Якби колись я, на завершення жахного розуміння,
радість і славу оспівав співзвучно з ангелами.
Якби чіткий стихаючий стук серця
не заважав дзвінким, невпевненим або
рішучим струнам. Якби моє заплакане обличчя
засяяло; щоб потаємні сльози
розквітли. О, ночі, як любив я вас,
сумний. Якби не на колінах вас, невтішні сестри,
приймав я, ваше в'юнке волосся
вилося не для мене. Ми, марнотратці болю.
Як ми завбачали, їх часи печальні,
чи може їх закінчення. Але ж вони
наше зимове справжнє листя, наша непевна чутлива зелень,
той час утаємничених років, - не тільки
час, - положення, поселення, ґрунт, постіль, адреса.
Звісно, жаль, коли чужі провулки страждання-міста,
в яких з оглушливості виникає
обманна тиша, чванлива пустота наповнить
форми: ґвалт позолочений, надутий пам'ятник.
О, як безслідно розтопче Ангел їхній ярмарок розрад,
який оточує собор, готовий їх перекупити:
занадто строгий і розчаровуючий, як поштамт в неділю.
Зовні завжди звивається край ярмарки.
Хитається зухвалість! Пірнальник і жонглер азарту!
І зваблюють удачею фарбовані мішені,
де виготовлена з бляхи ціль крутнеться,
якщо умілець влучить. Від випадкової удачі
хмеліє він надалі, тоді як ятки різний інтерес
роздражнюють, гуркочуть і горланять. І для дорослих
є дещо особливе глянути, як гроші плодяться, анатомічно,
не тільки для розваги: статеві органи грошей,
все, накопичення, процеси, - які повчальні й плодовиті....
... О але відразу крім цього,
за останнім парканом, обліпленим плакатами "Безсмертя",
це гірке пиво, яке здається п'ючому солодким,
коли вони вдаються до нових розваг...,
відразу за парканом, за ним відразу це реально.
Граються діти, обіймаються закохані, - на тому боці,
справді, на чахлих травах, і собаки мають долю.
Ще далі поривається юнак, можливо він малим
любив поплакати... За нею він іде на луг. Вона говорить:
- Далі. Ми там живемо на свободі... Де? Юнак за нею
слідує. Його зворушують її манери. Плечі, шия, - можливо
вона шляхетного походження. Але він залишає її, іде назад,
знов повертається, киває... Що з того? Вона - це виклик.
Лиш молодий покійник, у первісному стані
небуття за часом, який позбавлений залежності,
послідує за милою йому. Дівчина
його чекає і з ним подружить. Йому покаже тихо,
що є на ній. Перлини горя і прекрасний
покров терпимості. - За юнаком іде вона безмовно.
Там, де вона живе, в долині, самотній давній, Плач,
підійде до новачка, коли він запитає: - Ми були,
розкаже він, колись великою сім'єю, ми Плач. Батьки
там на великому нагір'ї займалися гірництвом, у людей
знайдеш ти часом великий шмат шліфованого горя
із давнього вулкана, скам'янілий шлак гніву.
Так, там він зародився. Раніше ми були багаті. -

Й вона його веде крізь розпростерті ландшафти Плачу,
показує йому колони храмів або руїни
тих замків, звідки владики Плачу землею
мудро правили. Показує йому високі
плачучі дерева й поля квітучої печалі,
(Живим вони відомі як ніжне листя);
показує йому тварин скорботи, на випасі, - а часом
пташку сполохує й показує, низько летючу перед їхніми очима,
всюди його самотній плач малював картину.
Увечері вона його веде до поховання пращурів
родини Плачу, провидців і сивілл.
Коли ніч настає, то йдуть вони тихіше, і потім
сходить місяць, який над усіма
могилами сторожа. Брат кожного на Нілі,
великий Сфінкс: - безмовний закритий образ.
І їх дивує загадкова голова, яка завжди мовчить, людське обличчя
кинуте на ваги зірок.
Не осягнути це йому, збентеженому ранньою загибеллю. Та його показ,
від краю пшента (1) ззаду наперед, сполохує сову. Й вона,
ковзнувши тихо вниз по щоці,
такій довершено опуклій,
м'яко окреслює в нових
померлих вухах, над здвоєним
розгорнутим листом, безцінний профіль.

А вище, зорі. Нові. Країни Горя зорі.
Повільно називає вона Плачі: - Ось
бачиш: Вершник, Жезл, і найяскравіше сузір'я
називає вона: Корона Фруктів. Далі до полюса:
Колиска; Шлях; Пристрасна Книга; Лялька; Вікно.
Але на півдні в небі чистім, як схована в душі
благословляюча рука, сіяюче яскраво "М",
що означає Матері... -

Але померлий мусить йти, і мовчки його виводить давній
Плач на край ущелини,
де мерехтить від місячного сяйва:
джерело радості. В благоговінні
називає вона його, говорить: Для людей
воно є головним потоком. -

Спиняються біля підніжжя гір.
Й тут обіймає вона його за плечі, плачучи.

Самотньо він спускається туди, до гір Скорботи.
Й ні разу на його крок не озоветься безмовна доля.

Та він розбудить нас, безмежно мертвих, подібністю,
поглянь, можливо вони нам показують звисаючу сережку на ліщині голій, чи
мають на увазі дощ, що падає весною на темний ґрунт. -
А ми, хто піднімається за щастям
узнаємо, відчувши потрясіння,
яке нас майже приголомшує,
що щастя спускається.

(1) Пшент - корона давньоєгипетських фараонів. Представляла собою дві з'єднані корони: червоний "дешрет" правителів Нижнього Єгипту і білий "хеджет" правителів Верхнього Єгипту. Символізувала могутність фараонів об'єднаного Єгипту. На пшенту були два зображення тварин: єгипетська кобра, урей, готова до удару, символізує нижньоєгипетську богиню Вадджет; і єгипетський стерв'ятник, який символізує верхньоєгипетську покровительницю богиню Нехбет. Їх називали Двома Дамами і зображували на передній частині пшента. Пізніше голову стерв'ятника замінювали головою ще однієї кобри.

Rainer Maria Rilke DIE ZEHNTE ELEGIE
DIE ZEHNTE ELEGIE
DASS ich dereinst, an dem Ausgang der grimmigen Einsicht,
Jubel und Ruhm aufsinge zustimmenden Engeln.
Daß von den klar geschlagenen Hämmern des Herzens
keiner versage an weichen, zweifelnden oder
reißenden Saiten. Daß mich mein strömendes Antlitz
glänzender mache; daß das unscheinbare Weinen
blühe. O wie werdet ihr dann, Nächte, mir lieb sein,
gehärmte. Daß ich euch knieender nicht, untröstliche Schwestern,
hinnahm, nicht in euer gelöstes
Haar mich gelöster ergab. Wir, Vergeuder der Schmerzen.
Wie wir sie absehn voraus, in die traurige Dauer,
ob sie nicht enden vielleicht. Sie aber sind ja
unser winterwähriges Laub, unser dunkeles Sinngrün,
eine der Zeiten des heimlichen Jahres –, nicht nur
Zeit –, sind Stelle, Siedelung, Lager, Boden, Wohnort.


Freilich, wehe, wie fremd sind die Gassen der Leid-Stadt,
wo in der falschen, aus Übertönung gemachten
Stille, stark, aus der Gußform des Leeren der Ausguß
prahlt: der vergoldete Lärm, das platzende Denkmal.
O, wie spurlos zerträte ein Engel ihnen den Trostmarkt,
den die Kirche begrenzt, ihre fertig gekaufte:
reinlich und zu und enttäuscht wie ein Postamt am Sonntag.
Draußen aber kräuseln sich immer die Ränder von Jahrmarkt.
Schaukeln der Freiheit! Taucher und Gaukler des Eifers!
Und des behübschten Glücks figürliche Schießstatt,
wo es zappelt von Ziel und sich blechern benimmt,
wenn ein Geschickterer trifft. Von Beifall zu Zufall
taumelt er weiter; denn Buden jeglicher Neugier
werben, trommeln und plärrn. Für Erwachsene aber
ist noch besonders zu sehn, wie das Geld sich vermehrt, anatomisch,
nicht zur Belustigung nur: der Geschlechtsteil des Gelds,
alles, das Ganze, der Vorgang –, das unterrichtet und macht
fruchtbar . . . . . . . . .

. . . Oh aber gleich darüber hinaus,
hinter der letzten Planke, beklebt mit Plakaten des >Todlos M