Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
А добре відчув заразом,
Що пахнете солодко медом
І вкрай ароматним вином.
Красою дурманите розум
Отак, що кров б’є до лиця, –
І легко умієте схоже
Чужі розбивати серця.
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ні розваг, ні сміху
Далечінь, димочку грам
Вітру на потіху…
З рук у руки… треба ж так
Небо ж безкоштовне…
Не однакові на смак
Всі оті обнови
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.
без нього не існує сьогодення.
Коли синиця вилетить із жмені
чи пролунає кулеметний дріб,
цінуйте найсвятіше в світі – Хліб.
Прожити можна навіть без душі.
Живуть бездушні, ходять поміж нами,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.
І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.
А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.
бо із дров навару не ого.
«Слугам», що не дайте все замало,
а багацько хочеться всього.
Для коханки треба діаманти,
для дружини шубу із песця...
Ну і що, що лізуть окупанти?
То жаска народу нечисть ця.
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного
Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань
А далі що? Тут пів години лету.
Ця ніч комусь остання на землі.
Переплелись бездушна лють ракети
та вбивча бездуховність москалів.
А з ким Господь? Наразі невідомо.
Щоб не було, тримати, друже, стрій.
Ті нелюди порушили свідо
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..
Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Чарлз Буковскі Розворот
я нахиляюся над крилом свого автомобіля.
вона п'яна і її очі мокрі від сліз:
"ти сучий син, ти трахав мене коли б ти
цього не захотів. ти казав мені дзвонити
тобі, ти казав мені перебратися ближче до міста,
потім казав мені дати тобі спокій."
все це дуже драматично і я цим насолоджуюся.
"звичайно, гаразд, чого ти хочеш?"
"Я хочу поговорити з тобою. Я хочу запросити тебе
і поговорити з тобою..."
"Я зараз з деким. Вона просить
сендвіч."
"Я хочу поговорити з тобою... Треба якийсь час
щоб забути деякі речі. Мені треба більше часу."
"звичайно. почекай, доки вона піде. ми не
гуманно вчинимо, якщо вип'ємо всі разом."
"лайно," каже вона, "от лайно!"
вона скочила в свою машину і поїхала.
вийшла та інша: "хто це був?"
"колишній друг!"
зараз і вона пішла. я сиджу тут п'яний
і здається на очах моїх сльози.
дуже тихо і мені здається що мені спис
увіткнули в центр моїх кишок.
я йду до ванної кімнати помочитися.
милосердя, думаю я, чи рід людський нічого не знає
про милосердя?
Charles Bukowski turnabout
she drives into the parking lot while
I am leaning up against the fender of my car.
she’s drunk and her eyes are wet with tears:
“you son of a bitch, you fucked me when you
didn’t want to. you told me to keep phoning
you, you told me to move closer into town,
then you told me to leave you alone.”
it’s all quite dramatic and I enjoy it.
“sure, well, what do you want?”
“I want to talk to you, I want to go to your
place and talk to you…”
“I’m with somebody now. she’s in getting a
sandwich.”
“I want to talk to you…it takes a while
to get over things. I need more time.”
“sure. wait until she comes out. we’re not
inhuman. we’ll all have a drink together.”
“shit,” she says, “oh shit!”
she jumps into her car and drives off.
the other one comes out: “who was that?”
“an ex-friend.”
now she’s gone and I’m sitting here drunk
and my eyes seem wet with tears.
it’s very quiet and I feel like I have a spear
rammed into the center of my gut.
I walk to the bathroom and puke.
mercy, I think, doesn’t the human race know anything
about mercy?
from "Love is a dog from hell"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)