Попросили написали про Сергія*. Від початку. Як усе воно починалося. Не вірю, що вже 7 років він дивиться на нас з-над хмар. Сім…

Сергія неможливо «вкласти» в слова чи тексти. Він сам і його шлях настільки глибші, що не хочеться та й страшно спростити все до недосконалого тексту. Занадто добре Сергій відчував букви.

Початок

1985 рік. Вересень. Нам по 16. Духмяні поля наповнених кримським сонцем рослин. Сутеніє. Ми вже на 2 курсі, але вчимося в різних групах – я в дівчачій «музичній». Співали в хорі, їздили кудись на гастролі, виступали в якихось дуже престижних залах, і на ті часи це було ого-го.

У вересні 1985 року це був той самий радянський студентський «колгосп», з якого в багатьох починалося інше (доросле) життя. Не можу пригадати, як там вийшло і з чого раптом почалося, як так збіглося, що вздовж тих запашних полів із перезрілими і зів’ялими травами під Сімферополем ми якось у сутінках пленталися з Сергієм удвох, і якось так вийшло, що почали спілкуватися. Далі до останнього його дня продовжувалося наше чудове спілкування. І назавжди… Іноді, правда, з тривалими перервами. До чого ж дивно – можна місяцями мовчати, а потім усе розуміти з півслова.

Сергій читав вірші. Крок у крок. Вони легко й мимоволі лягали на музику, начебто для неї й були написані: «Я йшов по дорозі, осінній дорозі, і нібито сон побачив...»

За кілька місяців, уже в Києві, Сергій прийшов до мене додому і ми спробували відновити ту «колгоспну» мелодію, що народилася на ходу. Вийшли дві мелодії – його і моя. Абсолютно різні. Тож тепер є дві пісні. На вибір.

Студенти

Тепер, через багато років, не дуже розумію, що насправді то було в період студентства – візити до мого дому по конспекти й уроки гри на фортепіано? Радше привід для спілкування чи справді лише здоровий прагматизм і можливість вчитися? Адже в групі було повно однокурсниць і однокурсників, у яких з меншими зусиллями і простіше можна було взяти конспект у разі потреби. У наших групах навіть декотрі викладачі були різні.

Тепер це не важливо. Важливо, що були ті щасливі роки світлої дитячої дружби – простої, щирої, нетривожної.

До речі, згодом Сергій одружився з одногрупницею Оленкою, яка тепер ретельно, буквально по крихті збирає архів його творчості – такої різної і багатогранної. Видає книжки Сергія. Усе те, що так потрібно було йому за життя, але не встиглося, не сталося. А тепер у мене на поличці стоять книжки. «Сергій Ґуберначук». Автор. Ось.

Батьки

Іноді здається, що ті візити до мого дому в студентські роки були приводом поїсти смачні варенички моєї бабусі. Варто було зателефонувати їй за 20 хвилин з придорожнього автомату десь на площі Перемоги, де ми прогулювалися зі Львівської площі під нескінченні розмови, і ще за 20 хвилин свіжозліплені варенички з картоплею вже чекали нас вдома на дощечці перед каструлькою з окропом.

Я теж любила приходити до Сергія додому, там також була бабуся – така трепетна і гостинна. І світ української мови для нас, російськомовних киян, у стінах його квартири звучав зовсім іншою музикою в ті далекі 80-ті роки. Утім, це спірно, адже моя бабуся теж говорила лише українською і в домі звучала переважно саме українська мова. Проте сталося так, що свої перші вірші ми почали писати російською.

В еру домобільного зв’язку можна було очікувати дзвінка кілька тижнів. «Перекажіть Сергію, будь ласка, що це Марина Згарда. Я так чекаю його дзвінка!..» Якщо я потрапляла на бабусю, це була величезна удача – вмикалася якась магія і Сергій – дуже слухняний онук – невдовзі передзвонював.

Бабуся – дуже важлива частина життя Сергія. Він так і говорив. Усі роки. Усвідомлене сприйняття близькості душевної та тілесної, відвертість та дбайлива турбота.

Згадую тривалі розмови з мамою Сергія, коли в житті щось відбувалося, змінювалося або були непрості обставини. Мама Сергія завжди намагалася мене розговорити, але я трохи соромилася. Пам’ятаю теплоту і втомлений, напевно, від постійного говоріння в школі голос, такий м’який та спокійний. Голосова інтонаційна терапія.

Сергій був із династії вчителів і тому вступив спочатку до педагогічного училища – це було цілком логічним і зрозумілим. Чотири роки навчання, а по суті – три з них доброї і надійної дружби – закінчилися несподівано театром.

Театр?

Істеричний час держіспитів, напружений і складний. Спекотне літо, мізки, що плавляться не стільки від знань, скільки від температури повітря, що зашкалювала у червні 1988 на стовпчиках термометрів, долаючи всі рекорди. Обмін конспектами на незмінному місці на площі Перемоги – і жодного з’їденого морозива за роки. Тепер так дивно... Ось які ми були серйозні, «ділові» діти.

Одного разу після держіспитів Сергій зателефонував і приголомшив: «Марино, ти ж танцюєш? Не могла б мене навчити? Хоч пару рухів. Скоро перший тур. Я подався до театрального».

Не розумію, що і як там він станцював, бо в мене вдома рухався вкрай скуто, якось безглуздо і розмашисто. Але ж побачили, що зможе. І зміг.

Згадуються перші етюди першокурсників у нічному клубі – це було дивно, проте весело. Перші ролі й перша сцена. Я страшенно хвилювалася, досі пам’ятаю цей стан. І страшенно засмутилася, коли у виставі «За двома зайцями» не вийшла якась дрібниця.

У театральний період життя було багато інтриг, складнощів, одкровень, про які я б хотіла не знати й донині і які помруть разом зі мною. Багато шукань, помилок, провалів, блискучих і сміливих знахідок. Багато підтримки та розуміння від тих, від кого точно це не очікувалося, – і зрад від, здавалося б, близький людей.

Цей хлопець умів дивувати. Одного разу він перетворився на яскравого блондина – і на вулиці враз стало світліше від цього дивного кольору волосся. Іншого разу Сергій прийшов з дрібними кучериками а-ля П’єр Рішар. Того дня я взагалі не змогла переключитися на розмову – постійно придивлялася до нового образу, намагалася призвичаїтися. Без сумніву, «П’єр Рішар» був кимось іншим, не Сергієм. Добре, що не довго.

Увесь світ театральних друзів і театрального життя існували для мене в паралельній реальності. Я явно не вписувалася в те коло і спостерігала зі свого кутка чуже яскраве й конкурентне життя з інтригами й вірністю, зрадою й коханням, пристрастю й брехнею. Усе на межі. Усе на контрасті. На нерві.

Мій дорогий друг витягав мене з рутинного київського життя то в студію телепередачі, де була потрібна публіка, яка хоч трохи здатна говорити, то раптом я бачила якусь рекламу на екрані телевізора, причому навіть не я, а моя бабуся впізнавала там Сергія. Для нього це було так мало і настільки не значуще, що він навіть не розповідав про такі, як мені здавалося, чималі перемоги на ринку вічних кастингів, конкуренції і часто-густо – невиправданих очікувань.

Згадую довгі телефонні розмови. Сергій читав вірші. Нотатки. Прозу. П’єси!.. Справді це тривало годинами – до 3-ої ночі – елементарно і з захватом. У житті я більше ні з ким так довго не говорила телефоном – по 2–3 години. Навіть не говорила.., а більше слухала. Бабуся моя знала: якщо я зависла на кілька годин – «це Сергій, а хто ж ще».

Ефіри на радіо в ті часи неможливо було почути в записі: «Марино, я сьогодні о 22-й годині буду на радіо, вмикай». І ми завмирали.

Доцифрова ера

У ті часи люди писали справжні листи. Паперові. Була таємниця і у наших листів – протягом багаторічного листування Сергій був адресатом «Валею Музиченко». Валя Музиченко – реальна людина, це моя одногрупниця в педучилищі. Вона і тепер мешкає в Києві. До речі, Сергій з нею не був знайомий. Псевдонім йому вибрала вимушено я, і нам обом здалося, що саме «Музиченко» – підходить до мене і до нього, та й така людина дійсно існує. Необхідність псевдо виникла у зв’язку з моїм стрімким та швидкоплинним шлюбом тривалістю в 6 місяців – мала чоловіка на 12 років старшого за мене і страшенно ревнивого.

Нічого особливого в листах не було. Ми, дві «подружки», фантазували. Це за суттю, змістом і формою були літературні спроби і пошук себе. Вигадували сюжети, описували різні історії, які насправді не траплялися. Таємниця ж у тому, що тільки ми вдвох розуміли, що всього написаного насправді не було, був обраний стиль мови такої ніби трохи затурканої тітоньки, виходило дуже смішно. Сергій підбадьорював і з усмішкою говорив, що під старість ми ті листи опублікуємо. Цікаво було б знайти в його архівах такі дорогі для мене листи ще 1990–91 років.

Прожите життя. Складно повірити, що жодної фотографії Сергія у мене немає. Та й навіщо нам у ті часи були мертві картинки, якщо є ми – тут і зараз, живі і справжні? Тоді були інші часи, а тепер панує цифрова ера з нескінченною можливістю фотографування в будь-яку хвилину.

Ліна

Ось та доріжка зі ще студентських часів від Львівської площі до мого дому на Політеху через вул. Володарського (тепер Златоустівську) – будинок Сергія, площу Перемоги і до мене пішки на КПІ – тепер не можливий та болючий для мене маршрут. Не можу там ходити, де ми разом шаруділи листям, і навіть не пам’ятаю, про що говорили. Про все. Про життя. Деталі. Різні ситуації. Інколи дуже інтимні та щемливі. Там залишилися наші кроки, вкарбовані в асфальт. Назавжди для мене.

Можливо, там я розповідала йому про Арсенія Тарковського, зустріч з яким приблизно 1986–87 рр. у київській квартирі в «письменницькому» будинку на вулиці Івана Франка справила на мене незабутнє враження.

Сергій багато говорив про Ліну Костенко, яку вважав «хрещеною матір’ю» своєї поезії. Він написав про несподіване знайомство з нею пізніше, про те, як допоміг їй дотягти додому важкі сумки, читав дорогою вірші і вона благословила – «Пиши!» Тепер читати дорогою власні вірші Ліні Василівні здається фантастикою.

Ліна Костенко. Це був колосальний мотиватор і поштовх для нього працювати. Працювати багато над собою. Писати. Переробляти. Переписувати. Переосмислювати. На ті часи, принаймні для мене, Л.В. Костенко ще не була класиком. Але вона була найважливішим цензором для Сергія.

На потім

Нічого не відкладайте. Ніколи. А ми відкладали… І тепер із зусиллям намагаюся вкласти Сергія в якийсь текст, ясно розуміючи, що крізь слова неможливо розгледіти його самого – колір очей, усмішку, вираз обличчя, почуття гумору, пошук себе, ризики, на які свідомо йшов, проби й експерименти, сміливі зміни в житті (що мені завжди бракувало), адже навіть для змінення кольору волосся й образу потрібна сміливість.

Багато чого не встигли.

Ми часто жартували, що Сергій знову не встиг вчасно заїхати до мене між моїми шлюбами, чоловіками, друзями. Ні, ви не подумайте нічого такого – ніякої близькості ніколи не було. Ймовірно, в юності ми проминули той трепетний момент, коли блискавка проскочила між нами. Лише промайнула – ми були з різних орбіт, залишаючись друзями всі довгі роки.

Народився в мене син. Народився складно. Довгоочікуваний. Складним народився. Мовчав довго – до 5 років. Одного разу прийшов Сергій до мене на роботу, щоб провести додому. Ми йшли непоспіхом тією самою дорогою від Львівської площі до КПІ. Я говорила про абсолютно побутові речі, а Сергій запропонував написати для Кирила особливу особисту українську «Абетку». Тією дорогою ми обговорювали літери та ілюстрації до окремих її віршиків. Віршики складалися на ходу буквально в такт крокам, як колись біля залитого кримським сонцем поля. Шаруділи опалим листям під ногами. Там сліди наші й досі. Безумовно.

На превеликий жаль, збірку «Осінь золота: віршована абетка для дітей… і дорослих дітей» Сергій не побачив за життя, вона вийшла 2023 року – https://dlib.kiev.ua/items/show/867. Щоправда перша версія «Абетки» була менш дитяча, швидше для батьків, для дорослих, щоб веселіше жилося.

Композитори

Їх було багато в житті Сергія – відомих, популярних і… інших. Як і виконавців. Одного разу завітав до мене з Ігорем, одним з композиторів. З другом. Тоді народилося кілька прекрасних пісень. Чаювали, співали, грали. Шкода, що неможливо з точністю відтворити експромти.

Тішуся, що 2022 року видано гарну збірку пісень композитора Володимира Чернявського на слова Сергія «Журавлиная криниця» (https://dlib.kiev.ua/items/show/799) – це і патріотичні, і ліричні, просто життєві, і жартівливі пісні – всі різні і всі змістовні й оригінальні.

Політика

Одного разу, здається, 2005 року, Сергій шокував мене. Телефонує і тихенько каже: «Я написав Гімн». «Гей, ти себе нормально почуваєш?» «Та нормально», – каже, – «Гімн Президенту України. Хочу тобі диск подарувати. Записав». https://mala.storinka.org/гімн-президенту-україни-2004-слова-сергія-губерначука.html http://m.pisni.org.ua/?sid=8440501

Віра

Якось трапилося, що ми зайшли в жіночий монастир. Здавалося, Сергія там знали всі монахині – багато з них привітно віталися. Здивувалася. Не знала про його віру – щиру та глибоку, яка, напевно, допомагала в останні роки долати негаразди.

Яскраве сонечко

Сергія в слова не вкласти.

Не впевнена, що вийшло написати щось виразне і зрозуміле. На жаль, у словах не виявляється його живий образ. Не проглядається простота і теплота, емоційність, небайдужість, творче начало, позитивний драйв, любов до життя і людей Сергія.

За кілька місяців до смерті Сергій говорив про біль. Було і розчарування. Біль фізичний – теж. Про хвороби – мало, не хотів ділитися і допомоги не хотів. Відмовлявся. Неможливо було наполягати, одразу ставав категоричним, упертим.

Занадто мало знаю про останні місяці його життя. Непристойно мало як для друга…

У нашому житті так і не настала ніч. Тільки день і сонце.

Сергій запам’ятався сонячним хлопчиком 20 років із волоссям солом’яного кольору, мрійником, дуже творчою і талановитою людиною, людиною з «крилами». Справжнє яскраве тепле сонечко з вірою в краще. Дуже не вистачає тебе і твоїх очей, Сергію.

Тепер краще про Сергія може розповісти лише його власне слово – таке захоплююче, світле і правдиве. Чудові і цілющі вірші. Філософські роздуми. Драматичні і прозові твори.

Читайте. Надихайтеся. Повертайтеся до його творів. Частіше їх гортайте. Читайте хоча б декілька сторінок. У сьогоднішні дні це дуже допомагає чесно дивитися на навколишній світ і відчувати смак життя.

2024 рік

Марина Згарда,
керівник прес-центру інформаційного
агентства «Інтерфакс-Україна»

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
* Марина Згарда і Сергій Ґуберначук товаришували з 1985 року
і до кінця його життя. У 1989 р. Сергієм було написано вірш:

М.З. (Марині Згарді)

Забуте слово

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Спогади про Сергія Губерначука Марини Згарди: благословення Ліни Костенко.
https://www.youtube.com/watch?v=cG9QHJf1I98