Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ШОСТА ЕЛЕГІЯ
Як майже повністю замінюєш ти цвіт
в самій собі на плід у визначений час,
не хвалячись, твориш свою невинну тайну.
Як трубами фонтану тече у твоїх вигнутих гілках
сік вгору й вниз: і він пробуджує від сну,
ледь пробудившись, щасливий найсолодшим успіхом своїм.
Глянь: як Господь у Лебеді... Ми ж зволікаємо,
ах, надихає нас цвітіння, а в нашу запізнілу cуть
в наш завершальний плід ховаємо ми зречення.
Не кожен поспішить так сильно діяти,
щоб дочекатися і розцвісти багатством серця,
Коли бажання цвіту, як тихий подих ночі,
торкнеться його юних губ, його повік:
мабуть героям і рано призваним загинути
смерть-садівник інакше вигинає вени.
Ці кинуться туди: вони, усміхнені, попереду, як колісниця на м'яких
пощерблених рельєфах фараона переможця в Карнаку (1).
На диво близький герой до тих, хто молодим загинув.
Тривання
його не вабить. Його зростання є буттям; незмінно
він піднімається і входить у змінене сузір'я
постійних небезпек. Там мало хто його шукає. Але,
це хмуре приховане від нас, це раптом оспіває
натхненну долю серед бур його гуркочучого світу.
Я ще не чув таких як він. Враз підхопив мене
з потоком вітру його притихлий голос.
Колись любив я заховатися від туги: О якби я,
якби я був дитиною і міг ще бути і сидіти
й, тримаючи майбутню зброю, читати про Самсона (2),
як його мати була неплідна, а потім народила.
Хіба він вже в тобі не був героєм, о мати, чи не почався
вже в тобі, його рішучий вибір?
Товпились в лоні тисячі й хотіли бути ним,
але поглянь: він взяв і всіх обставив -, обрав і зміг.
І коли він крушив колони, було так, вирвався
зі світу свого тіла у інший світ, де він надалі
вирішував і міг. О матері героїв, о начало
розбурханих потоків! Ви прірви, - в які
з високих граней серця, ридаючи,
вже скинули дівчат, у жертву синам майбутнім.
Тому що поривається герой крізь прихистки любові,
підтримуваний кожним, значимий кожен його серця стук,
вже відвернувшись, стоїть наприкінці усміхнений, -
інакший.
(1) Карнакський храм – головна святиня Стародавнього Єгипту впродовж 13 століть. Знаходиться на лівому березі Нілу, де колись була столиця держави Фіви. Ймовірно, почав будівництво храму фараон Сенусерт І (1965 -1920 до н.е.), наступні фараони продовжили розбудову та прикрашання храму і майже всі увічнили свої імена і справи для майбутніх поколінь.
(2) Самсон – останній з найвідоміших суддів давнього Ізраїлю. Перед народженням Самсона до його батька Маноаха та матері, котра була неплідною, з'явився Ангел Господній та пообіцяв, що вони матимуть сина, який врятує народ Ізраїлю від філістимлян. Згідно з обітницею, він не повинен був стригти волосся. Самсон добився багатьох перемог над ворогами ізраїльтян філістимлянами, поки не розповів філістимській жінці Далілі таємницю своєї сили. Даліла наказала таємно обрізати волосся Самсона, після чого, безсилий, той був спійманий філістимлянами та позбавлений зору. Під час находження філістимлян у язичницькому зібранні Самсон увійшов туди та помолився єдиному Богу про повернення йому величезної сили. Отримавши від єдиного Бога цю силу, Самсон вщент зруйнував язичницьку споруду, під уламками якої загинули сотні зібраних філістимлян. Але від цього руйнування помер і сам Самсон.
Rainer Maria Rilke DIE SECHSTE ELEGIE
FEIGENBAUM, seit wie lange schon ists mir bedeutend,
wie du die Blüte beinah ganz überschlägst
und hinein in die zeitig entschlossene Frucht,
ungerühmt, drängst dein reines Geheimnis.
Wie der Fontäne Rohr treibt dein gebognes Gezweig
abwärts den Saft und hinan: und er springt aus dem Schlaf,
fast nicht erwachend, ins Glück seiner süßesten Leistung.
Sieh: wie der Gott in den Schwan. . . . . . . Wir aber verweilen,
ach, uns rühmt es zu blühn, und ins verspätete Innre
unserer endlichen Frucht gehn wir verraten hinein.
Wenigen steigt so stark der Andrang des Handelns,
daß sie schon anstehn und glühn in der Fülle des Herzens,
wenn die Verführung zum Blühn wie gelinderte Nachtluft
ihnen die Jugend des Munds, ihnen die Lider berührt:
Helden vielleicht und den frühe Hinüberbestimmten,
denen der gärtnernde Tod anders die Adern verbiegt.
Diese stürzen dahin: dem eigenen Lächeln
sind sie voran, wie das Rossegespann in den milden
muldigen Bildern von Karnak dem siegenden König.
Wunderlich nah ist der Held doch den jugendlich Toten. Dauern
ficht ihn nicht an. Sein Aufgang ist Dasein; beständig
nimmt er sich fort und tritt ins veränderte Sternbild
seiner steten Gefahr. Dort fänden ihn wenige. Aber,
das uns finster verschweigt, das plötzlich begeisterte Schicksal
singt ihn hinein in den Sturm seiner aufrauschenden Welt.
Hör ich doch keinen wie ihn. Auf einmal durchgeht mich
mit der strömenden Luft sein verdunkelter Ton.
Dann, wie verbärg ich mich gern vor der Sehnsucht: O wär ich,
wär ich ein Knabe und dürft es noch werden und säße
in die künftigen Arme gestützt und läse von Simson,
wie seine Mutter erst nichts und dann alles gebar.
War er nicht Held schon in dir, o Mutter, begann nicht
dort schon, in dir, seine herrische Auswahl?
Tausende brauten im Schooß und wollten er sein,
aber sieh: er ergriff und ließ aus –, wählte und konnte.
Und wenn er Säulen zerstieß, so wars, da er ausbrach
aus der Welt deines Leibs in die engere Welt, wo er weiter
wählte und konnte. O Mütter der Helden, o Ursprung
reißender Ströme! Ihr Schluchten, in die sich
hoch von dem Herzrand, klagend,
schon die Mädchen gestürzt, künftig die Opfer dem Sohn.
Denn hinstürmte der Held durch Aufenthalte der Liebe,
jeder hob ihn hinaus, jeder ihn meinende Herzschlag,
abgewendet schon, stand er am Ende der Lächeln, – anders.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. П'ЯТА ЕЛЕГІЯ"
