«Чиніть, як вітер, що виривається з гірських ущелин: він хоче танцювати під власний свист, під його ходою тремтять і підстрибують моря».

(Фрідріх Ніцше)

Якщо Ви відвідували Донецьк на День шахтаря чи під час знаменитого донецького карнавалу на День Паризької Комуни, Ви обов’язково мусили побачити яскравий та емоційний танець донецьких шахтарів, що називається донго. І, певно, Ви чули оповідку, що цей танець придумав хореограф Горлівського палацу праці Абрам Кацман у 1929 році, коли Донецьк відвідував Клим Ворошилов. І перед ним шахтарі танцювали цей танець з відбійними молотками на вулиці Леніна. При цьому сам Климент Ворошилов (1881 – 1969), або як його тоді називали шахтарі «Клімка» внаслідок зловживання місцевим картопляним самогоном теж пішов танцювати донго абсолютно голим і кричав у юрбу: «Пролетарі!» і показував непристойний жест рукою. Але то все місцева легенда, не більше. По перше Донецьк (тоді Сталіно) Ворошилов відвідував в 1928 році, по друге він в ті роки не пив самогону, а тільки горілку «риковка» та одеський коньяк, по третє Клім Ворошилов публічно танцював оголеним (згідно його ж спогадів) один раз в житті, і це було не в Донецьку, а в Москві на кремлівській вечірці на честь Першого травня (Вальпургієвої ночі) в 1926 році. Крім того, у своїх щоденниках Джон Джеймс Г’юз (1814 – 1889) у 1881 році писав, що шахтарі з Олександрівки та Григорівки на Великдень та на День Доброго Шубіна (20 вересня) танцюють донго від музику нехитрих інструментів – гармоніку (Harmonikainstrument), скрипку та гітару. Судячи по всьому донго з усіма його різновидами виник як продукт народної творчості, ритмів новоспечених пролетарів та люмпенів, що забували своє вчорашнє селянське життя.

Дослідники пролетарських танців Микола Твердочоленко, Кирило Замазура та Василь Кривоногий описали історію виникнення та еволюцію донго в кількох монографіях, в тому числі в епічній книзі «Донецькі карнавали ХІХ – ХХ століть». Я, одвічний скептик, публічно ніколи не висловлював жодних сумнівів щодо висновків, наведених в цій книзі ніби ненароком. Хоча існує версія виникнення донго, яку підтримують театрали, яка так поетично прозвучала в драмі «Тінь терикона» Едуарда Халепи. Згідно цій сентиментальній версії донго народився в шахтарських селищах та бараках на півночі нинішнього Донецька в Старій Путилівці та Гладівці, і надихали творців донго паротяги завантажені антрацитом. Місцева інтелігенція ще молодої тоді Юзівки спочатку поставилась до танцю донго вкрай негативно, оцінивши його як люмпенську непристойність. Але Бердичів – тодішній творець моди, у 1910 році зробив цей танець шахтарів популярним. Цей танець, що став свого роду «das Leiden eines jungen Arbeiters» (стражданням молодого робітника) перетворився на той час в домінанту пролетарського танцювального мистецтва. Хоча мої особисті спогади (а я добре пам’ятаю Донецьк 1970-тих років) це не підтверджують. То були часи, коли донго на деякий час був чи то забутий, чи то напівзабутий, щоб потім знову відродитися з небуття. Хоча не можна сказати, що в ті роки танець донго помер. Якось у 1976 році мені пощастило розмовляти з Христофором Туманським, з тим самим танцюристом та хореографом, що створив такі донго як «Ударник», «Кочегарка», «Чорні кучері», тим самим Туманським, що став потім парторгом шахти тридцять третя вентиляційна, що прославився як «шахтар з гітарою», що співав пісні про «доброго Шубіна» та «чорний підземний світ». У той пам’ятний день за чарочкою грушевої настоянки зійшлися кращі знавці донго: я мало говорив, я слухав. Думки знавців були на диво різними: одні батьківщиною донго вважали Макіївку, Горлівку чи інші – південні райони Донецька, там де Широкий хутір та вулиця Коллонтай. Але всі знавці погодились з одним незаперечним фактом – танець донго нам подарували борделі. Були колись в Донецьку борделі для шахтарів, куди вони приходили одразу після зміни – замурзані в антрацитовий пил (одні зуби біліють), в касках, у чорному як ніч спецодягу. Там їх чекали крім жагучих жінок, слив’янки та білого як сніг «коксу» (як казали тоді «марафєту»), ще й музика – самодіяльний оркестр – піаніно, скрипка, гітара, пізніше акордеони, баяни та флейти. Є інші докази цього: еротичні рухи танцю донго, метафорична багатозначність деяких варіантів донго: «Занурення в глибоку шахту», «Міцний відбійний молоток».

Цікаво, що деякі різновидності донго танцювали тільки пари чоловіків – жінки не хотіли брати участь в цих аморальних (на їх думку) танцях. Це особливо стосувалось районів Донецька, де були борделі для шахтарів, що цінували виключно міцну чоловічу дружбу, і де жінкам були просто не раді, і в тих, де цінували канчук в міцній чоловічій руці і кайданки на мозолястих шахтарських зап’ястях. Донецький поет Петро Розумака в свій час навіть писав про це:

Шахтар – робітник безодні землі
Буває лається брудно і кидає прокляття,
Коли бачить, що в донго «Чорні кучері»
Два хлопця злились в непристойних обіймах…

У цього Петра Розумаки в поемі «Соціалістичне змагання» є талановите зображення шахтарського весілля. Брат нареченого сидить у в’язниці за дрібне хуліганство, двоє молодих шахтарів непристойно жартують про Чапаєва, ще один шахтар – розбишака й зірвиголова змушений заспокоювати присутніх погрозами, панує загальна ненависть і грубі жарти, хтось пропонує «піти бити морди мусорам і вікна в райкомі», але:

Нареченої тато, людина чемна,
Залишиться, якщо танці і жарти,
Набудуть рис цілком пристойних,
І припиниться нецензурна лайка.
Якщо цнота не буде предметом
Цинічних метафор місцевих безхатьок,
Барак шахтаря є бідним, але
Він фортеця моралі…

В образі оцього старого шахтаря, ветерана соціалістичної праці, що постає з цих рядків, добре помітна реакція на донго, на цього «змія повзучого з борделю», як його назвав ще один донецький бард і поет Василь Громило, оцей «шахтар, що співає під гітару». Багато років пройшло, перш ніж люди почали танцювати донго в престижних районах Донецька (танець, який став шляхетним завдяки місту Бердичів). Не знаю, чи донго зумів зберегти оцю свою набуту шляхетність до сьогодні. Колись донго був диявольською оргією, потім він став способом пересування людей в часопросторі.

Танець донго у 1927 році бачив В. Маяковський під час репетиції концерту самодіяльності в будинку культури вісімнадцятої-біс шахти під час свого знаменитого вояжу Донецьким краєм, де він на концертах публічно підтягував штани і обіцяв, що напише вірш про шахтарів з назвою «На гора». Танець донго на нього справив таке сильне враження, що Маяк згадав про нього у своїй поемі «Червона вулиця»:

Шахтарі мускулисті
танцюють донго
значить
Мине капіталізм
як минув нічний дощ…

Про сексуальну складову донго писали багато, але мало хто торкався питання войовничої складової деяких варіантів донго, де власне цей танець виконували одні чоловіки. Ці танці крім того, що імітували працю в пеклі підземелля, зображали бійку на ножах. На тих самих донецьких саморобних ножах, що зроблені з терпугів або листових автомобільних ресор вантажівки «Урал», що розтинають легені просочені вугільним пилом під час гарячої сварки сердитих отруєних денатуратом чоловіків. Про те, що танці чоловіків часто є імітацією бою, і навпаки, бій є свого роду танцем, звучить в дуже багатьох літературних творах. Зокрема, в сарматському епосі «Арти адем» ця метафора звучить особливо відверто:

Танці мечів почали бородаті вершники
Серед синього степу чорних коней…

Геродот – батько історії згадує, що скіфи під час тризни навколо могили царя виконували «танець мечів» (χορός σπαθιών), а двобій на мечах називає «кімерійським танцем» (Κιμμέριος χορός). Овідій про гладіаторські бої писав як про «танці криваві етрусків на піску ненаситних арен» (Etruscorum cruentus insatiabilis arenas).

Про танець донго згадує Нестор Махно у своїх мемуарах – у його повстанській армії був батальйон шахтарів з Юзівки та околиць, вони перед кожним боєм танцювали донго. Махно вважав цей танець ритмом самої анархії – матері порядку, що крокує планетою. У часи НЕПу не дивлячись на своє явно пролетарське походження донго набув популярності в Юзівці в середовищі непманів, що витанцьовували його в ресторації «Кентавр», яка славилась такими смачними шніцелями «по хацапетрівськи». Там до 1931 році грав місцевий грецький ансамбль «Метюсой» і донго «Кришталева ніч» там замовляли суботніми вечорами навіть частіше, аніж гіперпопулярну в ті роки мелодію «Дорогою далекою».

Нині на окупованій частині Донецького краю данець донго заборонений, як заборонене все творче, як все, що стосується шахтарської квазікультури. Та, зрештою, після масових знищень та депортацій майже не лишилось людей, хто пам’ятає про Доброго Шубіна – культивується і насаджується жорстокість, а не доброта. Танець донго пішов у підпілля, став свого роду символом спротиву москальській окупації. І хто зна, може саме цей танець стане знаком майбутньої Ночі Довгий Ножів, настання якої так бояться орки.