Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.22
21:23
направду побоку хто й що про це помислить
мислителю немає жодних меж
усім подобається відстань адже відстань
як є життя прадивіш не прозвеш
дзвінкий тверезий ранок славнозвісний
о не вантаж його
забутих предків тіні не бентеж
у кілька сотень літ не
мислителю немає жодних меж
усім подобається відстань адже відстань
як є життя прадивіш не прозвеш
дзвінкий тверезий ранок славнозвісний
о не вантаж його
забутих предків тіні не бентеж
у кілька сотень літ не
2026.04.22
16:30
Вже за фіранками минуле —
як бути далі, я не знаю.
Здається, й досі не збагнула,
що більше пролісків немає.
Ділю думки на «до» і «після»,
і посипаю сіллю рану.
На струнах серця, наче пісня,
як бути далі, я не знаю.
Здається, й досі не збагнула,
що більше пролісків немає.
Ділю думки на «до» і «після»,
і посипаю сіллю рану.
На струнах серця, наче пісня,
2026.04.22
15:20
Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
2026.04.22
14:43
Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом весняної дози.
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом весняної дози.
2026.04.22
07:45
Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
2026.04.22
05:29
На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
2026.04.21
22:19
що тут вигадувати що ліпити
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
2026.04.21
21:35
А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
2026.04.21
16:09
Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
2026.04.21
14:09
Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
2026.04.21
13:50
Людям справді великим манія величі ні до чого.
Завдяки розвою філософії людство позбулося найкращих ілюзій.
Не зазнавши гіркоти поразок, не відчуєш смаку перемог.
Дика природа надто чутлива до диких звичаїв.
Коли відчуваєш листопад у квітні –
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
2026.03.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Свиридова могила
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Свиридова могила
Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
