знову липень оперно~ врочистий
жбурляє легковажно нам услід
магнолієве злоте листя
на перехдний пішохід

& навіть песимізм
у шатах монте~ крісто
довічний в’язень казематів d’if

Усім, хто серед вибухів війни
Знайшов для себе другу половину,
Бажаю я скорішої весни,
Життя без зради, пострілів у спину.

Не бійтеся сказати: "Пригорни
Мене до себе! Подаруй стежину,
Де оживають кольорові сни,

Світ із подивом і острахом спостерігає, як на росії відроджується і розквітає тоталітарний маразм, що, здавалось би, міг законсервуватися лише у найпотаємніших закапелках світу на кшталт північної кореї. Людожерські заміри путіна і його поплічників знову

Шматок вітрила сірого
Безпритульної дірявої каравели
Флорентійця – сина нотаріуса –
Це маленьке льонове небо,
Яке заперечує довгодзьобий птах*
Смутку чорно-білої самотності,
Окриленої печалі моря:
Чекай**

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.

Пункт 1. У тяжкі часи воєнного стану, набуття незалежності, економічного росту, не­вро­жаю, фестивалю молоді, занепаду, міжнародних перемовин, природного ка­та­кліз­му, боротьби з корупцією, екологічної катастрофи, відбудови, пе­ре­бу­до­ви, тощо – громад

З одежі – шорти і рушник,
веслую гаряче прибоєм…
Оре пісок води сошник
під запах хвої лісової.

Упевнено вечірній бриз
мережить зайчиками хвилі.
Лунає весело каприс

Самовіддано і завідомо
Серцем згоджено в самий раз
І при свідках (Бог) завірено
Під гарантію сам Пегас…
Ми порощені, ми тут вроджені
І відмолені від гріхів
А на провесні наші промені
Перекотяться на посів…

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?

Незабудки сині
На могилі сина
Виткнулися з вогкої землі, –
Щоб зігріти маму,
Майорять вогнями
В непривітно стишеній імлі.
Квіти розпростерті
Тоскно пахнуть смертю,

А ти, немов нічний метелик,
шукаєш світла і тепла.
Як він словами м’яко стелить,
аби додому не пішла.
Така собі фата-моргана.
У шибку заглядає мла…
Покаже ранок чи кохана,
чи ти потрібною була.

Не граю більше. Вже немає ліри.
Кудись іду безцільно, навмання.
Бо абсолютно все, у що я вірив -
Це вигадана райдужна брехня.

Фортеці щастя, береги кохання...
Нічого не було. Порожній звук.
Роки минали. Це було чекання

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
С

Спекотне літо вчепилося за ноги…
Скажи хоч що-небудь, скажи!
Мені би крихту справжньої підмоги,
Бо відчуття, що ніби і не жив…
В холодні дні сприймалось потепління
Як бажане насните, як аванс.
Та власне, якщо чесно, нетерпіння
Лише у снах погоджува

Квіти Катерини Білокур упізнають одразу, бо вони ніби завмерли у повітрі, випромінюючи світло…
Утім, вона, як і всі українські селяни на той час, не мала навіть паспорта. Сама навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – і