
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Пригоди козаків на суші і на морі в 1590 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пригоди козаків на суші і на морі в 1590 році
Султан нікого не боявся так,
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію