Дивлячись на Схід, на море, у Мулмейні*, біля пагоди старої,
Бірманська дівчина сидить, і знаю про думки в її настрої,
Бо у храмі дзвони кажуть і шумить від вітру гай
«Повертайсь, солдат британський, повертайся в Мандалай!»*
Повертайся в Мандалай,
Де пароплавів старих край:
Хіба шльопання колес не чуєш із Рангуна в Мандалай?
По дорозі в Мандалай,
Де летючим рибам рай
І здіймається світанок, наче грім, що шле Китай.

У юбці жовтій і зеленім капелюшку – мала просту одежину,
Жартома так само звали – Супйолат – як короля Тібо* дружину.
У диму її шерути* вперше я її побачив, небайдужу до британця,
Та християнські поцілунки марнувала на ногу ідола-поганця:
А той ідол глиняний весь уквітчаний стояв –
Великим Богом Буддою його хтось називав –
На жаль вона йому молилася, коли її я цілував,
По дорозі в Мандалай....

Коли на рисове поле опускалась імла і сонце повільно сідало,
Вона брала своє маленьке банджо і співала: Кала-ло-ло!*
З рукою на моєму плечі, одне одного притуливши до щік,
На пароплави дивились ми і як хатхі* складують тик.
Слони складують тик,
Ступаючи в мутний потік,
Де така важка висіла тиша, що страшно ворухнуть язик!
По дорозі в Мандалай...

Але все це давно і далеко в минулому – так і знай
І немає омнібуса, щоб від Банка* відвіз в Мандалай;
І тут, у Лондоні, від солдата зі стажем дізнаєшся ось що:
«Якщо почуєш як кличе Схід, не звернеш увагу більш ні на що».
Ні! Більш ні на що не звернеш увагу,
Окрім гострого часникового запаху
І сонця, і пальм, і дзвонів церковних, що видзвонюють благу;
По дорозі в Мандалай...

Мені остогидло стирати підошви на цій шорсткій бруківці,
І кістки мої з-за клятого англійського дощу в лихоманці;
З Челсі до Стренду йду з юрбою служниць, які пащекують,
Теревенять багато вони про кохання, але що вони розуміють?
Пики м’ясисті і руки, які не миють...
О, Господи! Що вони розуміють?
Маю дівчину охайнішу і милішу, і землі, що більш зеленіють!
По дорозі в Мандалай...

Хочу туди де краще видається гіршим, на схід від Суеца,*
Де християнства законів нема і чоловік у спразі нап’ється,
Бо у храмі дзвони дзвонять, що там в лінивому настрої
Все ж буду я дивитися на море, у Мулмейні, біля пагоди старої.
По дорозі в Мандалай,
Де пароплавів старих край,
Хворих під навіс поклали, коли йшли ми в Мандалай!
По дорозі в Мандалай,
Де летючим рибам рай
І здіймається світанок, наче грім, що шле Китай.

Вірш Радьярда Кіплінга 1890 року, який потім увійшов до збірника "Казармені балади" 1892 року.

«...у Мулмейні». Мулмейн (Moulmein) або (Mawlamyine) – морський порт у Бірмі (тепер М’янма).

Мандалай – столиця Бірми.

«...як короля Тібо». Тібо (Thibaw) – король Бірми, скинутий британцями.

«У диму її шерути». Шерута (cheroot) – довга тонка сигара, обрізана з обох країв.

«...співала: Кала-ло-ло!» «Kulla-lo-lo»: Kalá на бірманському означає іноземець або незнайомець; таким чином цей вираз означає «привіт іноземцю».

«...як хатхі». Хатхі (hathi) на хінді означає слон.

«...щоб від Банка». Мається на увазі площа біля Банку Англії, де сходяться шість вулиць у лондонському Сіті.

«...на схід від Суеца». Тобто в країни Азії, що означає, за словами англійського коментатора, «знайти полегшення від англійської погоди та англійської моралі».