Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ВОСЬМА ЕЛЕГІЯ
Присвячена Рудольфу Касснеру*
З очей усіх живих створінь вдивляється
Відкритість. І тільки наші очі
відвернуті, їм звідусюди погрожує
загибель, закрито вільний вихід.
Що там назовні, судимо за виглядом
одних тварин; тому що вже малим дитям
нас розвертають і змушують, щоб на зворотне
зображення дивились ми, не на відкритість, яка
в очах тварин така глибинна. Від смерті вільна.
Її ми бачимо у всьому; вільна тварина
свою загибель постійно має за собою
й перед собою Бога, й коли стається це,
то йде у вічність так, як йдуть джерела.
Ніколи не постане перед нами, у жоден з днів,
правдивий простір, з якого квіти
народжуються неперервно. Завжди цей світ
й ніякого Нікуди без Ні: чистота,
невидимість, яка вдихається
безмежно біла і не жадана. Немов дитя
в собі втрачає щось безмовне й стає
невпевненим. Чи кожен помирає і існує.
Бо смерть, що поруч, не вважають смертю
і дивляться назовні ясним тваринним зором.
Закоханий, але не кожен, хто здатен
змінити бачення, наблизиться й здивується...
Сприймає як свою помилку
приховане від інших... Але за нинішнім
нічого не зникає, і буде знову інший світ.
Завжди триває творення, ми тільки
помічаємо у ньому зображення свободи,
від нас закритої. Дано лише тварині,
безмовній, дивитися угору, крізь нас спокійно.
Це називають долею: бути навпроти
і не більше й завжди навпроти.
Це усвідомлення свого призначення
в спорідненій тварині, яке нас кличе
в іншому напрямку - нас розриває
своїми перетвореннями. І все ж її Буття у ній
безмежне, незбагненне, й без огляду
на її стан, ясне, таке як її погляд.
І там, де бачимо майбутнє, там вона бачить Все
й себе у Всьому і зцілена назавжди.
І все ж є у чутливій теплій тварині
тривога й визнання великої печалі.
Тому що їй також властиве те, що нас
гнітить так часто - спогад,
що це колись було, що відповідно вабило,
було близьким, надійним і зв'язок із ним
був нескінченно щирим. Тут повна відстороненість,
а там було душею. Після первинної Вітчизни
для неї інша буремна, двостатева.
О блаженство маленького створіння,
завжди лишатись в лоні, що його виносило,
о щастя мошки, яка ще вискочить назовні,
сама, коли настане шлюбний час: бо лоно є Усім.
І впевнена наполовину в безпеці птиця,
якій майже відома двоїстість її походження,
ніби була у ній колись душа етруска,
померлого, який одержав простір,
зі сплячою фігурою на кришці.
Як вражений той, хто літати мусить
коли виходить з лона. Як він себе самого
лякається, здіймаючись в повітря, неначе
вихлюпнутий з чаші. Так проривається дорога
кажана крізь порцеляну вечора.
І ми: споглядачі, завжди, повсюди,
всередині й ніколи зовні!
Ми переповнені. Ми впорядковуємо. А воно руйнує.
Ми знову впорядковуємо і самі руйнуємо.
Хто так нас розвернув, щоб ми,
що ми також, який би не обрали напрямок,
йдемо назад? Він наче на останнім
пагорбі, з якого ще раз всю свою долину
огляне, обернеться, зупинить, затримає -
так ми живемо і щоразу вмираємо.
* Рудольф Касснер — австрійський письменник, філософ культури, мислитель-есеїст, перекладач грецької філософії, англійської, французької і російської словесності. З 1907 року був другом Р. М. Рільке
Rainer Maria Rilke DIE ACHTE ELEGIE
Rudolf Kassner zugeeignet
MIT allen Augen sieht die Kreatur
das Offene. Nur unsre Augen sind
wie umgekehrt und ganz um sie gestellt
als Fallen, rings um ihren freien Ausgang.
Was draußen ist, wir wissens aus des Tiers
Antlitz allein; denn schon das frühe Kind
wenden wir um und zwingens, daß es rückwärts
Gestaltung sehe, nicht das Offne, das
im Tiergesicht so tief ist. Frei von Tod.
Ihn sehen wir allein; das freie Tier
hat seinen Untergang stets hinter sich
und vor sich Gott, und wenn es geht, so gehts
in Ewigkeit, so wie die Brunnen gehen.
Wir haben nie, nicht einen einzigen Tag,
den reinen Raum vor uns, in den die Blumen
unendlich aufgehn. Immer ist es Welt
und niemals Nirgends ohne Nicht: das Reine,
Unüberwachte, das man atmet und
unendlich weiß und nicht begehrt. Als Kind
verliert sich eins im Stilln an dies und wird
gerüttelt. Oder jener stirbt und ists.
Denn nah am Tod sieht man den Tod nicht mehr
und starrt hinaus, vielleicht mit großem Tierblick.
Liebende, wäre nicht der andre, der
die Sicht verstellt, sind nah daran und staunen . . .
Wie aus Versehn ist ihnen aufgetan
hinter dem andern . . . Aber über ihn
kommt keiner fort, und wieder wird ihm Welt.
Der Schöpfung immer zugewendet, sehn
wir nur auf ihr die Spiegelung des Frein,
von uns verdunkelt. Oder daß ein Tier,
ein stummes, aufschaut, ruhig durch uns durch.
Dieses heißt Schicksal: gegenüber sein
und nichts als das und immer gegenüber.
Wäre Bewußtheit unsrer Art in dem
sicheren Tier, das uns entgegenzieht
in anderer Richtung –, riß es uns herum
mit seinem Wandel. Doch sein Sein ist ihm
unendlich, ungefaßt und ohne Blick
auf seinen Zustand, rein, so wie sein Ausblick.
Und wo wir Zukunft sehn, dort sieht es Alles
und sich in Allem und geheilt für immer.
Und doch ist in dem wachsam warmen Tier
Gewicht und Sorge einer großen Schwermut.
Denn ihm auch haftet immer an, was uns
oft überwältigt, – die Erinnerung,
als sei schon einmal das, wonach man drängt,
näher gewesen, treuer und sein Anschluß
unendlich zärtlich. Hier ist alles Abstand,
und dort wars Atem. Nach der ersten Heimat
ist ihm die zweite zwitterig und windig.
O Seligkeit der kleinen Kreatur,
die immer bleibt im Schooße, der sie austrug;
o Glück der Mücke, die noch innen hüpft,
selbst wenn sie Hochzeit hat: denn Schooß ist Alles.
Und sieh die halbe Sicherheit des Vogels,
der beinah beides weiß aus seinem Ursprung,
als wär er eine Seele der Etrusker,
aus einem Toten, den ein Raum empfing,
doch mit der ruhenden Figur als Deckel.
Und wie bestürzt ist eins, das fliegen muß
und stammt aus einem Schooß. Wie vor sich selbst
erschreckt, durchzuckts die Luft, wie wenn ein Sprung
durch eine Tasse geht. So reißt die Spur
der Fledermaus durchs Porzellan des Abends.
Und wir: Zuschauer, immer, überall,
dem allen zugewandt und nie hinaus!
Uns überfüllts. Wir ordnens. Es zerfällt.
Wir ordnens wieder und zerfallen selbst.
Wer hat uns also umgedreht, daß wir,
was wir auch tun, in jener Haltung sind
von einem, welcher fortgeht? Wie er auf
dem letzten Hügel, der ihm ganz sein Tal
noch einmal zeigt, sich wendet, anhält, weilt –,
so leben wir und nehmen immer Abschied.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. СЬОМА ЕЛЕГІЯ"
