Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
2026.03.09
07:04
Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
2026.03.08
16:08
Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.
Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.
Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
2026.03.08
15:58
Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати ма
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати ма
2026.03.08
14:49
Зима пішла, весна надходить,
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.
Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.
Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
2026.03.08
13:07
Це молоде вино терпке, жагуче
Тече із горла пристрасних століть.
І після нього хоч стрибай із кручі.
Так прийде час молитв, немов політь.
Це молоде вино, таке незріле,
Тече вогнем непізнаних рядків.
Воно народить думку уцілілу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тече із горла пристрасних століть.
І після нього хоч стрибай із кручі.
Так прийде час молитв, немов політь.
Це молоде вино, таке незріле,
Тече вогнем непізнаних рядків.
Воно народить думку уцілілу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.25
2026.02.11
2025.12.24
2025.11.29
2025.08.19
2025.08.04
2025.06.25
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Валерівна Кравчук (1985) /
Інша поезія
Чарівна Ельфійка
Під цією скелею мешкали люди, серед яких була сирота на ім’я Дзвенислава. Її голос лунав, як дзвіночок, і коли люди чули її спів, не могли відірвати вуха. Мелодії заповнювали простір, навіть природа замовкла, захоплена її талантом. Вона не лише мала чудовий голос, але й полюбляла прогулянки біля гори Персенець. Про цю гору їй нічого не було відомо, і ніхто не розповідав їй про неї; невідома таємниця огортала їх мовчанням. Проте Дзвенислава часто забиралася на скелю та співала. З висоти відкривався краєвид на життя поселенців, і вона могла бачити свою занедбану хатинку.
Коли вона починала виконувати різні пісні, її голос доносився до раю. Боги й Богині слухали її, надихаючи на нові слова. Люди з давніх - давен утворювали слова і їх значення, а Дзвениславі пощастило, адже її даром опікувалися Вищі сили. Вони постійно боялися, що чарівний голос якоїсь дівчини може зникнути, роблячи все можливе, щоб цього не сталося. Водночас за всім цим спостерігала Ельфійка, яка бачила та чула геть усе, що відбувається. Вона говорила мовою мовця, відтворюючи голос Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина, хоча вона не знала, хто це. Лише чула свій голос, ніби співала, хоча насправді це була не вона. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник, вона заходила у інший ліс, слухаючи музику природи та намагаючись відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, що лунали з могутнього лісового шепоту. Вона бажала напитися весняним повітрям, щоб повернутися на верхів’я гори та заспівати знову. Ліс, відчуваючи її увагу, наповнював її енергією світла. Тільки вона розуміла мову лісу, який шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Персня».
Одного чарівного дня Дзвенислава натрапила на мацюпулю. Вона не злякалася, а навпаки, зраділа її присутності, адже вона була самотня. Людинка здавалася такою маленькою, як крапка на мізинці. Дзвенислава була вражена, коли побачила істоту. Це мало для неї велике значення - у неї був чудовий зір.
Батько Сергійко помітив, що дівчина кудись ходить. Спершу він не зважав на це, але згодом, спостерігаючи за Дзвениславою, яка поверталася додому пізної ночі, почав замислюватися: «все ж таки, дівчина гуляє вночі». Його розлютила така поведінка Дзвенислави, й він вирішив не дозволяти їй відвідувати незнайомі місця у темряві, поки вона не пояснить, куди та навіщо йде.
Дівчина не зрозуміла, чому батько Сергійко не пускає її. Тоді вона вирішила заспівати: «я мушу піднятися на верхів’я скелі. Там чудова атмосфера. Спілкуючись з могутнім голосом лісу, і співаю високо на горі, чуючи його шепіт».
Батько схопив її за руку і привів додому. Опинивнишсь між порогом коридору та кімнатою, він сказав: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в котру годину йдеш до гори чи не до гори?». «ні, я не відаю, що то за скеля, і не хочу знати. Мені там добре. Чому ви так хвилюєтеся? Зо мною нічого не трапилося», - відповіла вона.
Василько зачинив двері перед нею й замкнув її у кімнаті, не випускаючи, доки вона не заспокоїться. Проте дівчина почала співати. Її гучний голос не витримала стіна, і вона обвалилася. Вночі Василько не почув ані співу, ані гучного грохоту, міцно спав, навіть Сергійко не порокинувся. Дзвенислава відчула себе вільною, і, тікаючи, побігла до лісу, запам'ятавши його шепіт. Люди почули звуки дощу та гуркіт грому, які злилися в одни потужний звук, адже дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили її втечу крізь хмари, вони трохи пом‘якшилися. Розпочався проливний дощ, який лив, як з відра. У деяких хатах дах протікав, особливо в тій, з якої втекла Дзвенислава.
Василько зайшов у кімнату, щоб забрати промоклу дівчину, але побачив, що стіна обвалилася, а Дзвенислави вже не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й вирушив на її пошуки. Проте дощ не припинявся, і навіть свічка в ліхтарі затухала від вологи, немов натякаючи: «Ти даремно так вчинив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від спалаху блискавки. Блискавка запалила її, але він налякався, побачивши їдкий туман. Нічого не було видно. Повернутися назад було небезпечно, а йти далі також. Тим часом Дзвенислава сиділа, насолоджуючись сонячним днем, й звуками природи. Вона не зважала на голоси лісу. Вже збиралася піднятися вгору, але в серці відчула тривогу. Вона зрозуміла, що мусить рятувати чужого батька, прислухаючись до голосів лісу. Вітер ще дужче посилив звуки, які видавало листя дерев: «Допоможи йому, не зволікай, біжи». Дзвенислава пішла стежкою, осяяною сонцем. Коли вона дійшла до нього, то побачила, що він у поганому стані. Проте Василько помітив дивний світловий шлях, що, здавалося, слідував за дівчиною. Підійшовши ближче, Дзвенислава виявила, що Батько Сергія кашляв і мав гарячку. Вона ледве змогла підвести його на ноги. Сонячні промені більше не проглядалися за її спиною. Проливний дощ вщух, а їдкий туман розвіявся. Сонечко вийшло, повернувши свої промені в інший бік. Він озирнувся, щоб дізнатися, хто його підняв. Усміхнувшись, вони вирушили додому, де їх вже чекав Сергійко. Вона допомогла Сергію покласти батька у ліжко. Коли ж збиралася піти, Сергій зупинив її і пригостив гарячим чаєм. Вони трохи поспілкувалися. Сергій вибачення за поведінку батька, але Дзвенислава вже забула про неприємний інцидент і усміхнулася йому. Вийшовши з їхнього дому, вона вирішила піднятися на гору. На верхів’ї гори вона стояла й співала, зачаровуючи Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою. Дзвенислава помітила зміни в її зрості, нахилилася до неї і промовила: «ти правильно вчинила, що не залишила в біді чужого батька, який тебе образив». «ні, він не скривдив мене. Він просто хвилювався. Це я була неслухняною», - відповіла дівчина. «ти стала ще краще звучати», - зауважила Ельфійка. «а ви вмієте змінювати зріст?», - запитала вона.
Ельфійка не відповіла, зменшилася на зріст й зникла. Дзвенислава залишилася на скелі одна. Вечір був чарівним: сонце заходило, а місяць починав з’являтися. Вони зустрілися поглядами. Дівчина, замріяна, споглядала за ними. В неї промайнула думка: «закохалася». Але вона швидко зникла. Дзвенислава вирішила не вертатися додому, а лишитися на верхів’ї гори.
Василько довго лікувався, і нарешті видужав. Він відчував нові сили, наче народився наново. Проте тривага все ще не полишала його. Підійшовши до вікна, він виглядав Дзвениславу, але так і не побачив її. Вона просто ще не повернулася додому. Вийшовши на подвір’я, вирішив перевірити, чи не сидить дівчина вдома, подумавши: «дарма хвилююся». Але вдома її не знайшлося. Тоді Василько побіг через свою хату до гори.
Почувши спів Дзвенислави, він зрадів й підійшов ближче. Але замість дівчини побачив якусь дивну істоту, яка була дуже маленькою на зріст. Василько звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти зробила з нею?».
Ельфійка мовчки поглянула на сердитого чоловіка: «я - Ельфійка. Це мій власний голос. Не знаю, де Дзвенислава. Чому ви гніваєтеся?», - спитала вона тривожно.
«брешеш! Іди сюди!», - ще дужче розлютився Василько.
Він схопив Ельфійку, але вона легко вислизнула з його рук та зникла.
Повернувшись додому, Василько застав Сергійко, який сердито накричав на батька, побачивши його біля своєї кімнати. За таку поведінку Василько відправив сина до кімнати та замкнув його там. Потім він почав шукати сачок, аби спіймати цю дивну істоту. Знайшовши його, повернувся до місця, де раніше з’являлася Ельфійка, вигукуючи її ім’я. Нарешті, вона з’явилася, і він накинув на неї сачок. Затиснувши сачок руками, він швидко побіг додому.
Ставши біля кімнати сина, Василько відчинив двері для Сергійка, й попросив його знайти кулю для метеликів. Син уже не гнівався й заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв кулю у руки й хутко віддав її батькові, навіть не задумуючись, навіщо вона йому потрібна. Василько зрадів, побачивши, як син тримає кулю, і сам узяв її до своїх рук. Несподівано він відвернувся від Сергійко. Той мовчки сів за письмовий стіл, й продовжив обмірковувати щось. Тим часом Василько швидко відкрив кулю й посадив істоту всередину. Він спостерігав за діями Сергійко, а потім зайшов до власної кімнати. Підійшовши до вікна, він поставив її з істотою на підвіконня, а сам відійшов і ліг на ліжко, дивлячись за її поведінкою.
Ельфійка почала плакати, закликаючи Вищі сили і розповідаючи їм про своє полонення. Боги й богині, прочитавши її думки, швидко вжили заходів. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, був вражений такою поведінкою. Він не помітив її сліз; дивна істота виглядала спокійною, як ніколи. Водночас Боги й богині передали її думки Дзвениславі. Дівчина почула шепіт, надісланий від Ельфійки через Вищі сили, і швидко побігла до них додому. Раптово для Сергійко, вона зайшла у чужий дім. Коли Сергійко помітив Дзвениславу поруч, він захотів поговорити з нею. Але дівчина була настільки розлючена, що проходячи повз, ненароком зачепила Сергія. Він не став тримати її за руку, і вона продовжила свою дорогу, зайшовши до кімнати. Відкривши вікно, вона випустила Ельфійку з шару. Гнівно глянувши на Василько, Сергійко обачно наблизився до них, але не збагнув, що відбувається. На порозі кімнати батька, він спостерігав за ситуацією й подумав: «чи не проґавив я щось важливе?».
Дівчина спокійно вийшла з чужого дому й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, залишаючи Сергійко в роздумах про незрозумілі вчинки. Раптом на Василько з неба полився проливний дощ, а грім гримів над його головою, налякавши його. Блискавка спалахнула в кімнаті, продовжуючи лякати Василько. Лише тоді, він усвідомив, що накоїв. Ставши навколішки, він попросив вибачення. Боги й богині поставили йому важливе питання, перш ніж припинити покару: «чому ти гніваєшся на людей? Поясни нам, чи більше не сердитимешся на них?».
«я не знаю, через що сердитий на людей. Я усвідомив, що помилився», - виправдовувався він, встаючи на ноги. Він побіг до Дзвенислави, щоб перепосити. Швидко дійшов до лісу й вийшов з нього, але довго підіймався на скелю - приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли він нарешті піднявся, то побачив, що вона вже не сама, й вже не самотня, а поруч з нею була маленька дівчинка. Василько сміливо підійшов до них і вибачився. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом, їхній спів лунав на всі округу. Люди швидко піднялися на верхів’я гори, слідуючи за їхнім голосам, котрі залишали сліди перед їхніми ногами. Коли вони дісталися, утворили коло. Сергійко теж приєднався до них, ставши поряд з Дзвениславою, не підозрюючи, що відбувається над ними. Ельфійка відступила убік, і подумки передавши Дзвениславі свою думку, спостерігала за ситуацією. Дзвенислава повільно підвела погляд до небо. Сергій помітив це, й вони разом почали спосртерігати на ним. Кокон розкрився, немов квітка, і з нього повільно спускався перстень. Земля злилася в єдине ціле, створивши романтичний закуток. Небо опистилося ближче до землі, неначе легенько торкалося молодят прозорим колом. Вони опинилися в раю. Коли небо спускалося ще нижче, здавалося, що воно цілувалося з землею. Сонце спостерігало за місяцем, а молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика лунала, граючи романтичні мелодії для закоханих. Все виглядало як у казці. Богам і богиням не потрібно було зазирати вниз крізь хмари - вони були поруч із молодятами. Всі присутні могли бачити священний храм закоханих, до якого заходити не дозволялося заходити. Молодята обмінялися священими перстенями і палко поцілувалися, усамітнившись у своєму романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чарівна Ельфійка
Історія
Наталія
Серед степу, на гранітній горі - скелі, оповитій лісами, розташувалася скеля «Перстенець», за якою проглядався рай. Тут можна було спостерігати за райськими діяннями Богів та Богинь, приховуючи все під легкими хмарками. Коли хмарки рухалися, все ставало видимим, немов на долоні. Всередині Персника було зведено Ельфійське царство Вищими силами. Над цим царством висів невидимий павутинний кокон, в якому знаходився магічний перстень. Чарівна Ельфійка могла бачити його, знаючи коли слід його застосовувати. Цей перстенек вплива на її магічні сили, якими вона вправно володіла й знала коли їх активувати. Існували певні дні, коли можна було тримати перстень у руках, а також дні коли це було заборонено. Коли наставала слушна мить, знімаючи перстень та проводячи через Персні, одночасно заручаючи землі та перетворюючи їх на захищений куточок, куди не могло проникнути зло. Ельфійка могла долетіти близько до неба, зайти й вийти через Перстенець, доторкнувшись до нього. Але тільки один день Персник міг бути так близько до неба й водночас так далеко від землі, а інколи - зовсім близько до землі. Бували дні, коли небо й земля дивилися вічі в вічі. Існували перекази, що той, хто доторкнеться до Персня, потрапить у рай.Під цією скелею мешкали люди, серед яких була сирота на ім’я Дзвенислава. Її голос лунав, як дзвіночок, і коли люди чули її спів, не могли відірвати вуха. Мелодії заповнювали простір, навіть природа замовкла, захоплена її талантом. Вона не лише мала чудовий голос, але й полюбляла прогулянки біля гори Персенець. Про цю гору їй нічого не було відомо, і ніхто не розповідав їй про неї; невідома таємниця огортала їх мовчанням. Проте Дзвенислава часто забиралася на скелю та співала. З висоти відкривався краєвид на життя поселенців, і вона могла бачити свою занедбану хатинку.
Коли вона починала виконувати різні пісні, її голос доносився до раю. Боги й Богині слухали її, надихаючи на нові слова. Люди з давніх - давен утворювали слова і їх значення, а Дзвениславі пощастило, адже її даром опікувалися Вищі сили. Вони постійно боялися, що чарівний голос якоїсь дівчини може зникнути, роблячи все можливе, щоб цього не сталося. Водночас за всім цим спостерігала Ельфійка, яка бачила та чула геть усе, що відбувається. Вона говорила мовою мовця, відтворюючи голос Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина, хоча вона не знала, хто це. Лише чула свій голос, ніби співала, хоча насправді це була не вона. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник, вона заходила у інший ліс, слухаючи музику природи та намагаючись відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, що лунали з могутнього лісового шепоту. Вона бажала напитися весняним повітрям, щоб повернутися на верхів’я гори та заспівати знову. Ліс, відчуваючи її увагу, наповнював її енергією світла. Тільки вона розуміла мову лісу, який шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Персня».
Одного чарівного дня Дзвенислава натрапила на мацюпулю. Вона не злякалася, а навпаки, зраділа її присутності, адже вона була самотня. Людинка здавалася такою маленькою, як крапка на мізинці. Дзвенислава була вражена, коли побачила істоту. Це мало для неї велике значення - у неї був чудовий зір.
Батько Сергійко помітив, що дівчина кудись ходить. Спершу він не зважав на це, але згодом, спостерігаючи за Дзвениславою, яка поверталася додому пізної ночі, почав замислюватися: «все ж таки, дівчина гуляє вночі». Його розлютила така поведінка Дзвенислави, й він вирішив не дозволяти їй відвідувати незнайомі місця у темряві, поки вона не пояснить, куди та навіщо йде.
Дівчина не зрозуміла, чому батько Сергійко не пускає її. Тоді вона вирішила заспівати: «я мушу піднятися на верхів’я скелі. Там чудова атмосфера. Спілкуючись з могутнім голосом лісу, і співаю високо на горі, чуючи його шепіт».
Батько схопив її за руку і привів додому. Опинивнишсь між порогом коридору та кімнатою, він сказав: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в котру годину йдеш до гори чи не до гори?». «ні, я не відаю, що то за скеля, і не хочу знати. Мені там добре. Чому ви так хвилюєтеся? Зо мною нічого не трапилося», - відповіла вона.
Василько зачинив двері перед нею й замкнув її у кімнаті, не випускаючи, доки вона не заспокоїться. Проте дівчина почала співати. Її гучний голос не витримала стіна, і вона обвалилася. Вночі Василько не почув ані співу, ані гучного грохоту, міцно спав, навіть Сергійко не порокинувся. Дзвенислава відчула себе вільною, і, тікаючи, побігла до лісу, запам'ятавши його шепіт. Люди почули звуки дощу та гуркіт грому, які злилися в одни потужний звук, адже дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили її втечу крізь хмари, вони трохи пом‘якшилися. Розпочався проливний дощ, який лив, як з відра. У деяких хатах дах протікав, особливо в тій, з якої втекла Дзвенислава.
Василько зайшов у кімнату, щоб забрати промоклу дівчину, але побачив, що стіна обвалилася, а Дзвенислави вже не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й вирушив на її пошуки. Проте дощ не припинявся, і навіть свічка в ліхтарі затухала від вологи, немов натякаючи: «Ти даремно так вчинив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від спалаху блискавки. Блискавка запалила її, але він налякався, побачивши їдкий туман. Нічого не було видно. Повернутися назад було небезпечно, а йти далі також. Тим часом Дзвенислава сиділа, насолоджуючись сонячним днем, й звуками природи. Вона не зважала на голоси лісу. Вже збиралася піднятися вгору, але в серці відчула тривогу. Вона зрозуміла, що мусить рятувати чужого батька, прислухаючись до голосів лісу. Вітер ще дужче посилив звуки, які видавало листя дерев: «Допоможи йому, не зволікай, біжи». Дзвенислава пішла стежкою, осяяною сонцем. Коли вона дійшла до нього, то побачила, що він у поганому стані. Проте Василько помітив дивний світловий шлях, що, здавалося, слідував за дівчиною. Підійшовши ближче, Дзвенислава виявила, що Батько Сергія кашляв і мав гарячку. Вона ледве змогла підвести його на ноги. Сонячні промені більше не проглядалися за її спиною. Проливний дощ вщух, а їдкий туман розвіявся. Сонечко вийшло, повернувши свої промені в інший бік. Він озирнувся, щоб дізнатися, хто його підняв. Усміхнувшись, вони вирушили додому, де їх вже чекав Сергійко. Вона допомогла Сергію покласти батька у ліжко. Коли ж збиралася піти, Сергій зупинив її і пригостив гарячим чаєм. Вони трохи поспілкувалися. Сергій вибачення за поведінку батька, але Дзвенислава вже забула про неприємний інцидент і усміхнулася йому. Вийшовши з їхнього дому, вона вирішила піднятися на гору. На верхів’ї гори вона стояла й співала, зачаровуючи Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою. Дзвенислава помітила зміни в її зрості, нахилилася до неї і промовила: «ти правильно вчинила, що не залишила в біді чужого батька, який тебе образив». «ні, він не скривдив мене. Він просто хвилювався. Це я була неслухняною», - відповіла дівчина. «ти стала ще краще звучати», - зауважила Ельфійка. «а ви вмієте змінювати зріст?», - запитала вона.
Ельфійка не відповіла, зменшилася на зріст й зникла. Дзвенислава залишилася на скелі одна. Вечір був чарівним: сонце заходило, а місяць починав з’являтися. Вони зустрілися поглядами. Дівчина, замріяна, споглядала за ними. В неї промайнула думка: «закохалася». Але вона швидко зникла. Дзвенислава вирішила не вертатися додому, а лишитися на верхів’ї гори.
Василько довго лікувався, і нарешті видужав. Він відчував нові сили, наче народився наново. Проте тривага все ще не полишала його. Підійшовши до вікна, він виглядав Дзвениславу, але так і не побачив її. Вона просто ще не повернулася додому. Вийшовши на подвір’я, вирішив перевірити, чи не сидить дівчина вдома, подумавши: «дарма хвилююся». Але вдома її не знайшлося. Тоді Василько побіг через свою хату до гори.
Почувши спів Дзвенислави, він зрадів й підійшов ближче. Але замість дівчини побачив якусь дивну істоту, яка була дуже маленькою на зріст. Василько звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти зробила з нею?».
Ельфійка мовчки поглянула на сердитого чоловіка: «я - Ельфійка. Це мій власний голос. Не знаю, де Дзвенислава. Чому ви гніваєтеся?», - спитала вона тривожно.
«брешеш! Іди сюди!», - ще дужче розлютився Василько.
Він схопив Ельфійку, але вона легко вислизнула з його рук та зникла.
Повернувшись додому, Василько застав Сергійко, який сердито накричав на батька, побачивши його біля своєї кімнати. За таку поведінку Василько відправив сина до кімнати та замкнув його там. Потім він почав шукати сачок, аби спіймати цю дивну істоту. Знайшовши його, повернувся до місця, де раніше з’являлася Ельфійка, вигукуючи її ім’я. Нарешті, вона з’явилася, і він накинув на неї сачок. Затиснувши сачок руками, він швидко побіг додому.
Ставши біля кімнати сина, Василько відчинив двері для Сергійка, й попросив його знайти кулю для метеликів. Син уже не гнівався й заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв кулю у руки й хутко віддав її батькові, навіть не задумуючись, навіщо вона йому потрібна. Василько зрадів, побачивши, як син тримає кулю, і сам узяв її до своїх рук. Несподівано він відвернувся від Сергійко. Той мовчки сів за письмовий стіл, й продовжив обмірковувати щось. Тим часом Василько швидко відкрив кулю й посадив істоту всередину. Він спостерігав за діями Сергійко, а потім зайшов до власної кімнати. Підійшовши до вікна, він поставив її з істотою на підвіконня, а сам відійшов і ліг на ліжко, дивлячись за її поведінкою.
Ельфійка почала плакати, закликаючи Вищі сили і розповідаючи їм про своє полонення. Боги й богині, прочитавши її думки, швидко вжили заходів. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, був вражений такою поведінкою. Він не помітив її сліз; дивна істота виглядала спокійною, як ніколи. Водночас Боги й богині передали її думки Дзвениславі. Дівчина почула шепіт, надісланий від Ельфійки через Вищі сили, і швидко побігла до них додому. Раптово для Сергійко, вона зайшла у чужий дім. Коли Сергійко помітив Дзвениславу поруч, він захотів поговорити з нею. Але дівчина була настільки розлючена, що проходячи повз, ненароком зачепила Сергія. Він не став тримати її за руку, і вона продовжила свою дорогу, зайшовши до кімнати. Відкривши вікно, вона випустила Ельфійку з шару. Гнівно глянувши на Василько, Сергійко обачно наблизився до них, але не збагнув, що відбувається. На порозі кімнати батька, він спостерігав за ситуацією й подумав: «чи не проґавив я щось важливе?».
Дівчина спокійно вийшла з чужого дому й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, залишаючи Сергійко в роздумах про незрозумілі вчинки. Раптом на Василько з неба полився проливний дощ, а грім гримів над його головою, налякавши його. Блискавка спалахнула в кімнаті, продовжуючи лякати Василько. Лише тоді, він усвідомив, що накоїв. Ставши навколішки, він попросив вибачення. Боги й богині поставили йому важливе питання, перш ніж припинити покару: «чому ти гніваєшся на людей? Поясни нам, чи більше не сердитимешся на них?».
«я не знаю, через що сердитий на людей. Я усвідомив, що помилився», - виправдовувався він, встаючи на ноги. Він побіг до Дзвенислави, щоб перепосити. Швидко дійшов до лісу й вийшов з нього, але довго підіймався на скелю - приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли він нарешті піднявся, то побачив, що вона вже не сама, й вже не самотня, а поруч з нею була маленька дівчинка. Василько сміливо підійшов до них і вибачився. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом, їхній спів лунав на всі округу. Люди швидко піднялися на верхів’я гори, слідуючи за їхнім голосам, котрі залишали сліди перед їхніми ногами. Коли вони дісталися, утворили коло. Сергійко теж приєднався до них, ставши поряд з Дзвениславою, не підозрюючи, що відбувається над ними. Ельфійка відступила убік, і подумки передавши Дзвениславі свою думку, спостерігала за ситуацією. Дзвенислава повільно підвела погляд до небо. Сергій помітив це, й вони разом почали спосртерігати на ним. Кокон розкрився, немов квітка, і з нього повільно спускався перстень. Земля злилася в єдине ціле, створивши романтичний закуток. Небо опистилося ближче до землі, неначе легенько торкалося молодят прозорим колом. Вони опинилися в раю. Коли небо спускалося ще нижче, здавалося, що воно цілувалося з землею. Сонце спостерігало за місяцем, а молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика лунала, граючи романтичні мелодії для закоханих. Все виглядало як у казці. Богам і богиням не потрібно було зазирати вниз крізь хмари - вони були поруч із молодятами. Всі присутні могли бачити священний храм закоханих, до якого заходити не дозволялося заходити. Молодята обмінялися священими перстенями і палко поцілувалися, усамітнившись у своєму романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
