Ти всім була для мене, кохана,
Яку душа моя так невимовно жадала -
Зеленим островом в морі, кохана,
Джерелом і святинею, що чарувала
Вінками з фруктів чарівних і квітів духмяних,
А всі квіти моїми були, які ти полюбляла.

О, сон надто яскравий, щоби тривати!
О, Надія, яка зіркою в небесах заблищала,
Але щоби затьмареною хмарами стати!
Гласом Майбутнього жага закликала:
«Давай! Уперед!», але над Минулим витати
(Над бездною темною) моя душа вже обрала,
Німа, нерухома, заціпеніла з утрати.

Тому що (На жаль! На жаль!) у мене
Пломінь життя в душі моїй зник!
«Більше нічого - назавжди – навік» -
(Так мовить море пихате і навіжене
Піскам узбережжя із року у рік)
І спалене громом не буде древо зелене,
І орлу вбитому не злетіти повік!

І всі мої дні у стані нестями,
І всі мої ночі у марах і снах,
Там, де блищать твої темні очі зірками
І де блищать кроки твої в горішніх світах -
В танцях ефірних, безтілесних з зорями,
В струменях неземних у вічних віках!

Вірш Едгара Аллена Поу вперше з’явився без назви і з п’ятьма куплетами в оповіданні «The Visionary» в 1834 році. Через п’ять років вірш був опублікований у журналі «Burton's Gentleman's Magazine» під назвою «До Янте на Небесах» (To Ianthe in Heaven), де він мав вже чотири куплети і останній рядок був змінений з «...Italian streams» на «..eternal streams». Два роки потому у журналі «Saturday Evening Post» вірш був надрукований знов у п’яти куплетах під назвою «До однієї коханої» (To One Beloved). Ще через два роки у журналі «Graham's Magazine» вірш знов став чотирикуплетним і нарешті обрів свою остаточну назву «До однієї в раю». І саме в такому складі вірш є у всіх зібраннях творів Аллена Поу з другої половини XIX століття.