Одне оспівати кохану. На жаль, зовсім інше
незримого грішного Бого-Потока в крові.
Давній знайомий, її наречений, що знає він сам
від владики блаженства, як часто самотній,
перш ніж утішить подруга, як часто без неї,
ах, для якого невідання слізного, богоглаву
піднімав він, щоб кинути заклик в безмежну хвилюючу ніч.
О крові Нептун, о його грізний тризуб,
О його видих суворих грудей у закручену мушлю.
Чуєш, як наповзає й спустошує ніч. Чи її зорі
не засіяють перед коханцем щасливим обличчям
коханої? Чи стане для нього сердечним прозрінням
невинне обличчя серед безгрішних сузір'їв?

Жаль, що не вигнеш ні ти, ані мати його
дугами брови його для таких сподівань.
Не для тебе, ним передчувана дівчино, ні, не для тебе
губи його вигинаються рухом привітним.
Ти справді подумала, ніби своєю легкою ходою
так схвилювала, ти, що явилась, як вітер весняний?
Дійсно, ти серце його сполошила; але причина сум'яття
пробуджені в ньому древніші страхи.
Клич його... ти його зовсім не викличеш з темних шляхів.
Звісно, він хоче, він проникає, він легко звикає
до смирного серця твого і візьме і зачнеться.
Але як він зачинався колись?
Мати, його ти створила малого, ти показала, яким ти його зачала;
був він тобі незнайомим, ти над новими очима
світ нахиляла привітний і не пускала чужий.
Ах, де минулі роки, коли її постать струнка
звично тебе захищала від хаосу хвиль?
Ти так багато сховала від нього; в лякаючий простір ночей
ти додавала ночами олюднений простір своєї кімнати.
Ні, не в пітьмі, у своєму близькому бутті
ти засвітила світильник осяйної дружби.
Звуків таких не було, які з посмішкою ти не могла б пояснити,
Ніби ти знала віддавна, як половицям вести себе слід...
І дослухався він, і утішався. Давало багато
ніжне твоє пильнування; з-за шафи являлася
доля, закутана в плащ, і забиралось
його неспокійне майбутнє за штори, що тихо хитались.

Сам він, ласкава моя, лежачи втішений,
світ твій приймав, і під сонні повіки
в передчуванні дрімоти - обман напускав
захищеності... Але зсередини: хто упирався,
хто повставав в ньому проти потоку настання?
Ах, не було в цій дрімоті розсудливості; сплячий
але замріяний, але в гарячці: залишений на самоті.
Він, інший, схвильований, плутався
і потрапляв у тенета, внутрішній світ
розпливався, в гнітючому рості, являлися
звіроподібні істоти. Як він поринав. - Люблячий.
Люблячий внутрішній світ, свою нутряну первісність,
В цих його джунглях, в цьому безмовному краху буття
ясно-зеленим було його серце. Люблячий. Кинутий,
коренем дивним він рвався за межі нестримним потоком,
де його власне народження вже відбувалося. Люблячий,
він опускався до древньої крові, у прірву,
де чатували жахіття, якими наситились предки. І кожна потвора
вже його знала, підморгувала, наче знайомому.
Так, посміхались жахіття... Часом
ти, посміхалася, мамо, так само ласкаво. Як би він міг
не любити того, хто посміхався йому,
ще бувши розчиненим в водах, які ембріон невагомим робили.

Глянь, ми кохаєм інакше, ніж квіти, не тільки один
раз на рік; ми повертаємось знову туди, де кохали колись,
до потоків сперми правічних. О дівчино,
те, що ми любимо в нас, це не Щось, не майбуття, а
численні Ніщо; з них ні одне не дитина,
але це батько, який нас створив наче купу уламків,
але це висохле русло майбутньої матері - , але в цілому
безмовний ландшафт де невідомість або
неминуча загибель - дівчино, це вже бувало раніше.

А ти сама, що знаєш ти - ти вабиш
передбуттям свого кохання. Які почуття
ти добуваєш з глибин пережитих буттів. Скільки
жінок тебе тут ненавидять. Яких похмурих чоловіків
ти хвилювала юною кров'ю? Хочуть до тебе
ще ненароджені діти... О тихше, тихше,
ти найдорожча для нього, надійна справа дня, - ти
проведи його в сад, дай йому ночі
права...
Не відпускай...

Rainer Maria Rilke DIE DRITTE ELEGIE
EINES ist, die Geliebte zu singen. Ein anderes, wehe,
jenen verborgenen schuldigen Fluß-Gott des Bluts.
Den sie von weitem erkennt, ihren Jüngling, was weiß er
selbst von dem Herren der Lust, der aus dem Einsamen oft,
ehe das Mädchen noch linderte, oft auch als wäre sie nicht,
ach, von welchem Unkenntlichen triefend, das Gotthaupt
aufhob, aufrufend die Nacht zu unendlichem Aufruhr.
O des Blutes Neptun, o sein furchtbarer Dreizack,
o der dunkele Wind seiner Brust aus gewundener Muschel.
Horch, wie die Nacht sich muldet und höhlt. Ihr Sterne,
stammt nicht von euch des Liebenden Lust zu dem Antlitz
seiner Geliebten? Hat er die innige Einsicht
in ihr reines Gesicht nicht aus dem reinen Gestirn?

Du nicht hast ihm, wehe, nicht seine Mutter
hat ihm die Bogen der Braun so zur Erwartung gespannt.
Nicht an dir, ihn fühlendes Mädchen, an dir nicht
bog seine Lippe sich zum fruchtbarern Ausdruck.
Meinst du wirklich, ihn hätte dein leichter Auftritt
also erschüttert, du, die wandelt wie Frühwind?
Zwar du erschrakst ihm das Herz; doch ältere Schrecken
stürzten in ihn bei dem berührenden Anstoß.
Ruf ihn . . . du rufst ihn nicht ganz aus dunkelem Umgang.
Freilich, er will, er entspringt; erleichtert gewöhnt er
sich in dein heimliches Herz und nimmt und beginnt sich.
Aber begann er sich je?
Mutter, du machtest ihn klein, du warsts, die ihn anfing;
dir war er neu, du beugtest über die neuen
Augen die freundliche Welt und wehrtest der fremden.
Wo, ach, hin sind die Jahre, da du ihm einfach
mit der schlanken Gestalt wallendes Chaos vertratst?
Vieles verbargst du ihm so; das nächtlich-verdächtige Zimmer
machtest du harmlos, aus deinem Herzen voll Zuflucht
mischtest du menschlichern Raum seinem Nacht-Raum hinzu.
Nicht in die Finsternis, nein, in dein näheres Dasein
hast du das Nachtlicht gestellt, und es schien wie aus Freundschaft.
Nirgends ein Knistern, das du nicht lächelnd erklärtest,
so als wüßtest du längst, wann sich die Diele benimmt . . .
Und er horchte und linderte sich. So vieles vermochte
zärtlich dein Aufstehn; hinter den Schrank trat
hoch im Mantel sein Schicksal, und in die Falten des Vorhangs
paßte, die leicht sich verschob, seine unruhige Zukunft.

Und er selbst, wie er lag, der Erleichterte, unter
schläfernden Lidern deiner leichten Gestaltung
Süße lösend in den gekosteten Vorschlaf –:
schien ein Gehüteter . . . Aber innen: wer wehrte,
hinderte innen in ihm die Fluten der Herkunft?
Ach, da war keine Vorsicht im Schlafenden; schlafend,
aber träumend, aber in Fiebern: wie er sich ein-ließ.
Er, der Neue, Scheuende, wie er verstrickt war,
mit des innern Geschehens weiterschlagenden Ranken
schon zu Mustern verschlungen, zu würgendem Wachstum, zu tierhaft
jagenden Formen. Wie er sich hingab –. Liebte.
Liebte sein Inneres, seines Inneren Wildnis,
diesen Urwald in ihm, auf dessen stummem Gestürztsein
lichtgrün sein Herz stand. Liebte. Verließ es, ging die
eigenen Wurzeln hinaus in gewaltigen Ursprung,
wo seine kleine Geburt schon überlebt war. Liebend
stieg er hinab in das ältere Blut, in die Schluchten,
wo das Furchtbare lag, noch satt von den Vätern. Und jedes
Schreckliche kannte ihn, blinzelte, war wie verständigt.
Ja, das Entsetzliche lächelte . . . Selten
hast du so zärtlich gelächelt, Mutter. Wie sollte
er es nicht lieben, da es ihm lächelte. Vor dir
hat ers geliebt, denn, da du ihn trugst schon,
war es im Wasser gelöst, das den Keimenden leicht macht.

Siehe, wir lieben nicht, wie die Blumen, aus einem
einzigen Jahr; uns steigt, wo wir lieben,
unvordenklicher Saft in die Arme. O Mädchen,
dies: daß wir liebten in uns, nicht Eines, ein Künftiges, sondern
das zahllos Brauende; nicht ein es Kind,
sondern die Väter, die wie Trümmer Gebirgs
uns im Grunde beruhn; sondern das trockene Flußbett
einstiger Mütter –; sondern die ganze
lautlose Landschaft unter dem wolkigen oder
reinen Verhängnis –: dies kam dir, Mädchen, zuvor.

Und du selber, was weißt du –, du locktest
Vorzeit empor in dem Liebenden. Welche Gefühle
wühlten herauf aus entwandelten Wesen. Welche
Frauen haßten dich da. Was für finstere Männer
regtest du auf im Geäder des Jünglings? Tote
Kinder wollten zu dir . . . O leise, leise,
tu ein liebes vor ihm, ein verläßliches Tagwerk, – führ ihn
nah an den Garten heran, gieb ihm der Nächte
Übergewicht . . . . . .
Verhalt ihn . . . . . .