігоря Павлюка "Танець Мамая" була висунута на Державну премію імені Тараса Шевченка. І він її успішно, вже вдруге, не отримав.
Це -- справжнє визнання видатного поета нашого часу Ігоря Павлюка - волхва української поезії. Він таки -- Божа людина, якою був і козак Мамай, і всі кобзарі наші, і наш великий, найбільший поет - Тарас Шевченко, Великий Кобзар. Він не отримав жодної премії за свої творіння, зате отримав найбільшу любов, визнання і шану свого народу.

18 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)