«А тыи здрайцы, чого звыкли делати от отцов своих, то и тыми разы вчинили и над господарем вашим напотом тое ж вчинят»

Олександр Литовський, XVIст.

Москаля, хоч як старайся вивести у люди,
Він і в сьомому коліні тим москалем буде.
І зрадить тебе, і обдурить, і пустить по світу,
Бо інакше москаль просто не уміє жити.
Згадалася історія двох родів москальских –
Шем’ячичів і таких же, як і ті – Можайських.
Не прості роди – князівські, потомки отого
Князя Дмитра, що ми знаєм під псевдо «Донського».
Як урізав Донський дуба, то син його правив
Василь, а по смерті на той стіл мав право
Онук Дмитра, який дивно – теж Василем звався.
Йому стіл той в десять років всього лиш дістався.
Того його дядько Юрій не став визнавати,
Бо самому захотілось в Москві князювати.
І почалась колотнеча на четверть століття,
Кому саме у Москві тій за князя сидіти.
Зчепились в борні кривавій і жалю не знали.
Розоряли землі «вражі», палили, вбивали.
До бійні тії й синочки Юрка доєднались –
Василь та Дмитро. Найперше Василю дісталось.
Упіймали й за наказом тезки осліпили.
Вороги ж «око за око» вірно зрозуміли.
Через десять літ і князя Василя впіймали
Та очі під гиготіння теж повидирали.
Той був Косий, цей став Темний – отак і рівнялись.
Врешті влада в Москві Дмитру Шем’яці дісталась –
То меншенький син Юрія. Але ненадовго.
Скоро уже Василь Темний попер звідти його.
Самого Шем’яку скоро просто отруїли.
Москалі і тоді, бачте вже таке уміли.
А синок того Шем’яки, що Іваном звався,
Зрозумів, що все пропало й у Литву подався
Разом з дядьком двоюрідним Можайським Іваном.
Казимір, як князь литовський стрів їх непогано.
Як не як, рідня то кровна московського князя.
Дивись, схочуть відомстити тому за образи.
Та з підмогою литвинів знову в Москві сядуть.
Свої люди в Московії Литві не завадять.
Але то все на майбутнє. Литва гарно стріла,
Володіннями обширними князів наділили.
І не десь, а в прикордонні із Москвою близько.
Один Сіверщину цілу заодно із Рильськом,
Другий Гомель з Стародубом. Обвиклися скоро,
Стали тягти нові землі до свойого двору.
Величезні володіння в прикордонні мали,
Але вірними державі від того не стали.
Звикли в себе в Московщині жити, як вважали,
Тож ні про які закони чути не бажали.
Дали тому Можайському Брянськ під управління,
Так він здумався ламати всіх через коліно.
А ті ж звикли до порядку, що діють закони.
Мусили від свого князя стати в оборону.
На той час уже старого не було живого.
Та ж синочок і онучок всім пішли у нього.
Перли на той Брянськ нахрапом, дійшло до конфлікту,
В результаті онук Федір в Брянську був убитий.
Казимир, щоб припинити ті дикі розбрати,
Мусив Брянськ у тих Можайських, врешті відібрати.
Та біднішими від того ті князі не стали.
На той час вони вже власні війська свої мали.
Не гидували московських купців грабувати.
Хоч на волю Казиміра мусили зважати.
Бо ж землі-то не спадкові, дані в володіння,
Все від князя великого залежить хотіння.
Схоче – зможе відібрати. Мали озиратись
І вислужитись перед князем постійно старатись.
Вислужились. Вже й Чернігів Можайському дали.
Тепер їхні володіння суцільно лежали
Під самим Московським царством. Розміром з державу.
А у Москві Іван Третій на той час вже правив.
Теж «збирач земель» відомий. Усе тяг, що бачив.
Заявив: ворогів батька він уже пробачив.
Став таємні перемови вести із отими,
Щоб в Москву перебирались…з землями своїми.
Обіцяв їм пільги всякі і землі спадкові.
І прокинулось чуття в них москальської крові.
Прийшли в Литву голі й босі, а тут розжилися
І тепер у «рідну говєнь» вертати взялися.
А в москалів у крові то – живуть-поживають,
Добра по краях сусідніх собі наживають.
Та, як тільки «рідна говєнь» забулькає раптом,
То збиратись починають, до неї вертати.
Та вертають якось дивно – плачуть і волають,
Що їм тут, мовляв «нацисти» жити заважають.
«Прийди, Москва, забери нас з землею цією,
Бо ми зовсім не бажаєм розлучатись з нею!»
А Москва того й чекає, війська посилає
І в сусіда шмат добрячий землі відбирає.
Москалі їй ті не треба, їй землі все мало.
Вона б, коли було можна, все б собі забрала.
У Литві вже Олександр тоді саме правив,
Хоч, здається із Москвою вирішив він справу.
І договір підписали – людей не манити
«Ні з землями, ні без оних» в свої краї жити.
Що москалям договір той? Коли так бувало,
Щоби москалі та й слово власнеє тримали?
Завили князі приблудні, що їх «зобижають»,
Молитися в православні храми не пускають.
Хоча Литва православна ще в ті часи була,
Лиш декого в католицьку віру навернули.
Тим не менше, не дарма ж ті стали завивати,
Москва тут же «православних» прийшла захищати.
Війна Москви із Литвою скоро почалася
І чергова авантюра Москві удалася.
Були то литовські землі, а московські стали,
Хоч відношення, звичайно до Москви не мали.
Стали зрадники ці вірно Івану служити.
Втім, Можайському не довго удалось прожити.
Помер, сину Василеві мало все дістатись.
Той відтепер Стародубський почав називатись.
Пішов вгору, поріднився із самим Іваном.
Та радіти почав, видно той Василь зарано.
Бо, хоч двічі і женився та дітей не мали.
Тож по смерті усі землі Москва і забрала.
Недовго й Василь Шем’ячич радів, що «вернувся»,
Бо вже скоро мідним тазом уділ навернувся.
«Запідозрив» Василь Третій Шем’ячича в зраді,
Що той, наче відносини з Литвою наладив.
Велів до Москви прибути. Що його робити?
Звернувсь Василь за поміччю до митрополита.
Той обіцяв – не зачеплять, приїзди із Богом.
Московського ж попа слово не варте нічого.
Довірився той Шем’ячич, прибув до столиці
І одразу ж опинився у царській в’язниці.
Промучився кілька років та й помер небога.
А всі землі і маєтки відібрали в нього.
Бо, як тільки в Москві його у кайдани взяли,
То жінку й дітей одразу в монастир загнали,
Поробили з них монахів, щоб і прав не мали.
Тож, по смерті їх і роду їхнього не стало.
Так Москва за зраду платить. Але мізки «ватні»
Засвоїти ту науку й за віки не здатні.