Покарав Господь людину за гріхи потопом,
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
Врешті луснуло терпіння від того у Бога.
Дивлячись на грішне людство, він промовив строго:
- Нечестивий рід, допоки будеш ти грішити?
До якого часу я мушу це терпіти?
Все, жалю мого нема – кара всіх чекає:
Хай зійде вогонь небесний і вас пожирає!
Жив у той час один старець праведний на світі.
Поселився у пустелі та й молився звідти.
Як почув те Боже слово, став його прохати,
Аби карами страшними не став всіх карати.
- Господи, - звернувсь до Того, - змилуйся над ними!
Не карай їх, прошу Боже, карами страшними!
Знаю – вони заслужили присуд твій. Та, Боже,
Чи ж усіх страшною смертю так карати можна?
Жив я довго поміж ними, людей добре знаю,
Знаю, як людина легко у гріхи впадає.
Не карай усіх, хай кара справді грішних знайде.
Послухав Господь слова ті й сказав: - Твоя правда.
Ти праведний, чоловіче. Хіба, ради тебе
Я не стану посилати страшний вогонь з неба.
Але я пошлю хворобу страшну, від якої
Люди будуть помирати з мукою страшною.
А другим, можливо, страшно тоді стане з того.
І, від страху тої смерті, згадають про Бога…
Жила в ті часи в країні жіночка красива
Та була вона при тому страшенно блудлива.
Звабила вона красою не одну людину.
Ті стрічалися із нею у лиху годину.
Одні бідними зробились, багатства втрачали,
Другі, задля її ласки, крали чи вбивали.
Та блудниця у палаці з друзями своїми
Веселилась на банкетах, напивалась з ними.
А, напившись, хулу всяку казала на Бога.
Хвалилася: - Не боюся зовсім гніву Його!
Сказав Господь: - Дам я жити їй до кінця світу.
Та хворобою страшною має захворіти.
Хай пристанища не знайде по світу для себе,
І блукатиме самотньо попід гнівним небом.
А, де тільки вона ступить, хай хворіють люди
На оту страшну хворобу, що у неї буде.
Помирають в страшних муках, її проклинають.
Нехай заповіді мої врешті-решт згадають.
По Божому тому слово все блудниці тіло
Почорніло, страшні язви зловонні укрили.
Хто бенкетував із нею, у страху розбіглись,
А другі, що залишились, утекти не встигли,
Помирали в страшних муках. Блудниця злякалась
І до моря, утопитись у ньому зібралась.
Не прийняло її море, викинули хвилі.
Кинулась вона зі скелі – залишилась ціла.
У вогонь кидалась, але жива залишилась.
Тоді вона світ за очі блукати пустилась.
Бігла вона білим світом. Де вона ступала,
Всіх хворобою страшною людей заражала.
Помирали люди в муках від тії зарази…
І блукає та блудниця десь до цього часу.
Та хворобою своєю заражає того,
Хто прогнівив життям своїм і гріхами Бога.