Оце, друзі, втелющилася у главу блага ідея
І така несподівана, що аж рота роззявив. І стало моторошно. Відкриюся і буде що буде.
Закортіло відпустити бороду. І не тому, що сподобався образ підтоптаного Алена Делона, а тому що ціни на одноразові станки піднялися на таку височину, що ліпше купити кіло курчачих ґузок, аніж оту шрябучку.
Порахував кіко треба на рік витратити коштів на ці вироби і тиск підстрибнув аж під двісті! А я ж немолодий, нервувати не можна, бо щось лусне в голові і всьо, капець.
Час вибрав підходящий: дружина-берегиня на місяць подалася в Карпати за цілющим зіллям. Там саме мандрагора почала цвісти та пустунець грайливий. Може й амурник жаготний проклюнувся. А це така шкукенція, браття та сестри, що жень-шень проти нього вкупі з віагрою - дитяча калапуцянка. Навіть сам владика - і той, як правило, поночі, приїздить до нас в Зоряницю запастися цим дивом еротоманії. Та й Президент, хоч і має ще кролячу снагу, надсилає довіреного слугу народу, аби взяти пляшчину чи й дві тієї суміші.
Одразу кажу: штукенція дорога, річної зарплатні кравчині чи корчувальника пнів не вистачить. Тому відкладайте грошики з пуп'янка. А як станете пенсіонерами - приїздіть, думаю, вистачить.
Але є й засторога! Потрібна лише одна крапля на цебро води! Не більше! Якщо дві - всі молодиці за тиждень з села повтікають. І чи повернуться - хто зна. Ну, а якщо три краплі, то втече увесь район. То ж будьте обережні та розважливі. Але ми відволіклися.
У декого і борода не росте, або якщо й росте то якась ковтуниста, кошлата, різних тонів, ще й стирчить навсібіч, наче голки на їжаку. Хіба на такого дикобраза погляне красуня, хіба жінка приголубить ще й наварить борщу? Ні, звісно. Тому власникам таких борід не варто ризикувати та голитися щодня, полірувати писки до дзеркального блиску.
А от у мене все пішло справно; перший тиждень волосся ще дибилося, кіт Жоржик боявся тертися об підборіддя. Увечері, якось, притулився, за звичкою, і подряпав носа. Так нявчав, що довелося віддати єдину копчену сосиску, яку одіклав на вечерю. Ледь заспокоїв хвостатого, півночі погладжував його по череву і співав колискової.
За два тижні пес Бровко перестав мене впізнавати і люто гарчав, коли я наближався до його буди аби дати кісточок. Кури перестали нести яйця. А ще за тиждень навідався кум позичити косу, бо в його реманенті зламалося руків'я. Заходить до хати і ні щоб привітатися як гарикне:
- Ти хто? Як сюди потрапив? Що зробив з хазяїном?
Ухопив ножаку зі столу і став у бойову стійку.
- Миколо! Та Біг з тобою! Та це ж я, Сашко, твій кум! Невже осліп?
Пильно, дуже пильно вдивлявся Микола, аж по тому полегшено хекнув і каже:
- Ти, Сашко, таким став страшним як вовкулака. Навіть смерть - і та не впізнає.
Нащо розвів оте ведмеже руно на писку? Поголися, бо дітей сусідських перелякаєш. От повернеться з Карпат твоя дружина, побачить тебе отаким "красенем" і її серце зупиниться від страху. Ти цього хочеш?
- Миколо, ти не правий. Он, всі монахи та половина священників ходять з кудлатими окладистими бородами. А моджахеди? Та усі до єдиного? І що? Мають по кілька дружин, а в мене лишень одна.
- Тьху на тебе!- спересердя гавкнув Микола. - Дай косу, бо моя зламалася. І піду. Хочеш - продовжуй підрощувати. А заодно кігті, щоб справді був схожий на ведмедя-грізлі.
Ну, що такому скажеш? Хай стоїть на свойому, а я на свойому.
Але таки запепив мене кум своїми зауваженнями, то ж вимкнув квантового комп'ютера, який купили в Ілона Маска за даі пляшки зілля, планшета Хуйвей та смартфона тієї ж фірми. Лишив увімкненим тільки мобілку "Нокіа" для екстенного зв'язку з жінкою.
До крамниці не навідувався, на хвіртці повісив об'яву: "Ми в лікарні. Повернемося через місяць"
Є у нас зілля для лисих, як бубон, чоловіків, є й мазі. Тож щоденно утирав бальзами скрізь, куди дотягувалися руки.
Ще за тиждень борода почала плутатися між ногами, а борщ стало їсти важкувато: крізь густі волосяні хащі з натугою пхав ложку, капуста з борщу лишалася на бороді та вусах, тож доводилося якомога ширше роззявляти пащу, аби туди потрапила хоч дещиця.
Місяць майнув, як один день
Учора зателефонувала моя берегиня.
- Чоловіче, зустрічай завтра на зупинці з торбами. Трав зібрала багато, тож бери возика.
Я хвилювався, оскільки не міг собі уявити, що мене, як і кум, дружина не впізнає. А я ж так старався!
Спочатку з автобусу вигулькнули торби, потім ще торби, потім ще і ще. Ну, а вже потім...
Торби лишилися на зупинці, а дружину я обережно поклав до возика і покотив до хати. А вже потім повернувся за торбами. Три ходки зробив. Чи чотири...тьху, забув.
А як одпоїв люблячу берегиню чаєм з глодом, розказав кілька віршів, які еаписав за час її відсутності, розім'яв п'яточки та зробив масаж спини - її одпустило.
- Нащо так заволосатився? Я тебе майже не впізнала. Якби не очі та дух трав'яний, якби не світилася твоя душа...
- Схима у мене, сонце ясне. Як ти поїхала, то вирішив постуватися. Навіть на риболовлю не ходив жодного разу.
- Не може бути! - вигукнула дружина.
- Запитай у кума Миколи при нагоді, він підтвердить.
- Якщо так чоловіче, то це великий подвиг. Але цілуватися будемо згодом. Ось, давай но трохи підправлю твою рослинність. Але спочатку затопи в лазні.
Ну, що вам сказати, нічого в мене не залишилося від рослинності: ні в носі, ні під пахвами. Бороду та вуса як корова язиком злизала. А чуприна стала охайною та елегантною як у денді. І аж тоді берегиня мене поцілувала.
Промайнув рік. Потім ще десять. Волосся стало геть сивим. І згадалася мені історія з отією бородою. От і не знаю: може відпустити невеличку професорську, чи, усе ж таки, не лякати жінку? Як ви гадаєте?
04.02.2925р.