Пізня осінь. Часом вітер вже холодний повіває.
Наганяє сірі хмари та холодна мжичка сіє.
Сонечко, коли й прогляне, то не надто і зігріє,
Видно, що своєї сили тої, літньої не має.
Ліси кругом пожовтіли, землю листя устелило.
Журавлі в краї далекі вже останні відлітають.
А вночі й морози, навіть невеликі зазирають…
Козаки навкруг багаття невеличкого сиділи.
Хоч не надто й зігрівало їх маленьке те багаття,
Від одного його виду на душі уже тепліше.
Вітер стих, чи, може просто в цьому вибалочку тиша.
Можна сісти та спокійно поміж себе розмовляти.
Десь там Жванець недалеко, де заперли ляхів клятих.
Сидять тепер там голодні, хоч здаватися не хочуть.
Ну, нічого, голод скоро зовсім сили їм підточить
Та й здадуться. Можна буде голими руками брати.
- А скажи, Микито, правда, - став козак один питати, -
Що ходив ти із Тимошем воювати у Молдову?
- Та було…- Микита врешті все ж сподобився на слово, -
Довелося і в Молдові, й Волощині воювати.
- Розкажи хоч щось із того неудалого походу.
Як так сталось, що прийшлося запиратись в тій Сучаві?
Кажуть, наче ж непогано складалися тоді справи.
Хто в тім винен: чи то Лупул, чи Тиміш, а чи негода?
- Мабуть-таки усе разом. Склалось одне до одного.
Мені важко зрозуміти, я ж не все, звичайно, знаю.
Та повідаю вам, братці, все, що досі пам’ятаю
Про похід наш із Молдови проти Басараба того,
Що Лупула смів прогнати із Молдовської столиці.
Куди Лупулу податись? В кого помочі прохати,
Коли не у свого зятя – прийти, ворога прогнати?
Як дивитись на те зятю, що над тестем хтось глумиться?
Хоч Богданові і важко було полки сину дати,
Адже ляхи насідали, гуртували війська свої.
Треба було буть готовим миті кожної до бою.
Та ж не можна було також і союзника втрачати.
Дав чотири полки сину – нехай тестю допоможе.
Дав полковників розумних, що пораду можуть дати.
І пішли ми до Молдови, аби волохів прогнати,
Сподівавсь Богдан, що швидко повернутися ми зможем.
По дорозі доєднали зо дві тисячі опришків.
Ще ногайці, яким Лупул заплатив, щоб помагали.
На кордоні ми валаське військо швидко подолали.
По дорозі вороги нас ще потурбували трішки
Та спинити не зуміли. Скоро Ясси ми узяли
Та й Тиміш закликав тестя то столиці повернутись,
Щоб на голову молдовську знов корону одягнути.
Далі полки до Богдана знову повернутись мали.
Не так сталось, як гадалось. Лупул - хитра був зміюка.
Взявсь Тимоша умовляти ще й Волощину здобути.
Почав леститись до нього. А тому приємно ж чути,
Який гарний він вояка. Лестощі – то підла штука.
А Тиміш же молодий ще і гарячий, і амбітний.
На ті лестощі купився, велів полки піднімати
Й на Волощину походом усім військом виступати.
Хоч полковники казали йому того не робити.
Дійшло, кажуть і до сварки на нараді поміж ними.
Тиміш вихопив шаблюку, Богунові руку ранив.
Тож полковники змирились, бо закінчиться погано.
Хоч рішили: два полки лиш у похід з Тимошем йтимуть.
А дві інші повернулись тоді назад в Україну.
Військо рушило походом, кордон хутко подолало,
До валаської столиці швидко рухатится стало.
Хоча й опір зустрічало, але не такий вже й сильний.
Уже скоро й Тирговіште, залишиться місто взяти
І Матвія Басараба звідти з соромом прогнати
Й можна буде і Молдову, й Волощину об’єднати…
Наштовхнулися на військо, яке вийшло зустрічати.
Стало воно поміж річки, прикрилося берегами.
Там і волохи зібрались, і угорці, і поляки.
Виставили всі гармати, нашу зустрічать атаку.
Тож уся ворожа сила опинилась перед нами.
Лупул дещо налякався і Тимоша став прохати
Пару днів перепочити, відновить з дороги сили.
Та Тиміш гарячий надто, його зовсім те збісило.
Чого б, ворога уздрівши, він повинен був чекати?
А ми ж втомлені з дороги. Та й розвідати не встигли,
Що там вороги зібрали, яку силу вони мають,
Як вони пошикувались та позиції займають.
Та Тиміш чомусь затявся, що доволі дати щигля
Й ворог кинеться тікати. Ще й підозрював, можливо,
Що не усі молдовани будуть Лупулу служити.
Можуть будь-якої миті до ворога перебігти.
Отож, повелів не ждати, а вперед рушати живо.
Довелось нам болотистий ще потічок подолати.
Молдовани пішли перші, ми слідом уже за ними
Поки, врешті розмістились перед ворогами тими.
Велів Тиміш над потічком собі табір закладати.
Лупул став наполягати, щоб ми битву починали.
Та Тиміш тепер уперся: «Ідіть перші мунтян бити!
А ми вже слідом за вами також вступимо у битву!».
А волохи не спішили: все стояли і чекали.
Лупул велів наступати. Ударили молдовани
Разом з німцями й погнали усіх волохів, що стали
Перед ними. А тоді вже і на табір їх напали.
Думали: Тиміш за ними вслід теж наступати стане.
А Тиміш чомусь не кинув військо в поміч молдованам.
Басараб тим скористався, розігнав їхню кінноту.
Деякі полки молдовські виявили враз охоту
Перейти до Басараба. Лиш тоді команда дана
Була нам почати наступ. Та не табором, як звично.
Бо ж кіннота польська сильна Басарабу помагала,
А ми пішими полками проти ворога помчали.
Тут ударили гармати волоські по нас зустрічно.
Нас же тим не налякати – під гарматний гуркіт впали
І вся ядра понад нами кудись далі полетіли.
А ми разом підхопились, дали залп мушкетний. Й сміло
На волохів, що стояли в центрі війська, налетіли.
Між них паніка знялася. Поранили Басараба.
Здавалося іще трохи, ми візьмемо-таки гору.
Натиснемо іще трохи і втікати буде ворог.
Але Тиміш ходом бою керував зовсім незграбно.
Здавалося, що збирався полковникам насолити.
Що вони йому казали, навпаки робить старався.
Отож, поки він сидів там та з наказами вагався,
Встигли на нас кінні ляхи і волохи налетіти.
Ми би від них все ж відбились. Не в таких бувальцях були.
Та ту буря налетіла, вдарила гроза із градом.
І усім нашим зусиллям вона стала на заваді.
Тож до табору до свого ми скоріше повернули.
А як битись? Із мушкетів – порох злива намочила?
А шаблями проти кінних ти на навоюєш надто.
Довелося під ту зливу від ворога утікати.
Не всім того удалося. Наших полягло багато.
А в таборі з’ясувалось – він до бою не готовий.
Тиміш чи то налякався, не міг вимовити й слово:
Як нам з волохами тими далі треба воювати.
Поки ми ото метались в тому таборі під зливу,
Ворог підтягнув гармати, став по табору стріляти.
Хто мав коней, поспішили хутко звідси утікати.
Не всі, правда, до Молдови повернулися щасливо.
Гнали волохи їх довго, доганяли і вбивали.
А ми в таборі зостались і не знали, що дія́ти.
Добре, хоч Богун із Глухом не збиралися втікати.
Вони навели порядок й табір укріпляти стали.
Під гарматну канонаду, попід зливою страшною,
Ми вози порозвертали, щоб шлях волохам закрити.
І тоді той менший табір узялися боронити,
Поки й ніч розгородила нас і волохів стіною.
Волохи, напевно, вранці нас напасти сподівались.
Та полковники веліли нам до ранку не чекати.
Стали ми похідний табір з возів своїх будувати.
То єдиний був рятунок, тож усі ми і старались.
А, коли було готово, вози зайві підпалили,
Щоб вогнем прикрити відступ та й потиху подалися.
Волохи за нами слідом було гнатися взялися.
Але їхні намагання ми оружно всі відбили.
Звісно, втратили багато: хто загинув, хто в полоні.
Богдан дуже на Тимоша злився за те самоправство:
Бо ж пішов не запитавшись, купу загубив козацтва.
Гетьману не було з чого сину плескати в долоні.
На тім справа не скінчилась. Знов Молдова запалала.
Знову Лупул просить поміч і Тиміш іде з полками
Свого тестя рятувати. Та між його козаками
Я не був. Тимоша ж, кажуть, в тім поході й смерть спіткала.