Усіяли небо зорі, Шлях Чумацький сяє.
Десь у гаї недалеко соловей співає.
Поміж верб і очеретів миготить багаття,
Навкруг нього розсілися людей небагато.
Повечеряли, напевно, сидять, спочивають
Та поміж собою стиха про щось розмовляють.
Поміж ними один сивий уже дід, старенький,
Хоч по ньому і не скажеш, бо такий – жвавенький.
Устигає і полінце в багаття покласти,
І очима за вудками над рікою пасти.
Знать, досвідчений рибалка. Хтось його питає:
- Дядьку Петре, от ми тебе вже давненько знаєм.
Та ніколи не питали: а звідки ти родом?
Де живеш та поживаєш? – Та місцевий, вроді?!
Живу в Нікополі. Тут же недалеко зовсім.
- А Нікополь так і зветься Нікополем досі?
Наче ж, назва і не наша?! – Та ж не наша, звісно.
Так іще при Катерині прозвалося місто.
Все хотілося їй «мудрість» свою показати,
Заходилася по-грецьки міста називати:
Севастополь, Мелітополь, Нікополь, Одеса…
Мабуть, мала у Греції якісь інтереси.
Хоч на місці міст цих здавна люди проживали
І поселення нормальні цілком назви мали.
Той же Нікополь прозвався Микитиним Рогом.
Навіть, Січ колись козацька була біля нього.
- От, цікаво, чому назва таки дивна в нього?
Чому місто називалось Микитиним Рогом?
- Ну, секрету в тім немає. Можу розказати,
Коли й чому стали місто отак називати.
Дніпро – річка незвичайна, див багато в нього.
Тут і Хортиця, і плавні, тут тобі й пороги.
По степах постійно люди оцих мандрували.
Ті з набігами ходили, а ті торгували.
Щоб за річку перебратись, треба місця знати,
Де Дніпро стає улітку такий мілкуватий,
Що на той бік перебратись – і не важко буде.
Про такі місця в часи ті знали добре люди.
Отут, де тепер це «море», колись були плавні .
Розливсь Дніпро рукавами у часи прадавні.
Острови, ліси, протоки, болота – бувало
Хто не знав, то в отих плавнях до смерті блукали.
Щоб на той бік перебратись, або вниз спускайся,
Де кінчаються ці плавні і там намагайся,
Або піднімайся вгору, за Хортицю далі.
Там Кічкаську переправу люди здавна знали.
Але, навіть серед плавнів одне місце малось,
Де за Дніпро люди здавна теж перебирались.
У найвужчім місці плавнів Дніпро так скрутився,
Що мис довгий тим вигином на схід утворився.
З того мису можна легко Дніпро подолати.
Серед літа можна бродом – води ж небагато.
Чи плотами, чи то льодом, коли річка стане.
Переправа в цьому місці була непогана.
Отож, із часів прадавніх її добре знали,
Хоч ніхто не зна, як саме її називали.
Щодо Рогу – зрозуміло, той мис, що врізався
У Дніпро вузеньким рогом, тому так і звався.
А Микитиним пізніше вже його прозвали,
Як в цих краях наші предки вже козакували.
На Томаківці сиділи, там Січ збудували,
Всі навколишні простори у руці тримали.
А, тут ось у їхніх землях така переправа,
Чому б з неї не зробити дохідливу справу?
На Січі копійка кожна пригодиться може.
Нехтувати привілеєм отаким не гоже.
Товариство перевоза там полаштувало
І за перевіз оплату із усіх здіймало.
Сидів там шафар козацький, головний над всіми,
Дивився, хто йде до Криму, хто верта із Криму.
З ним ще козаків з десяток про всякий випадок,
Щоб на тому перевозі тримати порядок.
Ще там корчми поставили, аби зручно було
Тим, що до перевозу підвечір прибули.
Певний час на перевозі був шафар Микита.
Чоловік, казали люди, він був тямковитий.
Сам смаглявий, тому його ще й Циганом звали.
От його шафарувати на Ріг і послали.
Він до діла, як належить козакові, взявся.
Пропустити всіх швиденько на той бік старався.
Сам був чоловік здоровий, кулаки, як довбні.
Усі швидко замовкали, як були незгодні,
Ледве він комусь під носа кулака підносив.
Тож ніхто не намагався чинити без спросу.
Скільки він отак шафарив, того я не знаю.
Але у житті людському часом так буває,
Що трапляється подія, де ти проявляєш,
Усе те, що за душею у себе тримаєш.
У той день на перевозі люду було мало.
З татарського – так нікого боку не бувало.
Відчувалася тривога якась у повітрі.
Удивлявся на той берег увесь час Микита.
Відчуття не обмануло. Десь перед обідом
З’явилися якісь люди, одягнути бідно.
Перевізників прости зі сльозами стали,
Аби ті на бік козацький перевіз їм дали.
Дав Микита дозвіл, щоби їх переправляти.
А тут вони з плачем, криком взялися прохати
Врятувати їх. Заледве випитать вдалося,
Що тим людям пережити в степу довелося.
Налетіла орда дика, село запалила,
А усіх, хто живим дався, орда полонила.
Довго їх степами гнали та ночі одної
Удалося їм звільнитись від неволі тої.
Кинулись вони втікати, до Дніпра дістались.
Але знають, що татари вже за ними гнались.
Ледве встигли розказати, як на боці тому
З’явилася сотня кінних. Мурза на гнідому
Став кричати по-татарськи, аби дали змогу
Їм негайно дістатися до берега того.
Та щоб здобич повернули. На те їм Микита
Велів коней розвертати та тут не смердіти.
Розізлилися татари та коней пустили,
Аби вони Дніпро плавом самі переплили.
Втікачам велів Микита чимскоріш втікати
Та рятунку в очеретах у густих шукати.
Потім свиснув, аж на дубі листя задрижало.
На той посвист із хатини козаки примчали.
Ухопили всі мушкети, по річці пальнули.
Кількох татар зачепили і ті потонули.
Далі вихопили шаблі, на березі стали
І усіх, хто вибирався шаблями рубали.
Та що їх – лише десяток. Вибрались татари.
Оточили козаченьків, наче чорна хмара.
Вбили одного, другого. Кіньми затоптали.
Скоро усі козаченьки на землю упали.
Лиш один ото Микита іще не піддався.
Ухопив у руки дрюка та й тим дрюком взявся
Пригощати тих ординців. Ті уже б хотіли,
Але близько підступитись до нього не сміли.
Бо, як втулить отим дрюком, то уже не встати.
Узялись вони аркани здалека кидати.
Зачарований, неначе був отой Микита,
Не вдалось арканом жодним його захопити.
Тоді вихопили луки та стали стріляти,
Бо інакше не вдається козака здолати.
Утикали оті стріли груди козакові,
Вся земля почервоніла навколо від крові.
Зібрав той козак Микита всі останні сили,
Кинув дрюка й мурзі прямо в голову поцілив.
Упав козак і мурза той із коня звалився
Та так, що уже ніколи на ноги не звівся.
Закричала орда страшно, про полон забула.
Підібрала своїх вбитих й назад повернула.
Коли прибули до Рогу козаки із Січі,
Помогти своїм козакам уже було нічим.
Взяли вони побратимів, в землю положили
І насипали над ними високу могилу.
Таку ж, як кругом багато було біля Рогу.
А сам Ріг тоді назвали в честь козака того,
Який орди не злякався, став з нею до бою,
Прикрив людей українських у бою собою,
Перевіз той відновили, бо ж життя триває
Та від тоді Микитиним той Ріг називають.