Вже не хвала, ні, не хвала, голос зростаючий,
природи твоєї крик; ти дійсно кликав дзвінко, наче птах,
коли збігає його час, голосніше, ледь не забувши,
що він стурбований самець, а серце дано йому
не тільки для радості у рідних небесах. Ти, як і він, так
хочеш кликати, не тихше, - щоб, ще не бачена,
твоя подруга почула і боязко у відповідь
повільно пробудилася і відігріта почутим, -
взаємністю палала на осмілілі твої бажання.

О, і весну я розумію - тут немає місця,
куди не долинає благовіст її звуків. Спочатку
цей тихий запитальний гомін, підсилений мовчанням,
повсюди шириться погожим світлим днем.
Потім каскади наростають, каскади запрошень в омріяний
Храм Майбуття; - там щебети, фонтани,
які б'ють вгору струменями і в падінні являють
давно обіцяну гру водограю... І літо настає.

Не тільки всі ранки літа, - не тільки
вони переростають в день, і на світанку сяють.
Не тільки дні з ласкавим цвітом, й над ним
зростаючі дерева, могутні і міцні.
Не тільки благоговіння цих розквітлих сил,
не тільки стежки, не тільки вечірні сіножаті,
не тільки подих ясності буття услід за пізньою грозою,
надвечір не тільки близькість сну і осені...
але ночі! Але величні літні
ночі, але зорі, земні зорі.
О колись померти і пізнавати їх нескінченно,
усі зірки: але як, як, як їх забути!

Поглянь, ось я покликав кохану. Та не лише вона
прийшла... Явилася майже похована в могилі
і зупинилась дівчина... Хіба я прогоню її,
яка прийшла на зов? Хто тоне, той завжди
шукає сушу. - Її діти споріднену, осягнену,
зворушуючу суть поширять посеред багатьох.
Не думаю, що доля - це більше, ніж омани дитинства;
як часто обганяли ви своїх коханих, захекавшись,
захекавшись від радісного бігу, в нікуди, ні за чим.

Чудове Тут-Буття. Дівчата, ви це знали, навіть ви,
у кого його забрали, відправили на дно - вас, у найгірші
закапелки вулиць, у гнійники чи в смітники
відкриті. Колись у кожної був час, можливо не
весь час, єдина мірка часу, майже мить
поміж двох хвиль, - у них було буття. У всіх. Вени наповнені буттям.
Тільки нам так легко пам'ятати, що наш сусід-насмішник
не помічає і не заздрить. Очевидно нам
захочеться піднятися туди, де наше щастя більш помітне,
але його зазнати неможливо, якщо ми змінюємо суть.

Ніколи, кохана, світ не був таким, яким зсередини здавався.
Тут наш світ мінливий і завжди зникаючий
поволі зовні. Там де колись стояв надійний дім,
розкинулося фантастичне творіння, химерне, в повній
відповідності з Ймовірністю, як поставало в задумах.
Сила багатої уяви творить у дусі часу, неясне,
наче натхненне, прагнення у виграші завжди.
Воно не береже святині. Це марнотратство серця
приховуємо мовчки. Так, коли ми щось здобудемо,
як і належить, на колінах вимолимо річ -
вона стає незмінюваною, і віднині невидимою.
Ще більше невидимою, щоб цілком без зиску
в собі творити з неї найвеличніші колони й статуї!
Кожен незрозумілий порух світу приносить таке нещастя,
якого не було в минулому і ще не відчувалося в майбутньому.
Тому що ближнє далеко від людей. Нам не слід
тривожитися цим. Міцніє наша захищеність,
її знайомий вигляд. - це колись постало перед людьми,
у центрі долі постало, у руйнівному центрі
Невідання-Куди постало, як суще, і зривало
для себе зорі у незворушнім небі. Ангеле [1],
тобі я покажу це, там! твоєму спогляданню
постане це врятоване наприкінці, нарешті сміливо.
В колонах, сфінксі, пілонах, натхненнім різьбленні
з померлих сірих міст або з чужих соборів.

Чи це не диво? О, Ангеле, дивуйся, бо ми є,
О ти, Величний, знай, ми досягли цього, мій подих
не достатній для хвали. Та все ж ми
не втрачали простір, цей доручений, цей
наш простір. (Який повинен бути страшенно великим,
бо за тисячоліття не переповнився він нашим відчуванням.)
Але була велична вежа, чи не правда? О Ангеле, це ж правда -
велична навіть поруч із тобою? Шартр [2] був величним - і музика
підносилася вгору і перевершувала нас. Все ж навіть
любляча - о, одинока перед нічним вікном...
не досягає твоїх колін -?
Не думай, що тебе я славлю.
Ангеле, й тебе я славив теж. Ти не явився.
Бо заклик мій завжди був на дорозі туди; а ти супротив
течії не можеш йти. Простягнута рука є закликом моїм. І для підтримки
згори відкритою рукою залишиться для тебе
відкритою, як засторога й захист,
незбагненно, задалеко.

"Ангел "Елегій" - це така істота, для якої, здається, завершилося перетворення видимого в невидиме, яке здійснюємо ми... це істота, яка ручається за розпізнавання в невидимому вищого порядку реальності. І тому він "жахливий" для нас, оскільки ми, люблячі і претворюючі його, все ще хапаємося за видиме" (Райнер Марія Рільке)
Шартрський собор - католицький кафедральний собор у місті Шартр (90 км від Парижа) являється одним з шедеврів готичної архітектури.

Rainer Maria Rilke DIE SIEBENTE ELEGIE
WERBUNG nicht mehr, nicht Werbung, entwachsene Stimme,
sei deines Schreies Natur; zwar schrieest du rein wie der Vogel,
wenn ihn die Jahreszeit aufhebt, die steigende, beinah vergessend,
daß er ein kümmerndes Tier und nicht nur ein einzelnes Herz sei,
das sie ins Heitere wirft, in die innigen Himmel. Wie er, so
würbest du wohl, nicht minder –, daß, noch unsichtbar,
dich die Freundin erführ, die stille, in der eine Antwort
langsam erwacht und über dem Hören sich anwärmt, –
deinem erkühnten Gefühl die erglühte Gefühlin.

O und der Frühling begriffe –, da ist keine Stelle,
die nicht trüge den Ton der Verkündigung. Erst jenen kleinen
fragenden Auflaut, den, mit steigernder Stille,
weithin umschweigt ein reiner bejahender Tag.
Dann die Stufen hinan, Ruf-Stufen hinan, zum geträumten
Tempel der Zukunft –; dann den Triller, Fontäne,
die zu dem drängenden Strahl schon das Fallen zuvornimmt
im versprechlichen Spiel . . . . Und vor sich, den Sommer.

Nicht nur die Morgen alles des Sommers –, nicht nur
wie sie sich wandeln in Tag und strahlen vor Anfang.
Nicht nur die Tage, die zart sind um Blumen, und oben,
um die gestalteten Bäume, stark und gewaltig.
Nicht nur die Andacht dieser entfalteten Kräfte,
nicht nur die Wege, nicht nur die Wiesen im Abend,
nicht nur, nach spätem Gewitter, das atmende Klarsein,
nicht nur der nahende Schlaf und ein Ahnen, abends . . .
sondern die Nächte! Sondern die hohen, des Sommers,
Nächte, sondern die Sterne, die Sterne der Erde.
O einst tot sein und sie wissen unendlich,
alle die Sterne: denn wie, wie, wie sie vergessen!

Siehe, da rief ich die Liebende. Aber nicht sie nur
käme . . . Es kämen aus schwächlichen Gräbern
Mädchen und ständen . . . Denn wie beschränk ich,
wie, den gerufenen Ruf? Die Versunkenen suchen
immer noch Erde. – Ihr Kinder, ein hiesig
einmal ergriffenes Ding gälte für viele.
Glaubt nicht, Schicksal sei mehr, als das Dichte der Kindheit;
wie überholtet ihr oft den Geliebten, atmend,
atmend nach seligem Lauf, auf nichts zu, ins Freie.

Hiersein ist herrlich. Ihr wußtet es, Mädchen, ihr auch,
die ihr scheinbar entbehrtet, versankt –, ihr, in den ärgsten
Gassen der Städte, Schwärende, oder dem Abfall
Offene. Denn eine Stunde war jeder, vielleicht nicht
ganz eine Stunde, ein mit den Maßen der Zeit kaum
Meßliches zwischen zwei Weilen –, da sie ein Dasein
hatte. Alles. Die Adern voll Dasein.
Nur, wir vergessen so leicht, was der lachende Nachbar
uns nicht bestätigt oder beneidet. Sichtbar
wollen wirs heben, wo doch das sichtbarste Glück uns
erst zu erkennen sich giebt, wenn wir es innen verwandeln.

Nirgends, Geliebte, wird Welt sein, als innen. Unser
Leben geht hin mit Verwandlung. Und immer geringer
schwindet das Außen. Wo einmal ein dauerndes Haus war,
schlägt sich erdachtes Gebild vor, quer, zu Erdenklichem
völlig gehörig, als ständ es noch ganz im Gehirne.
Weite Speicher der Kraft schafft sich der Zeitgeist, gestaltlos
wie der spannende Drang, den er aus allem gewinnt.
Tempel kennt er nicht mehr. Diese, des Herzens, Verschwendung
sparen wir heimlicher ein. Ja, wo noch eins übersteht,
ein einst gebetetes Ding, ein gedientes, geknietes –,
hält es sich, so wie es ist, schon ins Unsichtbare hin.
Viele gewahrens nicht mehr, doch ohne den Vorteil,
daß sie's nun innerlich baun, mit Pfeilern und Statuen, größer!

Jede dumpfe Umkehr der Welt hat solche Enterbte,
denen das Frühere nicht und noch nicht das Nächste gehört.
Denn auch das Nächste ist weit für die Menschen. Uns soll
dies nicht verwirren; es stärke in uns die Bewahrung
der noch erkannten Gestalt. – Dies stand einmal unter Menschen,
mitten im Schicksal stands, im vernichtenden, mitten
im Nichtwissen-Wohin stand es, wie seiend, und bog
Sterne zu sich aus gesicherten Himmeln. Engel,
dir noch zeig ich es, da! in deinem Anschaun
steht es gerettet zuletzt, nun endlich aufrecht.
Säulen, Pylone, der Sphinx, das strebende Stemmen,
grau aus vergehender Stadt oder aus fremder, des Doms.

War es nicht Wunder? O staune, Engel, denn wir sinds,
wir, o du Großer, erzähls, daß wir solches vermochten, mein Atem
reicht für die Rühmung nicht aus. So haben wir dennoch
nicht die Räume versäumt, diese gewährenden, diese
unseren Räume. (Was müssen sie fürchterlich groß sein,
da sie Jahrtausende nicht unseres Fühlns überfülln.)
Aber ein Turm war groß, nicht wahr? O Engel, er war es, –
groß, auch noch neben dir? Chartres war groß –, und Musik
reichte noch weiter hinan und überstieg uns. Doch selbst nur
eine Liebende –, oh, allein am nächtlichen Fenster . . . .
reichte sie dir nicht ans Knie –?
Glaub nicht, daß ich werbe.
Engel, und würb ich dich auch! Du kommst nicht. Denn mein
Anruf ist immer voll Hinweg; wider so starke
Strömung kannst du nicht schreiten. Wie ein gestreckter
Arm ist mein Rufen. Und seine zum Greifen
oben offene Hand bleibt vor dir
offen, wie Abwehr und Warnung,
Unfaßlicher, weitauf.