Це помирає не кохання,
а ми самі.
Невинність первісну
Скасовує бажання,
І самозабуття - це інше забуття,
Переплітаються гілки,
Навіщо жити, якщо одного разу пропадеш?

Лише для того, хто бачить
Завжди перед собою очі свого світання,
Лише для того, хто цілує
Ангельське тіло, окрилене коханням.

Скорботні привиди
Далекі, інші,
Ті, хто кохання втратили,
Як спогади у снах,
Могили бачать,
Обіймають порожнечу.

Ось вони, плачучи, ідуть,
Помирають на ходу, живуть під каменем,
Уражені безсиллям,
І пориваються за привидом
З марною ніжністю.

Ні, це помирає не кохання.

,b>Luis Cernuda No es el amor quien muere…
No es el amor quien muere,
somos nosotros mismos.

Inocencia primera
Abolida en deseo,
Olvido de sí mismo en otro olvido,
Ramas entrelazadas,
¿Por qué vivir si desaparecéis un día?

Sólo vive quien mira
Siempre ante sí los ojos de su aurora,
Sólo vive quien besa
Aquel cuerpo de ángel que el amor levantara.

Fantasmas de la pena,
A lo lejos, los otros,
Los que ese amor perdieron,
Como un recuerdo en sueños,
Recorriendo las tumbas
Otro vacío estrechan.

Por allá van y gimen,
Muertos en pie, vidas tras de la piedra,
Golpeando la impotencia,
Arañando la sombra
Con inútil ternura.

No, no es el amor quien muere.