О, дерево життя, коли прийде зима?
Не злагоджені ми. Ми неспроможні,
як перелітні птиці. Відставши й запізнившись,
ми раптом довіряємося вітру
і падаємо на байдужий став.
Ми одночасно пізнаємо розквіт і занепад.
Та десь ще бродять леви й знають,
вони величні, доки не втратять силу.
.
А ми, якщо намірилися на одне, цілком,
вже тягнемося витрачатися на інше. Наш ворог -
це наш ближній. Прихід закоханості
не завжди межа, за якою від іншого
чекаємо простору, турботи і Вітчизни.
Тому для всякого зображення моменту
готується контрастний фон, детально,
щоб ми помітили, коли воно постане
перед нами чітко. Ми не розпізнаємо
силуети почуттів, які приходять не до нас.
Хто не чекав в тривозі біля завіси свого серця?
Коли вона піднялася, прощальну сцену
було нескладно зрозуміти. Знайомий сад
хитався тихо: ось вийшов перший танцівник.
Не той. Доволі! Хоча він іншого завзято удавав,
переодягнений, він залишався міщанином,
який заходить до квартири через кухню.
Я не бажаю цих напівмасок,
вподобаних ляльками. Їх забагато. Я хочу
відділити машкару від жил і їх
обличчя від подоби. Я тут. Я перед ними.
Навіть якщо погаснуть лампи, і сповістять
мені, що далі вже нема нічого – нехай зі сцени
хлине порожнеча з ранковим вітром,
нехай ніхто з моїх безмовних предків
зі мною не залишиться, ні жінка, ні дитина,
ні хтось із жадібними карими очима:
я всеодно залишуся. Всьому глядач знайдеться.

Хіба я не правий? Ти, батьку, хто скуштував
зі мною гірке життя, оцінюючи мій
найперший каламутний напій мого покликання,
коли я підростав, оцінював ти знову й знову,
і присмак незнайомого майбутнього відчув,
помітив мій захоплений відкритий погляд, -
ти, батьку мій, до того, як помер,
так часто сумнівався в моїх надіях, в глибині моїй,
і заспокоївся, якщо покійні мають спокій у царстві
спокою, не визнавши нікчемності моєї долі.
Хіба я не правий? І ви, хіба я не правий,
всі ті, які любили мене за прояв незначний
любові до вас, кого я завжди покидав,
бо Всесвітом для мене був інший світ
із ваших образів, тому що я любив його,
чекали ви від нього не більшого... ніж я, можливо,
чекали лялкового театру, ні,
ви часто дбали, щоб для мене
кінець вистави виглядав таким, там за актора
повинен бути ангел, що прагнув висоти.
Ангел і лялька: таке завершення вистави.
Тоді з’єднаються всі ті, кого постійно
ми розлучаємо, доки ми тут,
неначе пори року, всілякі зміни починають
круговерть. Перед нами з тієї сторони
зіграє потім ангел. Дивися, помираючі
не мусять здогадатись, що є причин багато
для всього, що ми робили тут. Усе
не залишається завжди тим самим. О час дитинства,
тут в образах відтворюється більше, ніж лише
минуле, і перед нами не лише майбутнє.
Ми справді виростаємо, ми часом поспішаємо
дорослішати швидше, щоб догодити
тим, які не мають нічого, крім дорослості.
І все ж в самотності своїй,
чия постійність забавляла, ми опинялися
на роздоріжжі між всесвітом і грою,
на місці, яке від самого початку
призначене було для дійсних справ.

Хто вказує дитині, де їй стати? Хто між сузір’ів
її поставить і в руки дасть
їй власну міру? Хто творить смерть дітей
з черствого хліба, який засохне – щоб вкласти
в округлий рот, як зернятко
смачного яблука?... Убивцю
легко розпізнати. Але оце: смерть,
неминуча смерть, ще до життя так
обережно нести її в собі й не нарікати,
цього не висловити.

Rainer Maria Rilke Duineser Elegien. DIE VIERTE ELEGIE
O BÄUME Lebens, o wann winterlich?
Wir sind nicht einig. Sind nicht wie die Zug-
vögel verständigt. Überholt und spät,
so drängen wir uns plötzlich Winden auf
und fallen ein auf teilnahmslosen Teich.
Blühn und verdorrn ist uns zugleich bewußt.
Und irgendwo gehn Löwen noch und wissen,
solang sie herrlich sind, von keiner Ohnmacht.

Uns aber, wo wir Eines meinen, ganz,
ist schon des andern Aufwand fühlbar. Feindschaft
ist uns das Nächste. Treten Liebende
nicht immerfort an Ränder, eins im andern,
die sich versprachen Weite, Jagd und Heimat.
Da wird für eines Augenblickes Zeichnung
ein Grund von Gegenteil bereitet, mühsam,
daß wir sie sähen; denn man ist sehr deutlich
mit uns. Wir kennen den Kontur
des Fühlens nicht: nur, was ihn formt von außen.
Wer saß nicht bang vor seines Herzens Vorhang?
Der schlug sich auf: die Szenerie war Abschied.
Leicht zu verstehen. Der bekannte Garten,
und schwankte leise: dann erst kam der Tänzer.
Nicht der. Genug! Und wenn er auch so leicht tut,
er ist verkleidet und er wird ein Bürger
und geht durch seine Küche in die Wohnung.
Ich will nicht diese halbgefüllten Masken,
lieber die Puppe. Die ist voll. Ich will
den Balg aushalten und den Draht und ihr
Gesicht und Aussehn. Hier. Ich bin davor.
Wenn auch die Lampen ausgehn, wenn mir auch
gesagt wird: Nichts mehr –, wenn auch von der Bühne
das Leere herkommt mit dem grauen Luftzug,
wenn auch von meinen stillen Vorfahrn keiner
mehr mit mir dasitzt, keine Frau, sogar
der Knabe nicht mehr mit dem braunen Schielaug:
Ich bleibe dennoch. Es giebt immer Zuschaun.

Hab ich nicht recht? Du, der um mich so bitter
das Leben schmeckte, meines kostend, Vater,
den ersten trüben Aufguß meines Müssens,
da ich heranwuchs, immer wieder kostend
und, mit dem Nachgeschmack so fremder Zukunft
beschäftigt, prüftest mein beschlagnes Aufschaun, –
der du, mein Vater, seit du tot bist, oft
in meiner Hoffnung, innen in mir, Angst hast,
und Gleichmut, wie ihn Tote haben, Reiche
von Gleichmut, aufgiebst für mein bißchen Schicksal,
hab ich nicht recht? Und ihr, hab ich nicht recht,
die ihr mich liebtet für den kleinen Anfang
Liebe zu euch, von dem ich immer abkam,
weil mir der Raum in eurem Angesicht,
da ich ihn liebte, überging in Weltraum,
in dem ihr nicht mehr wart . . . .: wenn mir zumut ist,
zu warten vor der Puppenbühne, nein,
so völlig hinzuschaun, daß, um mein Schauen
am Ende aufzuwiegen, dort als Spieler
ein Engel hinmuß, der die Bälge hochreißt.
Engel und Puppe: dann ist endlich Schauspiel.
Dann kommt zusammen, was wir immerfort
entzwein, indem wir da sind. Dann entsteht
aus unsern Jahreszeiten erst der Umkreis
des ganzen Wandelns. Über uns hinüber
spielt dann der Engel. Sieh, die Sterbenden,
sollten sie nicht vermuten, wie voll Vorwand
das alles ist, was wir hier leisten. Alles
ist nicht es selbst. O Stunden in de Kindheit,
da hinter den Figuren mehr als nur
Vergangnes war und vor uns nicht die Zukunft.
Wir wuchsen freilich und wir drängten manchmal,
bald groß zu werden, denen halb zulieb,
die andres nicht mehr hatten, als das Großsein.
Und waren doch, in unserem Alleingehn,
mit Dauerndem vergnügt und standen da
im Zwischenraume zwischen Welt und Spielzeug,
an einer Stelle, die seit Anbeginn
gegründet war für einen reinen Vorgang.

Wer zeigt ein Kind, so wie es steht? Wer stellt
es ins Gestirn und giebt das Maß des Abstands
ihm in die Hand? Wer macht den Kindertod
aus grauem Brot, das hart wird, – oder läßt
ihn drin im runden Mund, so wie den Gröps
von einem schönen Apfel? . . . . . . Mörder sind
leicht einzusehen. Aber dies: den Tod,
den ganzen Tod, noch vor dem Leben so
sanft zu enthalten und nicht bös zu sein,
ist unbeschreiblich.