Марина Сергіївна Марліна, вчителька фізики у гімназії з математичним ухилом, завершувала свій щоденний біг з перешкодами. Наразі успішно було подолано такі з них: купівля продуктів; передавання частини з них хворому батьку, що мешкав по сусідству і не виходив на вулицю через недавній інсульт після смерті дружини, мами Марини Сергіївни; акт відвідування Ярика Долженка, рудого товстуна — учня класу, в якому Марліна була класним керівником, що вже протягом тижня хворів від якоїсь незрозумілої інфекції, незважаючи на цілком квітучий вигляд. Залишався, дякувати Богові, лише один пункт призначення — книжковий магазин «А — Я», що кілька місяців тому відкрився саме у будинку, в якому Марина Сергіївна мешкала разом із сином семикласником Владиком й уже майже без чоловіка.

Високі скляні двері гостинно відчинилися і впустили Марліну у книгарню. Мета була конкретна і, на думку самої Марини Сергіївни, нескладна: «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького у недорогій палітурці. Річ у тім, що Владику, хлопчику з безперечними гуманітарними здібностями, якому доводилося стоїчно нести хрест математичного ухилу заради мами, доручили підготувати реферат саме з цього твору. Влад кинувся до бібліотеки, але Нечуя-Левицького був лише зачитаний до прозорості «Микола Джеря». Молодший Марлін дуже засмутився, адже хотілося відігратися за суцільні трійки з точних предметів перед однокласниками, багато хто з яких і самого прізвища Нечуй-Левицький, здається, не чув (інша справа Пелевін або, скажімо, Умберто Еко)...
Ось і доводилося підстраховувати сина.

Марина Сергіївна зачинила маленьким металевим ключиком скриньку, де залишила пакет з молоком, сиром й хлібом, і стрімко пройшла до зали.
Яскраве світло буквально засліпило Марліну. Прямо перед нею виник молодий нахрапистий чоловік із мікрофоном у руці, який, завчено посміхаючись, заторохтів добре поставленим голосом:
— Дорогі телеглядачі! Отже, саме у ці хвилини з вами ваша улюблена передача «Домашнє читання». Й ми раді вітати тисячного відвідувача, точніше, чарівну відвідувачку, книжкового супермаркету «А — Я». Кілька слів про себе, будь ласка!
Марина Сергіївна, засліплена сяйвом освітлювальних приладів, приречено прошелестіла сухими губами:
— Марліна Марина Сергіївна, вчителька фізики гімназії з математичним ухилом...
— Марино Сергіївно, — ведучий різко присунув мікрофон просто до її губ, — а яку саме книгу ви зараз читаєте?
— «Процес» Кафки, — механічно відповіла Марліна.

А що, власне кажучи, треба було відповісти? Що вже сто років узагалі нічого не читає (вдома ледве встигаєш приготувати вечерю, швиденько пройтись червоним чорнилом по зошитах майбутніх Ландау, допомогти Владику розв’язати хоч кілька рівнянь)? Чи що читала-читала (подруга дала:  мовляв, Кафка the best!), але так недочитаною й повернула? Чи що у неї самої ось-ось почнеться процес, шлюборозлучний?
Місяць тому чоловік (до речі, колега — вчитель фізкультури у рідній гімназії) зробив Марині Сергіївні справжній сюрприз. Борис Марлін, прозваний ще минулими поколіннями старшокласників Бобом Марлі (а як інакше величати довгов’язого спортсмена в ореолі кучерявого чорного волосся і з товстими губами, який до того ж має такі ім’я і прізвище?), сидячи на кухні, виголосив Марині Сергіївні несподівану заяву.
— Маринко, — тихо, щоб не чув син, що мучився з уроками у кімнаті, сказав Боб Марлі, ворушачи товстими губами, з яких падали на підлогу крихти скромної вечері.
— Ти у мене єдиний справжній друг. Ти все зрозумієш...
Справді, хоч і насилу, Марина Сергіївна зрозуміла все. У Боба Марлі закохалась маленька непримітна десятикласниця Настя, що мешкала в однокімнатній квартирі з хворими матір’ю й бабусею. Й для Насті конче необхідною людиною був саме Борис Юрійович Марлін. Найдорожчою у світі істотою! І тому Борис Юрійович як чесна, недвоєдушна людина, високі принципи якої не дозволяють грати і нашим, і вашим, має чемно розлучитися з Мариною Сергіївною і переїхали жити до Насті, її мами й бабусі.
— Маринко, рідна, ти все чудово розумієш, — ворушились товсті губи людини, яка колись (ще зовсім недавно!) була найкоханішою у цілому Всесвіті.
— Ти, звичайно, не хвилюйся, я допомагатиму Владу матеріально (ха — вчитель фізкультури!), приходитиму грати з ним у шахи...
— Борю, — м’яко відповідала Марина Сергіївна, з подивом для себе відкриваючи, що губи чоловіка, які колись здавалися їй такими незвичайними, зараз виглядають якимись потворними, навіть смішними.
— Ти не хвилюйся, я все розумію. Роби так, як вважаєш за потрібне.
Борис Юрійович гаряче обійняв дружину, яку він зараз залишав, і зі сльозами на очах мовив:
— Якби ти знала, як їм без мене важко!..

— Шановна Марино Сергіївно, — голос телеведучого опустив Марліну на грішну землю, — за умовами нашої програми ви маєте отримати приз, яким буде, звичайно ж, кращий у світі подарунок — Книга. Й яку ж книжку ви заберете сьогодні додому?
Марина Сергіївна, яка геть забула про Кайдашів, швидко пройшлася поглядом по томах, спалахуючих золотим тисненням. І тут її буквально вразило сяйво п’яти літер «ДАНТЕ»…

Марина Сергіївна на кухні діставала продукти з пакета, коли на порозі її домашнього кабінету виник Владик, худенький, не дуже вродливий хлопчик з великим ротом.
— Мамуню, то що, вийшло? — запитав він низьким ламким голосом. — «Кайдашеву сім’ю» принесла?
— Ось, — байдуже кивнула на темно-синій фоліант із золотистими літерами, що лежав на кухонному столику, Марина Сергіївна й глянула у вікно.
— Данте «Божественна комедія», — повільно ворушачи татусевими губами, прочитав Владик.
Потім він подивився на маму й стримано посміхнувся. У цю хвилину йому так хотілося її обійняти — ніжно-ніжно! Але він уже розумів, що любити — це не тільки чмоки й обіймашки. І не стільки. Йому здавалось, що любити — це коли хочеш допомогти людині, яку любиш, тільки не знаєш — як?
— Так, — машинально повторила слова сина Марина Сергіївна, — божественна комедія...

2025 рік