Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
всю спадщину батько узяв і пропив їй
то вона пішла у тенжі таун
людям отут до уподоби життя
коли сумуєш чи все надарма
сходи й купи собі мештів пару
і йди до нас у наш тенжі таун
Династією злодії назвались,
оті знаглілі, що країну обкрадають,
оті нащадки проросійських звалищ,
які свій досвіт від Росії мають.
З часів совдепії цей бруд ми спадкували,
позбутись толерантність заважає.
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів пори
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він за
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому і прохаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вда
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.
Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
і трясця теж авжеж
нам весело в цій матриці
веселощі без меж
у дишло пропаганду їх
слідкуймо за руками
бо мусора пов’язані
навіки з бандюками
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...
Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води
вона
оте
не приведи
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.
Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.
Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
На зелене на весні -
Наші крила, ніби клешні
Наше довге, наче сни!
Наші підсумки і поле
Надсилають смертним- Геть! -
Як розчинники для солі ,
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
Я уявляю плесо скрізь
І голос дівчини прощальний,
І шум поривчастих беріз.
І перший сніг під небом сірим
Серед дрімаючих полів,
І шлях без сонця, шлях без віри
Снігами гнаних журавлів.
шахед затійливо тусує
а інтернет попсує всує
іще якийсь вже майже мир
колони із афін пальмір
палестри пейслі та пачулі
туристів зазивають чуйно
і розливають їм altbier
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!
Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ШОСТА ЕЛЕГІЯ
Як майже повністю замінюєш ти цвіт
в самій собі на плід у визначений час,
не хвалячись, твориш свою невинну тайну.
Як трубами фонтану тече у твоїх вигнутих гілках
сік вгору й вниз: і він пробуджує від сну,
ледь пробудившись, щасливий найсолодшим успіхом своїм.
Глянь: як Господь у Лебеді... Ми ж зволікаємо,
ах, надихає нас цвітіння, а в нашу запізнілу cуть
в наш завершальний плід ховаємо ми зречення.
Не кожен поспішить так сильно діяти,
щоб дочекатися і розцвісти багатством серця,
Коли бажання цвіту, як тихий подих ночі,
торкнеться його юних губ, його повік:
мабуть героям і рано призваним загинути
смерть-садівник інакше вигинає вени.
Ці кинуться туди: вони, усміхнені, попереду, як колісниця на м'яких
пощерблених рельєфах фараона переможця в Карнаку (1).
На диво близький герой до тих, хто молодим загинув.
Тривання
його не вабить. Його зростання є буттям; незмінно
він піднімається і входить у змінене сузір'я
постійних небезпек. Там мало хто його шукає. Але,
це хмуре приховане від нас, це раптом оспіває
натхненну долю серед бур його гуркочучого світу.
Я ще не чув таких як він. Враз підхопив мене
з потоком вітру його притихлий голос.
Колись любив я заховатися від туги: О якби я,
якби я був дитиною і міг ще бути і сидіти
й, тримаючи майбутню зброю, читати про Самсона (2),
як його мати була неплідна, а потім народила.
Хіба він вже в тобі не був героєм, о мати, чи не почався
вже в тобі, його рішучий вибір?
Товпились в лоні тисячі й хотіли бути ним,
але поглянь: він взяв і всіх обставив -, обрав і зміг.
І коли він крушив колони, було так, вирвався
зі світу свого тіла у інший світ, де він надалі
вирішував і міг. О матері героїв, о начало
розбурханих потоків! Ви прірви, - в які
з високих граней серця, ридаючи,
вже скинули дівчат, у жертву синам майбутнім.
Тому що поривається герой крізь прихистки любові,
підтримуваний кожним, значимий кожен його серця стук,
вже відвернувшись, стоїть наприкінці усміхнений, -
інакший.
(1) Карнакський храм – головна святиня Стародавнього Єгипту впродовж 13 століть. Знаходиться на лівому березі Нілу, де колись була столиця держави Фіви. Ймовірно, почав будівництво храму фараон Сенусерт І (1965 -1920 до н.е.), наступні фараони продовжили розбудову та прикрашання храму і майже всі увічнили свої імена і справи для майбутніх поколінь.
(2) Самсон – останній з найвідоміших суддів давнього Ізраїлю. Перед народженням Самсона до його батька Маноаха та матері, котра була неплідною, з'явився Ангел Господній та пообіцяв, що вони матимуть сина, який врятує народ Ізраїлю від філістимлян. Згідно з обітницею, він не повинен був стригти волосся. Самсон добився багатьох перемог над ворогами ізраїльтян філістимлянами, поки не розповів філістимській жінці Далілі таємницю своєї сили. Даліла наказала таємно обрізати волосся Самсона, після чого, безсилий, той був спійманий філістимлянами та позбавлений зору. Під час находження філістимлян у язичницькому зібранні Самсон увійшов туди та помолився єдиному Богу про повернення йому величезної сили. Отримавши від єдиного Бога цю силу, Самсон вщент зруйнував язичницьку споруду, під уламками якої загинули сотні зібраних філістимлян. Але від цього руйнування помер і сам Самсон.
Rainer Maria Rilke DIE SECHSTE ELEGIE
FEIGENBAUM, seit wie lange schon ists mir bedeutend,
wie du die Blüte beinah ganz überschlägst
und hinein in die zeitig entschlossene Frucht,
ungerühmt, drängst dein reines Geheimnis.
Wie der Fontäne Rohr treibt dein gebognes Gezweig
abwärts den Saft und hinan: und er springt aus dem Schlaf,
fast nicht erwachend, ins Glück seiner süßesten Leistung.
Sieh: wie der Gott in den Schwan. . . . . . . Wir aber verweilen,
ach, uns rühmt es zu blühn, und ins verspätete Innre
unserer endlichen Frucht gehn wir verraten hinein.
Wenigen steigt so stark der Andrang des Handelns,
daß sie schon anstehn und glühn in der Fülle des Herzens,
wenn die Verführung zum Blühn wie gelinderte Nachtluft
ihnen die Jugend des Munds, ihnen die Lider berührt:
Helden vielleicht und den frühe Hinüberbestimmten,
denen der gärtnernde Tod anders die Adern verbiegt.
Diese stürzen dahin: dem eigenen Lächeln
sind sie voran, wie das Rossegespann in den milden
muldigen Bildern von Karnak dem siegenden König.
Wunderlich nah ist der Held doch den jugendlich Toten. Dauern
ficht ihn nicht an. Sein Aufgang ist Dasein; beständig
nimmt er sich fort und tritt ins veränderte Sternbild
seiner steten Gefahr. Dort fänden ihn wenige. Aber,
das uns finster verschweigt, das plötzlich begeisterte Schicksal
singt ihn hinein in den Sturm seiner aufrauschenden Welt.
Hör ich doch keinen wie ihn. Auf einmal durchgeht mich
mit der strömenden Luft sein verdunkelter Ton.
Dann, wie verbärg ich mich gern vor der Sehnsucht: O wär ich,
wär ich ein Knabe und dürft es noch werden und säße
in die künftigen Arme gestützt und läse von Simson,
wie seine Mutter erst nichts und dann alles gebar.
War er nicht Held schon in dir, o Mutter, begann nicht
dort schon, in dir, seine herrische Auswahl?
Tausende brauten im Schooß und wollten er sein,
aber sieh: er ergriff und ließ aus –, wählte und konnte.
Und wenn er Säulen zerstieß, so wars, da er ausbrach
aus der Welt deines Leibs in die engere Welt, wo er weiter
wählte und konnte. O Mütter der Helden, o Ursprung
reißender Ströme! Ihr Schluchten, in die sich
hoch von dem Herzrand, klagend,
schon die Mädchen gestürzt, künftig die Opfer dem Sohn.
Denn hinstürmte der Held durch Aufenthalte der Liebe,
jeder hob ihn hinaus, jeder ihn meinende Herzschlag,
abgewendet schon, stand er am Ende der Lächeln, – anders.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. П'ЯТА ЕЛЕГІЯ"
