– Валентино Іванівно, чому Ви обрали такий, м’яко кажучи, дивний псевдонім для своєї творчості?
– Це навіть не псевдонім. Могила – моє родове, дівоче прізвище, яке я носила майже до 22 років, доки не вийшла заміж. Були часи, коли з нас вибивали пам’ять про свій рід, родину, пов’язуючи їх з людьми, імена яких були забуті. У данину тій, так би мовити, ганебній моді я також в юності не любила свого прізвища, не усвідомлювала свого родства з прославленим древнім родом Могил. У студентські роки, скрізь, де приходилось називати своє прізвище, рекомендували швидше виходити заміж і змінювати прізвище. Це повторювалось настільки часто, що я й сама повірила в таку необхідність і, можливо, справді поспішила із заміжжям ще на студентській лаві. Отож щоб якось “реабілітуватись” я й вирішила повернути собі родове прізвище хоч у творчості. Ця тема якраз і прозвучала у вірші “До дядька Сергія”, надрукованого у моїй четвертій збірці “Душі криниці” та в деяких інших віршах попередніх збірок.
– Коли і як Ви відкрили свій талант поета?
– У моїй родині цінувалось поетичне слово, книга. І поетичні рядки складались у мене ще в дитинстві. Але так трапилось, що один з перших віршів “Перше травня”, яким я поділилась з подругою, не визнався, бо Оля сказала, що я десь списала вірші й надовго відбила в мене охоту, можливо, не стільки писати, як ділитися з кимось написаним. Я складала вірші, пісні, співала їх, але вже не записувала і вони назавжди утрачені оті мої підліткові вірші. Старшокласницею писала інтимну лірику, як більшість юних. Але збереглося їх також дуже мало. У студентські роки однокурсники знайшли в моєму блокноті кілька таких віршів, прочитали і написали досить гостру епіграму. Мабуть, то був швидше дружній жарт, але я сприйняла його за серйозну критику, і далі ховалась з написаним. А тому навіть на літстудії, яку відвідувала, ніколи не читала власних творів.
– Яким же чином Ваші вірші таки побачили світ? Коли і де почали друкуватись?
– Вперше зі своїми творами я звернулася в молодіжну газету “Комсомольська зірка” ще в студентські роки. Це звернення також не знайшло підтримки для моєї творчості. По-перше, я звернулась туди з прозою – відгуком на статтю “Клени на варті”, вже не пам’ятаю імені автора. Йшлося про історію, як син знайшов могилу загиблого батька. Вона мене дуже схвилювала, бо і мій рідний батько пропав безвісти на шляхах війни, і ця тема болить мені все життя. Відгук надрукували, але в такому вигляді, що там майже нічого не залишилось мого. Однак до моєї творчості досить зацікавлено поставився один молодий журналіст, західняк, що тільки-но почав працювати в газеті. Він виявив бажання познайомитись з моєю творчістю. Я принесла йому свій зшиток. Ми почали творчо спілкуватись. Перечитавши твори, він давав поради. Поділився також збірочками західних поетів з власної бібліотечки. Мені було цікаво з ним спілкуватись. Але трапилось так, що його зацікавила більше я особисто, ніж мої твори. А я на той час уже була заміжньою, і наші стосунки довелось припинити. Отже, перша спроба з друком потерпіла фіаско. Згодом мій знайомий поїхав на батьківщину, а я закінчила інститут і залишила Житомир.
Друга спроба надрукувати нарис на шкільну тему виявилась також невдалою. Нарис надрукували в радомишльській районній газеті, але то вже був не нарис, і далеко не мій. А мій однокурсник, що був тоді співробітником газети, при випадковій зустрічі так розніс в пух і прах мій нарис, не підозрюючи про моє авторство, що у мене надовго відпала охота щось писати.
– Життєві будні також відволікали від творчості. Треба було своїх учнів учити писати шкільні твори, ростити трійко діток, долати усякі життєві труднощі та проблеми. Якщо зрідка щось і писалось, то не завжди зберігалось, чи й взагалі записувалось. Уже проживаючи і працюючи в Малині, часом відвідувала місцеву літстудію “Поліська ластівка”, знайомилась з творами літстудійців, але ніколи не читала своїх, вважаючи їх недосконалими. Лише в кінці 90-х років минулого століття, коли життєві бурі так закрутили мене в своєму вирі, що порятунку від них я не змогла знайти ніде, окрім поезії, поетичний дар повернувся до мене обличчям. Я почала писати знову. Написаним якось поділилася з сусідкою, журналісткою малинської районки Любою Іванчук. І вона запропонувала надрукувати щось в газеті “Малинські новини”. Я залишила вибір за нею, доручивши свій поетичний зшиток. Так мої вірші вперше пішли у світ зі сторінок “Малинських новин”.
– Як потрапили твори на сторінки обласної преси?
– Це вже простіше. Окрім малинської літстудії “Поліська ластівка”. Я знову почала відвідувати рідну зі студентських років літстудію імені Бориса Тена в Житомирі. Ще зі студентської юності знала і багатьох літстудійців, в тому числі і тодішнього керівника її Валентина Грабовського. Саме з його легкої руки і були надруковані мої твори в газеті “Орієнтир 6+1” зі вступною статтею Валентина Болеславовича. Тут же, в літстудії і знайшла свого майбутнього видавця, послугами якого користуюсь і досі.
– Скільки збірок Ви встигли видати?
– “Гострі кути” – моя п’ята збірочка. Першою мала бути збірочка “Сповіді”, про яку й згадував Валентин Грабовський у своїй статті. Однак назву її змушена була змінити, так як один із літстудійців, якому вдалося раніше від мене надрукувати власну збірочку, використав мою ідею щодо назви збірки. Отже, моя перша збірочка вийшла під назвою не “Сповіді”, як планувалось раніше, а “Шляхами Йова” – ідея її назви належить не мені, а моєму видавцеві. Збірочка вийшла у 2004 році. Слідом за нею в цьому ж році вийшла друга збірка “На струнах серця”. Це, переважно, інтимна лірика. 2005 рік порадував збіркою “Весняні акварелі” – пейзажна лірика та дитячі твори. 2006 рік подарував четверту збірку “Душі криниці”. Це вірші, присвячені рідному малинському краю, де народилась і я, і моя творчість. Герої віршів – мої рідні, друзі, земляки, колеги по роботі. “Гострі кути” – п’ята збірка – це мій біль душі, адже мені, як і всім творчим людям, “до всього діло є”.
– Скажіть, а де Вам удається знайти спонсорів, щоб видавати книжки, адже це недешева справа?
– Спонсори... О, це проблемне питання. На жаль, я їх не вмію шукати. З першою збіркою було так: ідучи на пенсію, від своїх колег по роботі одержала масу привітань, подарунок і конверт з невеличкою сумою у супроводі таких слів: “А це тобі перший внесок на видання майбутньої збірки поезій”. Той конверт, одержаний в 2000 році став моїм заповітним н/з, час від часу то спорожняючись, то знову поповнюючись. Допомагали його поповнювати і мої подруги-однокурсниці Неоніла Ковальова, Валентина Білецька, Марія Котвицька, даруючи певні суми на день народження, чи й просто так, як моя найкраща подруга зі студентської юності Людмила Євтюхіна. Спонсорами є також мої власні діти. На інших спонсорів розжитись не вдалось. Доводиться викроювати дещицю з небагатої пенсії та надіятись на якийсь підробіток. Хоч часом і можна почути навіть від близьких людей щось подібне до: “Ти б краще на ті гроші, що тратиш на вірші, купила собі ліки чи ковбаси”. Можливо, і є в них якась життєва логіка, та вона не для мене. Усе життя книжка була і є для мене важливішою за ковбасу. У збірки вкладені також кошти, повернені вчителям, і мені в тому числі, по 57-ій статті. От якби ще повернув ощадбанк колишні заощадження, то, напевно, змогла б видати і решту написаного. А видавати ще є що.
– Кажуть, Ви й досі відвідуєте літстудії, що Вам це дає?
– О, літстудії – це ті пульсуючі джерельця, з яких народжуються ріки. Моя рідна зі студентських років літстудія імені Бориса Тена, на жаль, припинила існування. Деякий час відвідувала літстудію “Перевесло”, що теж канула в Лету. Нині відвідую зустрічі Мистецької ґільдії “Nеабищо”. Вона виявилась найбільш живучою нині, і я з цікавістю спостерігаю за ростом і розвитком її представників, таких, як Богдан Горобчук, Олег Левченко, Вероніка Кавун, Тетяна Шабодей, Любов Годлевська, наша найменша літстудійка – школярочка Марійка Розбіцька та багато інших. Це – майбутнє поезії. І нам, представникам старшого покоління, біля них тепліше, хоч не завжди і не у всьому поділяємо їх думки і творчі спроби. Таке літературне життя. Усе тече, усе міняється чи повертається до старого русла.

Розмову вів Лев Правиця