Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Смертне ложе (A death-bed)
Держава тільки заради самої держави існує».
(Запалення гланд в ротовій порожнині,
І як наслідок біля ключиці пухлина квітує)
Деякі мруть із криком від вогню чи отруєні газом;
Деякі мруть мовчки від кулі чи снарядного вибуху.
Деякі мруть у відчаї, колючим захоплені дротом;
Деякі раптово вмирають. Не отримає це таку послугу.*
«Regis suprema voluntas Lex* - Монарх над Законом»
(Це йтиме звичайним шляхом... дихальних шляхів)*
Деякі мруть, придавлені розбитої палуби брусом,
Деякі мруть, ридаючи, в хвилях поміж кораблів.
Деякі мруть красномовними, притиснуті смертю,
Поблизу окопів, і друзям їх чутно нівроку.
Деякі мруть на пів вдиху в обіймах зі смертю.
Деяким.... завдано клопоту аж на півроку.*
«Немає в житті ні Добра, ані Зла,
Окрім того, що вимагає Держава».
(Оскільки вже надто пізно для леза ножа,
Все, що ми можем зробить це над болем управа)
Деякі мруть у надії і вірі святими й безгрішними –
Так само, як вмер один у дворі буцегарні –
Деякі мруть згвалтуваннями зламані, або повішеними;
Деякі легко вмирають. Це ж важко вмирає в стражданні.
«Я пошматую того, хто стане шлях мені заступати.
Горе зрадникам! Горе слабким і безвільним!»
(Нехай краще пише, що він нам хоче сказати,
Бо від спроб говорити він стає дуже втомленим)
Деякі мруть тихо. Деякі аж занадто не кволо
Волають у галасливому до себе жалю напропаще.
Інші ширять погану мораль на всі ліжка навколо...
Типу цьому померти було б за найкраще.
«Війну нав’язали мені ворожі французи,*
Усе, що я прагнув – на життя мати право».
(Не бійтесь ліків потрійної дози,
Половину її нейтралізує біль досить жваво.
Ось голки. Глядіть, щоб він переставивсь
Допоки медикаментозна дія триває...
Яким запитанням очима він ставивсь?
Так, Найвеличніший, до Бога путь твій сягає)
Вірш Радьярда Кіплінга. Перша публікація у 1919.
«Не отримає це таку послугу». Вірш про кайзера Вільгельма. Для Кіплінга він – «це».
«Regis suprema voluntas Lex». Кіплінг переінакшив вираз, який кайзер залишив у Золотій Книзі міста Мюнхен: «Suprema Lex voluntas Regis» (Вищий Закон - воля Короля). Переінакшення виразу є неприроднім для латинської мови.
(Це йтиме звичайним шляхом... дихальних шляхів). Коментатори відмічають, що лікарі не набираються сміливості вимовити слово «рак».
«Деяким.... завдано клопоту аж на півроку». Кіплінг переживає не за пацієнта, а за медперсонал.
«Війну нав’язали мені ворожі французи». В оригіналі вірша французи не згадуються, але кайзер насправді звинувачував французів в тому, що він розв’язав війну: дивіться «Серпневі гармати» (The Guns of August) Барбари Такман.
Після всього, що накоїло «це», Кіплінга звинувачували в тому, що бажати кайзеру повільної смерті від рака горла «є садистським і огидним». На жаль «це» преспокійно дожило в еміграції до червня 1941 року.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
