Я боюся, мене твої очі покинуть,
очі дивної статуї, і це дихання
не залишить, боюся, в нічній самотині
на щоці моїй слід від троянди жадання.

Я сумую, що вже наближається днина,
коли дерево гілля втрачає останнє,
що не буду я цвітом, на попіл і глину
перетворююсь я хробаками страждання.

Якщо ти моя тайна безцінна й велика,
якщо хрест мій, моїми сльозами оросений,
якщо пес я, господарю вірний довіку,

зберегти без утрати дарунок мій прошу я,
і твої повноводні прикрасяться ріки
листопадом моєї шаленої осені.

Federico García Lorca Soneto de la dulce queja
Tengo miedo a perder la maravilla
de tus ojos de estatua, y el acento
que de noche me pone en la mejilla
la solitaria rosa de tu aliento.

Tengo pena de ser en esta orilla
tronco sin ramas; y lo que mas siento
es no tener la flor, pulpa o arcilla,
para el gusano de mi sufrimiento.

Si tu eres el tesoro oculto mio,
si eres mi cruz y mi dolor mojado,
si soy el perro de tu senorio,

no me dejes perder lo que he ganado
y decora las aguas de tu rio
con hojas de mi otono enajenado.