А далі... А далі...
"Сосновий смерк мерзне угорі!"
Іде крізь Пекло в селище печалі
Той хто живе оцій порі.

Життя митця (не холуя) в Радянській Україні
Саме витягування жил
Тут, як казав покійний Симоненко
"...Давно уже немає місця для могил!"

Система знищила його
Тихенько так, щоб і не знали,
Та й потім ще не одного
Кинджалом в спину убивали.

За ким не зачинилися тюрма
Тому вготована могила
Ти "нерадянський" - раз й життя нема!
Ось так і Горську молотком убили.

Карпатський ліс, високий бук,
Хилиться гілля круто
На нім повисне Івасюк
За те що написав "Червону руту".

Та сірій масі що до цього
Давно на це вже не зважає,
З сумління майже не лишилося нічого
І мертвих мало хто вже поважає.

Зоставили останні лихоліття
Поля могил на мапі не позначених,
Страшне двадцятеє століття:
В нім діти грають черепами страчених.

Занурившись в своє життя
Рятує себе люд від божевілля.
Закрився цим од майбуття
Дозволив чорне вседозвілля.

Той лиховісний Маланчук
Отримав пост високий від держави,
Відчувши всю свободу рук,
Ще попрацює він "на славу"!

Ось отоді, на лихо всім,
Обрушить меч на "ворогів держави",
То буде рік шістдесят сім,
Де ошаліють вовкодави.

І буде там етап, Мордва
Шлях у неволю з несвободи...
Ще буде рік сімдесят два,
Однак про нього трохи згодом.

То отже далі - всім відомо.
Ця справа невеселая напевно:
Ані роботи, ані дому.
І тяжко що фізично, що душевно.

Ще добре що хоч є знайомі
Однак не вічно ж так тривати
(Зима іде і що за нею невідомо)
Лишається одне - шукати і шукати...

Ідеш - відмова, знов - відмова
Нема прописки - не беруть
"Освіта вища - про що мова?"
А вересневі дні ідуть...

Спасибі що Самійленко із інституту садівництва
Поет, колишній в'язень таборів,
Працюючи в бригаді з будівництва
Роботу все - таки знайти зумів.

Що за робота? Робота як робота
Робота - яма із вапном!
Кому в нас владі суперечити охота
Той перше познайомиться із дном.

-Та і нехай! Я не шкодую все одно
Що дня того не став мовчати,
Що змушений гасить вапно
Зате очей в Сірка не маю позичати.

Літературу я не кину
Бо це життя мого потреба,
Знайшовши вільную годину
Писатиму хоч би й для себе.

Ось листопад і проминув
Засипав сніг алеї парку...
Вже ж якось осінь перебув
А там перевели на кочегарку.

Котлів зо двоє, чорні стіни...
Топи, закидуй, а опісля - чисть.
Доки відробиш цілу зміну
То пил тебе аж до кісток проїсть.

Повітрю доступ тут закрито чинно
Щілин катма, не те що люк...
Потому зовсім безупинно
Легені надрива сухий кашлюк.

Але можливо й це стерпіти
У всім шукати позитивний знак.
Сидиш в теплі, а значить можна жити
Читати на дозвіллі. З собою бути наодинці так.

Працюють руки, міркує голова,
Горить вогонь, а значить справа звична
Все просто наче двічі два:
Роботи не бояться "політичні".

Уже в своїм житті ти не один
Вже поруч є вірна дружина
Невдовзі також буде син
І стане повноцінною родина.

Одразу серце стискається журбою
(О як же була права стара мати)
Для них не буде щастя із тобою:
Їм доля відміряє лиш страждати.

Не буде чоловіка й тата
Це відчуваєш вже і нині
Бо знаєш - залишилось небагато:
В'язниця й смерть у крижаній пустині.

Ну а поки що на краю безодні
Творінням кожен день свій відмічаєш
І все то те - немов дари Господні
Ти хочеш відтворити все що в серці маєш.

Напевно нагорі хтось не догледів
Чи ненадовго там відклали гнів...
Відкрився доступ до похованих секретів
Стус влаштувався працювати у архів.

Немов в старім монастирі
Одвіку тут панує тиша
Ледь чутно йдуть старенькі дзигарі
І шелестять папери лише.

Тут Кук - останній командир повстанців
Тихенько коротає дні
"Вже як давно залишив шанці
Життя минуло мов у сні..."

Болять душі незгойні рани
І ліки хто для них знайде?
Товариші всі помирали
Лиш я лишився у ніде.

Звідкуль узявся хлопець цей
Полемізуючий поет-оратор,
Що наосліп на вістря йде?
Фанатик він, чи провокатор?

- Василь, повір мені, старій людині,
Поганого тобі я не скажу,
Ти дуже прислужишся Україні
Не обирай стезю чужу.

Що з того що великий борець
Ізнов зустріне власну смерть
Бо ти поет і науковець
Не бийся об цю кляту твердь.

Недовго працював Василь в архіві
Старе згадали, змусили піти,
Але за час той, що було можливо,
Опрацював рукописи й листи.

Старі папери, фоліанти.
Діла давно минулих днів...
О, як зраділи б дисертанти
Якби відкрили весь архів.

Однак цьому нескоро бути
Ще довго їм лежать у забутті
Тому усе що пощастило роздобути
Слід якнайшвидше переплавить у статті.

Узять хоч би життя Тичини
Його стезя, його Голгофа,
Трагедія митця, трагедія людини,
А молодь і не відає нічого.

Або розповісти про світ
Якому підло так майбутнє окрадають
На схилі сатанинських літ
Те процвітанням називають.

Щоправда, це не надрукують
В який журнал би не віддав
(Бо пильно цензори вартують)...
Одна лише дорога - самвидав!

Підпільно самі видаємо
На забороненої теми
Статті, романи і вірші,
Щоб не почули де чужі

Машинки стукіт підозрілий
Працюємо потайки вночі
Чи в бурю чорну, повну пилу,
Гаруєм, в страху живучи.

І розповсюджуємо по друзях,
Чекаючи в них обшуку чи зради
Але інакше ми не можемо:
у безпросвітній тузі
Краплина правди - то розрада.

В асортименті антилюдської системи
Обструкції, лікарні і арешти...
Та ми хоч і недовго та живемо
Там де тихенько скніє решта.

І тепло зустрічаємо героїв,
Що повертаються із тюрем і заслання
Най влада робить з них ізгоїв
Ми ж шлемо квіти і вітання.

Минувши села і міста,
Посеред стрілок поїзд плине
З далекого ведмежого кута
Прийшов в столицю України.

Немовби з перського походу греки,
Немов з триреми, сходячи з вагону,
Вчорашні і майбутні зеки
Зустрілись на вокзальному пероні...

Не більшість нас, ми дисиденти
І мало їх тут зовсім так
Художники, письменники, студенти
Та все колишнії однак.

Ми для суспільства прокажені
Система викидає нас на дно
Та від природи навіжені
Ми не коримось їй все одно.

Одначе відпочинком трохи
Від КДБ, облоги й публіки
Знайдем шпарину од зловісної епохи
У таборі Поліської республіки.

Гарячий липень. Південь літа.
Стоїть найкращая пора
В цій милій нам частині світу
Ми йдемо над хвилями Дніпра.

Минаючи позаду вишгородські гори,
Весь білий, наче чайка, теплохід
Заходить в Київськеє море,
Лишаючи в зеленій каламуті слід.

Над тихим дзеркалом води
Панує літній мертвий штиль
Нема великої біди
Здолати кілька морських миль.

А далі йдем над Прип'яттю-рікою
Обабіч в зелені ліси
Це царство тихого спокою
І давньої предвічної краси.

Ген майорить Чорнобиль, місто давнє,
Там граються на пляжі діти,
А сонце в вишині так світить славно
І обдаровує все небо оксамитом.

І серед них ніхто не знає
Страшну, невідворотну річ:
Той край, мов Атлантида, зникнуть має
Всього лиш за одну квітневу ніч,

Перетворившись на пустелю,
Життя назавжди в нім завмре
В реакторі розбивши стелю,
Зла хмара землю й воду забере.

А поки що почавсь процес
І риється глибокий котлован
Чорнобильської в майбутті АЕС
Вгризається в поліську твань.

І ось на місці серед лісу
На смужці синьої води
Послати можна всіх до біса
(Нема ж бо жодної біди).

Купання в річці до смеркання
Нічого ліпшого й не треба
І до півночі споглядання
Безмежжя зоряного неба.

Як добре бути в колі друзів
Отут над Прип'яттю в діброві
Гуляти в травах у окрузі
У дні ці літні пречудові.

І зовсім інше - прості люди
Чого лиш вартий санаторій!
Здається роботяги не іуди
Одначе тонеш з ними в суперечках, як у морі.

Ні, від них таки треба тікати
Аби лишень не збожеволіють
Підемо по околицях гуляти
Поки ще доля нам дозволить.

Зимовий ліс, грудневий сніг,
І ти на самоті з думками
Вже зовсім вільний тут від них,
Що зацікавлені лиш грішми та жінками.

Своїх сусідів забуваєш
Однак, що буде потім - отоді,
Ти ще не знаєш (а може й таки знаєш)
Вони посвідчать проти тебе на суді.

І ось 72-й рік настав,
Режим почав великі лови
(Кур'єр ваш сів, кур'єр вас здав)
Василь цей рік зустрів у Львові.

А в тім преславні місті Лева
Було у нього своє коло друзів
Їм Стус читав "Зимові дерева"
Та інше про справи в Україні та Союзі.

Далі на Свят-Вечір йшли зимовим містом,
Колядували від порога до порога.
На прижилися в Львові атеїсти
Не прижились - і слава Богу!

Горіли у січневім небі зорі,
І били ген на Ринку дзигарі
Великим снігом Львів обдарували гори
І світла радість була в цій порі.

-Тисячолітнє місто Лева
Стражденим ти загоюєш їх душі
Най стережуть тебе камінні леви,
А я вертать до дому мушу.

Десь в глибині він відчував вже підсвідомо
(О ні, цього не прогадати!)
Що пастка заготована удома
Прийдуть його арештувати.

Смерк сосновий мерзне угорі - рядок з вірша "Присмеркові сутінки опали" збірка "Зимові дерева".

Перефраз з книги "Пекло" "Божественної комедії" Данте Алегьєрі: "Крізь мене йдуть у селище печалі".

Василь Симоненко (1935 - 1963) - український поет, шестидесятник. Автор вірша "Мільярди вір зариті в чорнозем" ("На цвинтарі розстріляних ілюзій давно немає місця для могил") про страчених у Биківнянському лісі (Київ). Влітку 1962 року разом із своїм приятелем був жорстоко побитий працівниками міліції на станції імені Тараса Шевченка (м. Сміла). Внаслідок цього отримав рак нирок. Помер у ніч проти 14 грудня 1963 р. у віці 28 років.

Алла Горська (1929 - 1970) - українська художниця та дисидентка, один з яскравих представників шестидесятництва, діячка правозахисного руху 1960 - х. Вбита невідомими 28 листопада 1970 в м. Васильків Київської області. Офіційне слідство оголосили вбивцею її свекра, який також загадково загинув. В Стус присвятив її пам'яті вірш "Ярій душе, а не ридай".

Володимир Івасюк (1949 - 1979) - український композитор - виконавець. 18 травня 1979 року знайдений повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом.

Дві хвилі арештів інтелігенції 1967 і 1972 рр.

Масові поховання в Биківнянському лісі жертв сталінського терору виявлені Василем Симоненком, Аллою Горською та Лексем Танюком у 1960 р. На галявині лісу вони побачили школярів що грали у футбол простреленим черепом. Інші два черепи позначали лінію воріт.

За нормами тодішнього суспільства на робітничі спеціальності не хотіли брати людей з вищою освітою.

Робота в Інституті садівництва в будівельній бригаді за рекомендацією поета Миколи Самійленко. Як згадував Самійленко "яма була і тонн сто, приблизно, вапна. Треба було гасить його. Я поставив його туди. Він брав добру мішалку і ото спускав його яму, заливав водою, розміщував. І це протяглося, мабуть, більш як півтора місяця. Похолодало. Прийшов. він у кінці вересня. А коли вже похолодало, то він пішов у котельню. Вона тоді опалювалася вугіллям".
10 грудня 1965 р. Василь Стус розписався з Валентиною Попелюх. 15 листопада 1966 р. народився син Дмитро.
З січня по липень 1965 р. Василь Стус працював на посаді наукового співробітника (згодом старшого наукового співробітника) Центрального Документально-історичного архіву УРСР. Там він познайомився з останнім Головним командиром УПА Василем Куком, який після ув'язнення працював в архіві. Кук відраджував Стуса від створення організації, що мала чинити опір репресивній системі. За здобутими а архіві матеріалами були написані статті "Дещо з думок наших попередників" та "Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)" про творчість Павла Тичини.

Влітку 1970 року було організовано урочисту зустріч художнику Опанасу Заливав який повернувся до Києва з тюремного ув'язнення. У ній брали участь Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус. Зустріч відзначали в київському ресторані "Наталка", де були фрески Алли Горської.
Алюзія на малоазійський похід іонійських греків, що йшли на підтримку невдалого повстання перського царевича Кіра проти свого брата Артаксеркса. Один з ватажків іонійців Ксенофонт написав про похід мемуари "Анабасис".

Поліська точніше Прип'ятська республіка - наметовий табір відпочинку друзів - шестидесятників біля міста Давид-Городок в Білорусі (липень 1971 р.)

Мова йде про суперечки з сусідами по кімнаті в санаторії у Моршині, де Стус лікував шлунок у січні 1972 р.
Новий 1972 рік Василь Стус зустрів у Львові в помешканні Ірини та Ігоря Калинців, де зібралося коло львівських однодумців.
4 січня 1972 р. о 21.20 у потязі "Москва - Прага" на прикордонному пункті Чоп був затриманий бельгійський турист Ярослав Добош, що намагався вивезти мікроплівки з самвидавом (серед них і твори Стуса). Провал Добоша призвів до масштабних арештів 89 людей і серед них Василь Стус.