Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ШОСТА ЕЛЕГІЯ
Як майже повністю замінюєш ти цвіт
в самій собі на плід у визначений час,
не хвалячись, твориш свою невинну тайну.
Як трубами фонтану тече у твоїх вигнутих гілках
сік вгору й вниз: і він пробуджує від сну,
ледь пробудившись, щасливий найсолодшим успіхом своїм.
Глянь: як Господь у Лебеді... Ми ж зволікаємо,
ах, надихає нас цвітіння, а в нашу запізнілу cуть
в наш завершальний плід ховаємо ми зречення.
Не кожен поспішить так сильно діяти,
щоб дочекатися і розцвісти багатством серця,
Коли бажання цвіту, як тихий подих ночі,
торкнеться його юних губ, його повік:
мабуть героям і рано призваним загинути
смерть-садівник інакше вигинає вени.
Ці кинуться туди: вони, усміхнені, попереду, як колісниця на м'яких
пощерблених рельєфах фараона переможця в Карнаку (1).
На диво близький герой до тих, хто молодим загинув.
Тривання
його не вабить. Його зростання є буттям; незмінно
він піднімається і входить у змінене сузір'я
постійних небезпек. Там мало хто його шукає. Але,
це хмуре приховане від нас, це раптом оспіває
натхненну долю серед бур його гуркочучого світу.
Я ще не чув таких як він. Враз підхопив мене
з потоком вітру його притихлий голос.
Колись любив я заховатися від туги: О якби я,
якби я був дитиною і міг ще бути і сидіти
й, тримаючи майбутню зброю, читати про Самсона (2),
як його мати була неплідна, а потім народила.
Хіба він вже в тобі не був героєм, о мати, чи не почався
вже в тобі, його рішучий вибір?
Товпились в лоні тисячі й хотіли бути ним,
але поглянь: він взяв і всіх обставив -, обрав і зміг.
І коли він крушив колони, було так, вирвався
зі світу свого тіла у інший світ, де він надалі
вирішував і міг. О матері героїв, о начало
розбурханих потоків! Ви прірви, - в які
з високих граней серця, ридаючи,
вже скинули дівчат, у жертву синам майбутнім.
Тому що поривається герой крізь прихистки любові,
підтримуваний кожним, значимий кожен його серця стук,
вже відвернувшись, стоїть наприкінці усміхнений, -
інакший.
(1) Карнакський храм – головна святиня Стародавнього Єгипту впродовж 13 століть. Знаходиться на лівому березі Нілу, де колись була столиця держави Фіви. Ймовірно, почав будівництво храму фараон Сенусерт І (1965 -1920 до н.е.), наступні фараони продовжили розбудову та прикрашання храму і майже всі увічнили свої імена і справи для майбутніх поколінь.
(2) Самсон – останній з найвідоміших суддів давнього Ізраїлю. Перед народженням Самсона до його батька Маноаха та матері, котра була неплідною, з'явився Ангел Господній та пообіцяв, що вони матимуть сина, який врятує народ Ізраїлю від філістимлян. Згідно з обітницею, він не повинен був стригти волосся. Самсон добився багатьох перемог над ворогами ізраїльтян філістимлянами, поки не розповів філістимській жінці Далілі таємницю своєї сили. Даліла наказала таємно обрізати волосся Самсона, після чого, безсилий, той був спійманий філістимлянами та позбавлений зору. Під час находження філістимлян у язичницькому зібранні Самсон увійшов туди та помолився єдиному Богу про повернення йому величезної сили. Отримавши від єдиного Бога цю силу, Самсон вщент зруйнував язичницьку споруду, під уламками якої загинули сотні зібраних філістимлян. Але від цього руйнування помер і сам Самсон.
Rainer Maria Rilke DIE SECHSTE ELEGIE
FEIGENBAUM, seit wie lange schon ists mir bedeutend,
wie du die Blüte beinah ganz überschlägst
und hinein in die zeitig entschlossene Frucht,
ungerühmt, drängst dein reines Geheimnis.
Wie der Fontäne Rohr treibt dein gebognes Gezweig
abwärts den Saft und hinan: und er springt aus dem Schlaf,
fast nicht erwachend, ins Glück seiner süßesten Leistung.
Sieh: wie der Gott in den Schwan. . . . . . . Wir aber verweilen,
ach, uns rühmt es zu blühn, und ins verspätete Innre
unserer endlichen Frucht gehn wir verraten hinein.
Wenigen steigt so stark der Andrang des Handelns,
daß sie schon anstehn und glühn in der Fülle des Herzens,
wenn die Verführung zum Blühn wie gelinderte Nachtluft
ihnen die Jugend des Munds, ihnen die Lider berührt:
Helden vielleicht und den frühe Hinüberbestimmten,
denen der gärtnernde Tod anders die Adern verbiegt.
Diese stürzen dahin: dem eigenen Lächeln
sind sie voran, wie das Rossegespann in den milden
muldigen Bildern von Karnak dem siegenden König.
Wunderlich nah ist der Held doch den jugendlich Toten. Dauern
ficht ihn nicht an. Sein Aufgang ist Dasein; beständig
nimmt er sich fort und tritt ins veränderte Sternbild
seiner steten Gefahr. Dort fänden ihn wenige. Aber,
das uns finster verschweigt, das plötzlich begeisterte Schicksal
singt ihn hinein in den Sturm seiner aufrauschenden Welt.
Hör ich doch keinen wie ihn. Auf einmal durchgeht mich
mit der strömenden Luft sein verdunkelter Ton.
Dann, wie verbärg ich mich gern vor der Sehnsucht: O wär ich,
wär ich ein Knabe und dürft es noch werden und säße
in die künftigen Arme gestützt und läse von Simson,
wie seine Mutter erst nichts und dann alles gebar.
War er nicht Held schon in dir, o Mutter, begann nicht
dort schon, in dir, seine herrische Auswahl?
Tausende brauten im Schooß und wollten er sein,
aber sieh: er ergriff und ließ aus –, wählte und konnte.
Und wenn er Säulen zerstieß, so wars, da er ausbrach
aus der Welt deines Leibs in die engere Welt, wo er weiter
wählte und konnte. O Mütter der Helden, o Ursprung
reißender Ströme! Ihr Schluchten, in die sich
hoch von dem Herzrand, klagend,
schon die Mädchen gestürzt, künftig die Opfer dem Sohn.
Denn hinstürmte der Held durch Aufenthalte der Liebe,
jeder hob ihn hinaus, jeder ihn meinende Herzschlag,
abgewendet schon, stand er am Ende der Lächeln, – anders.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. П'ЯТА ЕЛЕГІЯ"
