Присвята пані Герті Кеніг (1)

Так хто вони, скажи мені, ці мандрівні актори, злиденні
втікачі, такі як ми самі, яких відразу
зранку згинає хтось, хто до любові
ніколи не мав достатньо волі? Та він стискає їх,
їх скручує, обхоплює, розгойдує,
кидає їх і ловить знову; наче народжує їх
із ковзкого маслянистого повітря на їхній ветхий
благенький килим для вічного стрибання, цей килим,
загублений у Всесвіті.
Накладений, як пластир, на ніби небом
поранену там землю передмістя. І там навряд,
поставлена, як і показано: Перебування
велика заголовна літера... та вcе ж, задля забави,
завжди послідує захвАт, завжди їх гне силач,
як Август Сильний (2) за столом
гнув олов'яні блюда.

Ах, і навколо цього
центра троянда глядачів:
цвіте і осипається. Для цього
стовпчик, пестик, на нього здатен потрапити
пилок цвітіння, фальшивий плід,
знову запилений зневагою,
не бажаний ніколи - виблискує з-під милої
поверхні нещира усміхнена зневага.

Там: всохлий, зморщений силач,
старий, хто тільки барабанить,
поміщений в свою гігантську шкіру, яка колись
могла вмістити двох чоловіків, і з них один
лежить вже на церковнім цвинтарі, а інший пережив його,
оглухши й часом злегка
заплутавшись у овдовілій шкірі.

Чи хлопець, чоловік, син голяка
й черниці: пружний, підтягнутий, налитий
м'язами і скромністю.

О ви,
які печаль іще малими,
колись одержали як іграшку в своє
тривале одужання....

Ти, хто в падінні,
яке знайоме тільки фруктам, незрілий,
щодня стократно падав з дерева униз у разом
відпрацьованому русі (стрімкіше, ніж вода, за лічені
хвилини минав весну і літо й осінь) -
падав і потрапляв в могилу:
з якої іноді, у напівпаузі, являлося тобі
обличчя дороге твоєї нечасто
лагідної матері; але в твоєму тілі розсіювалося,
вільно володіло ним, це несміливе
ледве впізнаване обличчя... І знову
б'є чоловік в долоні до початку, й до того, що колись
відчутним стане біль біля твого завжди
поривчастого серця, охопить жаром підошви твоїх ніг,
твоє походження, до нього разом в парі
твої неждані правдиві вимучені сльози на очах.
Й наперекір, незряча,
посмішка...

О ангеле! Візьми, зірви, цей дрібноцвіт трави.
Постав у вазу, збережи! Знайди у ньому
нами ще
не знану радість; на гарній урні
прослав узорчатим натхненним написом: "Subrisio Saltat"(3).
Наступна ти, красуне,
ти, до найзвабливіших утіх
стрибок безмовний. Можливо
бахрома твоя тобі приємна -
але на юних
пружних грудях зелений металічний шовк
сприймається надмір розпещуючим і нескромним.
Ти,
незмінно другою для рівноваги
хитких терезів
лягала ринковим плодом байдужості,
публічна нижче пліч.

Де, о де те місце - його несу в моєму серці -
де б вони ще довго не могли відпасти
один від одного, як відпадають
невдало спарені тварини -
де тягарі ще важчі;
де ще без користі на ними
підкручених киях хитаються
тарілки...

І раптом це багатотрудне Ніде, раптом
це несказанне місце, в якому просте надто мале
чудесно перетвориться - перестрибне
у те надто велике марне.
В якому багатозначний рахунок
залишать без оплати.

Майдане, о майдане Парижа (4), театр безкрайній,
де модистка Madame Lamort (5),
тривожні земні дороги, нескінченні натовпи
підхоплює і в'яже з них нові,
вигадує оборки, петлі, квіти, кокарди,
штучні фрукти, - все
фальшиво розфарбоване, - за копійчану
теплу шапку долі.
. . . . . . . . . . . . . .
Ангеле! Якби там існувало місце, нам невідоме,
на невимовнім килимі, закохані там показали б
ще не проявлену свою майстерність, свої рисковані
висотні трюки, сердець відвагу,
вежі пристрасті, своє
минуле, в якому ніколи не було опори, тільки
один на одного зіпершись, як на східці, хитаючись, - й змогли б,
у колі глядачів, численних безмовних мертвяків:
Чи кинуть вони їм свої останні, завжди відкладені,
завжди заховані, не знані нами, безсмертні
істинні монети щастя, аби нарешті
всміхнулась щиро пара на втішнім
килимі?

14 лютого 1922 р., Швейцарія
(1) Герта Кеніг - дочка австрійського землевласника Карла Кеніга, племінниця відомого зоолога Александра Кеніга і внучка Леопольда Кеніга, того самого "Цукрового короля" Слобожанщини, який у 1874 році купив маєток на хуторі Шарівка неподалік від Харкова у братів Хабенштрайтів. Споруду з двома баштами він перебудував у палац і насадив чудовий парк з екзотичнихми деревами. Зараз сюди приїздять на екскурсії помилуватися парком і прекрасним занедбаним палацом. Герта Кеніг у 1904 році після смерті діда прийняла на себе управління спадщиною і разом з матір'ю побувала в маєтку у Шарівці. Від 1905 до 1921 року проживала в Мюнхені. В цей час почала публікувати власні вірші. Її літературний салон відвідували відомі письменники і художники того часу. В 1915 році почалося її знайомство і дружба з Рільке. Для Рільке це був час депресії і зневіри. Задумані ним "Дуїненські елегії", які він вважав головною справою свого життя, не писалися. До цього додавалися проблеми зі здоров'ям і матеріальна скрута. Герта Кеніг стала його добрим другом. Вона підтримувала геніального поета фінансово і неодноразово запрошувала на гостини в родовий маєток Боккель. На стіні будинку Герти висіла картина Пікассо "Бродячі акробати". Персонажі з цієї картини стали персонажами завершальної "П'ятої елегії", написаної одним подихом з піднесенням, яке не покидало Рільке після написання "Десятої елегії". Листування Герти Кеніг з Рільке тривало до його смерті. В листах "Шановна пані Герта" незабаром перетворилася на "дорогу подругу". Вона зберегла всі його листи (52), видані вже після її смерті. В похилих літах Герта Кеніг написала роман, в якому пробразом головної героїні стала мати Райнера Марії Рільке.
(2) Фрідріх Сильний (12/05/1694 - 01/02/1733) - курфюрст Саксонский Фрідріх Август I і король Польський Август ІІ, союзник Петра І у Північній війні проти Швеції. За велику фізичну силу (руками гнув підкови) увійшов в історію як Август Сильний. Мав одного законного сина і 365 позашлюбних дітей
(3) Subrisio Saltat (лат.) - посмішка акробата
(4) Майдани Парижа були місцем вистав, влаштовуваних мандрівними акторами. На Монмартрі його власник Фернандо поставив шатро цирку на пустирі на перехресті вулиці Мартір і бульвара Рошешуар. Пізніше замість шатра була збудована капітальна споруда, а цирк одержав назву "Цирк Медрано" за прізвищем улюбленця парижан блазня Бум-Бума. Цирк називали Рожевою ареною, за колір його купола. "Рожевий період" Пікассо пов'язують з цирком Медрано, Актори цирку надихнули Пікассо на його "акробатичну" серію, а Рільке - на П'яту елегію, яку називають "Акробатичною". Трупа мандрівних акторів могла здатися ідеальною моделлю сім'ї, вони вимушені триматися разом у світі, для якого вони маргинали.
(5) Madame Lamort - пані Смерть (Madame La Mort)

Rainer Maria Rilke Die fünfte Elegie
Frau Hertha Koenig zugeeignet
WER aber sind sie, sag mir, die Fahrenden, diese ein wenig
Flüchtigern noch als wir selbst, die dringend von früh an
wringt ein wem, wem zu Liebe
niemals zufriedener Wille? Sondern er wringt sie,
biegt sie, schlingt sie und schwingt sie,
wirft sie und fängt sie zurück; wie aus geölter,
glatterer Luft kommen sie nieder
auf dem verzehrten, von ihrem ewigen
Aufsprung dünneren Teppich, diesem verlorenen
Teppich im Weltall.
Aufgelegt wie ein Pflaster, als hätte der Vorstadt-
Himmel der Erde dort wehe getan. Und kaum dort,
aufrecht, da und gezeigt: des Dastehns
großer Anfangsbuchstab . . ., schon auch, die stärksten
Männer, rollt sie wieder, zum Scherz, der immer
kommende Griff, wie August der Starke bei Tisch
einen zinnenen Teller.

Ach und um diese
Mitte, die Rose des Zuschauns:
blüht und entblättert. Um diesen
Stampfer, den Stempel, den von dem eignen
blühenden Staub getroffnen, zur Scheinfrucht
wieder der Unlust befrucheten, ihrer
niemals bewußten, – glänzend mit dünnster
Oberfläche leicht scheinlächelnden Unlust.

Da: der welke, faltige Stemmer,
der alte, der nur noch trommelt,
eingegangen in seiner gewaltigen Haut, als hätte sie früher
zwei Männer enthalten, und einer
läge nun schon auf dem Kirchhof, und er überlebte den andern,
taub und manchmal ein wenig
wirr, in der verwitweten Haut.

Aber der junge, der Mann, als wär er der Sohn eines Nackens
und einer Nonne: prall und strammig erfüllt
mit Muskeln und Einfalt.

Oh ihr,
die ein Leid, das noch klein war,
einst als Spielzeug bekam, in einer seiner
langen Genesungen . . . .

Du, der mit dem Aufschlag,
wie nur Früchte ihn kennen, unreif,
täglich hundertmal abfällt vom Baum der gemeinsam
erbauten Bewegung (der, rascher als Wasser, in wenig
Minuten Lenz, Sommer und Herbst hat) –
abfällt und anprallt ans Grab:
manchmal, in halber Pause, will dir ein liebes
Antlitz entstehn hinüber zu deiner selten
zärtlichen Mutter; doch an deinen Körper verliert sich,
der es flächig verbraucht, das schüchtern
kaum versuchte Gesicht . . . Und wieder
klatscht der Mann in die Hand zu dem Ansprung, und eh dir
jemals ein Schmerz deutlicher wird in der Nähe des immer
trabenden Herzens, kommt das Brennen der Fußsohln
ihm, seinem Ursprung, zuvor mit ein paar dir
rasch in die Augen gejagten leiblichen Tränen.
Und dennoch, blindlings,
das Lächeln . . . . .

Engel! o nimms, pflücks, das kleinblütige Heilkraut.
Schaff eine Vase, verwahrs! Stells unter jene, uns noch nicht
offenen Freuden; in lieblicher Urne
rühms mit blumiger schwungiger Aufschrift: "Subrisio Saltat".
Du dann, Liebliche,
du, von den reizendsten Freuden
stumm Übersprungne. Vielleicht sind
deine Fransen glücklich für dich –,
oder über den jungen
prallen Brüsten die grüne metallene Seide
fühlt sich unendlich verwöhnt und entbehrt nichts.
Du,
immerfort anders auf alle des Gleichgewichts schwankende Waagen
hingelegte Marktfrucht des Gleichmuts,
öffentlich unter den Schultern.

Wo, o wo ist der Ort – ich trag ihn im Herzen –,
wo sie noch lange nicht konnten, noch voneinander
abfieln, wie sich bespringende, nicht recht
paarige Tiere; –
wo die Gewichte noch schwer sind;
wo noch von ihren vergeblich
wirbelnden Stäben die Teller
torkeln . . . . .

Und plötzlich in diesem mühsamen Nirgends, plötzlich
die unsägliche Stelle, wo sich das reine Zuwenig
unbegreiflich verwandelt –, umspringt
in jenes leere Zuviel.
Wo die vielstellige Rechnung
zahlenlos aufgeht.

Plätze, o Platz in Paris, unendlicher Schauplatz,
wo die Modistin, Madame Lamort,
die ruhlosen Wege der Erde, endlose Bänder,
schlingt und windet und neue aus ihnen
Schleifen erfindet, Rüschen, Blumen, Kokarden, künstliche Früchte –, alle
unwahr gefärbt, – für die billigen
Winterhüte des Schicksals.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Engel!: Es wäre ein Platz, den wir nicht wissen, und dorten,
auf unsäglichem Teppich, zeigten die Liebenden, die's hier
bis zum Können nie bringen, ihre kühnen
hohen Figuren des Herzschwungs,
ihre Türme aus Lust, ihre
längst, wo Boden nie war, nur an einander
lehnenden Leitern, bebend, – und könntens,
vor den Zuschauern rings, unzähligen lautlosen Toten:
Würfen die dann ihre letzten, immer ersparten,
immer verborgenen, die wir nicht kennen, ewig
gültigen Münzen des Glücks vor das endlich
wahrhaft lächelnde Paar auf gestilltem
Teppich?

Пабло Пікассо "Родина Акробатів", 1905 р. ("Рожевий період"), полотно, олія, Національна галерея мистецтв, Вашингтон
Рільке використав фігури з картини Пікассо як символи "людської діяльності... завжди в дорозі, без певного місця проживання, вони подібні тіням, швидші за нас, кому не вистачає швидкості". Хоча картина Пікассо зображує фігури на тлі пустельного ландшафту, Рільке описує їх стоячими на "зношеному килимі", щоб підкреслити "визначальну самотність та ізоляцію в цьому незбагненному світі Людини, яка з дитинства до смерті займається своєю професією як забавою, не відаючи, чи її "надто мале просте" не перетвориться на "надто велике марне.""