
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва під Шумськом в 1233 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва під Шумськом в 1233 році
- Миколо Петровичу, от поясніть,
Бо я ніяк не зрозумію.
Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
Чому він Європою сіє
До нас недовіру, вставляє дрючки
В колеса Європі і НАТО?
І він не один там, напевно ж такий,
В Угорщині. Бо ж обирати
Його би не стали, якби він робив
Те, що для угорців не миле?
Чи вже і угорці у нього – раби,
Як в Путіна всі ті дебіли,
Що пальцем вказав – воювати пішли
Братів своїх, як вони кличуть?
Чи то вже угорці забути могли
Свій п’ятдесят шостий трагічний?
- По-перше, як мова зайшла про братів,
То угри брати їм скоріше.
Прийшли у Європу з Московщини ті
Ордою. Скажу, навіть, більше:
Ті угри і ті – один корінь у них.
Адже москалі – не слов’яни.
По крові братів відчувають своїх,
Один до одного і тягне.
По-друге, на нас у них зуб вже давно.
Не раз із війною ходили.
Але не виходить у них, бач, воно –
Не раз наші предки їх били.
Їм наша земля, як більмо на очах,
Віками в краї наші пхались.
Ось, можу тобі розказати, хоча б,
Що літ вісімсот тому сталось
У нас в Україні, на Галичині.
Було то іще до монголів.
Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
Одно князі б’ються у полі.
А нашим сусідам то в радість усе,
Бо ж можна на тім поживитись.
Дивися – здобуток похід принесе,
Як руські князі будуть битись,
А хитрий сусід і шматок увірве
Собі від родючого краю.
Хоча, для часів тих то все не нове.
Народ же при тому страждає…
Тоді місто Галич багатим було.
Боярство на тім наживалось,
Що кілька шляхів торгівельних ішло
Крізь місто. То й добре, здавалось.
Але… Те багатство сусідам кругом
Спокійного сну не давало.
Всяк прагнув собі прихопити його.
Бояри ж тим і махлювали.
Хоч землі то все споконвічні Русі
Та уграм же дуже хотілось
Аби їм ті землі належали всі,
Тож їх воювать заходились.
Боярам же галицьким усе одно –
Свої чи чужі будуть княжить,
Аби їх багатств не чіпало воно
І князь робив, як вони скажуть.
Але то бояри. Народ же, проте,
З чужинцями зовсім не ладив.
Як знайдеться князь, що візьметься за те,
Щоб правити в Галичі – раді.
Роман – князь волинський був Галич узяв,
Боярам від нього дісталось.
Він їх убивав, не жалів, мордував,
По норах всі порозбігались.
До угрів багато хто з них повтікав.
Таких там ласкаво стрічали,
Хто був би за гроші і батька продав.
Вони свого часу чекали.
Загинув Роман, залишив двох синів –
Данила й Василька маленьких.
І знову у Галичі угрин засів,
Стрічали їх, наче рідненьких.
Бояри з своїх повилазили нір,
Вернулись і ті, що втікали.
Привели чужинців в слов’янський наш двір,
Ті в Галичі запанували.
Не скоро, не скоро брати підросли,
Вдалося їм сили набрати.
І знову на Галич війною пішли
Аби звідти угрів прогнати.
Не просто те, зовсім не просто було.
Могутні у Галича стіни.
З Угорщини військо у поміч прийшло…
А тут між князями ще війни.
Чернігівський князь Київ мать захотів.
Із військом подавсь його брати.
Данило на Київ дружину повів,
Щоб Києву поміч надати.
Допоки він київські справи ладнав,
Зібралися з силою угри
І син короля Андраш з військом погнав
Здолать Володимира мури.
Щоб раз і назавжди Данила скорить
І Галич собі відібрати.
Удалу якраз собі вибрали мить,
Коли на Волинь нападати.
Ішли не самі, Галич військо зібрав
У поміч угорцям. Тим часом
Той Андраш уже і до Случі дістав,
Навкруг озираючись ласо.
Одначе, на Случі його перестрів
Загін невеликий сторожі.
Боярин його Владислав сюди вів –
А раптом спинити їх зможе
Чи трохи затрима? Тим часом послав
Гінців із тривожною вістю
Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
Померти готовий на місці
Та ворога не пропустити. Чи він
І, справді, так бився затято.
Чи той невеликий волинський загін
Так угрів зумів налякати,
Що ті відступились й хутенько пішли
До Шумська, щоб станом там стати.
Вони у облогу те місто взяли,
Хоч думали швидко узяти.
Данило, ледь вістку тривожну почув,
Що в Києві князя застала,
Все військо на захід своє розвернув.
Та бачить, що часу замало.
Тож кинув обоз і піхоту свою.
З кінною дружиною лише
На захід помчав. У рішучім бою,
Гадав, і так угрів покришить.
В дорозі Василько його перестрів
Із військом. Мав часу для того,
Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
Долаючи швидко дорогу.
До Вілії, що навкруг Шумська петля,
Надвечір, нарешті дістались.
Побачили й місто вони звіддаля,
І угрів, що станом розклались
Під стінами міста. Поки глупа ніч
І угри в шатрах спочивають,
Князь річку долає. Нікого навстіч,
Ніхто йому не заважає.
Волинські полки на висоти зійшли,
Аби уграм шлях перетяти.
Тут угри здолати би їх не змогли,
Висоти так легко не взяти.
На ранок, волинську помітивши рать,
Внизу угри стали полками.
Час йде та полки ті на місці стоять.
Волинські полки так же само.
Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
Бояри Данилові радять
На ворога тут на висотах чекать.
Данило ж такому не радий.
Не хоче чекати. Готовий у бій,
Аби силу вражу здолати.
Дружину надійну - свій полк головний
У центрі почав шикувати.
А справа поставив Василька полки,
Другі полки зліва від себе.
Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
Стояв на чолі. Сонце в небі
Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
Полки з висот рушили спішно.
Данило з дружиною кінно помчав,
Василько й Дем’ян вели піших.
Щити червоніли, блищали списи.
Спускалася грізная сила.
Аж угри завили на всі голоси,
Спинити ту силу не сміли.
Дружина Данила, як сокіл, немов
На вражі полки налетіла.
І землю зросила загарбників кров,
Злякалися угри Данила,
Розбіглися в боки. Він полком промчав
Ворожі ряди. Доки бились,
Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
У вражім тилу розгубились.
А ворог ряди свої знову зімкнув.
Списами в лице наїжачив.
З дружиною князь у тилу угрів був,
А що з того боку – не бачив.
Тим часом і піші полки підійшли,
Врубалися в силу ворожу.
Списи і мечі у роботу пішли.
А князь керувати не може?
Відрізаний він вже від війська свого.
Дружина не зна, що робити.
Розгублені вої скакають кругом.
А там розгоряється битва.
Дем’ян, що очолював ліве крило,
В бою з галичанами стрівся.
Хоча його воям нелегко було
Та він попереду всіх бився.
Хоч як намагався його Судислав,
Що був галичан воєвода,
Спинити. Та той їх рубав і рубав.
Спинити його було годі.
Як ніж, він панахав ворожі полки.
За ним його вої ступали.
Хоча галичани стояли поки,
В лещата Дем’яна стискали.
Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
Помітив Дем’янові стяги.
Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
Пора показати відвагу.
І знову, як коршуни впали вони
На галицьке військо із тилу.
І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
Рубаючи ворога вміло.
Крізь місиво люду пробились таки
Назустріч Дем’яновим воям.
Не зміг Судислав стримать натиск такий,
Полки розірвали надвоє.
Побачив Данило тепер, що Дем’ян
І сам раду дасть галичанам.
А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
Бо ж угри б’ють, наче тараном.
Лишивши дружини частину в бою
Дем’яну у поміч, закликав
До себе другу половину свою.
Загоном отим невеликим
Подався тилами на праве крило,
Щоб уграм ударити в спину.
Та напівдорозі, немовби на зло,
Кінноту угорську він стрінув.
Зчепились в бою, не до помочі вже.
Самим би живими зостатись.
Хоч князя дружина його стереже
Та змушений він відступатись.
А угри насіли, розбили загін
На купки, що бились між ними.
І скоро вже князь пробивався один
З мечем поміж уграми тими.
Тим часом, Василько в бою устоя́в,
Списи силу вражу спинили.
Василько сам сулицю міцно тримав
І порався нею уміло.
Сам в перших рядах і волинці за ним.
Насіли на угрів й погнали
Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
Що там за спиною – не знали.
Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
Уже їх полки оточити?
Тож кинулись задні тікати без слів.
Переднім теж хочеться жити.
Помчали зненацька угорські полки.
Волинці рубали їх люто.
А князь іще б’ється, не знає поки,
Що вже перемога здобута.
Хоча галичани й тримали ще стрій
Та, угрів помітивши втечу,
Теж стали втікати. Затих скоро бій.
А князь ще не знає, доречі,
Де дівся Василько. Дружину зібрав.
І стали в угорському стані.
Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
Поки не сховались останні.
Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
Не стало кого і рубати.
Утомлений з військом своїм повертав
Василько до старшого брата.
Той переживав: де ж Василько подівсь,
Не радий був і перемозі.
Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
Зустрілись вони на дорозі
Та і обнялись, як належить братам.
А угри у Галич примчали.
За мури сховався мерщій Андраш там.
На військо Данила чекали.
Та той не прийшов. Сил багато поклав
Під Шумськом. Вже не до облоги…
Попереду їх Ярослав ще чекав –
Далека до нього дорога.
Бо я ніяк не зрозумію.
Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
Чому він Європою сіє
До нас недовіру, вставляє дрючки
В колеса Європі і НАТО?
І він не один там, напевно ж такий,
В Угорщині. Бо ж обирати
Його би не стали, якби він робив
Те, що для угорців не миле?
Чи вже і угорці у нього – раби,
Як в Путіна всі ті дебіли,
Що пальцем вказав – воювати пішли
Братів своїх, як вони кличуть?
Чи то вже угорці забути могли
Свій п’ятдесят шостий трагічний?
- По-перше, як мова зайшла про братів,
То угри брати їм скоріше.
Прийшли у Європу з Московщини ті
Ордою. Скажу, навіть, більше:
Ті угри і ті – один корінь у них.
Адже москалі – не слов’яни.
По крові братів відчувають своїх,
Один до одного і тягне.
По-друге, на нас у них зуб вже давно.
Не раз із війною ходили.
Але не виходить у них, бач, воно –
Не раз наші предки їх били.
Їм наша земля, як більмо на очах,
Віками в краї наші пхались.
Ось, можу тобі розказати, хоча б,
Що літ вісімсот тому сталось
У нас в Україні, на Галичині.
Було то іще до монголів.
Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
Одно князі б’ються у полі.
А нашим сусідам то в радість усе,
Бо ж можна на тім поживитись.
Дивися – здобуток похід принесе,
Як руські князі будуть битись,
А хитрий сусід і шматок увірве
Собі від родючого краю.
Хоча, для часів тих то все не нове.
Народ же при тому страждає…
Тоді місто Галич багатим було.
Боярство на тім наживалось,
Що кілька шляхів торгівельних ішло
Крізь місто. То й добре, здавалось.
Але… Те багатство сусідам кругом
Спокійного сну не давало.
Всяк прагнув собі прихопити його.
Бояри ж тим і махлювали.
Хоч землі то все споконвічні Русі
Та уграм же дуже хотілось
Аби їм ті землі належали всі,
Тож їх воювать заходились.
Боярам же галицьким усе одно –
Свої чи чужі будуть княжить,
Аби їх багатств не чіпало воно
І князь робив, як вони скажуть.
Але то бояри. Народ же, проте,
З чужинцями зовсім не ладив.
Як знайдеться князь, що візьметься за те,
Щоб правити в Галичі – раді.
Роман – князь волинський був Галич узяв,
Боярам від нього дісталось.
Він їх убивав, не жалів, мордував,
По норах всі порозбігались.
До угрів багато хто з них повтікав.
Таких там ласкаво стрічали,
Хто був би за гроші і батька продав.
Вони свого часу чекали.
Загинув Роман, залишив двох синів –
Данила й Василька маленьких.
І знову у Галичі угрин засів,
Стрічали їх, наче рідненьких.
Бояри з своїх повилазили нір,
Вернулись і ті, що втікали.
Привели чужинців в слов’янський наш двір,
Ті в Галичі запанували.
Не скоро, не скоро брати підросли,
Вдалося їм сили набрати.
І знову на Галич війною пішли
Аби звідти угрів прогнати.
Не просто те, зовсім не просто було.
Могутні у Галича стіни.
З Угорщини військо у поміч прийшло…
А тут між князями ще війни.
Чернігівський князь Київ мать захотів.
Із військом подавсь його брати.
Данило на Київ дружину повів,
Щоб Києву поміч надати.
Допоки він київські справи ладнав,
Зібралися з силою угри
І син короля Андраш з військом погнав
Здолать Володимира мури.
Щоб раз і назавжди Данила скорить
І Галич собі відібрати.
Удалу якраз собі вибрали мить,
Коли на Волинь нападати.
Ішли не самі, Галич військо зібрав
У поміч угорцям. Тим часом
Той Андраш уже і до Случі дістав,
Навкруг озираючись ласо.
Одначе, на Случі його перестрів
Загін невеликий сторожі.
Боярин його Владислав сюди вів –
А раптом спинити їх зможе
Чи трохи затрима? Тим часом послав
Гінців із тривожною вістю
Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
Померти готовий на місці
Та ворога не пропустити. Чи він
І, справді, так бився затято.
Чи той невеликий волинський загін
Так угрів зумів налякати,
Що ті відступились й хутенько пішли
До Шумська, щоб станом там стати.
Вони у облогу те місто взяли,
Хоч думали швидко узяти.
Данило, ледь вістку тривожну почув,
Що в Києві князя застала,
Все військо на захід своє розвернув.
Та бачить, що часу замало.
Тож кинув обоз і піхоту свою.
З кінною дружиною лише
На захід помчав. У рішучім бою,
Гадав, і так угрів покришить.
В дорозі Василько його перестрів
Із військом. Мав часу для того,
Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
Долаючи швидко дорогу.
До Вілії, що навкруг Шумська петля,
Надвечір, нарешті дістались.
Побачили й місто вони звіддаля,
І угрів, що станом розклались
Під стінами міста. Поки глупа ніч
І угри в шатрах спочивають,
Князь річку долає. Нікого навстіч,
Ніхто йому не заважає.
Волинські полки на висоти зійшли,
Аби уграм шлях перетяти.
Тут угри здолати би їх не змогли,
Висоти так легко не взяти.
На ранок, волинську помітивши рать,
Внизу угри стали полками.
Час йде та полки ті на місці стоять.
Волинські полки так же само.
Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
Бояри Данилові радять
На ворога тут на висотах чекать.
Данило ж такому не радий.
Не хоче чекати. Готовий у бій,
Аби силу вражу здолати.
Дружину надійну - свій полк головний
У центрі почав шикувати.
А справа поставив Василька полки,
Другі полки зліва від себе.
Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
Стояв на чолі. Сонце в небі
Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
Полки з висот рушили спішно.
Данило з дружиною кінно помчав,
Василько й Дем’ян вели піших.
Щити червоніли, блищали списи.
Спускалася грізная сила.
Аж угри завили на всі голоси,
Спинити ту силу не сміли.
Дружина Данила, як сокіл, немов
На вражі полки налетіла.
І землю зросила загарбників кров,
Злякалися угри Данила,
Розбіглися в боки. Він полком промчав
Ворожі ряди. Доки бились,
Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
У вражім тилу розгубились.
А ворог ряди свої знову зімкнув.
Списами в лице наїжачив.
З дружиною князь у тилу угрів був,
А що з того боку – не бачив.
Тим часом і піші полки підійшли,
Врубалися в силу ворожу.
Списи і мечі у роботу пішли.
А князь керувати не може?
Відрізаний він вже від війська свого.
Дружина не зна, що робити.
Розгублені вої скакають кругом.
А там розгоряється битва.
Дем’ян, що очолював ліве крило,
В бою з галичанами стрівся.
Хоча його воям нелегко було
Та він попереду всіх бився.
Хоч як намагався його Судислав,
Що був галичан воєвода,
Спинити. Та той їх рубав і рубав.
Спинити його було годі.
Як ніж, він панахав ворожі полки.
За ним його вої ступали.
Хоча галичани стояли поки,
В лещата Дем’яна стискали.
Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
Помітив Дем’янові стяги.
Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
Пора показати відвагу.
І знову, як коршуни впали вони
На галицьке військо із тилу.
І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
Рубаючи ворога вміло.
Крізь місиво люду пробились таки
Назустріч Дем’яновим воям.
Не зміг Судислав стримать натиск такий,
Полки розірвали надвоє.
Побачив Данило тепер, що Дем’ян
І сам раду дасть галичанам.
А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
Бо ж угри б’ють, наче тараном.
Лишивши дружини частину в бою
Дем’яну у поміч, закликав
До себе другу половину свою.
Загоном отим невеликим
Подався тилами на праве крило,
Щоб уграм ударити в спину.
Та напівдорозі, немовби на зло,
Кінноту угорську він стрінув.
Зчепились в бою, не до помочі вже.
Самим би живими зостатись.
Хоч князя дружина його стереже
Та змушений він відступатись.
А угри насіли, розбили загін
На купки, що бились між ними.
І скоро вже князь пробивався один
З мечем поміж уграми тими.
Тим часом, Василько в бою устоя́в,
Списи силу вражу спинили.
Василько сам сулицю міцно тримав
І порався нею уміло.
Сам в перших рядах і волинці за ним.
Насіли на угрів й погнали
Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
Що там за спиною – не знали.
Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
Уже їх полки оточити?
Тож кинулись задні тікати без слів.
Переднім теж хочеться жити.
Помчали зненацька угорські полки.
Волинці рубали їх люто.
А князь іще б’ється, не знає поки,
Що вже перемога здобута.
Хоча галичани й тримали ще стрій
Та, угрів помітивши втечу,
Теж стали втікати. Затих скоро бій.
А князь ще не знає, доречі,
Де дівся Василько. Дружину зібрав.
І стали в угорському стані.
Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
Поки не сховались останні.
Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
Не стало кого і рубати.
Утомлений з військом своїм повертав
Василько до старшого брата.
Той переживав: де ж Василько подівсь,
Не радий був і перемозі.
Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
Зустрілись вони на дорозі
Та і обнялись, як належить братам.
А угри у Галич примчали.
За мури сховався мерщій Андраш там.
На військо Данила чекали.
Та той не прийшов. Сил багато поклав
Під Шумськом. Вже не до облоги…
Попереду їх Ярослав ще чекав –
Далека до нього дорога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію