Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.15
00:20
Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
2025.12.14
22:21
Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
2025.12.14
18:39
Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
2025.12.14
17:36
Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
2025.12.14
15:10
По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Серце Батьківщини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Серце Батьківщини
- Скажи, бабусю, чому москалі
Постійно пруть до нашої землі?
Чому вони до нас нахабно пхають,
Приходять, нищать все і убивають?
У них же он – землі і так багато.
Є їм де жити, є де працювати?
Чому сусіди нам такі попали,
Щоб нам спокійно жити не давали?
- Було то все тому багато літ,
Коли Господь творив наш гарний світ.
Створив людей, аби вони плодились
І по землі безмежній розселились.
І рід людський поволі розплодився
Та по усьому світу розселився.
З’явилися роди і племена.
Але проблема виникла одна.
Не знали люди, де постійно жити
І по землі продовжили бродити.
Коли десь на дорозі зустрічались,
То за сокири і списи хапались.
І на землі робилось неспокійно,
То там, то там розпочинались війни.
Один одного люди убивали,
Неначе справи іншої не мали.
Отож Господь рішив всіх помирити
І визначити – де хто має жити.
Тож скликав Він і племена, й роди
Для тої справи Божої сюди.
Бо ця земля благословення мала,
Її вже наші предки заселяли.
Отож зібрались навкруг Бога люди,
Аби дізнатись, як то далі буде.
Сказав Господь: - Щоб втихомирить зло.
Щоб війн поменше на землі було,
Я кожному з родів по серцю дам.
І оте серце необхідно вам
Серед землі отої заховати,
Де вам тепер прийдеться проживати.
А місце те благословенне буде,
Де перед цим ви зупинялись, люди.
Як матимете серце, повертайте
І там надійно серце заховайте.
Тож відтепер земля та ваша буде
І буде вас підтримувати, люди!
Тепер підходьте, буду я вручати
І можете додому повертати.
Підходити до Нього люди стали,
Велике серце в свої руки брали
Та йшли собі у ті краї єдині,
Що мали стати їм за батьківщину.
Та ось, немов якісь пупи землі,
Припхалися до Бога й москалі.
Прийшли вже п’ְяні, поміж люду пхають
Та вголос всіх навколо матюкають.
Господь лиш мовчки на все те поглянув,
Не став казати, як то все погано.
Дав і їм серце, хай в своєму краї
Серед боліт спокійно проживають.
Та ж москалі не будуть москалі.
Тож до своєї не пішли землі.,
А відійшли за пагорби й усілись,
Здобуток «приливати» заходились.
Отак три тижні, мабуть, просиділи,
Смоктали бражку, землю засмерділи.
Кудись те серце кинули по п’яні.
Чи утопили в морі-океані?
Чи десь, можливо в землю закопали,
Боялися, аби його не вкрали?
Бо ж кожен дума завжди про другого,
Які думки й бажання у самого.
Уже давно всі люди розійшлися,
Вони ж вже до «всирачки» допилися.
Аж поки предки наші їх уздріли,
Та копняками всіх нагородили.
Кричали ті: - Ви серце наше вкрали!
А ті їх копняками проводжали
Аж до боліт, де ті і мали жити.
Аби вони не виповзали звідти.
Сиділи москалі в тих болотах,
Смоктали бражку довгії літа.
Плодилися у землях тих смердючих.
А їх же заздрість всю дорогу мучить,
Що люди десь живуть собі спокійно,
Працюють і забулися про війни.
Набридло москалям отак сидіти,
Тож до сусідів узялись ходити.
Прийдуть, людей по-п’яні убивають,
Усе навколо спалюють, ламають.
Знаходять серце, що ті заховали.
І москалі мерщій його хапали,
В свої ховати несли болота
І логіка того була проста:
Народ підтримку утрачав землі
І всі ставали також москалі.
Як москалі сил більше набирали,
Вони тоді у наші землі пхали.
Кричали, що ми серце їхнє вкрали.
Хоч не про нього зовсім вони дбали.
Шукали серце нашого народу,
Щоб в москалів перетворити згодом.
Як то вони із іншими робили,
Племен, народів стільки погубили.
Та предки наші клятих відбивали
І серце ще надійніше ховали.
Поки те серце б’ється в цій землі,
Не здатні нас здолати москалі.
Були часи у нашого народу,
Коли не стало поміж нами згоди
І москалі підступністю взяли,
Здавалось, підкорити нас змогли.
На нас ярмо москальське начепили,
Молодшим братом нас проголосили.
Та поміж нами зрадників знайшли,
Які у тому їм допомогли.
Віки ярмо носила Україна.
А москалі ж старалися єдино
Народу серце нашого знайти,
Щоб до боліт смердючих віднести.
Всю Україну кляті перерили,
Народу стільки нашого згубили,
Та наші предки серце так сховали,
Що москалі дарма лише копали.
А час прийшов, народ ярмо те скинув
І знову вільна стала Україна.
А москалям те страшно коле очі,
Вони скорити нас і досі хочуть.
Та, поки серце б’ється разом з нами,
Ніколи нам не стати москалями.
Постійно пруть до нашої землі?
Чому вони до нас нахабно пхають,
Приходять, нищать все і убивають?
У них же он – землі і так багато.
Є їм де жити, є де працювати?
Чому сусіди нам такі попали,
Щоб нам спокійно жити не давали?
- Було то все тому багато літ,
Коли Господь творив наш гарний світ.
Створив людей, аби вони плодились
І по землі безмежній розселились.
І рід людський поволі розплодився
Та по усьому світу розселився.
З’явилися роди і племена.
Але проблема виникла одна.
Не знали люди, де постійно жити
І по землі продовжили бродити.
Коли десь на дорозі зустрічались,
То за сокири і списи хапались.
І на землі робилось неспокійно,
То там, то там розпочинались війни.
Один одного люди убивали,
Неначе справи іншої не мали.
Отож Господь рішив всіх помирити
І визначити – де хто має жити.
Тож скликав Він і племена, й роди
Для тої справи Божої сюди.
Бо ця земля благословення мала,
Її вже наші предки заселяли.
Отож зібрались навкруг Бога люди,
Аби дізнатись, як то далі буде.
Сказав Господь: - Щоб втихомирить зло.
Щоб війн поменше на землі було,
Я кожному з родів по серцю дам.
І оте серце необхідно вам
Серед землі отої заховати,
Де вам тепер прийдеться проживати.
А місце те благословенне буде,
Де перед цим ви зупинялись, люди.
Як матимете серце, повертайте
І там надійно серце заховайте.
Тож відтепер земля та ваша буде
І буде вас підтримувати, люди!
Тепер підходьте, буду я вручати
І можете додому повертати.
Підходити до Нього люди стали,
Велике серце в свої руки брали
Та йшли собі у ті краї єдині,
Що мали стати їм за батьківщину.
Та ось, немов якісь пупи землі,
Припхалися до Бога й москалі.
Прийшли вже п’ְяні, поміж люду пхають
Та вголос всіх навколо матюкають.
Господь лиш мовчки на все те поглянув,
Не став казати, як то все погано.
Дав і їм серце, хай в своєму краї
Серед боліт спокійно проживають.
Та ж москалі не будуть москалі.
Тож до своєї не пішли землі.,
А відійшли за пагорби й усілись,
Здобуток «приливати» заходились.
Отак три тижні, мабуть, просиділи,
Смоктали бражку, землю засмерділи.
Кудись те серце кинули по п’яні.
Чи утопили в морі-океані?
Чи десь, можливо в землю закопали,
Боялися, аби його не вкрали?
Бо ж кожен дума завжди про другого,
Які думки й бажання у самого.
Уже давно всі люди розійшлися,
Вони ж вже до «всирачки» допилися.
Аж поки предки наші їх уздріли,
Та копняками всіх нагородили.
Кричали ті: - Ви серце наше вкрали!
А ті їх копняками проводжали
Аж до боліт, де ті і мали жити.
Аби вони не виповзали звідти.
Сиділи москалі в тих болотах,
Смоктали бражку довгії літа.
Плодилися у землях тих смердючих.
А їх же заздрість всю дорогу мучить,
Що люди десь живуть собі спокійно,
Працюють і забулися про війни.
Набридло москалям отак сидіти,
Тож до сусідів узялись ходити.
Прийдуть, людей по-п’яні убивають,
Усе навколо спалюють, ламають.
Знаходять серце, що ті заховали.
І москалі мерщій його хапали,
В свої ховати несли болота
І логіка того була проста:
Народ підтримку утрачав землі
І всі ставали також москалі.
Як москалі сил більше набирали,
Вони тоді у наші землі пхали.
Кричали, що ми серце їхнє вкрали.
Хоч не про нього зовсім вони дбали.
Шукали серце нашого народу,
Щоб в москалів перетворити згодом.
Як то вони із іншими робили,
Племен, народів стільки погубили.
Та предки наші клятих відбивали
І серце ще надійніше ховали.
Поки те серце б’ється в цій землі,
Не здатні нас здолати москалі.
Були часи у нашого народу,
Коли не стало поміж нами згоди
І москалі підступністю взяли,
Здавалось, підкорити нас змогли.
На нас ярмо москальське начепили,
Молодшим братом нас проголосили.
Та поміж нами зрадників знайшли,
Які у тому їм допомогли.
Віки ярмо носила Україна.
А москалі ж старалися єдино
Народу серце нашого знайти,
Щоб до боліт смердючих віднести.
Всю Україну кляті перерили,
Народу стільки нашого згубили,
Та наші предки серце так сховали,
Що москалі дарма лише копали.
А час прийшов, народ ярмо те скинув
І знову вільна стала Україна.
А москалям те страшно коле очі,
Вони скорити нас і досі хочуть.
Та, поки серце б’ється разом з нами,
Ніколи нам не стати москалями.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
