Історія

Наталія

Серед степу і оповитою лісом гранітної гори - скелі «Перстенець» через нього проглядався рай. Можна було побачити райські діяння Богів й Богинь. Прикриваючи все легкими хмарками. Коли хмарки рухалися все будо видно, як на лодоні. Всередині Персника було побудовано Вишіми силами Ельфійське царство. Над царством висів невидимий павутинний кокон. В коконі лежав магічний перстень. Чарівна Ельфійка могла бачити його, знаючи коли можна ним користуватися. В неї жили магічні сили. Вона навіть знала, коли їх використовувати. Були певні дні, коли можна було тримати в руках перстень. Коли заборонено. Коли приходив момент. Знімаючи перстень й проводячи через Кілечко. Водночас заручаючи землі, й перетворювала на куточок. Куди не могло проникнути зло. Також могла долетіти близько до неба. Зайти, водночас вийти через Перстенець, й доторкнутися до нього. Один єдиний день Персник міг знаходитися так близько до неба й так далеко від землі. Іноді близько до землі. Бували дні, коли небо й земля дивилися вічі в вічі. Існували чутки, хто доторкнеться до Кілечка, зайде у рай.
А ще нижче цієї скелі жили люди й сирота Дзвенислава. Вона співала, як дзвіночок. Коли люди чули її спів не могли свої вуха відірвати. Голос лунав навкрузі, навіть тішилася природа. Природа затихала від чарівного голосу дівчини. Дзвенислава була не тільки обдарована голосом, а й любила гуляти біля гори Персенець. Їй нічого не було відомо про цю гору. Нікому було розповідати. Але вона забиралася на скелю й співала. З гори малювався краєвид життя поселенців. Вона могла бачить занедбану хатинку, де вона жила. Коли вона починала співати різні пісні. Її голос догодив до раю. Боги й Богині слухали та й слухали. Вони допомагали заспівати їй словом. Люди з давніх давен придумували слова і їх значення. А Дзвениславі пощастило. Цим опікувалися Вищі сили. Постійно боялися, щоб не зникав якоїсь дівчини чарівний голос. Водночас все бачила й чула Ельфійка. Вона говорила мовою мовця: відтворювала такий самий голос, як і у Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина. Але вона не знала хто це була. Тільки чула свій голос. Наче зараз вона співає, але ж це не вона співала. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник. Вона заходила у інший ліс. Просто слухала музику лісу й намагалася відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, його могутнього лісового шепоту. Напитися весняного повітря. Щоб повернутися до верхів’я гори й заспівати знову. А ліс за таку увагу, наповнював енергією світла її. Тільки вона розуміла мову лісу. Він шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Кілечка».
Одного чарівного дня Дзвенислава наткнулася на людину карлика. Вона не злякалася її, навпаки зраділа її присутності. Адже вона самота. Здавалося людинка була настільки маленькою, як крапка з мізинця. Вона була здивована, що побачила таку істоту. Для неї це багато значило - був чудовий зір.
Батько Сергійко побачив, що дівчина ходить кудись. Спочатку він ненадавав цьому значення. Коли поміти, подумки думав: «все таки дівчина ходить вночі». Спостерігаючи за Дзвениславоб, яка поверталася кожної пізної ночі додому. То розсердився, й вирішив не пускати її в незнайоме місце вночі. Поки не пояснить куди ходить й навіщо. Вона не зрозуміла, чому її не пускає батько Сергія. Вирішила заспівати: «я повинна піднятися на верхів’я скали. Там чудова атмосфера. Я розмовляю з могутнім голосом лісу, й стаю співаю високо на горі його шепіт». Батько схопив за руку дівчисько й завів її до себе додому, промовивши: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в яку годину йдеш до гори чи не до гори?». «ні не знаю, що то за скеля. і не хочу знати. мені там добре. Чого ви за мене хвилюєтеся, зі мною нічого не трапилося?». Василько зачинив її у кімнаті й не випускав, поки не заспокоїться. Натомість Дзвенислава заспівала. Стіна не витримала гучного голосу й впала. Навіть серед ночі батько не почув звуку грохоту стіни. Вона відчула себе вільною. Тікаючи, вона побігла до лісу. запам’ятавши його шеріт.
Люди почули звуки дощу й гуркіт грому. Гром злився із - за того, що дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили через тучи втечу її трохи подобрішали. Розпочався пролевний дощ. Як із відра лив. Дахи протікали в деяких хатах, особливо протікав дах тої хати з відки втікла дзвениславу не пускали до гори. коли боги побачили через тучи втечу її трохи подобрішали. розпочався пролевний дощ. Як із відра лив. Дахи протікали в деяких хатах, особливо протікав дах тої хати з відки втікла Дзвенислава. Василько зайшов у кімнату. Забрати промоклу дівчину. Побачив, що стіна обвалилася й дівчини не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й пішов шукати Дзвениславу. Але дощ не припиняв йти, навіть свічка всередині ліхтаря затухала. Натякаючи: «Даремно ти так поступив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від блискавки. Блискавка запалила свічку, але він налякався, побачив ядкий туман. Нічого не видно. І повертатися небезпечно, і йти далі також. А Дзвенислава, навпаки сиділа й тішилася сонячним днем, й звуками природи. Вона не звертала уваги на голоси природи. Вже збиралася йти до гори. Але в серці в неї щось йокнуло. Вона зрозуміла, що необхідно рятувати чужого батька по голосам лісу. Вітер ще більше посилив звуки листочків дерев:
«Допоможи йому, незволікай, біжи».
Дзвенислава пішла по шляху, промені сонця світили у той бік. Дійшовши до нього. побачила, що Василько був в поганому стані. Але бачив дивний світловий шлях, здається, сонця, який нісся за Дзвениславою. Підійшовши. Батько Сергія кашляв, мав гарячку. Вона ледь його звела на ноги. Променів вже за її спиною не було видно. Проливний дощ не лив. Ядкий туман розсіявся. Вийшло сонечко, повернувши свої промені у інший бік. Він подивився, хто його підняв. Усміхнувся й вони пішли додому. Вже дома їх зустрів Василя Сергійко. Вона допомогла Сергію покласти його батька у ліжко. Хотіла піти, але Сергій її зупинив. Пригостив гарячим чаєм. Вони познайомилися трохи. Сергій попросив вибачення за батька. Але Дзвенислава забула за неприємний випадок. Й усміхнулася йому. Вона вирішила піти до гори. На верхів’ї гори вона стоячи співала. Закохуючи у спів Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою на зріст. Дзвенислава помітила зміни в рості Ельфійки. Наклонилася до неї. А вона промовила: «ти правильно зробила те, що не покинула чужого батька, який тебе образив». «ні, він не образив мене. Він хвилювався за мене. Це я неслухняна».
«ти стала ще краще звучати». «а що ви вмієте змінювати зріст?».
Ельфійка промовчила, зменшилася взрості й зникла. Дзвенислава сиділа на скелі сама. Сьогодні вечір був чарівний. Сонце сідало, а луна прокидалася. Вони зустрілися. Дивилися один на одного. Й Дзвенислава замріяна, дивилася на них. В неї промайнула думка: «закохалася». Думка швидко зникла. Дзвенислава вирішила не повертатися додому, а залишитися на верхів’ї гори. Василько довго лікувався. Нарешті одужав. Нові сили в ного з’явилися, наче народився наново. Але занепокоєння тривало в нього й досі. Виглядував Дзвениславу й виглядував. Все таки невиглядив. Просто вона ще не повернулася додому. Вийшов на подвір’я, вирішив перевірити може дома сидить, «дарма хвилююся», подумав він про себе. Дома її не було. Все таки Василько побіг через свою хату до гори. Почувши спів Дзвенислави, зрадів, й підійшов до неї. Замість дівчини, побачив якусь дивну, як на нього істоту. Вона дуже маленькою була на зріст. Звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти з нею зробила?».
Ельфійка мовчки подивилася на злого чоловіка: «я Ельфійка. це мій власний голос. я не знаю, де Дзвенислава. Чого ви гніваєтеся не розумію?», - спитала вона тривожно.
«брешиш. А ну йди сюди», - ще сильніше розізлився Василько.
Схопивши Ельфійку. Але вона легко скользнула, й крізь його пальці проскочила й зникла.
Він повернувся додому. Сергійко злісно накричав на свого батька. Коли побачив його біля своєї кімнати. А Василько за цю поведінку посадив свого сина у його кімнату, й замкнув його там. Вже дома пошукав сачок, щоб спіймати дивну істоту. Знайшовши, повернувся до того місця, де бував раніше. Вигукуючи Ельфійку. Нарешті, вона з’явилася, а він накинув на неї сачок. Зажавши сачок руками, побіг дуже швидко додому. Стоявши біля кімнати свого сина. Відчинив двері Сергійку, водночас попрохавши, знайти шар для метеликів. Його син вже не сварився, заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв у руки його й швидко віддав шар батьку, не замислюючись, навіщо йому він. Василько зрадів, побачивши у сина в руках, взявши в свої руки його. Зненацька відвернувся від свого сина. Сергійко мовчки сів за письмовий стіл. Й продовжував щось одбумувати. Водночас Василько швидко відкрив шар й посадив істоту туди. Погледівши, що робить Сергійко. Увійшов у свою кімнату. Підійшовши до вікна, й Поставивши шар з істотою у своїй кімнаті на підвіконня. Сам він відійшов від підвіконня та приліг на ліжко, й спостерігав за її поводженням. Ельфійка почала плакати, й викликати Вищі сили у думках. Мисленно, розповідаючи їм, що сидить у полоні. Боги й богині прочитали думки Ельфійки. Швидко прийняли міри. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, здивувала така поведінка. Він не помітив сльоз її. Дивна істота була спокійною, як ніколи. А тим часом, Боги й богині, пославши її думки до Дзвенислави. Дівчина почула шепіт надісланий від Ельфійки через Вищі сили. Швидко побігла до них додому. Несподівано для Сергійко, зайшла у чужу хату. Сергійко побачив Дзвениславу поруч та хотів поговорити з нею. А дівчина настільки була обурена, що зайшла у кімнату Василько, зачепивши рукою Сергія. Сергій не став тримати її за руку. Вона пішла далі, зайшла у кімнату. Відчинила вікно. Випустила з шару Ельфійку. Подивилася гнівно на Василько. Сергійко з обережністю підходив до них, але він не зрозумів нічого. А ось на порозі до кімнати батька стояв Сергійко. Спостерігаючи. А потім подумав: «не вже я щось пропустив». Дівчина спокійно вийшла з чужої хати, й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, непоясненим злочинам його. На очах Сергійко, зненацька на Василько полився пролевний дощ. Грім знову над його головою загримів. Налякавши Василько. Блискавка іскрила по стелям кімнати на додачу, продовжуючи лякати Василько. Тільки тоді, Василько зрозумів, що накоїв. Ставши навколішки, попросив пробачення. Боги й богині поставили важливе запитання йому, перед тим, як припинити карати злого чоловіка: чому ти гніваєшся на людей, поясни нам? точно більше не злитимешся на них?.
«я не знаю, чого злюся на людей. Я зрозумів, що був неправий», - виправдовувався він. Ставши на ноги. Побіг до Дзвенислави попросити вибачення. Швидко дійшов до лісу, й вийшов з нього. Але довго забирався на скелю. Приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли піднявся, він побачив, що вона була не одна, й вже несамота, як раніше вона себе вважала. Василько сміливо підійшов до дівчат, й попросив пробачення в них. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом. Їх спів чули всі навкрузі. Люди дуже швидко піднялися на верхів’я гори по їхнім голосам, які залишали сліди перед їхніми ногами. Забравшись. Вони утворили коло. Сергійко теж приєднався до них. Ставши поряд з Дзвениславою. Не здогадуючись, що над ними було. Ельфійка відходила всторону. Водночас мисленно передала Дзвениславі свою думку. Дзвенислава повільно піднімала свої очі на небо. Сергій звернув увагу, й вони дивилися разом на нього. Кокон розкрився, як квітка розкривається. З нього на них повільно спускався перстень. Землі об’єдналися, утворивши романтичний куточок. Небо наблизилося до землі, ніби злегка торкалося молодят прозорим колом. Молодята опинялися в раю. Коли небо опускалося ще нижче, воно ніби цілувалося з землею. сонце дивилося на луну, молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика грала романтичні мелодії для молодят. Все було як у казці. Богам і богиням не потрібно було дивитися вниз через хмари. Вони були поруч з молодятами. Всі люди бачили священний храм закоханих. У священний храм заходити не дозволено. Молодята обмінялися священими перстенями. Палко поцілувалися. Усамітнившись у романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.