Закінчення

17. “Народ хоче повалити режим!”
Біда прибула в автобусах. Співробітники посольства помітили принаймні чотири з них, всі великі, такі як використовують туристичні компанії, замовлені Бог знає ким і набиті спітнілими схвильованими людьми, озброєними палицями і дрючками. Невеликий караван посеред ранку прикотився в шикарний район Дамаська аль-Афіф і припаркувався за квартал від американської дипломатичної місії для реалізації свого знущального задуму: зібрати замовлений натовп сирійців.
Роберт С. Форд, тепер посол США в Сирії, дивився з вікна канцелярії на несподіваний натовп біля воріт посольства. Впродовж усього ранку - 11 липня 2011 року - за чотири місяці до повстання "Арабська весна" в Сирії, приходили повідомлення про подібну акцію біля французької місії в п'яти кварталах від готелю. Тепер вони були тут, невелика армія чоловіків в цивільному одязі, яких прибувало все більше на автомобілях і пішки. Деякі з них були молоді з зачісками військового зразка; інші мали животики середнього віку і нечесані бороди та професійно виконані друковані портрети автократичного президента Сирії Башара аль-Асада. Організатори з посвідченнями особи на шнурках вигавкували накази, в той час як кілька співробітників поліції стояли байдужими групами далі вгору через квартал. З висоти свого положення на верхньому поверсі Форд дивився, як вулиці стемніли від тіл, мов від щільних хмар в літню грозу. Це були головорізи режиму, без сумніву, і в їхній присутності тут не було нічого випадкового. Форд наказав своїм співробітникам залишатися за товстими стінами і чекати, щоб побачити, як далеко зайде Асад.
Якийсь час це були тільки звичайні піснеспіви і кілька гнилих динь, перекинутих через ворота. Атака розпочалася з дивовижною швидкістю. Спочатку голосні викрики і град ударів каміння об стіни канцелярії, яке відскакувало від броньованого скла. Потім з десяток чоловіків забралися на бетонний паркан посольства, названий підрядником неприступним. Тепер зловмисники бігли, перегукуючись, по території посольства, били в двері і вікна, шукаючи слабкі сторони. Деякі з них вилізли по цегляній кладці фасаду на дах канцелярії, де знаходилися супутникові антени та радіоантени. Незабаром вони били в двері металевого даху, які залишалися єдиною перешкодою між протестуючими і переляканими працівниками посольства всередині.
Форд стояв біля атакованих дверей з двома морськими піхотинцями, двома з двадцяти молодих новобранців, призначених для охорони посольства. Охоронці стискали свої гвинтівки, коли Форд подумки готувався до того, що буде, якщо двері відчиняться. Де були сирійські поліцейські?
Жахливий гуркіт продовжувався, і Форд міг тепер бачити ноги непроханих гостей крізь щілину в дверній коробці. Один з морських піхотинців сказав:
"Якщо вони виб'ють ці двері, ми стріляємо".
Форд гарячково думав. Провокатори Асада повинні були тільки налякати, але не нашкодити. Тоді чому ж він дозволив своїм головорізам зайти так далеко?
"Ні. Не стріляйте, - наполягав він. - Якщо вони прорвуться в двері, накажіть їм зупинитися. Якщо вони побачать вашу зброю і спробують її якось забрати, тоді можете стріляти".
Знову стукають. Очікування продовження давало Форду достатньо часу, щоб переглянути свої висновки. Звичайно, протестуючі відступлять, побачивши озброєних охоронців, подумав він. Чи не так?
Можливо, краще від будь-якого іншого американця Форд розумів темперамент самодержця, який повинен був схвалити будь-яке рішення, яке направить банди на два західних посольства. Асад, як правило, достатньо розумний, щоб уникати непотрібних провокацій, але він також був відомий запальністю і мстивістю. Форд особисто був свідком одного з перепадів настрою президента, і цей досвід залишив незабутнє враження. Розлючений Асад ставав непередбачуваним, а зараз Асад був розлючений на нього. Напад міг бути відкликаний в будь-яку мить, або двері раптом могли відкритися тоді, коли суміш агресії і фанатизму стоятиме з іншої сторони. У спекотну гарячу середину літа майже будь-який результат громадянського повстання в Сирії здавався правдоподібним.
Стук ставав все голосніше. Морські піхотинці чекали, наставивши гвинтівки на двері.
—
Якийсь час здавалося, що пошесть арабської весни може взагалі оминути Сирію. До середини березня 2011 року тирани і їхні сили безпеки були розгромлені в Тунісі і Єгипті, а інші не здавалися в Лівії і Ємені. Але Сирія була іншою. Економічна і політична еліта країни згуртувалася навколо правлячої сім'ї Асада, і офіційно світська політика уряду, і жорстока таємна поліції тримали етнічну та міжконфесійну напруженість під контролем. Коли спалахнули протести в столицях від Північної Африки до Перської затоки, заворушення на древніх вулицях Дамаска обмежилися здебільшого гудками таксі і викриками вуличних торговців на базарах в центрі міста.
Сам президент навряд чи був типом, здатним надихати на протести. Лагідний на думку диктаорів Близького Сходу - включно з його безжальним батьком, екс-президентом Хафезом аль-Асадом - сирійський сорокап'ятирічний лідер колись мав амбіції стати лікарем. Юнаком він навчався в Лондоні і вибрав своєю першою спеціальності офтальмологію, бо не любив виду крові. Але його плани кар'єри в медицині зруйнувала загибель в автомобільній аварії його старшого брата Басселя, штовхнувши високого, ввічливого Башара на дорогу лідера. Смерть Хафеза 2000 року оживили надії на політичні реформи в Сирії, і новий президент, на перший погляд, прийняв цей виклик. Башар аль-Асад лібералізував економічну політику країни і послабив обмеження на Інтернет протягом перших місяців перебування на посаді. Навіть більше, він закрив сумнозвісну тюрму Меззе і оголосив амністію, яка випустила сотні політичних в'язнів, у тому числі членів забороненої організації Братів-мусульман.
Посадові особи США уважно стежили за розвитком подій, відчуваючи потенціал молодого лідера, який отримав західну освіту. Що як Сирію - яка звикла грати роль агітатора і негідника - можна буде переконати на більш конструктивну роль в регіоні? Це в кращому випадку були віддалені сподівання. Сирія з Башаром аль-Асадом залишалася головним постачальником зброї і грошових коштів для бойовиків Хізбалли Лівану, а також каналом для переправки джихадистів до Іраку. Дамаск також володів одним з найбільших у світі запасів забороненої хімічної зброї, включно зі смертельним газом зарином. І все-таки з'явилися обнадійливі ознаки. Сили безпеки Асада іноді співпрацювали зі Сполученими Штатами у справах боротьби з тероризмом, а також розвідувальні служби країни іноді демонстративно заарештовувати завербованих терористів в аеропорту і на прикордонних переходах. Крім того перша сім'я Сирії публічно демонструвала налагоджування більш тісних зв'язків із Заходом. На відміну від свого батька, який вважав за краще лекціями і образами зустрічати західних гостей, молодший Асад міг підтримати тонко виважену розмову з регіональної політики бездоганною англійською мовою. Його дружина, елегантна красуня Асма, мала британську економічну освіту, носила підбори від Christian Louboutin, захищала права жінок і реформу системи освіти. Сенатор Джон Ф. Керрі від Массачусетсу, майбутній державний секретар США, був серед тих американських чиновників, які прибули на урочистості в Дамаск і умовляли Асада стати тим, з ким уряд США може працювати.
"Я думаю, що Сирія буде рухатися; Сирія буде змінюватися, оскільки вона підтримує законні відносини зі Сполученими Штатами і Заходом і економічні можливості, які вони надають", - заявив після візиту в 2009 році Керрі, пізніше голова комітету сенату з міжнародних відносин,.
До кінця 2010 року адміністрація Обами була готова зробити сміливий крок: призначити посла США в Сирії вперше з 2005 року, коли відносини між країнами досягли чергового мінімуму через відому сирійську підтримку тероризму. Для того щоб заповнити такий важливий пост, Білий дім зупинився на кандидатурі з вражаючим досвідом управління кризовими ситуаціями на Близькому Сході: Роберті Форді.
Були легіони тих, хто сумнівався в призначенні. Так багато сенаторів були проти відновлення дипломатичних стосунків з Сирією, що Білий дім не насмілився ризикнути подати свого кандидата на звичайні слухання для затвердження. Навпаки, президент Обама почекав, коли Конгрес відправиться на різдвяні канікули, щоб призначити Форда чотирнадцятим послом США в Сирії 29 грудня 2010 року.
Вибір президента викликав занепокоєння. Відмінна служба Форда в Іраку принесла йому його перше призначення посла в 2006 році в якості керівника дипломатичної служби США в Алжирі, але пройшло два роки, і він мав право на нове призначення. Форд вважав призначення в Туніс і Бахрейн цікавішими, але спокійним. Сирія ж, навпаки, як відомо, була жорстокою поліцейською державою, яка відкрито підтримувала антиізраїльських бойовиків. Службові обов'язки там будуть полягати у наданні регулярних протестів режиму за його підтримку тероризму.
"Я не хочу йти в Сирію, - сказав своєму босові Форд. - Все, що я буду там робити, це постійно боротися з урядом".
Але він пішов. Всього через три тижні після свого призначення Форд був на шляху в Дамаск. Через тиждень після цього він вручав свої вірчі грамоти Асаду в президентському палаці.
На урочистому засіданні в резиденції на вершині пагорба Асада Форд дивився на сирійського лідера, уважно шукаючи підказки про особу у вугільно-чорному костюмі. Сидячий на блідо-блакитному стільці в приймальні, Асад був привітним і привабливим, не показував жодних ознак зверхності, такої поширеної серед вихованих у палацах самодержців регіону. Він був високий і вузькоплечий, з блідо-блакитними очима, і тоненькі вуса урівноважували слабке підборіддя; він говорив з тихою самовпевненістю людини середнього віку, не звиклої кричати. Зустріч проходила досить приємно, доки Форд обережно не підняв тему останньої доповіді Державного департаменту з питань прав людини з об'ємним переліком сирійських зловживань, в тому числі офіційні репресії, катування і вбивства. Тільки-но були сказані ці слова, як обличчя господаря змінилося. В переліку не було нічого нового, але Асад був розлючений.
"Остання країна в світі, від якої я буду приймати поради, це Сполучені Штати, - сказав він низьким шепотом. - Не про права людини. Й не після того, що ви зробили в Гуантанамо, Абу-Грейбі, і Афганістані".
Форд ввічливо слухав, зібравши всю свою дипломатичність.
"Містер Президент, звичайно, проблеми, які ви назвали абсолютно законні, - сказав він. - Ми повинні прояснити їх для себе. Але ми хочемо прояснити наші проблеми з вами теж. І якщо ми будемо щось робити для будь-якого прогресу в наших двосторонніх відносинах, у нас будуть відверті дискусії з цього приводу".
Історичні події гарантували, що ніяких таких обговорень не буде. Впродовж двох тижнів після зустрічі, президент Єгипту Хосні Мубарак був усунений з посади. Через чотири дні після цього лівійські сили безпеки відкрили вогонь у натовп демонстрантів в Бенгазі, поклавши початок громадянської війни, яка повалила лівійського лідера Муаммара Каддафі. На початку березня заколотники зіткнулися з поліцією в столицях Ємену та Бахрейну. І нарешті, Сирія, будучи, здавалося, невразливою для іскр революцій на південь від своїх кордонів, спалахнула впродовж одного буремного тижня. 18 березня бурхливі протести розгорілися в південному місті Дераа після того, як поліція заарештувала і катувала місцевих підлітків за написані антиурядові графіті. 20 березня натовп підпалив будівлю партії Баас в Дераа, і поліцейські відкрили у відповідь вогонь бойовими патронами, убивши п'ятнадцятьох. 25 березня там величезні натовпи висипали на вулиці в інших містах від Хами і Хомса на заході до Алеппо, найбільшого міста Сирії на півночі країни. Палац Асада, такий жорстоко ефективний в підтриманні миру вдома, зіткнувся зі своєю найгіршою внутрішньою кризою за останні три десятиліття, і вікно для плідної дипломатичної взаємодії зі Сполученими Штатами, його давнім супротивником, зачинилися.
У Вашингтоні одночасно з півдюжини посадовців Державного департаменту, які намагалися зробити кар'єру в неспокійних регіонах світу, прогнозували, яким шляхом піде повстання в Сирії. Чи буде Асад здійснювати політичні реформи, щоб спробувати залишитися на крок попереду протестуючих, як це зробили правителі Йорданії і Марокко? Чи він розділити долю Мубарака в Єгипті, викинутого за борт своїми генералами в прагненні зберегти мир і свої власні шкури?
Президент Сирії швидко зробив свій вибір зрозумілим. З самого початку Асад сигналізував про рішучість не йти на поступки, які в свідомості багатьох з еліти Сирії безпосередньо прискорило падіння Мубарака в Єгипті. Там не буде ніяких серйозних зусиль, щоб врахувати вимоги протестуючих для політичних і економічних реформ. Замість цього Асад спробує побиттям палицями, газ і стрільбу як свій шлях виходу з кризи. Тільки за перший тиждень щонайменше сімдесят протестувальників були вбиті, а сотні інших кинуті в створені ізолятори. Міжнародний сторожовий пес Human Rights Watch пізніше підтвердить повідомлення про двадцять сім слідчих центрів сирійської розвідки, де затриманих били палицями, батогами, кабелями і електричним струмом. Однак протести продовжували наростати.
Страждання звичайних сирійців, на думку багатьох чиновників США, стали трагедією, якої цілком можна було уникнути, якби Асад мав задатки лідера. Найбільші проблеми Сирії в 2011 році мали здебільшого економічний характер: високий рівень безробіття, поглиблений тривалою посухою, яка привела сільських жителів в міста на пошуки роботи. Численні етнічні та релігійні поділи країни були в основному подолані після десятиліть світського правління Баас. Багато з перших акцій протесту в Алеппо і Хамі були не проти Асада самого по собі, а проти корупції у вузькому колі президента. Фредерік C. Хоф, колишній військовий експерт по Близькому Сходу, призначений спеціальним посланником в регіон у 2009 році, задавався запитанням в перші тижні, чому Асад на початку місяця не спробував проявити хоча б якусь добру волю, стримуючи деяких своїх найбільш марнотратних родичів, і не поставився поблажливо до протестуючих проти жорстокості поліції.
"Проблеми країни поглиблювалися загальним враженням, що дамаська еліта буквально сформована з бандитів, - сказав Хоф, згадуючи свої думки в той час. - Президент говорив про реформу і таке інше, і люди думали, на все воля Аллаха, можливо, він буде щось робити.
"Якби він зайнявся реформами і заспокоїв протести, він міг би коронувати себе імператором Сирії", - сказав Хоф. Навпаки, жорстокими проявами сили - майже все це було знято на камери стільникових телефонів - сирійський лідер зумів об'єднати більшість країни проти себе. Він як і раніше контролював значні активи. Асад надійно залежав не від двадцяти одного мільйона сирійців, а від членів релігійної меншини, алавітів, які управляли елітними армійськими підрозділами країни і службою безпеки. Решта 87 відсотків населення були підкуплені або залякані. Але як довго це може тривати?
Недовго. Це була спільна думка чиновників Білого дому, які спостерігали, як вибухнула Сирія навесні і влітку 2011 року. До квітня Асад розгорнув армію проти неозброєних цивільних осіб. До травня танки забарикадували головні площі Хами, а снайпери відстрілювали окремих протестуючих з дахів будинків. Демонстрації стихли на деякий час, а потім відновилися на початку літа так, що здавалося неможливо їх зупинити.
"За даними військової розвідки сирійській "весні", швидше за все, нікуди йти - вона буде жорстоко вбита в колисці, - сказав високопоставлений чиновник США, який стежив за щоденним трафіком телеграм з Дамаска. - Тоді звичайний здоровий глузд швидко був втрачений. Все змістилося з "Ніхто не може позбутися Асада" до "Там немає жодного способу зупинити цих людей"".
-
Роберту Форду не сиділося на місці. За двадцять років роботи на Близькому Сході йому ніколи не вдавалося знайти спосіб уникнути центру турбулентності будь-якої кризи в його країні перебування. Це знову повинно було статися в Сирії, цього разу таким чином, щоб привернути увагу мільйонів людей і поставити Сполучені Штати явно на бік демонстрантів, чи так здавалося самим сирійцям.
Форд вважав без будь-якого упередження, що насправді він в боргу перед простими громадянами Сирії за люб'язність, виявлену йому майже три десятиліття тому. У 1983 році Форд, тоді худий двадцятип'ятирічний студент, який вивчав арабську мову, з копицею кучерявого каштанового волосся, здійснив свою першу поїздку до Сирії під час канікул в навчанні у Американському університеті в Каїрі. Він і однокурсник поїхали автобусом з Аммана в Дамаск і прибули до сирійської столиці дуже пізно, коли більшість магазинів були закриті. Місто було забите іранськими гостями, які прибули на свято, і двом американцям відмовляли один готель за одним. Якраз тоді, коли вони змирилися з тим, що доведеться ночувати на вулиці в чужому місті, клерк затишного готелю покликав їх.
"Ви ніде не знайдете місце в готелі так пізно вночі, - сказав чоловік двом брудним, втомленим дорогою іноземцям. - Заночуйте сьогодні в моєму домі, і я приведу вас сюди завтра вранці".
Через кілька хвилин двоє молодих людей були в скромній квартирі, де чоловік жив зі своєю сім'єю. Хоча вже було за північ, сирієць зібрав невелику вечерю і втрьох вони проговорили впродовж декількох годин. Коли настав час спати, господар вибачився за те, що не запросив американців залишитися в нього довше. "Якщо ви залишитеся більше, ніж сьогодні, секретна поліція завтра постукає в мої двері", - пояснив він.
Інші сирійці, з якими зустрівся Форд, були такими ж привітними. Всього за кілька днів до того американський військовий корабель обстріляв позиції сирійського військ в Бейруті на пагорбах. Проте, коли Форд опинився в автобусі, заповненому сирійськими солдатами, до нього ставилися з люб'язністю, яка до цих пір через кілька десятиліть не забулася. "Ласкаво просимо!"- сказали військові, коли виявили двох американців у переповненому автобусі. Деякі поступилися іноземцям своїми місцями, а інші засипали їх питаннями про традиційні свята, чи такі всі американські жінки, як ті, що беруть участь у популярному телешоу Рятувальники Малібу. В серйозну мить один з офіцерів групи відвів Форда в сторону, щоб попрохати.
"Коли ви повернетеся в Америку, - сказав офіцер з Барбару, - скажіть там, що ми не варвари".
Через двадцять вісім років урядовці з Барбару були звільнені у містах по всій Сирії, і понюхали, як пахне звичайне життя. Сирійський робітничий клас, яким захоплювався Форд, коли був молодою людиною, організовував комітети оборони сусідів, попередники повстанських ополчень. На даний момент майже всі вбивства відбувалися з одного боку, і було важко зберігати неупередженість, навіть, нейтральному дипломату, чиїм обов'язком було проявляти стриманість з обома сторонами. Якими б не були особисті почуття, Форд не міг вийти за межі сценарію, затвердженого Вашингтоном, який в середині літа 2011 року різко розділився з приводу того, що казати. Президент Обама ще не закликав Асада піти у відставку, так як він зробив більш оперативно у випадках Мубарака і Каддафі. Серед деяких з помічників президента виникли нові побоювання, що сирійський режим може раптово звалитися до того як адміністрацією США зможе висловити певну позицію. Час був критичним: під час повстання в Єгипті, арабські лідери розкритикував Обаму за те, що він символічно відмовився від Мубарака, давнього союзника США, в той час як той залишався легітимним главою держави. На протилежному боці були єгипетські демонстранти, які звинувачували Білий дім в боягузливих діях, вичікуванні, коли з Мубараком буде покінчено, перш ніж публічно порвати з ним.
Були проте способи, виявити підтримку мирним протестам, не промовляючи ні слова. На початку тижня повстання старші співробітники Форда провели таємні зустрічі з лідерами опозиції і висловили старанно сформульовану підтримку на сторінці посольства США в соціальній мережі Facebook. Але широкий жест Форда - який роздратував режим Асада символічною підтримка протестуючих Вашингтоном - зроблена спроба запобігти різанині в Хамі, місті на північному заході Сирії, де антиасадівські мітинги регулярно збирали величезні натовпи. Після кількох тижнів зіткнень і десятків смертей Асад звільнив губернатора провінції 3 липня 2011 року і розгорнув танки і війська в передмістях міста. Обстановка неспокійного затишшя переважала протягом трьох днів при великій кількості учасників протесту, які зайняли центр Хамм, в той час добре озброєні сили безпеки Асада чекали на околиці.
Форд стежив здалеку за протистоянням, перш ніж зробити свій хід. Він відправив у Хаму одного зі своїх помічників, двадцятишестирічну жінку, яка легко пройшла від столиці до віддалених міст, щоб особисто оцінити демонстрантів і їхні наміри. Вона повернулася з фотографіями і значним звітом: десятки тисяч людей збиралися на головній площі міста щодня, і, всупереч повідомленням сирійських ЗМІ, грабежів, вандалізму і викрадення людей в натовпі не було, як дехто міг сподіватися. Форд передав звіти до Вашингтона.
"Вони випускають голубів у повітря і продають квіти, - сказав Форд. - Все має виключно мирний характер".
Але з передмістя прийшли зловісні ознаки підготовки до атаки. Дані розвідки припускали, що Асад прийняв рішення направити свої танки в місто з метою розгрому опозиційного руху і перетворення Хами в приклад для решти країни. До цих пір Асад просто ігнорував прохання США та європейців проявляти стриманість. Але, спостерігаючи за підготовкою, Форд задавався питанням: чи ризикне сирійський лідер напасти, якщо знатиме, що в місті знаходиться посол США, щоб засвідчити результат? Подорож без запрошення до кривавого епіцентру повстання буде розцінена як провокація, тому Форд вирішив обмежити цей візит наскільки можливо. Не буде ніяких дій або промов, просто американський дипломат буде мовчазним свідком, чия присутність приверне увагу далеко за межами міста.
"Я просто прибув туди, щоб спостерігати, - пояснить пізніше Форд. - Я повинен сам бути там, тому що в іншому випадку не матиму ніякої довіри".
Вранці 7 липня, не сказавши ні слова сирійській влади або своїм власним босам, Форд забрався в позашляховик з трьома своїми співробітниками і попрямував на північ з крихітним супроводом, який складався з французького посла Еріка Шевальє. Вони перетнули хребет абсолютними коричневих пагорбів за столицею і подалися вперед через пишні сільгоспугіддя і древні міста північно-західної глибинки країни, прямуючи до Хами, будучи переконаними, що протистояння станеться, хоча як воно буде розгортатися, можна було тільки здогадуватися. Вони не були впевнені, що хоча б дістануться до місця призначення. Скрізь на 130-мильному шосе - зокрема, на підході до Хами - були контрольно-пропускні пункти, і на кожному з них поліція хотіла знати, чому два іноземні дипломати прямують через їхню територію без попереднього дозволу з Дамаска. Навіть, якщо люди Асада дозволили їм проїхати, не було ніяких гарантій, що демонстранти з Хами будуть вітати пару непрошених емісарів із західних урядів, до яких багато сирійців ставилося з підозрою і навіть ворожістю.
Однак здивовані охоронці просто пропускали мандрівників. Через кілька годин відомий позашляховик Форда благополучно добрався до центру Хами і знедавна величезні натовпи зібралися на площі міста Асса. Центр міста жив радісним відчуттям, ніби звільнення вже відбулося. Хтось на годинниковій вежі міста повісив величезний фіолетовий банер зі словами "Хай живе вільна Сирія - геть Башара Асада!" Війська, танки, і навіть співробітники правоохоронних органів залишилися за його межами в передмісті; в центрі Хами в полі зору не було кийків або уніформи.
Як і планувалося, два посла зареєструвалися в готелі Хами, який буде служити базою під час їхнього візиту. Вони відвідали лікарню, щоб поговорити з працівниками, які доглядають протестувальників, поранених в попередніх зіткненнях з поліцією. Потім вони провели ряд обережних зустрічей з лідерами опозиції далеко від яскравого світла телекамер. Форд у своїх зустрічах намагався з усіх сил не обіцяти нічого зайвого, згадував він пізніше. Важливо, підкреслив він, уникнути насильства.
"Якщо ви станете жорстокими, ми не будемо підтримувати вас", - сказав Форд. Незважаючи на втручання Заходу в Лівії, ніякі війська США не прийдуть на допомогу, якщо сирійська опозиція почне в себе війну, пояснив він. "Після війни в Іраку останнє, що ми збираємося зробити, це відправити військових до Сирії. Цього не буде ніколи, ніколи не станеться".
Наступного дня, в п'ятницю, був день найбільших протестів за тиждень. Коли Форд і Шевальє взяли свої позашляховики, вони знайшли центральну площу, заповнену людьми - сто тисяч або навіть більше, в залежності від пізніших оцінок. Натовп був повний енергії, але організований, поки хтось не помітив дипломатичні номерні знаки на коричневому транспортному засобі, прокладаючому собі шлях уздовж країв демонстрації. Напередодні сирійське телебачення транслювало не менш обнадійливий звіт про американську делегацію, яка прибула в четверте за величиною місто країни.
"Посол Америки в Хамі!» - закричали учасники протесту.
Впродовж декількох секунд автомобіль був оточений аплодуючими сирійцями, які притислися до машини так, що вона ледь могла рухатися. Глядачі кидали пелюстки троянд і гірлянди, доки водій не вимушений був зупинитися і очистити лобове скло, щоб продовжити рух. Натовп почав піснеспів, який швидко перетворився в рев.
"Народ хоче повалити режим!"
Хтось в натовпі знімав момент на відео стільникового телефону. Дорослі чоловіки стрибали від радості, а інші махали гілками дерев або намагалися доторкнутися до машини. Форд в темних окулярах сидів позаду водія, дивлячись перед собою. Він збирався тільки засвідчити події, натомість зараз сам його візит став подією. Він наказав своєму водієві покинути місто якомога швидше, але через кілька годин відео, зняте на мобільний телефон будуть демонструвати по всьому світу, в тому числі в столиці Сирії, де розлючений Асад висловить обурення з приводу втручання Форда у внутрішні справи.
"Присутність посла США в Хамі без попереднього дозволу є очевидним доказом причетності Сполучених Штатів до подій, які відбуваються, і їх спроби посилити напруженість", - сказав режим в заяві, опублікованій через МЗС.
Обурення столиці очевидно затьмарило тріумф у Хамі, місто було, принаймі впродовж цього короткого часу, першою і єдиною вільною провінцією Сирії. Місцевий організаційний комітет призначив пару цивільних охоронців на мотоциклах в якості офіційного ескорту, який прокладав дорогу в натовпі, щоб позашляховик Форд міг спокійно повернутися назад на шосе в Дамаск. Але в самому центрі міста святкування тривали до пізнього вечора без перерви, а танки в пригородах залишилися на своїх місцях. У цей день Асад точно не відкриє вогонь.
-
Трьома днями пізніше Форд і його морські піхотинці стояли на сторожі на верхньому поверсі посольства, сподіваючись дізнатися, чи витримають розхитування двері на даху. Утворилася небезпечна щілина, і одна з цілей тепер здавалася зрозумілою самому Форду.
Алавітські бандити - такі самі, як ті, що автобусами приїздили в міста по всій країні бити демонстрантів, продовжували шукати щось, що можна знищити. Вони зірвали американський прапор зі щогли на даху, підпалили його і натомість підняли сирійський прапор. З посольства Франції прийшли тривожні повідомлення про постріли. Нападники там використали таран, щоб проникнути в гараж, а потім почали крушити автомобіль посла. Троє робітників посольства були поранені в сутичках, перш ніж французькі охоронці зробили попереджувальний залп і натовп розбігся.
У Вашингтоні у Відділ Близького Сходу в Державному департаменті працювали телефонні лінії, шукаючи кого-небудь в сирійському уряді, хто міг би це спинити. Держсекретар США Хілларі Клінтон, розлючена, скликала прес-конференцію, щоб засудити напад на посольство, за яким передбачувано стояв сирійський лідер. На цей раз Клінтон відступила від сценарію Білого дому, не стримуючи різких слів, вона вимагала відставки Асада.
"Президент Асад непотрібний, і ми не будемо абсолютно нічого робити, щоб він залишився при владі, - сказала Клінтон, і кожне слово звучало з крижаною рішучістю. - З нашої точки зору він втратив легітимність". Це був перший раз, коли хтось з чиновників США публічно заперечив право сирійського лідера залишатися при владі.
З якоїсь причини теракти в дипломатичному кварталі Дамаска різко ослабли. Співробітники міліції, які простоювали, коли бунтівники перебиралися через паркан посольства США, взялися виконувати свою роботу, проганяючи нападників, які проникли в посольство, хоча і не арештовували нікого. В імпровізованому оборонному посту на верхньому поверсі посольства звуки нападу поступово затихали, доки в комплексі не встановилася тиша.
Коли минула небезпека, працівники посольства ризикнули вийти обстежити ушкодження. Уламки після ранкового безладу валялися скрізь: осколки скла, графіті, камені і гнилі плоди. Нападники майже зруйнували головний вхід, і навіть змогли зірвати металеві літери напису на головних воротах посольства США. Але більш серйозне ушкодження було важче побачити. Уряд Сирії дозволив натовпу взяти в осаду американську дипломатичну місію. А потім чи то через бездіяльність, чи відповідно до задуму, він дозволив зловмисникам біснуватися на території посольства - порушити, по суті, суверенну територію США.
Але що з цим робити? Після того, як були подані звичайні протести, Білий дім все ще мав вагомі карти для гри. Президент Обама ще не сказав про те, що його співробітники будуть говорити "чарівні" слова: "Асад повинен піти" . Зараз дебати знову спалахнули про те, чи і коли Сполучені Штати заявлять усьому світу, що термін повноважень Асада минув. Тиск вимог рішучої реакції США надходив з усіх боків: від з'їзду, від сирійських вигнанців, від редакційних письменників, від вірних союзників, таких як Франція. Майже всі вважали уряд Асада слабким режимом, безумовно, набагато слабкішим, ніж режим Мубарака в Єгипті, який був усунений від влади впродовж місяця. Кожен день приносів свіжі звіти про неприємності Асада, від дезертирства високопоставлених сирійських офіцерів до швидкого зменшення валютних резервів країни. Білий дім був переконаний, як пізніше сказав консультант по Сирії Фредерік Хоф, що Асаду "залишилися лічені дні, і кількість їх була дуже незначною".
Але що, якщо Асад відмовився піти? Що в такому разі готові зробити Сполучені Штати? Хоф був серед меншості старших радників, яких непокоїло, що відхід Асада буде не настільки швидким, як пропонує здоровий глузд. Якщо сирійський президент знайде спосіб утриматися, це буде розцінено як слабкість американців.
"Президент не" ділиться "порадами або думками; якщо він говорить, що Асад повинен відійти в сторону, наша робота переконати хлопця відійти в сторону", - пізніше пояснив Хоф.
Незабаром після цього Обама запропонував Асаду піти у відставку, 18 серпня 2011 - через п'ять тижнів після нападу на посольства, і через п'ять місяців після перших розправ Асада з цивільними особами, лідери Франції, Німеччини та Великобританії поширили заяву про співпрацю.
"Ми послідовно говорили, що президент Асад повинен здійснити перехід до демократії або піти з дороги, - сказав Обама. - Він цього не зробив. Заради сирійського народу, для президента Асада настав час відійти в сторону".
Представники адміністрації пізніше визнали, що заява президента могла вселити надії на підтримку з території США, що не були явно обіцяно. Оскільки на початку 2011 року уряди на Близькому Сході хиталися, Білий дім неодноразово підштовхували до незвичної ролі "арбітра легітимності для різних лідерів", - сказав Бенджамін Родс, колишній спічрайтер Білого дому, який став заступником радника з національної безпеки Обами. У випадку Сирії Обама був особисто вражений використанням Асадом снайперів і танків, щоб вбивати протестуючих. Родс описав президента як "дуже обуреного поведінкою сирійського режиму впродовж тривалого періоду часу". Обама відчував, що Сполучені Штати повинні стати противагою поведінці Асада. Родс пояснив, хоча це було ясно Білому дому, "ми відверто не мали можливих варіантів, крім рішучого втручання, щоб примусово відсторонити Асада від влади".
Тоді ще не здавалося, що це необхідно. "Всі думали, що природа подбає про нього, - сказав високопоставлений представник адміністрації, який брав участь в політичних дебатах. - Асад піде, і дуже скоро".
Але президент Сирії не збирався йти, і він до цих пір мав свої власні карти для гри. Не маючи можливості зупинити повстання, Асад влітку 2011 року вже мав план, який радикально змінить характер зіткнення.
У міру того як протистояння в Хамі дійшло до повного кипіння, Асад ввів нову тему в промови і публічні заяви, в яких засуджував повстання. Надалі протестуючі були не просто "вандалами" і "злочинцями". Зараз сирійський лідер заговорив про боротьбу з "такфірістами" - радикальними ісламістами.
"Подібна ідеологія ховається в темних кутках, щоб вийти, коли випаде така можливість, - сказав Асад у телевізійному зверненні до нації. - Вона вбиває в ім'я релігії, знищує в ім'я реформ та поширює хаос в ім'я свободи".
Думка про те, що учасники протесту в Хамі і Дераа були релігійними екстремістами, абсурдна. Навпаки, перші демонстрації були чудовим проявом єдності сунітів, шиїтів, християн, курдів і навіть деяких членів секти алавітів Асада. Проте, Асад буде продовжувати наполягати на тому, що в Сирії ведеться смертельна битва проти джихадистів, які хочуть розпалити релігійну війну і відкинути країну назад в середньовіччя.
Відсутність видимої ісламістського присутності в повстанні, здавалося, спочатку спростовувала заяви президента. Але за наступні місяці дві різні групи - одна всередині режиму, інша з-за кордону - зробили кроки по залучення до конфлікту справжніх такфіристів, перетворивши внутрішню кризу Сирії в міжнародну катастрофу.
18. “Де та Ісламська Держава Іраку, про яку ви говорите?”
Восени 2011 року король Йорданії Абдалла II подзвонив своєму сирійському сусіду Башару аль-Асаду, щоб зробити дружнє попередження. Хоча й витримано з дипломатичною тонкістю, це було послання страшної терміновості, пробуджуючий заклик до старого друга, чий будинок, з'єднаний з твоїм власним будинком, горить.
Монарх намагався передати повідомлення в делікатний спосіб, відправивши особистого посланця в Дамаск, щоб зустрітися з президентом і його міністрами. Тепер він хотів звернутися до Асада безпосередньо. Абдалла майже єдиний серед лідерів регіону побачив сповзання Сирії до багаторічної громадянської війни, яка може розколоти країну і поставити під загрозу весь Близький Схід. Вдумлива відповідь ще могла запобігти лиху, яке наближалося. Та ніякі ознаки такої вдумливості не надходили з Дамаска, тому Абдалла з усвідомленням обов'язку запропонував свою добру пораду.
Двоє чоловіків не були особливо близькими, хоча вони добре ладнали і мали багато спільного. Обидва були синами впливових і знакових правителів, і кожен з них став несподівано наступником свого батька. Обидва лідери навчалися у Великобританії, у обох були гламурні і дбайливі сучасні дружини з західною освітою і своєю власною кар'єрою. Навіть їхні діти дружили, змагаючись у відеогрі Супер Маріо під час сімейних візитів. Проте реакція двох лідерів на заворушення арабської весни була цілковито протилежною.
У Йорданії, як і в більшості країн регіону, революції в Тунісі та Єгипті викликали вихід на вулиці столиці великих натовпів протестуючих, які вимагали змін. Абдалла був готовий до них. Він звільнив прем'єр-міністра на користь популярного реформатора колишнього генерала Маруфа Бакхі, якому він поставив завдання очищення від корупції і більш відповідальні рішення місцевих органів влади. Далі король почав впроваджувати ряд політичних реформ, щоб прискорити національні і місцеві вибори і делегувати більше повноважень прем'єр-міністру і його кабінету. Опозиційний рух Йорданії швидко втратив пар завдяки особистості монарха, який, здавалося, вирішив змінити існуючу систему. Абдалла пізніше пояснив, що він вітав арабську весну, тому що вона дала йому привід змінити пов'язану з традиціями політичну систему, яка захищала еліту країни: багатих олігархів і багатих членів королівської сім'ї, які не мали ніякого бажання відмовлятися від своїх привілеїв.
Тепер король сподівався умовити Асада провести аналогічні реформи, заради себе і регіону, так думали присутні чиновники, коли Абдалла почав дипломатичну обробку свого старого сусіда. Телефонний дзвінок між двома лідерами почався зі звичайної невеликої розмови про сім'ю. Тоді Абдалла продовжив питати про повстання і відмічати галочкою деякі з кроків, які він зробив і які збирався робити далі.
Асад відбрив короля.
"Вам слід турбуватися про Йорданію і про себе", - сказав сирієць. На цьому обірвав розмову.
Не захотів розмовляти. Абдалла очікував більшого від Башара Асада. Батько Асада був безжальною людиною, борцем, який піднявся з бідності до влади завдяки суміші хитрості і грубої сили. Але Башар не схожий на батька. Після вступу на посаду він вразив помічників Абдалли залученням великої кількості молодих радників, розумних і світських, деякі з них досягли успіху в міжнародних банках або транснаціональних корпораціях. Американці не були єдиними щодо президента Сирії, він все ще міг виявитися істинним реформатором після того, як побудував достатню владну основу, щоб протистояти викликам генералів і керівників розвідки, які контролювали інфраструктуру безпеки країни.
"Король простягнув руку Башару, думаючи, що зможе його витягнути його, - згадував один з високопоставлених помічників Абдулли. - Ми думали: "Ось хлопець, який може насправді змінити Сирію і направити її в іншу сторону". Коли почалися репресії - потім вони стали ще жорстокішими - ми були в шоці".
Розпад сусідньої країни не був даремним хвилюванням. Йорданію відділяє від Сирії 233-мильний кордон з десятками нелегальних пунктів переходу, яким користувалися племена для переходу кордону. Радники Абдалли знали, що тривалий конфлікт неминуче позначиться на Йорданії. Будуть біженці і, можливо, безліч нових кримінальних проектів в таборах у прикордонних містах, які постачатимуть зброю і контрабанду. Йорданські підприємства можуть втратити доступ до основної транспортної артерії, яка з'єднує їх з ринками на півдні Туреччини і з віддаленими європейськими містами. Більш серйозна дестабілізація може означати втрату контролю над основними системами сирійського зброї, від зенітних ракет, які можуть збивати пасажирські літаки, до запасів летальної хімічної зброї Асада. Навіть кілька снарядів викраденого газу Ві-Екс (прим.перекл.VX - О-ізобутил-S -2-діэтиламіноетилметилтіофосфонат є хімічною зброєю) або зарину можуть вбити сотні, можливо, тисячі людей внаслідок терористичних актів.
Для більшості спеціалістів з питань безпеки восени 2011 року такий екстремальний результат здавався малоймовірним. Загальним рефреном, повторюваним співробітниками розвідки від Єрусалиму до Вашингтону впродовж осінніх місяців, було те, що Асаду залишилися "лічені дні". Режим тепер втрачав цілі армійські батальйони через дезертирство, і виснажувала втрата країною майже всього валютного запасу - який мав вирішальне значення для закупки всього, від боєприпасів і літаків до лояльності провладних ополченців. Воєначальники Асада почали тримати деякі з сунітських армійських бригад в їхніх казарми зі страху, що їм не можна довірити захищати свого президента.
Але чи Асаду дійсно настав кінець? Абдалла не був у цьому впевнений.
Король і його радники з питань безпеки аналізували звіти розвідки щодня на нескінченних засіданнях з питань стратегії. Часто вони приходили пізно вночі в палац на вершині пагорба до монарха в джинсах або поношеному одязі, вчитувалися в томи інструкцій і розпитувати його помічників за крихітними чашечками турецької кави і чаю. Всі ознаки говорили про динаміку змін на користь опозиції, все ж Абдалла, вивчаючи шалене маневрування іншого арабського лідера, чий командний центр на вершині пагорба був всього в ста милях від його власного, міг бачити обриси плану, який ставив все на свої місця.
"Це займе набагато більше часу, ніж дехто думає", - сказав своїм помічникам Абдалла.
Йорданці бачили, що режим і опозиція мають підтримку близько третини населення Сирії. Між цими двома третинами була страшна середина, тривожна суміш етнічних і релігійних меншин, а також торговців і спеціалістів, які чекали, яка сторона переважить. Якби Асад міг грати на їхніх страхах - якби він міг успішно зобразити повстанців терористами і релігійними фанатиками, які влаштовують етнічні і релігійні чистки - він міг би проводити подвійну гру з пасивними союзниками. Більше половини країни підтримуватиме режим, і Асад, ймовірно, зможе розраховувати на контроль найбільш важливої території Сирії: Дамаск і Алеппо, найбільші міста країни і торгові центри, а також найважливіші морські порти вздовж узбережжя. Таким чином на даний момент він міг дозволити собі віддати повстанцям кілька неважливих міст у пустелі.
Банківські кошти Асада були на межі, це правда, але, знову ж таки, його скрутне становище не було настільки жахливим, як здавалося - не на стільки, щоб не розраховувати на впливових друзів за кордоном. Іран міг профінансувати сирійського союзника на невизначений термін, щоб зберегти свій маршрут поставок для підтримуваних Іраном ополченців Хізбалли уздовж кордону Лівану з Ізраїлем. І в Росії Володимир Путін був би тільки радий продати зброю і запчастини для своїх давніх сирійських торгових партнерів, щоб тільки залишитися господарем військово-морської бази Росії на Близькому Сході.
Коли Абдалла дослідив кризу, яка сталася, то зрозумів, що Асад все ще має намір чіплятися за владу. І незважаючи на прогнози про зворотнє, виявилося, що він має достатньо вогневої потужності, грошей і військ, щоб продовжувати боротьбу впродовж дуже тривалого часу. Висувалося багато пропозицій щодо врегулювання конфлікту, зокрема пропозиції про комфортне вигнання за кордон, яке гарантує безпеку Асаду і його сім'ї і захистить країну від руйнівної громадянської війни. Але Башара аль-Асада це не зацікавило.
"Він, - сказав король сказав своїм радникам, - збирається утримати все великою кров'ю».
Був ще один зловісний знак, сталися незначні зміни серед повстанців, які ледь привернула до себе увагу за межами спільноти спеціалістів розвідки, зосереджених на повстанні в Сирії. Добре відомо, що Асад оголосив загальну амністію в перші місяці повстання, що призвело до звільнення ув'язнених із звичайних тюрем, при тому, що протестувальники залишалися у спеціальних центрах утримання під вартою таємної поліції. Тепер сирійці дізналися, наскільки цинічним був жест доброї волі Асада. Серед в'язнів, звільнених упродовж весни і літа, був ряд радикальних ісламістів, які входили до відомих терористичних організацій. Деякі з них були джихадистами, затриманими при спробі перетнути кордон в Ірак, щоб приєднатися там до повстанців. Інших підозрювали у приналежності до Аль-Каїди, їх відловило ЦРУ і таємно доставило до Сирії в рамках програми розвідувального управління "надзвичайна видача". Звільнених ісламіства було надто мало, щоб створити серйозну загрозу режиму, але їхня присутність всередині країни допомогла створити видимість істиності екстремістських звинувачень Асада: по суті тепер було кілька справжніх джихадистів в таборі опозиції. Це була та сама тактика, яку використав лівійський лідер Муаммар Каддафі, який спустошив свої в'язниці в очевидній спробі посіяти ворожнечу між противниками режиму.
Йорданські і американські співробітники розвідки вивчали доповіді з сумішшю недовіри і тривоги. Серед звільнених в'язнів було кілька знайомих імен. Деякі з них були частиною мережі підтримки йорданського терориста Абу Мусаба аз-Заркаві, які поставляли зброю і новобранців через кордон в Ірак. Тепер вони були вільні і могли повернутися до старих схованок і, можливо, до старих звичок.
Проте, при співставленні з кризами в інших регіонах, ця здавався дрібницею.
"Насправді є тілька незначна група справжніх аль-каїдівців, - сказав офіційний співробітник розвідки на Близькому Сході про джихадистів, коли помітив створення ними осередків всередині Сирії в кінці 2011 року. - Ми точно знаємо, де вони знаходяться. І коли все це закінчиться, ми знаємо, як їх повернути".
—
У цей же час дехто зовні спостерігав за подіями в Сирії з обережною надією, як голодний койот придивляється буйвола. Це були люди, які колись називали себе Аль-Каїда в Іраку, і учні Заркаві. Тепер вони проводили свої дні, ховаючись в убогих передмістях Мосула і кількох інших міст, спілкуючись лише в виключних випадках через страх виявлення. Вони взяли нове ім'я - Ісламська держава Іраку - і вони робили вигляд, що організація стала справжньою країною, з адміністрацією, міністерствами і навіть прапором. Те, що держава вигадана, було ясно навіть її членам. "Де знаходиться ця Ісламська держава Ірак, про яку ви говорите? Ми живемо в пустелі!" - скржилася одна з дружин лідера за свідченнями співробітника іракської поліції. Проте для людей з верхівки організації Ісламська держава вже було реальною, і вона, дасть Бог, скоро стане більшою.
Лідер був новачком в роботі, одержавши різке підвищення в групі з номера три, коли попередні лідери були вбиті в ході рейдів США та іракських військ. На відміну від попередніх командирів, він був не воїном, а вченим, професором ісламського права з докторським ступенем. У свої тільки тридцять два роки він був похмурим не по літах чоловіком, який цінував вірність і був прискіпливо уважним навіть до самих незначних правил, які регулюють мову і одяг. Він ріс як Ібрагім Авада аль-Бадрі, син консервативного мусульманського проповідника з іракського міста Самарра. Йому джихадисти самі вибрали ім'я Абу Бакр аль-Багдаді.
Він був фізично нічим не примітний, людина середнього зросту з рідіючим волоссям і природною густою бородою, яка в середньому зрілому віці розрослася в непокірний кущ. Але Багдаді мав тверду переконаність пророка в долю - світу, а також свою власну. Коли він дивився, як арабська весна повстань розгортається в перші місяці 2011 року, він бачив божественну руку, направляючу події, трясучи і смикаючи великі гілки історії, доки спілий плід не впаде до ніг Багдаді. Він був переконаний в невідворотності подій, але щоб їх підштовхнути, Багдаді почав давати корисні поради протестуючим масам в Каїрі в лютому через ЗМІ ісламської держави. Після того, як натовпи в Єгипті покінчать з президентом відступником в його країні, безсумнівно, треба обов'язково продовжити революцію на Синай і за його межі, пропонувалося в повідомленні.
"Тут, у цій країні, відкрився ринок джихаду і став легкодоступним! - було розміщено повідомлення на одному ісламістському сайті у лютому. - Жодна доросла дієздатна людина не матиме ніякого виправдання, якщо залишиться з тими, хто відмовляється від джихаду".
Те ж повідомлення містило особливе прохання звільнити з в'язниць Єгипту кинутих туди багатьох з найбільш відданих і досвідчених ісламістів країни. Майже все керівництво іракської групи, в тому числі Багдаді, відбували терміни в сумнозвісних центрах утримання під вартою Близького Сходу. "Звільнення в'язнів є одним з найперших ваших обов'язків, - йшлося в повідомленні. - Не заспокоюйтеся, доки ви не звільните кожного з тих, хто там залишився".
Проханнями знехтували. Розчаровуючи ісламістів по всьому світу, натовпи брали в облогу урядові установи в Каїрі і Бенгазі, не виказуючи бажання змінити світського тирана на релігійного. На площі Тахрір у Каїрі демонстранти вигукували римовані гасла з вимогами рівності і покращання умов життя -"Хліб, свобода, соціальна рівність" - з почуттям національної гордості - "Вище голови, єгиптяни!" Навіть після смерті Усами бен Ладена в травні не почули жодного заклику до джихаду і не підняли розгорнуті банери Аль-Каїди або портрети вбитого лідера терористів. Соціологічні опитування показували неухильне падіння підтримки руху бен Ладена в мусульманському світі, починаючи приблизно з 2004 року, тобто з часу, коли Заркаві привернув увагу світової спільноти відеозаписами обезголовлення і терористами-смертниками. Підтримка нападів на мирних мусульман - візитна картка Ісламської держави Іраку - падала все нижче.
Здрібнілі нащадки Заркаві часом відправляли смертників до іракської столиці, щоб вбивати й калічити. Впродовж декількох місяців після цього команда Багдаді взяла на себе відповідальність за напади на клієнтів банку, на віруючих під час молитви в мечеті і на чергу молодих людей біля армійського військкомату. Але на той час в країні американські війська, а також іракці, головним чином, зосередилися на політичному протистоянні партизанам в іракському парламенті, атаки здавалися все більш безглуздими для всіх, крім самих терористів.
Командири Багдаді могла ще побудувати смертельну автомобільну бомбу, і якимось чином їм вдалося налагодити стабільне постачання нещасних підлітків, які хотіли направити перед смертю транспортний засіб до мети. Але стара організація Заркаві опустіла, як говорили лідери про Панарабську ісламську державу. Група ледь не зникла. Вона втратила свої схованки і свободу пересування, таку необхідну для спілкування, навчання і поповнення запасів. І продажем ідеології для мусульманського світу, здавалося, більше не турбувилася. Через п'ять років після смерті Заркаві Ісламська держава Іраку стала справою, якої терористичні організації боятлися навіть більше, ніж своєї власної загибелі.
Вона стала недоречною.
—
Спад почався незабаром після смерті Заркаві, хоча спочатку про це було важко судити через кількість жертв.
Позбавлена раптом свого харизматичного лідера і головного стратега, Аль-Каїда в Іраку спочатку все ж змогла зберегти і навіть перевершити масштаби бійні, досягнутого при йорданцеві. За дванадцять місяців після смерті Заркаві у смертельній війні зі США загинули 904 америкаці. Щомісячний перелік загиблих іракських цивільних за весь час сягнув максимуму 3,266 в липні 2006 року, через місяць після ракетного удару по лігву Заркаві в Бакубі.
Але поле бою змінювалося. Втомлені насильством сунітські племена, об'єдналися в бойові загони, які називалися «Сини Іраку», і почали виганяти іноземних джихадистів зі своїх сіл, іноді вбиваючи їх. Президент Джордж Буш у 2007 році наростив чисельність військ в країні за рахунок тисяч свіжих навчених солдатів. Найголовніше, доволі успішна "координація груп" Америки - антитерористичних груп розвідки США і оперативних сил спеціального призначення - змогла звести переслідуваних бойовиків ісламізму до летального рівня. Міста сунітського трикутника, які служили притулком і операційної базою для Заркаві, швидко стали ворожими і навіть небезпечним для його послідовників вдень і вночі.
У спеціальних сил США на базі Балад використання формули генерала Маккрістала для відстеження і знищення Заркаві приносило нові успіхи щодня, а часто кілька разів на день. Зусилля тривали в наростаючому темпі до кінця 2008 року, коли Маккрістал отримав свою четверту генеральську зірку і був призначений Начальником об'єднаного штабу. Його заміна, віце-адмірал Вільям Макрейвен, зберігав ту ж політику, доки в 2010 році не закінчилися бойові дії США в Іраку.
Щоденний пошук починався переглядом неймовірної кількості даних з електронних засобів стеження, здатних відслідковувати кожен мобільний телефонний дзвінок, електронну пошту і текстові повідомлення, відправлені будь-кому в будь-якому місці в Іраку. Коли хтось набирав номер, який містився у зростаючій базі телефонів терористів у Баладі, технічні команди приступали до роботи, відстежували місцеснаходження і переміщення абонента. безпілотні літальні апарати і літаки США служили мобільними вежами стільникового зв'язку, які можна було задіяти безпосередньо на виклики, зроблені з підозрілих телефонів. Бортові камери спостереження дали розвідці США широкі можливості для підслуховування підозрілих автомобілів і вантажівок.
Не менш вражаючими були команди морських котиків і оперативників Delta, які щоночі відправлялися вибивати двері терористів, чиї укриття були виявлені спостереженнями за попередній день. На четвертому році війни, тактика командос була "відточена до краю, так що невеликі підрозділи з півдюжини чоловіків могли проводити багаторазові набіги за одну ніч. "Джозеф", відставний оперативник, який брав участь в десятках таких місій, згадував, що інтенсивність боїв змінилася впродовж декількох місяців після смерті Заркаві, коли Пентагон максимізував зусилля, щоб знищити те, що залишилося від терористичної мережі йорданця.
"У 2007 році ми зняли рукавички" (прим.перекл. зняти рукавички означає почати бій без правил), - сказав Джозеф, який погодився на інтерв'ю за умови, що його справжнє ім'я не буде назване. - Ми зустрічалися на завданнях і нападали на Аль-Каїду так потужно, як могли. Місія ліквідації, місія не ліквідації. Ми драли їм їхні дупи, вбиваючи Аль-Каїду щоночі".
Робочий день починався з заходу сонця, коли команда спостереження закінчувала чергування. "Ми вечеряли під час сніданку, - розповідав Джозеф. - Потім ми одержували короткий звіт і виходили на завдання. Ми наносили удари по цілі, використовуючи глушники і прилади нічного бачення, і припинилися перестрілки, які тривали майже щоночі. Ми проводили наші власні допити і створювали нашу власну розвідувальну мережу. І, виходячи з того, що ми виявили, ми відразу йшли на наступну справу. І ми робили це щодня".
Тактика працювала на кількох рівнях. Прискорений темп нічних операцій вибивав терористів з рівноваги, не давав можливості координувати або планувати складні атаки. Також рейди залучали потоки свіжої розвідувальної інформації, включно з проникненням у систему вербування та підготовки терористів-смертників. Одні з допитаних Джозефом підлітків були піддані тривалій ідеологічній обробці імамами, а інші просто здавалися психічно неврівноваженими або нерозумними і наївними - "як нескінченний день", - згадував він.
Найголовніше, що спецназівці знайшли спосіб дістати до кісток терористів. Повстанці вже не були смертельною і самою непередбачуваною силою в Іраку. Тепер настала їхня черга боятися і відступати. Істиною, яку виявили Джозеф і його товариші, було те, що бійці ісламської держави були досвідченими катами, але нікчемними солдатами.
"Вони здатні тільки тероризувати неозброєних людей, - сказав він. - Вони вважали, що вони круті, але коли ми будили їх серед ночі, вони пудили в свої штани".
Сутички всередині затемнених будинків були мовчазними і короткими, часто три хвилини або менше. Ті, хто завбачливо здавався, опинялися в оточенні бородатих, кремезних західників в темному одязі, озброєних футуристичною на вигляд зброєї і в супроводі люто нападаючих псів. В іракських селах поширилися легенди про "ніндзя з левами", які вриваються в місто і потім знову зникають. Під час допитів, які проводив Джозеф, він іноді намагався увічнити легенду.
"Ви мали справу з американцями раніше?" - запитував він.
"Так", - зазвичай відповідав затриманий у наручниках.
"Хіба вони схожі на нас?"
"Ні".
"І цьому є причина, - казав він. - Я тут задля тебе. Я диявол ".
Результати найближчим часом стали очевидними, і не тільки в кількості убитих і захоплених повстанців. Протягом одного року, з 2007 до 2008 року, число жертв серед GI (прим.перекл. Джі-ай - американський військовослужбовець) скоротилося з 904 до 314, а далі знову зменшилася наполовину в наступному році. Кількість загиблих від бомб самогубців серед іракських цивільних впала майже з тридцяти дев'яти сотень у 2007 році до менш ніж ста сімнадцяти у 2008 році, почалося різке падіння, яке триватиме до кінця десятиліття.
Об'єднані зусилля - спостереження, збільшення військової присутності, сунітське повстання і, в першу чергу, рейди - настільки ослабили організацію Заркаві, що Майкл Хайден, директор ЦРУ, оголосив, що організація у 2008 роц була "близько до стратегічної поразки". Джихадисти, які панували в Іраку впродовж майже чотирьох років, не були повністю знищені, але в решті решт американці знайшли формулу їхнього стримування.
"Ми не стали схожими на них, - сказав офіцер, який керував об'єднаними силами, коли програма починала відлік. - Ми стали тим, чого вони боялися: тінями ночі".
Всі розуміли, що тиск не може бути постійним невизначено довго. Прямі витрати на вторгнення, окупацію, відновлення і стабілізацію ситуації в Іраку забрали більше трильйона доларів з казни США, непрямі витрати додавали ще один трильйон з витрачених грошей платників податків. Переважна більшість американців більше не підтримувала війну, а самі іракці прагнули бачити війська США за межами своєї країни. Виведення військ США почалося в кінці 2007 року, а останній конвой солдат покинув країну, перетнувши кордон між Іраком і Кувейтом 18 грудня 2011 року, завершивши вторгнення, яке відібрало близько сорока тисяч п'ятисот життів американців і залишивши понад тридцять дві тисячі пораненених. За найскромнішими підрахунками, іракських цивільних загинуло в двадцять разів більше.
Американці пішли, залишивши іракцям завдання управління власною безпекою. Це було складним завданням навіть для країни, яка не мала, як Ірак, історії вибухової напруженості уздовж релігійних і етнічних відмінностей. І дійсно, майже всі заходи, перші зусилля по створенню стабільного іракського суспільства себе не виправдали. Недовіра сунітів до прем'єр-міністра Нурі аль-Малікі вибухнула відкритим повстанням у 2007 році після арештів видних сунітських політиків і відставки сунітських командирів іракської армії і силових структур. У наступному році керований шиїтами уряд зробив кроки до розформування ополчення Сини Іраку, яке допомогло вигнати іноземних ісламістів, заявивши, що не буде миритися з існуванням приватних збройних формувань в країні. Тим часом бойовиків шиїтів терпіли і - як вважали багато сунітів - офіційно підтримували.
Військові сили США при виході запропонували уряду істотну допомогу. У 2008 і 2010 роках американці нанесли пару потужних ударів по Ісламській державі Ірак, спрямованих безпосередньо на відновлене керівництва групи. По-перше, в жовтні 2008 року командос нанесли удар по базі терористів, розташованої усередині сирійської території в декількох милях від іракського кордону. У секретній операції, схваленій Джорджем Бушкм, команди спецназу в вертольотах знищили базу і вбили чоловіка, якого американські офіційні особи ідентифікували як Абу аль-Гадійя, сирійський стоматолог і ранній учень Заркаві, який керував основними лініями поставок грошей і новобранців. Потім через півтора року американські і іракські сили спільно напали на укриття в пустелі недалеко від іракського міста Тікріт саме тоді, коли зустріч вищого керівництва терористичної групи йшла повним ходом. Іракський уряд переможно показав фотографії двох трупів, витягнутих з-під уламків будівлі, чим підтвердив загибель Абу Омара аль-Багдаді і Абу Айюба аль-Масрі, двох вищих командирів Ісламської держави Іраку після смерті Заркаві.
Повстанці пізніше підтвердили повідомлення про загибель і пообіцяли невідворотню помсту за "двох лицарів, які спішилися, щоб приєднатися до групи мучеників": "Довгий, похмурий день і темна ніч забарвляться кров'ю". Але все ж здатність ісламської держави причинити серйозну шкоду уряду - навіть, слабку - розділила іракський уряд, посіявши серйозний сумнів.
Новий керівник джихадистів Абу Бакр аль-Багдаді був людиною різко зростаючих амбіцій, але в кінці 2011 року, на його другому році в якості лідера, його вихваляння були порожні, як скарбниця групи. Ісламській державі Іраку не вистачало ресурсів, винищувачів і укриттів. І, мабуть, найважливішою причиною - була відсутність єдиної великої ідеї, яка могла б згуртувати їхні виснажені сили і залучити в їхні ряди інших мусульман.
Незабаром в хаосі революційної Сирії були знайдені всі чотири.
19. “Це держава, до якої Заркаві проклав дорогу”
На шостому місяці повстання в Сирії Абу Бакр аль-Багдаді приготувався зробити хід. Він запропонував одному з найбільш довірених помічників, уродженцю Сирії і ветерану часів Заркаві, очолити експедицію в Сирійську глибинку. За межами столиці і інших оплотів режиму, установи, які підтримували безпеку в Сирії, зазнавали невдачу за невдачею. Це давало шанс послідовникам Заркаві перебратися на іншого сильно ослабленого господаря.
Розвідувальна група була маленька. "Нас було не більше, ніж сім чи вісім", - згадував пізніше командир групи. Чоловіки прослизнули через кордон між Іраком і Сирією, пересуваючись парою пустельних шосе, які паралельно річкам Тигр і Євфрат проходили через невеликі сирійські міста, які тривалий час служили перевалочними базами для бойовиків, прямуючих у протилежному напрямку. Там, далеко від протестуючих міст Сирії, вони зустрілися з місцевими контактами, в тому числі з колишніми членами мережі Заркаві в Сирії, а також іншими джихадистами, які були недавно звільнені Башаром аль-Асадом з місць позбавлення волі, що пізніше підтвердили самі учасники. В країні, куди вони потрапили, помітили багато подібного з Іраком дев'ять років тому: територія насильства і беззаконня, якою вільно переміщалися люди зі зброєю. На відміну від Іраку, тут не було ніякої загрози, що зверху ширяють американці.
"Сирія була б не готова для нас, якби не сирійська революція,- визнав згодом лідер місії Абу Мухаммад аль-Джулані. - Революція усунула багато перепон і проклала для нас дорогу, по якій ми прийшли в цю благословенну країну".
Згідно з планом, затвердженим керівництвом Ісламської держави Іраку, люди, які в сирійській перспективі стануть бойовиками ісламістів, щоб приєднатися до повстанців, вже билися з урядом Башара аль-Асада. Вони називали себе Джабхат аль-Нусра або Підтримка народом фронту Великої Сирії. Назву запропонувала своєрідна група, яка прийшла на допомогу перемагаючій опозиції Сирії. Насправді плани Багдаді для групи не мали нічого спільного з допомогою сирійцям. Фронт аль-Нусра в кінцевому підсумку розвинеться в незалежний напрямок, порвавши зі своїми батьками у всьому від ідеології до тактики і стилю. Але початкова ідея, як зрозуміли пізніше західні спецслужби, була створити сирійський інкубатор для Халіфату Багдаді, який лідер колись очолить.
"Це повинна була бути особлива організація в Сирії, яка створить основу для розширення групи, - сказав чиновник США, який допомагав відстежувати розростання організації. - Вони ніколи не повинні були бути окремою групою".
За наступні місяці зв'язок між Сирійською колонією і винищуваним іракським керівництва став вікном для зростаючих амбіцій особистості Багдаді. Як і його духовний попередник Абу Мусаб аль-Заркаві, Багдаді не мав за мету поставити ісламістський уряд в столицях Сирії або Іраку. Завдання полягало в тому, щоб нав'язати ісламське правління без кордонів, і робити це треба сміливо, вважаючи, що Аллах направляє історію, щоб досягти своєї мети. Більш прагматичні мислителі Аль-Каїди говорили про халіфат як далеку мету, задля якої слід чекати, коли світські режими Близького Сходу будуть скинуті. Але Багдаді вважав навпаки: слід підняти прапор древнього халіфату, і праведні мусульмани приєднаються.
"Він говорив про фізичне відновлення ісламського халіфату так, як ніхто інший не робив, - сказав посадовець США. - Він формував екстремістське бачення ісламу і очищення землі від відступників. І це відкривало шлях для остаточного зіткнення між мусульманами і невірними".
Прийнявши погляди Заркаві, Багдаді також з ентузіазмом прийняв найжахливіші ексцеси йорданця. У роки після смерті Заркаві його найближчі наступники, здавалося, серйозно ставилися до попередження аль-Каїди уникати шокуючих проявів, які могли б відштовхнути простих мусульман. Записи обезголовлень на відео припинилися і стало менше немотивованих нападів на шиїтських жінок і дітей, які стали відмінною рисою Аль-Каїди в Іраку. Тепер Багдаді повів їх назад в масштабах, подібних дикості орд іхванів, які захопили Аравійський півострів сто років тому. І, як Заркаві, він знайде спосіб змусити світ дивитися на це.
-
Якби не було вторгнення США в Ірак, найбільший кат Ісламської держави, швидше за все, доживав би свої роки професором коледжу. До 2003 року життя направляло його до спокійної кар'єри викладача ісламського права для двадцятирічних, замість обв'язування бомбами їхніх грудей.
Ісламістські біографи пізніше припишуть Багдаді великі інтелектуальні здібності і природну схильність до джихаду, хоча ніщо з розвідувальних даних західних спецслужб не підтверджує таку характеристику. Ніщо в роки його становлення не передбачало, що людина, яка народилася як Ібрагім Авада аль-Бадрі, має незвичайні таланти або нахили, за винятком захоплення фикхою (прим.перекл. фикха - ісламська юриспруденція) або юридичного тлумачення тисяч прислів'їв і указів, що містяться в священних текстах ісламу. Він не був жорстоким забіякою, як Заркаві, або авантюристом, як Усама бен Ладен, який переїхав до Пакистану після коледжу, щоб приєднатися до справи моджахедів Афганістану. Тут не було ніяких ранніх спалахів харизми або жорстокості. Замість цього знайомі згадували сором'язливого, короткозорого юнака, який любив футбол і здебільшого тримався один. Дійсно, в його перші тридцять два роки, Багдаді, здається, привертав мало уваги навіть у своєму власному районі. Один з друзів сім'ї згадував молоду людину "таку тиху, що ледве можна почути його голос".
"Він завжди мав релігійні або інші книги, прикріплені на багажнику його велосипеда", - розповів інтерв'юеру Newsweek сусід Тарік Хамід, посилаючись на старанного підлітка, який жив неподалік в одному з районів нижчого середнього класу на околиці Самарри. Син сунітського імама, який проповідував у місті, Багдаді носив традиційну молитовну шапку і білий дішдаш (прим.перекл. арабська сорочка з довгими рукавами і довжиною до щиколоток), набожний, він вважав за краще проводити свій вільний час в мечеті, а не перебувати в товаристві інших молодих людей міста, розповів Хамід. "Я ніколи не бачив на ньому штани і сорочку, як у більшості інших хлопців Самарри, - сказав сусід. - У нього була рідка борода, і він ніколи не ошивався в кафе".
Один факт його родиного минулого матиме вирішальне значення в більш пізньому віці: як член іракського племені аль-Бу-Бадрі, він міг претендувати на право вести родовід від Магомета - обов'язкова вимога, на думку деяких ісламських вчених, до тих, хто прагне стати халіфом або лідером мусульманської нації. Ця особливість не мала великого значення, в записах Самарри існують сотні аль-Бадрі і десятки інших племен, які можуть законно претендувати на те, що ведуть родовід від Пророка. Проте в розширеному домашньому побуті Багдаді практично палав релігійним запалом, який може допомогти пояснити його юнацьку відданість і подальший дрейф до фанатизму. Дід Багдаді носив титул "ходжа" після паломництва до святині Кааба в Мецці, і були численні проповідники і релігійні вчителі серед його дядьків і десятка братів і сестер. Проповіді його батька заслуговують на увагу, за словами одного з біографів джихадиста Багдаді, проголошенням "заохочення чесноти і запобігання гріху".
Він досяг повноліття під час найбільш бурхливих років в сучасній історії Іраку. Народившись у 1971 році, він був в пізньому підлітковому віці, коли ірано-іракська війна закінчилася гіркою ізоляцією після восьми років боротьби і змішаних втрат щонайменше півмільйона життів. Йому було майже двадцять років, коли іракська армія зазнала принизливої поразки в першій війні в Перській затоці. Десь між цим він, ймовірно, відслужив свою обов'язкову службу в іракській армії, хоча немає ніяких доказів того, що він нюхав порох. Абсолютно ясно, що він переїхав до Багдада молодою людиною, щоб вступити до коледжу і отримав ступінь бакалавра в області ісламського права і теології в 1999 році. Занурення в таємничий світ релігійних кодів сьомого століття, здається, повело його в бік пуританства; знайомі згадували, що у коледжі Багдаді дратувало, коли чоловіки і жінки дозволяли собі танцювати в одній кімнаті під час весільних урочистостей. "Це нерелігійно!" - нарікатиме він. У будь-якому випадку він полюбив цю тему настільки, що продовжив її дослідження і на початку своїх тридцяти років. Йому було тридцять два роки, і він був на шляху до отриманя докторського ступеню і майбутньої професури, коли 20 березня 2003 року почалося вторгнення США в Ірак.
Початок вибухів від бомбардувань США "Шок і трепет" запалив світ ісламського студента юридичного факультету, який, краще, ніж більшість, розумів правовий припис Корану захищати мусульманські землі від загарбників. Він записався у тому ж році в один з багатьох рухів малого опору, які займалися блискавичними нападами на війська США, хоча його фактичний внесок, очевидно, був нічим не примітний.
А потім через кілька місяців його спіймали. Деякі обставини його ув'язненя неясні, але американські записи підтверджують, що Ібрагім Авада аль-Бадрі був захоплений джі-ай під час нальоту на будинок в Фаллуджі в кінці січня 2004 року. Потім він був доставлений в одне з найнебезпечніших місць в Іраку, центр затримання США, відомий як Кемп Букка.
Його доставили 4 лютого. Військовий фотограф схопив перелякане обличчя кругловидого чоловіка, який наближався до початку середнього віку, окуляри в металевій оправі і більшу за нормальну бороду. Задля безпеки Багдаді свідомо залишив лише декілька фотографій. Наступного разу він позував для портрета більше ніж через десять років, будучи у всіх відношеннях іншою людиною. Його шлях від благочестивої молодості до безжального екстремізму був неминучим.
-
В'язниця, куди кинули Багдаді, була містечком у дві квадратних милі за колючим дротом з наметами, поставленими на випаленій сонцем рівнині в кількох милях від іракського кордону з Кувейтом. При цьому уночі з вертольотів морські піхотинці США, які охороняли в'язницю, бачили Кемп Букка майже схожим на Лас-Вегас: величезне залите світлом місто посеред порожньої пустелі. Але за колючою огорожею воно більше нагадувало Дикий Захід.
Побудований спочатку англійцями для військовополонених, під американським контролем табір швидко розрісся, щоб вмістити величезну кількість іракців, які поступили після початку повстання. Хоча табір був призначений для розміщення двадцяти тисяч чоловік, населення часом збільшувалося до двадцяти шести тисяч, всі жили в загальних наметах в місці, де температура влітку регулярно піднімалася до 140 градусів (прим.перекл. близько 60oС). Спеку підсилювала насичена вологість від Перської затоки, загрожуючи однаково охоронцям і ув'язненим. "Насправді відчуваєш, ніби ти у мікрохвильовій печі", - сказав помічник боцмана запрошеному до морських піхотинців журналісту.
Керівництво табору в наступні роки зробило суттєві поліпшення, замінивши намети з кондиціонерами бараками зі шлакоблоку і запровадивши класи для навчання грамоті і професійній підготовці теслярів і мулярів. Але на початку 2004 року тут були ісламісти, які контролювали життя в наметовому містечку. Ув'язнені були розділені за віросповіданням, і суніти в своєму секторі жили за строгими законами шаріату, добровільно і з жорстокими покараннями. Хто не підкорявся - або зрадив інших, проявивши привітність у ставленні до американців - міг понести покарання від побиття до виколотих очей. У комплексі 30, де розмістили найжорстокіших ісламістів, ув'язнені демонстрували свою ворожість, кидаючи в проходячі патрулі фекалії або брикети - залишки солодкого чаю, змішаного з піском і висушеного на сонці.
Один зі старших співробітників табору визнав, що табір Букка в часи Багдаді діяв контрпродуктивно з точки зору командирів, які прагнули придушити сунітських повстанців. Зібравши разом ісламістських радикалів і простих іракців в умовах беззаконності в пустелі, посадові особи США ненавмисно створили "університет" джихаду, який допоміг впровадити ісламістські ідеї в нове покоління бойовиків, сказав офіцер.
"Екстремісти і помірні були перемішані в кожному комплексі, - написав лейтенант Василіос Тасікас, який керував юридичною службою тюрми, у 2009 році в ессе для військового огляду. - На жаль, військовими США була прийнята модель операцій по затриманню, яка допускала, щоб інтерновані "всі погані хлопці", утримувалися на "складах" впродовж невизначеного періоду часу і розподілялися у випадковий спосіб по групах. Такий підхід був не тільки наївним і недалекоглядним, але й небезпечним; передбачувано, це живило повстанський рух за колючим дротом".
Якщо Букка був дійсно джихадистським університетом, Багдаді, в кінцевому рахунку став його найвизначнішим випускником. Не будучи крутим хлопцем, він знайшов спосіб вижити і навіть процвітати в тюрмі. Багдаді установив низку важливих дружніх контактів і альянсів, в тому числі з одним із учнів Заркаві на ім'я Абу Мухаммад аль-Аднан, який став його першим заступником і прес-секретарем через кілька років. Крім того, молодий ісламський вчений виявив, що його академічні знання дали йому певне підвищення. Міні-ісламістському суспільству табору потрібен був хтось, хто міг би тлумачити закони шаріату, і в цьому Багдаді був виключно кваліфікованим. Він міг проголошувати щоденні молитви, під час яких в'язні, одягнені в однакову жовту форму, шикувалися тисячами на своїх молитовних килимках, клянучись у вірності Аллаху. Він також знався на промовах і викладанні класичною арабською, формі, використовуваній в Корані, офіційних церемоніях і промовах. Багдаді, проживши все своє життя серед кліриків, міг навіть відтворювати монотонний словоспів найосвіченіших імамів великих мечетей Багдада і Мосула. Прозорий як скло, його голос був приємний і переконливий, і люди любили його слухати.
У них було не багато можливостей. Вченість, яка допомогли Багдаді заслужити повагу серед інших затриманих, також дозволило йому отримати дострокове звільнення. Табір Букка регулярно позбавлявся своїх менш небезпечних в'язнів, щоб зменшити переповненість, джерело постійної напруги і спонтанних заворушень серед ув'язнених. В кінці 2004 року рада в'язниці розглянула справу Ібрагіма Авада аль-Бадрі, і вирішила, що академічний очкарик не становить особливої загрози. Він був звільнений 6 грудня 2004 року після того, як медична бригада взяла мазки з рота, щоб зберегти запис про його ДНК. Якби ця людина опинилася в будь-якому місці, живою чи мертвою, у зв'язку з можливим терористичним актом, посадові особи США могли точно визначити, хто вона.
Багдаді вийшов зі свого десятимісячного ув'язнення військовими силами США зі ще більшою рішучістю боротися з ними. Результатом багатьох років пошуків, як перемогти Америку, став молитовний рефрен. "Подолай Америку і її союзників, О Аллах,- сказав він в одній зі своїх публічних молитов. - Пролий на них свій гнів... Пошли їм найгіршу з поразок, якої вони ще ніколи не знали. Розгони їхні зібрання, роз'єднай їхні тіла, розчленуй їх повністю і дай нам нападати на них, а не їм нападати на нас".
-
Якийсь час Багдаді спробує уникати подальших ускладнень з американцями. Зараз він одружився з першою зі своїх трьох дружин і став батьком принаймні однієї дитини, чотирирічного сина. Він повернувся в коледж після в'язниці і відновив свою роботу над здобуттям ступеню доктора ісламського права, який він отримав у 2007 році. Але ступеню було не досить, коли Багдаді був втягнутий назад у повстання. Його колишня організація об'єдналася з кількома іншими в консультативну раду або шуру, створену Абу Мусабом аз-Заркаві в 2006 році, і Багдаді попросили бути одним з радників ради з питань законів шаріату.
Профіль складений західними чиновниками розвідки, передбачав, що Заркаві, дилетант в богослів'ї, скористається бесідами з богословами, швидше за все він знає людину, яка в кінцевому підсумку замінить його. Але в той час, Багдаді був ще маловідомою персоною навіть серед джихадистів. "Заркаві був для мене ближчим, ніж брат, але я не знав Багдаді. Він був непомітним", -сказав Ахмед аль-Дабаш, сучасник і член іншої войовничої фракції Ісламська армія Іраку для Лондонської газети Telegraph в 2014 році. "Він звичайно проводив молитви в мечеті недалеко від мого району. Ніхто не помічав його".
Смерть Заркаві в червні 2006 року все змінила. Спадкоємці руху йорданської аль-Каїди в Іраку мали різні уявлення про те, як вести партизанську війну, і вони швидко відновилися під новим іменем: Ісламська Держава Іраку. Серед домінуючих лідерів на той час був цілий ряд колишніх офіцерів сунітів з переможеної армії - полковники і майори Саддама Хусейна, які уклали союз з Заркаві, але ніколи не довіряли йому повністю. Коли йорданця не стало, колишні баасисти прибули утверджувати іракський контроль над групою від її ієрархічної структури до провінційних міст, які були підконтрольні ісламістам у всьому, крім назви. Знову таки, послужний список Багдаді зробив його цінність унікальною: це був добросовісний експерт з шаріату з безсумнівним сунітським іракським родоводом, який міг гарантувати, що розсіяні осередки організації ідеологічно підкоряться дисципліні. Багдаді був швидко призначений керівником з шаріату у невеликому фермерському містечку під назвою Аль-Карма, але за межами Фаллуджі. Незабаром він був призначений відповідальним у справах релігії для всієї провінції Анбар. Потім на початку 2010 року він був призначений головним чиновником шаріату для всієї організації.
Ефективне просування зробило Багдаді співробітником третього рівня Ісламської держави, який підкорявся лише старшим керівникам і військовим міністром. Цей пост він зайняв 18 квітня 2010 року, коли ракети зі США і іракські ракети розтрощили схованку біля міста Тікріт, одним ударом усунувши лідерів групи рівня номер один і номер два. Принаймі на той час Багдаді, цей академічний буквоїд, охарактеризований однолітками як "незначний", став один на чолі Ісламської держави Іраку.
Мине ще місяць, перш ніж емірство Багдаді буде проголошене офіційно. Незважаючи на його старшість, його просування до вершини організації аж ніяк не було гарантованим. Справді, багато західних і близькосхідних розвідок, вважали, що буде відібрана особистість з великим досвідом підготовки і проведення операції. Проте, хоча Багдаді був ще відносним аутсайдером, він отримав підтримку змішаного керівництва ради колишніх баасистів і заркавістів.
Серед тих, хто схвалив висунення, був безжальний полковник іракської армії на ім'я Самір аль-Хліфаві, лідер військової ради групи. Колишній баасист, який приєднався до повстанців після вторгнення США, Хліфаві закликав Багдаді прийняти вище керівництво і пообіцяв служити його першим заступником і наставником, згідно з документами, знайденими через роки після смерті Хліфаві у бойових діях в Сирії. Білобородий Хліфаві, більше відомий під своїм джихадистським іменем Хаджі Бакр, був розцінений аналітиками розвідки як досвідчений стратег, який був головним відповідальним за перші військові успіхи Ісламської держави.
Незважаючи на відсутність бойового досвіду, Багдаді приніс певні переваги організації. Однією з них було те, що шаріатський вчений забезпечував релігійне прикриття актів жорстокості, засуджених священнослужителями всього світу як таких, що суперечать ісламу. Все, за що організацію гнівно засуджували - підриви самогубців, викрадення, здирництво, війна проти шиїтів, пролиття невинної мусульманської крові - Багдаді не тільки схвалював, але юридично виправдовував відповідно до ісламських законів.
Іншою його великою перевагою була його придатність на роль халіфа - символічно знакової для організації, яка хотіла називатися "Ісламською державою" - яку слід приймати серйозно. Багдаді з його родоводом і науковими заслугами міг прагнути вершин керівництва, недосяжних для Заркаві.
В наступні роки Багдаді цілеспрямовано працював над тим, щоб підготувати себе до міфічної ролі, для якої він був призначений богом, за словами чиновника США, знайомого з історією Багдаді. "Він одягався за усіма правилами релігійних приписів і звертав особливу увагу на образ, одяг, на те, як він рухався і говорив, - розповів чиновник. - Він йшов на все, щоб показати, що він займає своє законне місце".
Саме задля цього Багдаді надіслав своїх емісарів через кордон у серпні 2011 року, шукаючи в Сирії стартовий майданчик для халіфату, який все ще знаходиться на землі у своїй рідній країні. Успішність підприємства, на думку Багдаді, допомогла б забезпечити життя його організації на довгі роки. Що важливо, ісламська держава зробить перший крок до стирання зведених штучних кордонів, яким метрополії розділяють мусульман.
"Ми перетнули кордони, якими підлі руки розділили ісламські держави, щоб перешкодити нашому руху, - сказав потім Багдаді про свій сирійський експеримент. - Це держава, до якої шейх Абу Мусаб аз-Заркаві проклав шлях. Вона не відступить ні в який спосіб і ні в якій формі з територій, на які пошириться".
-
Минули тижні після того, як Барак Обама і європейські лідери закликали Асада піти у відставку, і Асад їх проігнорував. У відповідь сирієць кинув кілька словесних шпильок про "колонізаторів" і наростив насильство проти демонстрантів і створених для їх захисту добровольчих бригад.
У Білому домі розкол країни став предметом занепокоєння, але ще не сигналом тривоги. Помічники президента з національної безпеки були єдині в тому, що Асад врешті-решт буде скинутий - згідно з розповіддю двох високопосадовців, які були присутні на зустрічі високого рівня по Сирії. Було очевидно, що у режиму проблеми, втрачалася територія, солдати і навіть генерали йшли до нових повстанських сил під назвою Вільна сирійська армія. Сама історія повстала проти Асада, і самі Сполучені Штати мало що могли чи повинні були зробити, щоб прискорити неминуче, йшлося у повідомленнях.
"Було відчуття, що справи йтимуть своїм ходом, а ми будемо робити все, що зможе стримувати їх, - сказав один високопоставлений чиновник, присутній на обговоренні. - Ми насправді не думали, що це затягнеться".
Але це сталося. Оскільки конфлікт наближався до повномасштабної громадянської війни, адміністрація Обами почала шукати методи впливу, за допомогою яких можна було підштовхнути сторони до врегулювання. Але не знайшла нічого. Коли спалахнули протести в Єгипті та Ємені, Сполучені Штати мали можливість нагадати про давні борги і зобов'язаннями, які США накопичували протягом десятиліть складної економічної та військової підтримки урядів країн та установ безпеки. У Лівії адміністрація Обами забезпечила вирішальну правову і моральну підтримку у вигляді резолюції Організації Об'єднаних Націй, яка дозволили колективні військові дії для захисту цивільного населення і підтримки повстанців. Але у випадку з Сирією не було нічого подібного: ні військових відносини, ні економічної допомоги, ні хоча б незначного торговельного партнерство. В Організації Об'єднаних Націй давній союзник Сирії, Росія, заблокували, навіть, слабкі резолюції, які осуджували Асада за вбивство ним людей. Коли європейські країни проголосували за бойкот відносно мізерного імпорту сирійської нафти, інший важливий союзник Асада - Іран - більш ніж компенсував втрати, надавши Сирії мільярди доларів у вигляді банківських кредитів і готівки.
І так Асад залишився, місяць за місяцем зводив оборонні укріплення навколо столиці, прагнучи виснажити повстанців масованими обстрілами околиць з танків і артилерії. Уже понад чотири тисячі сирійців загинули, в тому числі близько трьохсот дітей. Ще тисячі покинули свої будинки, а ті, хто залишалися, жили в затемнених, зруйнованих населених пунктах, де катастрофічно не вистачало всього, крім гніву і страху.
Публічно, американці наполягали на узгоджених діях проти Асада в Організації Об'єднаних Націй і Лізі арабських держав. За лаштунками Білий дім працював з союзниками в пошуках стимулів, які могли б переконати Асада прийняти політичний притулок і добровільно покинути країну. Негласно в цілому, за винятком засідань Ради безпеки, було визнанно, що конфлікт має принаймні один позитивний ефект: доки він триває, повстання буде служити чинником матеріального і морального впливу на уряд Ірану, найбільш важливого союзника Асада.
Одна річ не викликала сумніву, не було бажаючих навіть серед самих войовничих радників президента на ще одне військове втручання на Близькому Сході. Навіть незначне участь, така як підтримка з повітря або постачання зброї повстанцям, була проблематичною доти, доки Росія блокувала резолюцію ООН, яка необхідна для надання правових підстав. Практичні перешкоди були такі ж величезні. На відміну від повстанців Лівії, сирійській опозиція не вистачало сховищ, де вона безпечно могла б накопичувати і поповнювати запаси. І хоча повстанці мали стрілецьку зброю, режим Асада користувався монополією на важку зброю, необхідну, щоб схилити чашу терезів на користь повстанців. Адміністрація Обами могла запропонувати гуманітарну допомогу, таку як предмети медичного призначення, а також деякі предмети нелетальної дії, як комп'ютери та мобільні телефони. Але тим, хто хоче захистити себе від військ Асада, просто доведеться шукати іншого постачальника гвинтівок, обладнання та боєприпасів. А через небажання брати участь у новій війні на Близькому Сході, були в команді США ті, хто вважав безглуздям озброювати повстанців.
"Реальність така, що опозиція не була адекватною завданню, - сказав старший співробітник служби безпеки, який брав участь в дебатах з приводу дій проти Асада. - Було доволі складно знайти кого-небудь у 2011 році, хто думав, що помірні могли б здобути перемогу, маючи достатню кількість зброї. Істина полягала в тому, що вони вже мали зброю. І було ясно для більшості з нас, що ми повинні наполягати на урегулюванні, а не накручувати справу ще більше ".
-
Одного червневого вечора 2011 року, коли Роберт Форд обдумував, як посольство США може протидіяти нарощуванню насильства в Хамі, невелика група конгресменів США та інших співробітників зібралися в підвалі Капітолію для приватного брифінгу про події в Сирії. Лідерами дискусії були троє американських громадян з незвично великим інтересом до боротьби Сирії за майбутнє. Наймолодшим був двадцятисемирічний сирійський іммігрант, також тут був ветеран Капітолійського пагорба і штатний співробітник, добре відомий багатьом в кімнаті. Для Муаза Мустафи це було перше знайомство з новою роботи, яка виявиться хвилюючою і шаленою, зокрема саме в цей день: Америка пообіцяла підтримку опозиції Сирії.
Більш ніж через годину Мустафа і його колеги відповідали на питання законодавців, які здавалися щиро стурбованими і завжди готовими допомогти. Мустафа вживу відчув не удаваний інтерес виборних посадових осіб до слухання в кімнаті, відчував підтримку.
"Все як і раніше знаходилося на початкових стадіях, і люди в Конгресі дійсно хотіли знати, що відбувається, - сказав він, згадуючи зустріч. - Вони задавали хороші питання. Ми сподівалися, що вони обуряться".
Це був перший з багатьох подібних візитів для Мустафи, який, здавалося, народжений для ролі, яку зараз грав. Сирієць за походженням, житель Хот-Спрінгс, штат Арканзас, він мав навички спілкування англійською та арабською мовами, які вражали його босів на Капітолійському пагорбі, а також впливових осіб у невеликій громаді близькосхідних політичних вигнанців Вашингтону. Тепер у 2011 році він несподівано опинився в центрі уваги, звернувшись безпосередньо до американського уряду, що багато сирійців розцінювали, як крайній захід. Працюючи в якості лобіста супротивників Асада в Сирії Маустаф був одним з небагатьох, хто знав, що Вашингтон стане свідком лиха, яке спіткає дві країни.
"Це було як наближення автокатастрофи, коли ви намагаєтеся докричатися до людей за кермом, - сказав Мустафа. - Ви просто хочете сказати:" Ледь-ледь поверніть кермо, тільки злегка. Ми всі не повинні померти"".
Мустафа був гарячим прихильником демократії в американському стилі, хоча його шлях до політики був нерівним. Син авіамеханіка, він іммігрував до Сполучених Штатів одинадцятирічним, зі знанням англійської мови, одержаним з дитячого телевізійного шоу Power Rangers. Іноземця з оливковою шкірою в початковій школі Арканзасу, де навчалися здебільшого білі, дражнили безжально інші хлопчики, коли він раптом витягнувся, то перетворився в довготелесого спортсмена з винятковими здібностями до футболу. Він був зоряним гравцем в середній школі і коледжі, а потім, після закінчення школи, несподівано потрапив у Вашингтон в якості стажиста до члена Комітету з питань збройних сил Палати Віка Снайдера, представника Арканзасу від демократичної партії. Він так вразив свого боса, що його літнє стажування обернулося штатною посадою спочатку у Снайдера, а потім на другому терміні у демократа Бланш Лінкольн, сенатора США від Арканзасу. Після поразки Лінкольн у 2010 році він деякий час працював тележурналістом, перш ніж його знайшла група лівійських опозиційних посадових осіб, яким потрібен був лобіст, вільно володіючий арабською мовою і мовою офіційного Вашингтона. У нього була ця робота в квітні 2011 року, коли сирійські емігранти перетягнули його, щоб працював на них.
Незабаром Мустафа був на брифінгу Конгресу і Білого дому в якості директора з надзвичайних ситуацій сирійської некомерційної Цільової групи, яка прагнула забезпечувити в режимі реального часу інформацію про умови всередині Сирії, а також про думки і плани опозиції проти Асада. Таким чином підготовлені політики США могли посприяти наданю підтримки, яка б найкращим чином допомогла повстанцям Сирії.
Або вони могли вирішити не робити цього.
"Справа в тому, щоб переконати людей в чомусь, що здається логічним", - сказав Мустафа. Американці, природно, симпатизують тим, хто прагне звільнити свою країну від диктатури, а ось демократичні принципи США "були узгоджені з національними інтересами США, з точки зору того, що нам потрібно зробити в Сирії, - сказав він. - І ми просто думали, що політика буде рухатися в цьому напрямку".
Мустафа здійснював регулярні поїздки в Білий дім, щоб зустрічатися з високопоставленими членами команди президента по Сирії, іноді за своєю ініціативою, але частіше за їхньою. Він сидів на тривалих брифінгах на Західному крилі з радником Обами з питань прав людини Самантою Пауер, яка пізніше стала послом в Організації Об'єднаних Націй, а також з Денисом Макдоно, заступником радника з національної безпеки президента, який жорстко висловлювався, а також зі старшими посадовими особами бюро Державного департаменту по Сирії. Всі говорили зі співчуттям про тяжкий стан бойової готовності опозиції Сирії. Але будь-які розмови про можливі засоби правового захисту приходили з довгим списком застережень, правових обгрунтувань і обмежень.
"Там було багато «Це на столі» і «Це на столі», але тоді нічого з цього на столі не було, - сказав Мустафа. - З плином часу це ставало зрозуміліше. Сенс був: «Дивися, президент прийшов до влади, обіцяючи, що ми вийдемо з цих воєн"".
Повернувшись до свого кабінету, Мустафа проводив довгі чати по скайпу з сирійськими лідерами протесту, деяких з них він пізніше зустріне особисто після того, як вони почнуть курсувати між Вашингтоном і регіоном. Деякі не впадали у відчай, вважаючи, що неминуче американці прийдуть на допомогу. Зрештою, Обама заявив, що Асад повинен піти. "Риторика від адміністрації і решти міжнародної спільноти полягала в тому, що Асад переступив межу - він повинен піти у відставку. Таким чином вони думали: "Нехай виходять численні натовпи, - сказав він. - І вони вийшли. Я подумав про себе: "В них зараз стріляють, вони відступили. Але вони поверталися наступного тижня, і наступного. І вони продовжували виходити"".
Серед тих, хто брав участь у слуханнях, була Нура аль-Емір, молода жінка-суніткf з сирійського міста Хомс, з якою Мустафа познайомився в інтернеті і зрештою одружився. Коли спалахнули перші протести, аль-Емір мала двадцять три роки, була тендітною брюнеткою і студенткою коледжу, вона любила політичні дебати і яскраві шарфи на голові. У перші дні вона захоплювалася надзвичайною єдністю, яку бачила на вулицях Хомса, оскільки на мітингах були сирійці від кожної етнічної групи і соціального класу. Якийсь час майже на кожному мітингу проходила пара демонстрантів, які несли християнський хрест і Коран, символізуючі гармонію між конфесіями.
"Тут були торговці і робочі, лікарі та інженери, студенти та журналісти, - згадувала вона пізніше. - Всі релігійні напрямки були представлені там і всі соціальні класи від різних верств суспільства".
Почуття єдності дозволяло протестуючим менше боятися, сказала вона. Сунітські власники магазинів і алавітські студенти юридичних факультетів трималися за руки, навіть коли спеціальні підрозіли поліції почали розганяти натовпи кийками та сльозогінним газом. Коли це сталося вперше, аль-Емір думала, що вона може загинути. Але, схоже, це вже не мало значення.
"Навіть якби режим убив нас, ми б померли щасливими, - сказала вона. - Після всіх пережитих репресій ми почували себе прекрасно. І це було новим для нас. Це було майже мрією думати, що ми померли б за справу, в яку всі ми вірили".
Аль-Емір не померла, але щось сталося. Повільно символи єдності зникли, і поширилися чутки про релігійні вбивства і напади. В сунітському, в основному, місті, почали з'являтися на під'їздах листівки, які попереджали про майбутні нападів ескадронів смерті алавітів. Одночасно друзі-алавіти аль-Емір почали отримувати подібні попередження про сунітів. Тоді ж сумнозвісні шайки головорізів - банди найманців, яких називали шабіха або «примари» - почали викрадати жінок і дітей на вулицях, а потім повертати їх іноді мертвими, іноді побитими і катованими, з розповідями про жорстоке поводження з боку алавітських головорізів. До кінця 2011 року до репертуару щоденних протестів був доданий піснеспів: "християн у Бейрут, алавітів у гроби».
Потім настала черга аль-Емір бути спійманою. Вона йшла провідати свою матір, коли співробітники поліції схопили її, кинули у величезний громадський автобус і привезли до одного зі спеціальних центрів допиту розвідувальної служби в Дамаску. Знову вона думала, що помре. Замість цього викрадачі замкнули її в камері і змусили слухати, як вони били і катували одного з її друзів. Коли аль-Емір відмовилася співробітничати, офіцери прив'язали її до стільця і прикріпили електроди до скронь і грудей. Біль пронизав її тіло струменем вогню, а її викрадачі сміялися, дивлячись, як вона кричала.
"Ми збираємося знищити всіх вас, сунітів!" - сказав один з офіцерів, додавши епітети, які аль-Емір через роки не могла змусити себе повторити.
Після того, як вона провела восімдесят днів у в'язниці, члени сім'ї звільнили її за хабар одному з її тюремників. Вона вибралася в Туреччину, щоб приєднатися до опозиції у вигнанні, але на той час змінився настрій всередині Сирії. Не стало маршів єдності, коли молоді і старі, тримаючись за руки, несли квіти і оливкові гілки, вона з болем дізналася, що настав час огидного релігійного розколу.
"Коли я протестувала, я була разом з усіма цими чоловіками і жінками, які, подібно мені, уявляли сирійську мрію, - сказала вона. Сьогодні я їх там не знайду. Режим викрав їх у нас".
20. “Музичний супровід починає змінюватися”
З 24 січня 2012 року досі невідоме сирійське повстанське угрупування опублікувало коротке відео, яким підтвердило те, про що вже здогадувалися західні спецслужби: представництво мережі Аль-Каїди в Сирії офіційно почало свою діяльність.
Офіційне відкриття відбулося з залученням ЗМІ, як годилося б новій моделі автомобіля або останньому гаджету компанії Apple. Впродовж двох днів рекламні банери на ісламістських веб-сайтах обіцяли "спеціальну заяву" на тлі годинника, який відлічував час. Коли час настав, шістнадцятихвилинне відео познайомило з Фронтом аль-Нусра і охарактеризувало можливості концерну та спеціальні функції. Головний продавець говорив з ентузіазмом, хоча завбачливо тримав своє обличчя подалі від камери.
"Цим доносимо до ісламської нації звістку про довгоочікувану подію", - сказав Абу Мохаммад аль-Джулані, людина, яка п'ятьма місяцями раніше вирушила до Сирії з центральної філії Ісламської держави в Іраку. Заклик про допомогу був почутий, сказав Джулані, і «що ще ми могли зробити, крім відгукнутися на заклик?"
На час відео в ефірі група Джулані вже, принаймні три місяці, надавала заявлену допомогу. Кілька тижнів тому пара ідеально синхронізованих автомобілів-бомб вибухнула у одному з відділень з питань безпеки режиму Асада в Дамаску, вбивши сорок чотири людини, і сповістила про те, що в протистояння вступив новий вид збройних формувань. Фронт аль-Нусра пізніше взяв на себе відповідальність; експерти по боротьбі з тероризмом вже прийшли до висновку, що злочинець, швидше за все, Аль-Каїда або хтось навчений методам групи.
Спочатку сторони конфлікту засудили застосування терористів-смертників у бойових дії. "Ми говорили з самого початку, що це тероризм", - сказав сирійський прес-секретар МЗС Фейсал Мекдад. Основні повсталі опозиційні сили відреклися від застосування зброї, яка вбиває без розбору. Вільна сирійська армії "не використовує автомобільні бомби - вона ніколи не робив цього раніше, і ніколи не робитиме цього надалі", - заявив її прес-секретар Аммар аль-Ваві. Проте з того дня автомобільні бомби стали регулярними доповненням до каталогу жахів Сирії, нарівні з вантажівками-бомбами, жилетами самогубців і саморобними вибуховими пристроями.
Джулані час від часу буде стверджувати у своїх відеоповідомленнях, що його Фронт аль-Нусра направлений лише на сили правлячого режиму, а не на цивільних осіб, навіть якщо вони належать до алавітів Асада. Він наполягав на тому, що його методи працюють, тоді як багато інших лише марні потуги - від ненасильницького опору до партизанської війни і марних сподівань на допомогу Заходу і мирних угод за посередництвом заходу.
"Фронт аль-Нусра взяв на себе бути зброєю мусульманської нації на цій землі", - сказав він. Це буде жорстока, але священна кампанія, сказав він, вимагаючи від усіх набожаних сирійців згуртуватися навколо лозунгу "Немає іншого бога, крім Аллаха", чорний прапор підняв Пророк Магомет над древньою армією і передав сучасним джихадистам.
Далеко від Сирії інша мусульманська публіка - включно з тією, яку ймовірно, уявляв Джулані у відео - була більш сприйнятливою. У сунітських арабських країнах Перської затоки і Північної Африки в перші місяці 2012 року багато тисяч релігійних мусульман були завербовані через мережу для підтримки джихадистів, які наносили реальні удари по сирійському тирану. Молоді люди з Саудівської Аравії, Лівії та Тунісу, які дивилися щоночі арабомовні новинні канали кабельного телебачення, де показували нищення Асадом одновірців, почали похід на південь Туреччини, щоб приєднатися до аль-Нусра і інших ісламістських бойовиків, які через мережу по набору новобранців переправляли їх у прикордонні міста. У набагато більшій кількості симпатизуючі араби почали жертвувати гроші, золоті ювелірні вироби, а також направляти їх на справу сирійських ісламістів. Арабські уряди таємно відправляли допомогу, як правило, і летального призначення теж.
У Кувейті, одному з найбільших постачальників фінансування від приватних осіб, проповідник на ім'я Хаджаджа аль-Аджмі, розгорнула кампанію у твіттері, щоб переконати 250 000 своїх послідовників жертвувати гроші на спеціальні банківські рахунки, створені, для допомоги повстанцям. "Жертвуйте свої гроші, щоб допомогти тим, хто витратить їх на джихад", - наполегливо закликав Аль-Аджмі донорів у відеозверненнях, розміщених на YouTube в 2012 році. Інші прихильники провели Twitter- аукціони, де продавали автомобілі, човни, заміську нерухомість - все, за що можна було отримати готівку, щоб допомогти сирійським повстанцям. Кілька багатих донорів - іноді ті, хто отримав вигоду, називали їх "ангелами-інвесторами" - організовували візити на поле бою, щоб власноручно доставити валізи, повні готівки, були винагороджені тим, що бригади повстанців вважали за честь носити ім'я благодійника.
"Це чиясь гра, - визнав близькосхідна дипломат після того, як дізнався, що його земляки були серед благодійників для екстремістських бойовиків. - Ви бачите, як різні гравці створюють свої власні збройні формування. Їх ніхто не контролює".
Деякі країни зробили серйозні, але запізнілі спроби зупинити потік приватної допомоги для очолюваних джихадистами груп. Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати в кінцевому рахунку посилили обмеження і більш пильно відслідковували банківські перекази, щоб скоротити незаконну допомогу. Але інші не виявляли бажання перекрити крани. У Катарі і Кувейті - багатих монархіях і союзниках Сполучених Штатів в Перській затоці - покровителі ісламістів були міністрами уряду, які вважали, що джихадісти запропонували кращий шанс для перемоги над урядом Асада. За офіційними даними, обидва уряди засудили екстремізм, але окремі міністри в приватному порядку захищали повстанські загони, які західні уряди ідентифікували як терористів - включно з Фронтом аль-Нусра, за свідченнями американських і близькосхідних посадовців, які брали участь в обговореннях.
"На їхню думку, це проблема Асада, і такі групи як аль-Нусра є відповіддю, - сказав старший співробітник Близькосхідної розвідки, який тісно співпрацював з обома країнами по координації політики щодо Сирії. - Ось чому у них все в порядку з грошима і зброєю, зібраними для аль-Нусри. Вони кращі бійці, і вони також суніти, якщо вони виграють, новий уряд буде більше схожим на них".
-
Катар, спостерігаючи за конфліктом з відстані одинадцяти сотень миль, міг собі дозволити ризикувати. Для короля Йорданії Абдалли II люди з чорними прапорами в Перській затоці з фінансуванням на зброю і вибухові речовини були настільки близько, що часом йорданські прикордонники могли спостерігати їхні бої зі сторожових веж на кордоні Йорданії і Сирії.
Влітку 2012 року ісламісти підібралися ще ближче. У службу розвідки Йорданії почали надходити дані про бойовиків зі зброєю, які прослизали в країну з метою поширення революції на Хашимітське королівство. Команди Мухабарата спостерігали впродовж декількох тижнів, як інфільтровані команди створили будинки-укриття, і почали накопичення запасів витратних матеріалів для, здавалося, амбітного плану вражати цілі у Амману.
Коли змовники були майже готові, Мухабарат напав. Після серії рейдів одинадцять підозрюваних були арештовані, захоплено кулемети, міномети, автомобільні бомби і вибухові речовини, які були незаконно ввезені до Йорданії для нападів. З нотаток і допитів агентство скало по шматочках контури плану здійснення майже одночасних нападів на кілька цивільних і урядових об'єктів в столиці, і на посольство США в престижному торговому центрі в центрі міста. Якби план удався, десятки, можливо, навіть, сотні могли загинути.
Ледь люди Мухабарата закінчили свою роботу, як неприємності спалахнули на кордоні країни. Патруль, проходячи, заскочив зненацька групу озброєних ісламістів, коли вони намагалися перейти через кордон з Сирією, зав'язалася запекла перестрілка, в якій загинули четверо бойовиків. Також був убитий йорданський солдат - перший нещасний випадок у країні після року громадянської війни в Сирії.
Король рогнівався. Впродовж кількох місяців він попереджав кожну людину - американців, європейців, арабських союзників, навіть самого Асада - якими будуть наслідки повномасштабної громадянської війни в Сирії. Неминуче іскри релігійного або етнічного конфлікту будуть перенесені за межі кордонів Сирії. Так було в Іраку, і зараз це повторюється.
"Це не абстракція; це реальність. Вона поруч, - сказав король старшим помічникам. - І якщо це продовжиться, вона постукає в наші двері".
На межі 2011 і 2012 років король докладав неймовірних зусиль для створення протипожежних засобів, щоб запобігти розширенню конфлікту. Вже тисячі сирійських біженців кинулися через кордон - єдиний табір Заатарі прийняв 30,000 осіб у середині 2012 року і за рік розрісся до156,000 осіб, ставши четвертим за величиною мегаполісом. Також Абдалла наростив свої сили безпеки і спорудив впускні центри на прикордонних переходах для забезпечення упорядкованого і старанно контрольованого потоку в нові наметові містечка уздовж кордону. Він проводив зустрічі з американськими, британськими і арабськими військовими чиновниками для розробки детальних планів подолання потенційних криз на випадок непередбачених обставин, починаючи від нападу із застосуванням хімічної зброї всередині Сирії до вторгнень військових літаків Асада в повітряний простір сусідів. Він працював зі США, а також з британськими генералами, щоб створити спеціальні сили командос, які могли б швидко нейтралізувати сховища Асада з отруйним газом в разі раптового краху центральної влади.
Західні уряди були готові взяти участь в заходах з планування, але кошти виділяли повільно. Гуманітарна допомога ледь капала, змушуючи Абдуллу боротися за ресурси щоб нагодувати і одягнути армії біженців на його кордоні. Складно почалися переговори про створення в Йорданії таємного центру підготовки світських повстанців, ядра майбутнього "Південного фронту", який міг би наступати на Дамаск в той час як армія Асада буде втягнута у війну на півночі і сході країни. Абдалла погодився, незважаючи на свої побоювання опинитися під перехресним вогнем між конкуруючими сирійськими арміями. Навчання розпочалося в 2013 році сумісно з аналогічними програмами на півдні Туреччини, підтриманими ЦРУ. Але після дозволу програми, Білий дім ввів суворі обмеження на розміри обох центрів навчання з підготовки операцій, види зброї, і боєприпаси, які отримають бійці. Бойовикам, підтримуваним ЦРУ, платили від $100 до $150 в місяць, менше половини зарплати, яку пропонували ісламісти. Норми боєприпасів були настільки мізерні, що один командир скаржився на те, що його солдатам видавали в середньому близько шістнадцяти куль на місяць. Багато новобранців подалися до інших підрозділів, прихопивши з собою зброю. "Ми думали, що з американцями будемо мати важку артилерію, - сказав один з призначених ЦРУ командирів. - Це була програшна ставка".
Але найважчими були переговори з іншими арабськими лідерами. У Йорданії зовсім не було запасів нафти і газу, які наповнювали скарбниці сусідів, тому під час економічної кризи доводилося часто звертатися до багатих держав Перської затоки за допомогою. Але зараз за це треба було платити: деякі з шейхів Перської затоки очікували від Йорданії, що вона послужить каналом доставки грошей і зброї ісламістським бойовикам, яких вони підтримували в Сирії.
Абдалла був недовірливий. Він запитував, чому й кому з джихадистів постачати зброю, якщо їхня головна мета полягає у створенні теократії сьомого століття у самому серці Близького Сходу?
"Де ця революція збирається зупинитися?" - запитав він одного разу під час приватної бесіди з одним зі своїх колег у Перській затоці.
"Я сподіваюся, що ці революції поширяться на Близький Схід, - сказав інший король, який публічно визнав, що поділяє багато що з релігійних поглядів ісламістів. "Я заплатив за підтримку цих груп, і вони зобов'язані бути мені вірними".
"Це не те, що працюватиме, - відрізав Абдалла. - Ви поставили себе нижнім рядком в меню. Але врешті-решт вони прийдуть за вами".
Потік грошей і зброї в Сирію не слабшав. У приватних бесідах зі своїми помічниками Абдалла міг завбачити можливі шляхи, якими піде історія. Один з можливих варіантів, що Асад - підтриманий Іраном і Росією - здобуде перемогу за допомогою грубої сили, тепер здавався малоймовірним. Альтернативним шляхом було побачити, як "психи" - радикальні ісламісти - захоплять контроль над Дамаском, хоча здавалося, що до цього далеко. Третя можливість - надзвичайно щаслива для регіону - урегулювати конфлікт шляхом переговорів, при цьому Асад вимушений буде здатися сирійському уряду національної єдності, який здійснюватиме нагляд за виборами, залишивши необхідні установи для гарантування порядку і безпеки громадян Сирії.
Був однак ще й четвертий можливий результат: тривале насильство без шансів на урегулювання. У цьому випадку країна, відома як Сирія, потрапляє у вир, який повільно поглинатиме інші країни на своєму шляху, дестабілізуючи регіон на десятиліття вперед. Абдалла в своїх бесідах з помічниками, уявляв собі роздроблену Сирію розділена на зони, контрольовані сунітами, алавітами і курдами, кожну з яких підтримують і забезпечують іноземні бойовики. Дійсно, ставали все більш очевидним контури майбутнього розчленування Сирії, з режимом, який чіпляється за оборонні позицій навколо столиці і прибережних міст, і покинутими ісламістам випаленими внутрішніми областями без виходу до моря. "Ми бачили безвихідну ситуацію", - сказав один з помічників короля.
Реальністю було посилення екстремізму і тиску з боку союзників на Йорданію з метою погодитися з ними - якщо не активно, то хоча б пасивно. Але Абдалла відмовився. Один в своєму кабінеті він буде переглядати в каталогах поточного дня записані на відео звірств: страти полонених, виконані впритул, священиків і імамів, зарізаних, як вівці, безкровні молоді тіла, витягнені з-під уламків розбомблених житлових будинків. Іноді він робив посилання своїм старшим радникам. Ніколи нічого подібного не повинно статися в Йорданії, казав він їм.
"У мене є свої червоні лінії, - сказав він, як згадував пізніше один з помічників. "Я не дозволю підтримати радикалів, тому що вони повернуться, щоб накинутися на нас. Вони повернуться, щоб накинутися на моїх підданих".
-
У травні 2012 року Роберт Форд був викликаний на сьомий поверх будівлі Державного департаменту для рідкісної приватної зустрічі з жінкою, яка була його босом упродовж останніх трьох років. Форд раніше зустрічав Хілларі Клінтон кілька разів, але це було незвично для дипломата середньої ланки самому піднятися на ліфті в елегантний люкс "Mahogany Row", який служив особистим кабінетом державного секретаря США.
Форд був тепер послом без посольства. Офіційно він залишався головним дипломатом США в Сирії, але був відкликаний до Вашингтона у жовтні минулого року через побоювання за його безпеку. Жах на даху в липні лякав досі, але й інші інциденти протягом декількох тижнів після цього пояснили, що гарантії Сирії щодо захисту іноземних дипломатів на нього більше не поширюються.
Найстрашніші подряпини були нанесені в той день, коли Форд відвідав лідера однієї з небагатьох офіційно визнаних опозиційних партій Сирії в Дамаску. Коли дипломат США прибув до офісу цієї людини, натовп з близько семидесяти п'яти прихильників Асада створив для нього коридор вздовж доріжки. Форд і його помічники пробігли під градом яєць і помідорів і змогли прослизнути всередину входу всього на кілька секунд раніше натовпу. Американці підперли столом обложені двері, і Форд звернувся до своїх господарів з уїдливою посмішкою. "Ми з американського посольства", - сказав він. Коли зустріч закінчилася, був ще один шалений прорив до автомобіля посольства, який на той час був розгромлений так старанно, що вже ніколи не міг бути відремонтований. Добігши до своєї машини, -Форд переконав себе, що не переживе цей день, зберігши цілими всі свої кістки і зуби. "Я не думав, що вони збиралися убити мене, - згадував він пізніше, - але думав, що вони збиралися мене побити". Хоча всі повернулися цілими і неушкодженими, наступний важливий вихід Форда був в аеропорт для вильоту додому. Він не повернеться, а саме посольство буде закрите через три місяці.
Клінтон знала все про поневіряння Форда, тому під час їхньої зустрічі того травневого дня двоє посадовців продовжили розмову про велику боротьбу за владу, яка ведеться в кордонах Сирії: про іранців і їх зростаючу підтримку Асада, останні тенденції на полі бою, численні групи повстанців і їхні уподобання. Форд зібрався надати деякі деталі, коли Клінтон зупинила його.
"Ви знаєте, де це відбувається? Це може бути регіональна катастрофа", - сказала вона. Вона перелічила можливі наслідки: поширення насильства, яке вражає Ліван, Йорданію й Ірак; потоки величезної кількості біженців; релігійна війна, яка "тягнеться від Лівану аж до Іраку".
Форд ледве погоджувався, намагаючись здаватися оптимістичним. Можливо, кризи ще можна уникнути, припустив він, якщо нова мирна ініціатива, з якою недавно виступив спецпредставник ООН по Сирії Кофі Аннан, матиме підтримку.
"Якщо ми зможемо провести переговори, щоб привести до влади перехідний уряд, якщо ми зможемо зміцнити опозицію достатньо, щоб з ними можна було вести переговори, можливо, ми зможемо уникнути цього", - сказав Форд.
Держсекретар замовкла й замислилася. З можливих сценаріїв для Сирії, вони обидва це знали, найменш імовірним, був той, в якому Асад добровільно відмовляється від свого президентства.
"Вона просто не думала, що це буде коли-небудь можливе з Асадом", - сказав потім Форд.
Форд зіграє ключову посередницьку роль в переговорах ООН цього літа і впродовж майже двох років після цього. З численних перешкод на шляху вирішення одна дійсно залишалася незмінною: Сирія завжди відмовлялася від будь-якого врегулювання, в якому Асад втратить президентську посаду.
Проте вже нова проблема почала витісняти багато інших, поставлених Сирією перед командою Білого дому. Маленькі групи джихадистів, помічені спецслужбами раніше, виросли в невеликі армії. На засіданнях Ради національної безпеки на картах рухомими лініями відмічали нові анклави, контрольовані джихадистами, в тому числі породженою Аль-Каїдою групою Фронт аль-Нусра.
Наради служби розвідки незабаром були розширені, щоб включити оновлену інформацію про десятки ісламістських груп, які в даний час були частиною мінливої мережі повстанців. Деякі групи старанно вирощувалися вдома і працювали спільно зі світським командуванням Вільної сирійської армії. Інші, такі як Фронт аль-Нусра, цього не робили. Більше турбувало, що молоді чоловіки-мусульмани з усього світу пробиралися через кордон між Сирією і Туреччиною, щоб вступити в боротьбу, викликавши за останні десятиліття міграцію бойовиків-добровольців більшу, ніж в Афганістан і Ірак. Для того, щоб стимулювати їх, лідери аль-Нусра налаштували облікові записи Twitter і Facebook, які пропонували все, від надихаючих богословських проповідей до практичних порад про те, що носити і принести.
Деякі з прибулих іноземців були добре відомі розвідці, бо побували на інших полях бою або мали детальні дані про ув'язнення в місцях позбавлення волі в США.
"На деяких засіданнях, - нагадав старший радник з питань безпеки, - ми чуємо: "Зачекайте, доки побачимо, хто ще з'явиться в Сирії". А потім, наступного разу, буде "Так ви думаєте, що остання група було поганою?.."
Крім того, нові біженці викликали тривогу саме тому, що не було ніяких відомостей про їхню попередню причетність до бойовиків або криміналу. Із Західної Європи прийшли сотні, потім тисячі молодих людей, більшість з них мусульмани, і всі з паспортами, які дозволяли їм вільно пересуватися по всій території Європейського Союзу і Північної Америки. Несподівано в Західному крилі заговорили не тільки про ризик дестабілізації обстановки громадянською війною на Близькому Сході. Йшлося про дестабілізуючу громадянську війну з потенціалом розсіювання тисяч радикалізованих молодих людей на всі континенти, як розноситься вітром попіл. Цього було достатньо, щоб навіть бувалі працівники національної безпеки не могли спати вночі, сказав старший радник.
"Ми були впевнені в тому, що аль-Нусра не прийде до нас на наступному тижні, але ми були стурбовані тим, що всі ці навчені джихадисти повертаються в Європу і мають паспорти, - сказав старший радник. - Музичний супровід у цій ситуації почав змінюватися".
Від ЦРУ до Пентагона стурбованість офіційних звітів була почута. Команда Державного департаменту по Сирії, в яку входили й інші втікачі з нині закритого посольства США в Дамаску, надала свій звіт заступнику держсекретаря Вільяму Бернсу, який прагнув зрозуміти контекст останніх подій і тенденцій. Секретний звіт ніколи не був оприлюднений, але справа в тому, згадував пізніше Форд, що Сирія занурилася в своєрідне беззаконня, яке почали використовувати небезпечні групи.
"Режим втрачає контроль над прикордонними пунктами східної Сирії і деякими прикордонними пунктами уздовж турецького кордону теж, - сказав пізніше Форд, передаючи суть звіту. - Це великі простори, які займуть екстремісти, щоб контролювати їх так само, як вони це робили в Афганістані і Сомалі. І дуже важливо створити помірну сирійську опозицію, яка може протистояти і цим людям, і Асаду".
В аналізі Державного департаменту "екстремісти" складалися в основному з Фронту аль-Нусра, який здавався все більш небезпечним, коли 2012 рік наближався до свого кінця. Мало того, що група мала незаперечний зв'язок з Аль-Каїдою, аде й вважалася серед повстанців однією з найбільш ефективних військових організацій, а також найкращим місцем призначення для багатьох з прибулих іноземних бойовиків. Навіть аль-Нусра з відносно помірною поведінкою - за стандартами Аль-Каїди - була причиною для тривоги. Хоча її лідери наполягали на введенні суворого закон шаріату на "звільнених" територіях, вони в значній мірі уникали насильства щодо мирних мусульман. Деякі підрозділи аль-Нусри фактично робили вигляд, що вивозять сміття і доставляють їжу й воду в зруйновані передмістя - дії, які приносили їм повагу і навіть захоплення.
Що станеться, задавалися питанням аналітики, якщо цей новий бренд "полегшених джихадистів" дійсно закріпиться? Що як Сирія - сусід Ізраїлю і справжнє серце Близького Сходу - стане першим доміно поваленим Арабською весною, з урядом, який буде Аль-Каїдою в усьому, крім назви?
-
З початку повстання вся команда з національної безпеки Білого дому одностайно виступала проти прямого втручання США у внутрішні конфлікти Сирії. До кінця літа 2012 року переважаюча думка значно змістилася в одному важливому відношенні: ключові члени внутрішнього кола президента Обами в даний час розглядали озброєння помірних повстанців Сирії як небажане, але необхідне -найменш спірний з переліку надзвичайно поганих варіантів.
Серед членів кабінету, які наполягали на більш агресивній реакції Обами, був популярний і всіми шанований міністр оборони. Леон E. Панетта, колишній директор ЦРУ, запровадив рідкісний досвід дискусії: він допомагав вести боротьбу проти попередників ІДІЛ в Іраку, і він допомагав координувати допомогу арабському повстанню в Лівії. У його сімдесят чотири роки Панетту, комунікабельного сина італійських іммігрантів і колишнього начальника штабу в Білому домі Клінтона, ніхто не називав яструбом. Але в Ленглі і Пентагоні він часто схвалював використання летальних засобів - від таємних безпілотників ЦРУ для ракетних ударів до диверсійних рейдів - щоб вбивати підозрюваних терористів в їхніх укриттях за кордоном. Ще рік тому Панетта допоміг направити успішну місію, щоб знищити найвідомішого в світі терориста Усаму бен Ладена.
Тепер він спостерігав з наростаючою тривогою, як терористи перебралися в нові укриття для створення хаосу повстань, який настав після Арабської весни. У Сирії його найпершою турботою була регіональна стабільність: зіткнення на релігійній основі в Сирії могли поширитися за межі країни в Туреччину, Ліван і за їхні межі. Він знав, що прибуття загартованих джихадистів до Сирії зробило конфлікт набагато небезпечнішим.
"Розвідувальні дані, чесно кажучи, були дуже тривожними, - згадував пізніше Панетта. - Ми бачили, що прийшло багато екстремістських елементів і вони організовуються й стають доволі ефективними. Останнє, чого ми хочемо, щоб вони закріпилися і використали Сирію в якості плацдарму для операцій".
У той час Білий дім дотримувався своєї політики надання нелетальної підтримки опозиції, використовуючи дипломатичний тиск, щоб домогтися відставки Асада і обрання нового тимчасового уряду. Але результати, в кращому випадку, розчаровували. Кофі Аннан, колишній генеральний секретар ООН, який відповідав за мирні переговори, подав у відставку через незадоволення неодноразовими невдачами впродовж літа, зокрема через вперте блокування Росією будь-яких спроб світової організації змусити Асада піти у відставку. Протистояння у цьому районі посилилося, і все ж жодна зі сторін не могла отримати вирішальну перевагу. Сирійський президент поповнював виснажені сили бойовиками Хезболли з Лівану і використовував свою авіацію, щоб бомбити і обстрілювати позиції повстанців. Туреччина і країни Перської затоки направляли свіжі потоки готівки і зброї на підтримку повстанців, серед яких все більше домінували ісламісти. Американці, як і Хілларі Клінтон, пізніше визнали, що "кожен варіант виявлявся гіршим від наступного".
Клінтон почала в приватному порядку наполягати на тому, що вона називатиме дати американську зброю" добре перевіреним і навченим силам помірних повстанців, яким можна довіряти". Як вона описала події у своїй книзі "Важкий вибір", вона запросила тодішнього директора ЦРУ Девіда Петреуса у липні 2012 року в свій будинок на обід, щоб провести сумісне обговорення способів вербування і створення такої сили. Якби Америка "була готова нарешті вступити в гру, ми змогли б бути набагато ефективнішими в ізоляції екстремістів і розширенні можливостей помірних всередині Сирії", - пише вона.
До кінця літа після тривалих зустрічей з колегами по НАТО і лідерами повстанців Клінтон була "достатньо впевнена", що ефективна стратегія може бути запроваджена, сказала вона. ЦРУ Петреуса склало план формування, навчання і озброєння помірної повстанської армії, яка в кінцевому рахунку зможе повалити режим і встановити владу в провінціях, які зараз ефективно контролююься ісламістами. План був представлений президенту Обамі на зустрічі в Білому домі в кінці серпня, і Панетта був серед основної групи старших радників, які виступили за його прийняття.
"Ми поза грою, - буде сперечатися Панетта. - До нас немає жодної довіри з боку сирійських помірних. Ми надаємо їм нелетальну допомогу, і вони гинуть".
Панетта не був наївним щодо ризиків. Навіть найстаранніше перевірена повстанська група може прийняти рішення перейти на іншу сторону або вчинити розправу поставленою американцями зброєю. Зброя, передана дружнім бойовикам, могла легко опинитися в чужих руках.
"Там завжди є ризик", - сказав він. Проте він сказав президенту, підтверджуючи пропозицію Клінтон і Петреуса: "Я думаю, що ми могли б це зробити". Альтернатива - дозволити конфлікту йти своїм ходом - також несла ризик відкрити двері ще більшому хаосу і створити сприятливі умови для екстремістів, стверджував він.
Обама слухав замислено, а потім, за словами присутніх на засіданні офіційних осіб, продовжив шукати прогалини в плані ЦРУ. Було багато випадків в історії США, коли рішення озброїти партизанський рух з добрими намірами мало жахливі неприємні наслідки, зазначив президент на адресу Клінтон. Чому цього разу буде інакше?
Бенджамін Родс пояснював небажання президента здійснити військове втручання його побоюванням, що він може заплямувати країну новою війною на Близькому Сході.
"Він був готовий розглянути варіанти, але завжди ставив питання: "Що буде далі? Що відбудеться наступного дня після того, як ви займете серію злітно-посадкових смуг в Сирії? - згадував Родс. - Він не бачив, куди приведе нас більш інтервенціоністський військовий варіант, крім того, що все глибше і глибше занурюватиме в конфлікт, який надзвичайно складний і не має жодних ознак наявності військового вирішення".
Родс також припустив, що розбіжності між президентом і його радниками по Сирії були менш драматичними, ніж їх тоді зображували в новинах.
"Я відверто думаю, що багато людей використовували цю дискусію, щоб позиціонувати себе для нащадків, ніби вони щось зробили для Сирії, коли насправді вони мало що змінювали", - сказав Родс. План, представлений восени Обамі, "не був обпікаючим", - сказав він, і президент був переконаний, що озброєння повстанських ополчень - припускаючи, що можна знайти надійних союзників - схилило б чашу терезів. "Ця дуже складна проблема сягає своїм корінням в десятиліття війни в Іраку і десятиліття міжконфесійної напруженості в цій частині світу, - сказав Родс. - Іноді ми хотіли б думати, що ми маємо більшу свободу вибору, ніж насправді".
Зрештою, Обама, який був обраний за обіцянку покласти край участі Америки у війні на Близькому Сході, відкинув цей план ЦРУ. Якщо ситуація зміниться в майбутньому, президент офіційно його дозволив, зокрема, якщо Асад перетне "червону лінію", дозволивши використання або передачу його запасів хімічної зброї. Але на даний момент не здійснюватимуться ніякі поставки військової техніки США повстанцям Сирії.
Дебати спалахнули знову, але можливість була втрачена. Клінтон, розчарувавшись, знову занурилася в задачу пошуку нездійснимої дипломатичного угоди, яка б поклала край конфлікту. Вона також забезпечила угоду щодо збільшення обсягу гуманітарної допомоги - більше ковдр, продуктів харчування, комп'ютерів, телефонів - для опозиції Сирії.
"Але всі ці кроки були латками, - написала вона. - Конфлікт вирував".
Панетта пішов у відставку з посади міністра оборони через п'ять місяців після зустрічі в серпні. Більше ніж через два роки, озираючись назад, він назвав цю зустріч дорогим провалом.
"Ми дізналися багато нового про те, як протистояти Аль-Каїді і її відгалуженнями в ході операцій у Пакистані і Афганістані, - сказав він. - Ми знали, як це зробити. Але ми повинні бути готові це робити".
21. “Там після цього не залишилося жодної надії”
Чорні прапори прийшли зі сходу, як і було передбачено пророцтвами хадисів, їх принесли чоловіки з довгим волоссям і бородами і прізвищами, взятими від їхніх рідних міст. Вони прибули не на конях, але в невеликих пікапах, іноді сотнями, піднімаючи пил, коли йшли на захід через іракську пустелю. Через рік після початку авантюри з Ісламською державою Сирії Абу Бакр аль-Багдаді нарешті встановив контроль над проектом, який, як йому здавалося, був безнадійно втрачений. Тепер Багдаді показав свій норов сирійського апостола і весь світ був призначений для створення халіфату.
Для забезпечення безперешкодного доступу до сирійського кордону і за його межами, Багдаді назначив одного зі своїх найяскравіших командирів відповідальним за контроль над головним іракським шосе від західної провінції Анбар до сирійського кордону. Обраний ним для цієї роботи колоритний командир Ісламської держави в Анбарі Шейкер Вахіб аль-Дулаймі вже завоював місцеву популярність як Абу Вахіб, одна з висхідних зірок терористичної групи і абсолютно одержимий своїм власним іміджем чоловік. Двадцятисемирічний колишній програміст навмисно назвався іменем свого герой Абу Мусаба аз-Заркаві, на якого він працював якийсь час до арешту і ув'язнення в таборі Букка в 2006 році. Тепер він прагнув відтворити зовнішній вигляд свого наставника, скуйовджене чорне волосся, шапку і бороду, його схильність до позування видавали камери, коли демонстрували зовнішність джихадистського супергероя. Деякі з вирізаних відео були ненавмисне кумедними, коли Абу Вахіб намагався рухатися як каратист або намагався стріляти з пістолета під час стрибка в повітрі. Від інших відео просто застигала кров.
Навесні 2013 року люди Абу Вахіба зняли на відеокамеру, як їхній лідер стоїть з гвинтівкою посеред шосе в пустелі, зупиняючи колону тракторних причепів, які прямують з Сирії до Іраку. Після того, як вантажівка зупинився, Абу Вахіба звернувся до трьох водіїв і попросив у кожного посвідчення особи, щоб переконатися, чи він не шиїт. Відеозапис відобразив цю перевірку.
Чоловіки, всі сирійці, які на вигляд мали від кінця двадцяти до початку сорока років, чітко розуміти наслідки неправильної відповіді, бо всі троє категорично запевнили, що не мають нічого спільного з шиїтською вірою або сирійським режимом.
"Ви шиїти, чи не так?" - запитав Абу Вахіб.
"Ми суніти, з Хомса", - сказав наймолодший, високий, красивий, юнак у білих джинсах і в нарядній сорочці з короткими рукавами.
"Ти впевнений?"
"Ми просто хочемо жити, - сказав старший. - Ми тут, щоб заробити на життя".
Абу Вахіб грався з ними. "Що доводить мені, що ви суніти? - запитав він. - Скільки поклонів ви робите під час ранкової молитви?"
Чоловіки нервували. "Чотири", - відповів один. "Три", - сказав інший. "П'ять", - сказав третій.
Абу Вахіба насміхався. "З ваших слів, ви багатобожники - шиїти", - проголосив він. Він змусив чоловіків стати на коліна на пісок посеред дороги. Потім зі своєї гвинтівки короткими чергами від стегна він вистрілив кожному в спину. Коли вони спробували повзти, він вистрілив впритул в голову кожному чоловікові.
"Дивіться, міжнародне шосе в руках Ісламської держави!" - закричав один з посібників Абу Вахіба в масці. Бійці підпалили вантажівки, залишивши тіла водіїв лежати ниць в калюжі крові на помаранчевому піску. Відео закінчувалося записом голосу Заркаві.
"Ця іскра спалахне в Іраку, - було чути, як говорить мертвий лідер, - і вогонь від неї розгоратиметься все більше, доки армія Хреста не згорить в Дабіку".
Це були люди, з якими в даний час Багдаді прагнув створити свій ісламський халіфат. Перша група, яку він відправив до Сирії, його розчарувала. Вони були занадто помірними, звичайно, в порівнянні з їхніми іракськими колегами. Вони також були занадто зосереджені на Сирії і, дуже можливо, занадто популярні, щоб подобатися Багдаді. Тепер Багдаді був готовий почати знову з такими людьми, як Абу Вахіб, в авангарді, і в заданому самим Багдаді напрямку.
-
9 квітня 2013 року, Багдаді розмістив двадцятиоднохвилинне звукове повідомлення на ісламістських веб-сайтах, оголосивши про важливу корпоративну реорганізацію. Багдаді сказав, що в Сирію була офіційно направлена група, відома як Фронт аль-Нусра. Її щойно приєднали до організації, яку Багдаді назвав Ісламською державою Іраку і аль-Шаму. Останнє слово, приблизний синонімом англійського терміну "Левант", відноситься до земель східного Середземномор'я з півдня Туреччини до сучасних Сирії, Лівану, Йорданії та Ізраїлю. Носії англійської мови знатимуть нову організацію як ISIL або ISIS. (прим.перекл. українською ІДІЛ або ІДІШ)
Пояснюючи зміни, Багдаді розповів історію попередніх втілень групи, починаючи з перших днів під керівництвом Заркаві, засновника і шанованого "Шейха моджахедів". Він розповів історію про те, як Заркаві вперше присягнув Усамі бен Ладену, пояснивши в приватному порядку своїм послідовниками, що він зробив це зі стратегічних міркувань, а не з якоїсь справжньої відданості чи необхідності.
"Клянуся Аллахом, мені були не потрібні від нього гроші, зброя чи люди, але я бачив у ньому символ", - казав Багдаді, цитуючи Заркаві. Зараз, аналогічно, стає стратегічно важливим для сирійського відгалуження організації об'єднатися символічно зі своїм батьком, сказав він.
"Фронт аль-Нусра був лише розширеннмя Ісламської держави Іраку і його частиною", - сказав Багдаді. - Таким чином, ми заявляємо, зберігаючи нашу віру в Аллаха, про скасування назви Ісламська держава Іраку і скасування назви Фронт аль-Нусра, і об'єднання їх під однією назвою - Ісламська держава Іраку і Леванту - під об'єднаним прапором, який є прапором Ісламської держави".
Новина кинула західні столиці у прірву відчаю. Аналітики вже давно припускали, що Фронт аль-Нусра був відгалуженням Ісламської держави, хоча і таким, який принаймі тимчасово вирішив пом'якшити свій імідж. Тепер Багдаді публічно стверджував, що ці дві організації були одним і тим же. Крім того більш грізна іракська сторона брала на себе відповідальність.
Але найвиразніша відповідь прийшла з дивного джерела: передбачуваного партнера Багдаді в результаті злиття. Ніхто не спромігся запитати Фронт аль-Нусра, який, як виявилося, не мав ні найменшого наміру зникнути. Лідер аль-Нусри, Абу Мухаммад аль-Джулані, відкрив зустрічний вогонь через два дні після оприлюдненого повідомлення, спростувавши все, що сказав Багдаді. "Прапор Фронту аль-Нусра залишиться, нічого на ньому не зміниться", - сказав старий товариш і колишній друг Багдаді.
Джулані після цього звернувся до видатного джихадиста світу, лідера Аль-Каїди Аймана аль-Завахірі, щоб врегулювати спір. Давній заступник Усами бен Ладена був відомий конфліктом з Заркаві через обезголовлення і інші випадки шокуючих вистав, і старий єгиптянин був так само незадоволений наступником Заркаві. 9 червня 2013 року Завахірі опублікував відкритий лист, наказавши відмінити злиття і вилаяв Багдаді за пророблену спробу без консультацій з ним в першу чергу. У дивовижному докорі він постановив, що Багдаді буде лідером Ісламської держави Іраку з випробувальним терміном один рік. Через дванадцять місяців Завахірі вирішить, дозволити йому залишитися на посаді чи "призначити нового еміра", йшлося в листі.
Нарешті, щоб гарантувати, що між групами не сплахнуть бойові дії, Завахірі сказав, що посилає особистого емісара, досвідченого державного діяча аль-Каїди на ім'я Абу Халід аль-Сурі в Сирію посередником в будь-яких майбутніх суперечках. "Мусульманська кров недоторкана для інших мусульман", - заявив Завахірі.
"Я закликаю всіх моїх мусульманських братів і моджахедів припинити суперечки з цього приводу і не сіяти смуту серед моджахедів, - писав він, - і шукати гармонію і єдність, поряд з завоюванням сердець і єднанням рядів мусульман".
Це був важлива і на диво публічна ворожнеча між гілками мережі Аль-Каїди, яка не тільки містила відгомони спору між Заркаві і бен Ладеном, але й призвела раніше до розриву між Заркаві і його колишнім наставником Абу Мухаммадом аль-Макдісі. Чвари продовжувалися впродовж кількох місяців з долученням ісламістськими вчених і експертів зі всього світу, які підтримували якусь сторону в інтернет-форумах і чатах, сперечаючись, який лідер найкраще представлятиме майбутній рух.
Багдаді з порадами Аль-Каїди зробив те ж саме, що зробив Заркаві: він проігнорував їх. Він зробив ще одну заяву, стверджуючи, що просто виконав наказ вищого органу. "Я вважаю за краще виконувати накази Аллаха, ніж заперечувати йому", - сказав він. А потім він приступив до реалізації своєї єдиної Ісламської держави Іраку і аль-Шами, ніби Фронт аль-Нусра не існував.
Упродовж 2013 року групи бойовиків ІДІЛ прийшли майже в кожну частину Сирії від беззаконної східної пустелі до населених коридорів уздовж турецького та йорданського кордону і передмість Дамаска. Але до того, як почати серйозний штурм, у Багдаді було кілька важливих питань, які треба було вирішити в Іраку.
Він почав організаційну перебудови, призначив регіональних губернаторів, шаріатських радників і військових командирів для нагляду за операціями на місцях по всій території Іраку й Сирії. Ісламська держава буде функціонувати як реальний уряд, з процедурами отриманням офіціальних дозволів та спеціальними відомствами, які відповідають за соціальні мережі, логістику, фінанси, навчання, набір кадрів, і навіть підготовку кандидатів на самогубчі завдання, які утримувалися окремо від регулярних бійців, для забезпечення відповідного виховання.
Потім Багдаді повернув насильство в Ірак, запустив хвилі вибухів, які встановили новий рівень безкарних убивств звичайних цивільних осіб. Кількість трупів у моргах Іраку незабаром зросла до рівнів, які не спостерігалися з часів Заркаві, оскільки ІДІЛ відправив терористів-смертників на стадіони і футбольні матчі, а також мечеті, кафе і ринки. Навіть звиклі до крові іракці були шоковані, коли в жовтні 2013 року бойовик ІДІЛ направив вантажівку з вибухівкою на дитячий майданчик початкової школи в провінції Ніневія, вбивши тринадцять дітей, які вийшли погратися на перерві.
Останнім кроком Багдаті була операція під назвою "Знищення воріт". Це почалося з пробного запуску в 2012 році, коли його бійці вірвалися в невелику в'язницю поблизу іракського міста Тікріт і звільнили сотні ув'язнених, половина з них колишні терористи з камери смертників. Потім 21 липня 2013 року ІДІЛ напав на дві найбільші в'язниці країни одночасними нічними рейдами з багатьма смертниками і десятками мінометів. Найбільший з двох нальотів на сумнозвісну в'язницю Абу-Грейб в Іраку звільнив понад п'ятсот ув'язнених, багато з них були ветеранами терористичної мережі Заркаві.
Тепер у Багдаді були основні складові, необхідні йому для відродження армії ІДІЛ. Вже зараз деякі з його бійців приступили до встановлення контролю над невеликими селами і містами на півночі і сході Сирії, і тепер до них приєдналися загартовані, ідеологічно дисципліновані бійці з найгірших тюрем Іраку. Деякі з міст, в які вони входили, вже знаходилися під контролем інших повстанських формувань, в тому числі Фронту аль-Нусра. Коли вони зустрічалися з такими силами, ІДІЛ пропонував вибір: приєднатися, втекти чи боротися. Якщо місцеві сили чинили опір, іракці, не вагаючись, убивали їх.
Розлад з Фронтом аль-Нусра поступово перетворився в прірву. Особистий миротворець Завахірі Абу Халід аль-Сурі залишався якийсь час в Сирії, все ще сподіваючись знайти спосіб покласти край суперечці. На початку 2014 року він спав у штаб-квартирі ісламістської міліції в північному місті Алеппо, коли п'ятеро чоловіків обстріляли будівлю з гарматами. Один з нападників натиснув на спусковий гачок свого жилета самогубця, убивши аль-Сурі і ще шістьох.
Ніхто не взяв на себе відповідальність за напад, але після цього Аль-Каїда відмовилася мати будь-що спільне з ІДІЛ. Вона вперше закликала своїх послідовників не тільки залишатися в стороні, але й активно протидіяти зусиллям Ісламської держави. На той час це вже не мало значення. Багдаді тепер керував краще озброєними і більш досвідченими бойовиками сирійської опозиції. І вони збиралися стати ще сильнішими.
-
Столиця східної провінції Сирії Ракка - убоге місто біля річки з древньою історією завоювань іноземними загарбниками. Першими були греки, потім римляни, перси, монголи, османи та інші. Потім настала черга джихадистів. Від середини весни до початку літа 2013 року низка конвоїв ІДІЛ в'їхала в місто на білих пікапах, послідовно витіснивши останніх захисників Вільної сирійської армії і створивши офіційний сирійський штаб терористичної групи. 220,000 громадяни Ракки стали першим міським населенням, яке скуштувало життя в місті під повним контролем Ісламської держави.
Як тілько стало безпечно, прибульці, швидко встановили новий порядок. Величезний прапор ІДІЛ розгорнули над вежею з годинником на майдані аль-Джалаа - перейменованому на Майдан Свободи - нові правителі міста почали оголошення переліку недопустимих дій.
Хоробрий молодий чоловік, який називав себе Абу Ібрагім, таємно перефотографував укази ІДІЛ. Разом з двома спільниками, він сумлінно задокументував перетворення Ракки впродовж наступних півтора років, свої таємні фотографії і відеозаписи він опублікував в Інтернеті, щоб весь світ міг їх побачити.
Абу Ібрагім переконливо нагадав тріумфальний вхід ІДІЛ до міста. Прелюдією став тиждень важких вуличних боїв, після яких десятки тіл залишилися лежати на вулицях, а більшість мирних жителів міста закрилися у своїх будинках, боячись виходити на вулицю, щоб не потрапити під снайперський вогонь. Магазини та пекарні закрилися і у багатьох сім'ях закінчилися харчі. "Якщо у вас був хліб, це було всеодно, що мати мільйон доларів", - згадував він. "Це були найважчі дні". Бої поступово ослабли, а міліціонери, які виступали проти ІДІЛ, втекли, або перейшли на іншу сторону. Тоді відразу колони іноземних бойовиків - в основному іракців, як Абу Ібрагім дізнався пізніше, - з'явилися на вулицях. Чоловіки ІДІЛ підняли свої чорні прапори над основними урядовими будівлями і проголосили Ракку новою столицею Ісламської держави.
"Вони ходили зі зброєю, кажучи всім, що далі буде добре, - сказав він. - Вони навіть почали збирати трупи, які валялися на вулицях".
Ракка спочатку не знала, як поставитися до прибульців, сказав Абу Ібрагім. Деякі полегшено зітхнули, принаймі коли побачили, що бої закінчилися. Магазини знову відкрилися, і місто знову відчуло себе в безпеці.
Але потім почалися страти.
Першим страченим, за свідченням Абу Ібрагіма, був молодий чоловік, якого командири ІДІЛ назвали злочинцем, хоча в чому його злочин, ніхто не пояснив. Смертник був змушений стояти на головній площі Ракки, де йому публічно зачитали вирок. Потім він був убитий пострілом в голову в присутності невеликої групи глядачів. Солдати ІДІЛ прив'язали руки трупа до дошки на зразок розп'яття, і залишили його гнити на площі впродовж трьох днів.
Друге розп'яття відбулося через кілька днів. Виконали його над групою з сімох чоловіків і підлітків, яких убили солдати ІДІЛ на тій же площі. Дехто з них відстав від переможених міліціонерів, деякі були безбородими хлопчиками. Цього разу бойовики відрізали у трупів голови і виставили їх на стовпах паркану міського парку.
"Люди злякалися того, що від них вимагали, - сказав Абу Ібрагім. - Вони хотіли, щоб всі їх боялися".
Заявивши про себе в такий спосіб, нові контролери Ракки почали вирішувати очевидні проблеми своєї влади. Три міські церкви були закриті, хрести та інші християнські символи були скинуті вниз або знищені. Шиїтську мечеть з витонченим бірюзовим куполом вщент зруйнували вибухівкою. Сигарети і алкоголь - символи західній корупції - звалювали в купи і спалювали. Потім ІДІЛ почав створювати свої символи, почавши з переобладнання поліцейської дільниці, яка була перефарбований в чорний колір зверху донизу і перепрофільована на адміністративну будівлю і шаріатський суд, який буде вирішувати питання злочину і покарання. Несподівано громадяни Ракка підкорилися разючій кількості нових правил, запроваджених ІДІЛ і призначеній Хізбі або релігійній поліції, яка була вільна інтерпретувати закони так, як вони вважають за потрібне.
Місто за новими правилами починало з обов'язкових релігійних обрядів - наприклад, всі крамниці належало закривати для щоденних молитов - і розширених обмежень на особистий одяг та поведінку. ІДІЛ забороняв не тільки курити і пити, а й західну музику і виставляти західний одяг у вітринах. Жінки могли виходити з дому тільки повністю покритими, і навіть тоді будь-який вихід міг піддати ризику принизливого огляду поліцією, якщо абайя жінки була недостатньо непрозорою і вільною, що могло якось натякати на фізичні форми носія.
Покарання за порушення правил ІДІЛ могло варіювати від громадської догани або штрафу до побиття чи гірше. Одну неодружену пару відшмагали за те, що вони сиділи на лавці в парку. Ще одного чоловіка публічно відшмагалити, бо він одружився на розлученій жінці до закінчення обов'язкового тримісячного терміну очікування. Будь-яке порушення несло неявну загрозу позасудової кари, яка часом, здавалося, здійснювалася майже з натхнення, сказав Абу Ібрагім.
"Іноді тиждень або два минали без будь-яких страт, а потім раптом було відразу п'ять, - сказав він. - Для звичайних людей були штрафи і збори за все: за ведення бізнесу, за паркування автомобіля, за вивіз сміття. Вони беруть ваші гроші і витрачають їх на виплати зарплати іноземним бойовикам. І люди боялися робити що-небудь через ризик покарання".
Але найбільш тривожним для Абу Ібрагіма було те, як окупанти Ракки поставилися до міських дітей. Школи залишалися закритими впродовж декількох місяців після того, як ІДІЛ захопив владу, і коли вони, нарешті, знову відкрилися, все змінилося. Старі підручники і навчальні програми - названі ІДІЛ "Книгами невірних" - були викинуті, їх замінило релігійне навчання. Одночасно сотні міських дітей-сиріт і підлітків були переміщені в військові табори, де їх навчали стріляти з гвинтівки і управляти вантажівками самогубців. Абу Ібрагім іноді бачив юних новобранців ІДІЛ у військових колонах, озброєних і одягнених у завелику форму.
"Деяким з цих хлопчиків було менше шістнадцяти років, - сказав він. - Коли школи закрили, їм було нічого робити. Вони бачили цих крутих хлопців з автоматами Калашникова, і це діяло на них. Вони хотіли бути частиною цього".
Дійсно, ІДІЛ часто вихвалятиметься своїми молодіжними таборами, пропонуючи віртуальні тури в соціальних мережах на об'єкти з такими назвами, як "Табір аль-Заркаві". Фотографії та відео, розміщені в Twitter показували хлопчиків препубертатного віку у військовому вбранні, стріляючих зі зброї і задіяних у військових навчаннях. Інші зображення показували, як молоді стажери вправляється у виконанні пострілів у голову ув'язненим.
Для Абу Ібрагіма табори були спробою ІДІЛ забезпечити виживання руху і страхуванням від можливих майбутніх військових поразок. Організація вкладала кошти у підготовку кадрів фанатичних молодих послідовників, готових вбивати інших або жертвувати своїм власним життям, якщо їм накажуть це зробити. "Вони промивають мізки, - сказав Абу Ібрагім про молодих людей ІДІЛ, - щоб створити армію відданих послідовників на майбутнє".
У той же час з армією ІДІЛ було все благополучно. Через кілька місяців після оголошення про свій вступ до Сирії, ряди Ісламської держави розбухли майже на десять тисяч бійців, при цьому основна частина іноземних добровольців прибула в Сирію з п'ятдесяти країн світу. Конкуруючі групи повстанців від Фронту аль-Нусра до світської Вільної сирійської армії нарікали, що ІДІЛ виграв конкурс на новобранців, і не тільки тому, що може собі дозволити платити великі зарплати, а й тому, що стверджує, що буде боротися за щось важливіше, ніж Сирія.
На Twitter і Facebook сторінках групи розміщувалися щоденні відгуки від волонтерів з Європи, Північної Африки і Близького Сходу, які вихваляли велику кількість нагород джихаду, як небесних, так і минущих. У серпні 2013 року на сторінці Twitter сирійський джихадист, який називав себе Насреддін аль-Шамі розповів, що він відчував, коли приєднався до "глобального зібрання", підписавши контракт з ІДІЛ. "Я хотів воювати під цим прапором, я знайшов тут арабів і неарабів, - писав він. - Я знайшов людей з Піренеїв, ісламського Магріба, єгиптян і іракців. Я зустрів людей з Леванту і Туреччини. Я зустрів французів, великобританців і пакистанців. Перелік довгий. Всі вони стали моїми улюбленими братами, занепокоєними підтримкою релігії".
Британський новобранець ІДІЛ сказав британському телеведучому: "Це насправді досить весело".
"Це як відеогра під назвою - 'Почуття обов'язку"? "Це те ж саме, - сказав він, - але це, розумієш, справжнє 3D. Ти можеш бачити все, що відбувається перед тобою. Це справжнє. Ти розумієш, що я маю на увазі?"
На центральних ринках міста Ракка бородатих іноземців, здавалося, було більше, відколи окупація ІДІЛ набула сталого вигляду. Казна групи швидко наповнилася завдяки податкам і хабарам, сплачуваним компаніями, і продажу понад сорок тисяч барелів сирої нафти в день з нафтових свердловин, захоплених ІДІЛ у березні в сирійській пустелі. Джихадисти, яким так хотілося захопити Ракку кілька місяців тому, здавалося, не поспішали зараз з подальшими завоюваннями, зазначив Абу Ібрагім. Чоловіки Ісламської держави в свою чергу були агресивним, коли призначали покарання між розстрілом і екзекуцією. Абу Ібрагім бачив їх відпочиваючими в ресторанах, з витріщеними очима в інтернет-кафе на західних сайтах, або купуючими липову Віагру в аптеках.
Для окупантів Ісламська держава нарешті збулася, принаймі, в мініатюрі. Чоловіки зі зброєю здавалися задоволеними станом справ, тому що вони керували цим містом. Для всіх інших в Раккі, написав Абу Ібрагім, залишилася "культура відсталості і терору після того, як погасло світло розуму".
-
У квітні 2013 року, коли Багдаді готувався оголосити про реорганізацію, Моуаз Мустафа прослизнув у країну, як він робив це багато разів, через отвір у металевій сітці прикордонної огорожі провінції Хатай на півдні Туреччини. Він рухався легко - цей куточок далеко на півночі Сирії був вже майже рік звільнений від Асада - і здійснив свій піший перехід до Хирбет аль-Джоз, сільської провінції, яка стала своєрідною базою Сирійської Надзвичайної цільової групи в країні. Колишній помічник Конгресу і його команда розробили проект відновлення основних служб міста, як і раніше наляканого місяцями боїв і грабежів. Після надання допомоги з відновлення відділень поліції, він повернувся, щоб зустрітися з місцевими жителями, зацікавленими у створенні управління магістрату для врегулювання незначних суперечок. Він ніколи не уявляв, хто ще може заявитися.
На зустріч прийшов добре одягнений адвокат, який представився як Мухаммед. Чоловік пояснив, що він представляє інтереси клієнта у здійсненні правосуддя після Асада в Сирії. Наголосивши, що він представник групи, яка його найняла.
"Я тут, щоб представляти Ісламську державу", - сказав він.
Всі в кімнаті був вражені, від американських відвідувачів до християнських і мусульманських духовних осіб, які неофіційно керували покинутим урядовими військами містом.
"Це був шок, - сказав Мустафа. - Він був чисто поголений, можливо, років п'ятдесяти, одягнений в костюм. Ми завмерли, тому що навіть не знали, як себе вести".
Людина ІДІЛ на зустрічі мало говорила, і, як видається, в основному слухала і робила нотатки. У якийсь момент він вставив, що його клієнт, як правило, вважає закони шаріату кращими за світські правові норми.
"Ми не вступили в дискусію, - сказав Мустафа, - тому що ми не хотіли її там".
Чоловік врешті-решт пішов, але його присутність все зіпсувала. Це був доказ не тільки присутності ІДІЛ в Сирії, але й намір організації нагадати про себе в управлінні на найнижчому рівні.
Для Мустафи, який вже два роки займався цією роботою і більш глибоко, ніж він міг собі уявити, займався війною в Сирії, це був ще один зловісний поворот. До початку 2013 року Мустафа ледь не впав у відчай через можливість великого втручання США в конфлікт. Тепер він проводив більшу частину свого часу в пошуках практичних шляхів поліпшення життя сирійців в районах країни за межами контролю Асада. Але після кожного кроку вперед, були кроки назад: боротьба між повстанськими угрупуваннями; широко поширена корупція, іноді підживлювана валізами готівки з арабських країн; зростаючий релігійний поділ, який перешкоджав співпраці і часом призводив до відплатних вбивств. Незабаром проблема присутності важко озброєних екстремістів ІДІЛ, воюючих з усіма іншими, заміна існуючих судів і поліцейських відомств їх власною системою правосуддя, затьмарить все інше, ще більше ускладнивши зусилля помірних повстанців добитися підтримки опозиції Заходом.
Перспективи Мустафи в Сирії даний час проходили близько до розплутування проблеми. Він бував у Сирії постійно, часто заглиблювався на декільа миль за змінювану лінію фронту. Він розмовляв і регулярно зустрічався з командирами повстанців, частиною зростаючого персональної мережі, яка також включала журналістів, міжнародних гуманітарних працівників, іноземних дипломатів і багатих донорів. Після того, як посольство США в Дамаску закрили, повідомлення Мустафи з Сирії стали корисним вікном в райони країни, які американці більше не могли контролювати безпосередньо. Коли навесні з'явилися повідомлення про маломасштабне використанні хімічної зброї режимом Асада, Мустафі було поставлено запитання, чи зможуть члени його мережі допомогти отримати зразки крові і тканин для тестування. Вони змогли і зробили.
У травні 2013 року Мустафа стояв поруч з сенатором Джоном Маккейном, коли республіканець від Арізони зробив несподіваний візит до Сирії, щоб зустрітися там з командирами повстанців. Маккейна супроводжували через контрольований повстанцями відрізок кордону, а потім в невеликий будинок, який служив в якості командного центру для Вільної сирійської армії. Там він сидів похмурий, коли десяток повстанських командирів по черзі скаржилися на відмову Вашингтону забезпечити їх зброєю, зокрема, зенітними ракетами, необхідними, щоб зупинити бомбардування Асадом цивільних районів. Замість потрібних гармат і бомб повстанці отримували надлишкові армійські раціони - всюдисущі MRE (прим.перекл. індивідуальний харчовий пакет з підігрівачем без полум'я) або страви готові до вживання в м'якій пластиковій упаковці.
"Я повинен скидати з літаків піцу?» - запитав один з офіцерів. Пізніше Маккейн дізнався, що всі, крім двох з дванадцяти офіцерів, з якими він зустрічався, загинули в боях.
"Нам потрібно ігри змінити діями", - сказав Маккейн телерепортеру після повернення додому. "Не задіявши жоден американський чобіт, створювати зони безпеки, захищати їх і поставляти зброю потрібним людям в Сирії, які борються за зрозумілу справу, в яку ми віримо".
Але в Білому домі, президент твердо наполягав на тому, що поставка більшої кількості зброї в Сирію тільки погіршить становище. "Я не думаю, що хтось у цьому регіоні ... думатиме, що односторонні дії США самі по собі призведуть до кращого результату", - сказав на прес-конференції Обама. "Єдиним приводом для військової відповіді США, - сказав він, - буде застосування Асадом хімічної зброї, яку цивілізований світ визнав забороненою".
Не буде ніякої допомоги з Вашингтона, сказав роздратовано Мустафа своїм друзям. Конфлікт триває вже другий рік, триватиме й далі, армії зайшли в глухий кут, а страждання цивільного населення постійно зростають. Найбільшою зміною було те, що ризик насильницької смерті в даний час загрожував відразу з декількох сторін. Два сирійці, які докладали зусиль, щоб добитися допомоги, були захоплені силами Асада, а потім убиті. Потім два інших працівники, обоє молоді люди, яких Мустафа добре знав, зникли після того, як їх зупинили на контрольно-пропускному пункті ІДІЛ. Членам робочої групи пізніше стало відомо, що бойовики знайшли ноутбуки працівників, які підтвердили їхню роботу по наданню допомоги західними організаціями. Обидва були страчені, їх тіла кинули в яму.
В кінці літа напад із застосуванням хімічної зброї режимом Асада на цивільних осіб в Гхоті, передмісті Дамаска, ненадовго збільшив сподівання на західну військову відповідь. Після того, як американські спецслужби оприлюднили докази, які свідчили, що армія Асада обстріляли снарядами з газом зарин житлові квартали 21 серпня, Обама повідомив про свій намір покарати Асада за перетин однієї зрозумілої Америці "червоної лінії". І все ж незважаючи на широко поширене обурення з приводу смертей, Білий дім не зміг дати політичний дозвіл на військовий удар. Конгрес заблокував голосування по резолюції, яка санкціонувала повітряні удари проти Асада, а парламент Англії - країні, яка, ймовірно, є ключовим союзником в будь-якій військовій кампанії - відхилив аналогічну пропозицію уряду торі прем'єр-міністра Девіда Кемерона. Президент Обама зумів домовитися за посередництва Росії про видалення всієї хімічної зброї з території Сирії, і перспектива військового втручання знову віддалилися.
На думку лідерів опозиції Сирії, колапс західної рішучості після нападу на Гхоту був більш жорстким психологічним ударом, ніж хімічні атаки, сказав Мустафа. Деякі повстанські групи, які раніше приєдналися до помірної Вільної сирійської армії, просто здалися і приєдналися до ісламістів, які хоча б платили вищу заробітну плату.
"Люди були в захваті, коли думали, що США нарешті будуть діяти, - сказав Мустаф. - Це був один з тих моментів, який всі запам'ятали саме там, де вони були. Режим був наляканий. Ми чули повідомлення про людей, які покидають Дамаск. Навіть думка про падіння бомб не викликала тривоги. Це було, наприклад, "Слава Богу. Навіть якщо ми помремо від бомб, принаймі зараз все зміниться. А потім, коли нічого не сталося, це був кінець", - сказав він. - Там після цього не залишилося жодної надії".
-
Зсередини розгубленість Вашингтона перед хімічними ударами вигляділа ще гірше. Сирійські "очікувані нездоланні проблеми", як влучно назвала це держсекретар Хілларі Клінтон, розкололи Раду національної безпеки і тепер викликали втрати серед старших радників президента.
Фредерік С. Хоф, старший дипломат, який допомагав координувати відповідь адміністрації Сирії, розчарувавшись, подав у відставку в кінці 2012 року. Тепер Роберт С. Форд, направлений послом у Дамаск, почав подумувати про звільнення.
Форд вів безплідну боротьбу всередині адміністрації, пропонуючи конкретні заходи по зміцненню помірної опозиції на противагу ісламістам, які контролювали близько чверті території Сирії, в тому числі прикордонні переходи в Ірак і Туреччину. Він підтримував нанесення повітряних ударів після хімічної атаки Асада на Гхоту в серпні 2013 року, і коли це не було зроблено, він наполягав на безпосередній підтримці добре відомих і старанно перевірених помірних ополченців.
"Нарощуйте допомогу. Робіть більше", - закликав він. Незважаючи на обіцянку Білого дому після хімічної атаки прискорити підготовку силами ЦРУ повстанців у Йорданії і південній Туреччині, зусиль було занадто мало і робилися вони занадто повільно, щоб щось змінити. "Ми насправді нічого не робили", - сказав він.
І що ще гірше, Форда регулярно викликали на Капітолійський пагорб захищати політику адміністрації на слуханнях в Конгресі. Відчуваючи політичну вигоду, республіканці ображали Форда в телевізійних слуханнях, намагаючись перетворити дипломата на символ нездатності Білого дому справитися з кризою. На одному слуханні Маккейн поставив під сумнів розуміння Фордом сирійської кризи і припустив, що дипломат був готовий погодитися з продовження нищення Асадом свого народу.
"Схоже, що це прийнятний результат для вас", - сказав Маккейн.
Форд зберігав спокій, але всередині він лютував.
"Чи потрібно це мені?" - думав він.
Насправді, Форд зрозумів, що Конгрес був так само розділений, як і адміністрація. Яструби, такі як Маккейн, хотіли озброїти повстанців, деякі республіканці висловлювалися за військову підтримку тільки тих груп, які боролися з ІДІЛ. Проте інші законодавці - республіканці і демократи - з підозрою ставилися до будь-якого втручанняі США, що відображало думку переважної більшості американського електорату.
Форд був готовий звільнитися до осені 2013 року, хоча колеги з держдепартаменту умовляли його залишитися ще на шість місяців. Коли він нарешті написав свою заяву про відставку на початку 2014 року, ніхто не намагався зупинити його. На той час, його зусилля в адміністрації здавалися йому все більш і більш марними, і вельми упереджені, високо персоналізовані атаки з боку Конгресу вже позбавили його рішучості продовжувати намагання.
"Я не проти боротьби, але коли мою добросовісність почали оспорювати люди, які навіть не знають, що відбувається, це смішно", - сказав він.
Про відставку Форда було офіційно оголошено 28 лютого 2014 року. Через кілька днів Маккейн запросив посла зайти до нього в офіс, щоб він особисто міг подякувати йому за службу.
Форд хвилину розглядав запрошення, а потім ввічливо передав йому відповідь: "Ні".
22. “Це революція племен”
За десятиліття, що минуло з моменту заснування групи джихадистів, послідовників Абу Мусаба аль-Заркаві називали терористами, повстанцями і бойовиками-ісламістами. Зараз вони були повноцінною армією. В кінці весни 2014 року війська Ісламської держави зайняли всю західну частині Іраку і свідомість мільйонів людей у всьому світі. Переміщуючись з вражаючою швидкістю, ІДІЛ перемогла чотири іракські дивізії, захопила не менше півдюжини військових об'єктів, в тому числі найбільші в західній частині Іраку, і встановила контроль майже над третиною території Іраку.
Аналітики і експерти описували атаки ІДІЛ як раптову й несподівану, жорстоку бурю в пустеліі, яка виникає з повітря. Але це навряд чи так. Завоювання ІДІЛ у червні 2014 року були ретельно спланованими, добре розрекламованими, причому в значній мірі іракцями, які не брали ніякої участі в ІДІЛ і не мали ніякого інтересу до життя за законами шаріату. Зрештою, найбільший військовий успіх цього руху був у меншій мірі проявом доблесті ІДІЛ, ніж відображенням тієї ж глибокої прірви, яка розтривожила Ірак після вторгнення США в 2003 році.
В основі драматичних подій навесні був конфлікт між шиїтським урядом Іраку і одним сунітським дулаймським племенем. Це сталося з сімейним кланом Зейдана аль-Джабіра, шейха Рамаді і власника ферми, якого втягнули у протистояння з Заркаві майже десять років тому. Зейдан спочатку спостерігав, як його розгнівані окупацією одноплемінники взялися за зброю проти американців у 2004 році. Потім він був ключовим учасником руху проти Заркаві, відомого як "Анбар пробуджений", коли ополченці племені допомогли вигнати бойовиків зі своїх сіл. Тепер напрямки знову змінилися, і Зейдан схвально спостерігав, як все його плем'я повстало проти іракського уряду, який багато хто в Дулаймі вважав більшою загрозою, ніж був Заркаві.
Зейдану зараз п'ятдесят, товстіший в талії, але з тієї ж гривою чорного волосся, успішний бізнесмен, який носив зшитий костюм, коли зручно, дішдаш і куфію одягав як данину традиціям. У нього було три дружини і цегельний будинок, який здавався перенесеним з фешенебельного району передмістя Сан-Дієго. Але, починаючи приблизно з 2010 року, Зейдан почав вважати уряд Іраку воюючим з такими сунітами, як він сам. Меншість країни суніти правили Іраком до вторгнення США, які передали владу шиїтами. Тепер, коли американські війська пішли, результати урегулювання відчули всерйоз, чи так здалося в Дулаймі. Це була об'єктивна правда, що суніти втратили владні позиції в уряді і збройних силах, а також були численні документально зафіксовані випадки, коли шиїтські новобранці жорстоко поводилися з сунітами в їхніх будинках під виглядом викорінення тероризму. На думку Зейдана, це було частиною задуманого Іраном плану, який гарантує, що Ірак ніколи не становитиме загрози інтересам Тегерана в регіоні.
"Ті, хто зараз править, були злодіями, бандитами, і сектантськими релігійними групами, - сказав Зейдан про владну когорту прем'єр-міністра Нурі аль-Малікі після виборів з обмеженнями у 2010 році. - Навіть ураховуючи все те погане, що американці робили в Анбарі, вони не вбивали людей в мечетях і поважали нашу релігію. Ті, хто з іранцями, не такі. Вони хочуть знищити все, що називається "суніти". Я не кажу, що американці були чудовими, але вони були кращими, ніж ці".
Починаючи з кінця 2012 року, сунітські відносини з центральним урядом різко погіршилися. 21 грудня урядові сили безпеки провели обшук у будинку Рафі аль-Іссаві, популярного сунітського політика і колишнього міністра фінансів Іраку, який відкрито критикував уряд Малікі. Тисячі дулаймців вийшли на вулиці Фаллуджі, деякі несли транспаранти де читалося "Опір все ще живий в наших жилах". Демонстрація в кінцевому підсумку переросла в щотижневі пан-сунітські протести, які поширилися на декілька міст і тривали місяць за місяцем.
Більше року цих протестів поклали край терпінню Малікі. 30 грудня 2013 року він направив в Рамаді сили безпеки, щоб розігнати демонстрації і прибрати наметове містечко, яке виросло на одній з площ міста. Спалахнули сутички, і на Новий рік 2014 року протестувальники підпалили чотири поліцейські дільниці Рамаді. 2 січня масові заворушення поширилися на сусідню Фалуджу. 3 січня колона озброєних бойовиків ІДІЛ в'їхала в місто. Джихадисти приєдналися до ополчення племен у вуличних боях з відступаючою поліцією і військами, призвівши до сотні жертв. Нарешті 4 січня залишки уряду Фаллуджі покинули місто, й ісламські бойовики підняли чорний прапор ІДІЛ над адміністративними будівлями міста.
Союз Дулаймі - ІДІЛ швидко одержав підтримку інших племен сунітів, а також підпільної організації колишніх баасистів, відомої як Накшбандійський орден. Союз з сунітами похитнувся після кількатижневих боїв з армійськими силами за контроль над Рамаді і п'ятьма іншими містами, але в Фаллуджі встановилося хитке перемир'я з твердим підпорядкуванням центра міста ІДІЛ. Це вперше терористична група офіційно заявила, що іракське місто належить їй.
ІДІЛ скористалася моментом, щоб залити потік пропагандистських зображень у Twitter, виставивши напоказ своє переможне військо у центрі того міста, з якого людей Заркаві викинули морські піхотинці США десять років тому. Серед бійців, позуючих для фотографій, був Абу Вахіб аль-Дулаймі, палаючий публічністю - шалений командир ІДІЛ в провінції Анбар, який застрелив трьох сирійських водіїв вантажівок на шосе Анбар минулої весни. В одному кадрі він гримасує з гвинтівкою в руці поруч з палаючою поліцейською машиною, одягнений в чорне пальто і чоботи, як бандит з вестерну. В іншому він йде через одну з захоплених поліцейських дільниць, несучи стос паперів, як якийсь офісний клерк Судного дня. Іракці, які бачили фото, могли помітити знайоме прізвище: прізвище Абу Вахіба ідентифікувало його як члена племені Дулаймі, що робило його співплемінником людей, які організували протести Фаллуджі. Раніше вороги, вони тепер офіційно були по один бік барикади.
У Білому домі радники президента Обами з питань безпеки дивилися на ті ж зображення з тривогою. Представники адміністрації швидко оголосили про свої плани прискорити доставку обіцяної військової допомоги уряду Малікі, включно з новими ракетами Hellfire. Безпека іракців була тепер проблемою Малікі - він наполягав на цьому - але захоплення терористами іракського міста не можна залишати безкарним.
Однак для Зейдана, як і для багатьох інших сунітів, повстання було суто внутрішньою справою, тільки американці і уряд в Багдаді знову все розуміли неправильно.
«Це революція племен", - сказав Аусат Алі Хатім аль-Сулейман, лідер племені Дулаїм, лондонській газеті Шарк Аль-Аусат, яка виходить арабською мовою.
"Іракська весна", - пояснив Тарік аль-Хашимі, сунітський політик і друг посла США в Сирії Роберта Форда, виступаючи з заслання в Туреччині після того, як Малікі спробував арештувати його.
Суніти відверто визнавали, що племена передали ІДІЛ ключі провінції Анбар, але тільки як тимчасовий захід. ІДІЛ тільки забезпечуює додаткову вогневу міць, необхідну сунітам, щоб відстояти довгоочікувану незалежність від зловживань центрального уряду Іраку, сказали вони. Крім того ці джихадисти були сунітськими патріотами, а не одержимими стратами злочинцями, які керували організацією в часи Заркаві.
"Вони змінилися, - казав Зейдан групі. - Їхнє керівництво стало іракським і їхня програма повністю змінилася. Уряд стверджує, що Багдаді є терористом, але він не терорист. Він захищає п'ятнадцять мільйонів сунітів. Він бореться з іранцями".
Це правда, що Заркаві теж впустили, коли він увірвався в провінції Анбар зі своєю невеликою групою сунітських бойовиків після вторгнення США. Заркаві також був людиною з племені, але іншого племені. Багдаді, навпаки, був справжнім іракцем, який виріс в Самаррі, зазначив Зейдан. Його можна контролювати.
"Він не наважується говорити про шаріат тут, тому що знає, племена цього не терпітимуть, - сказав Зейдан. - Ці люди вивчили свій урок. Вони не будуть намагатися робити ті речі, які робили минулого разу".
Насправді, ІДІЛ прибула поквитатися з районами Анбара, які вітали прибуття групи. Абдалраззак аль-Сулейман, шейх сунітського племені і один з сусідів Зейдана в Рамаді, перебував у відрядженні, коли заповнена одягненими в чорне бійцями вантажівка під'їхали до його ферми. Джихадисти розстріляли кількох охоронців Сулеймана, знищили його автомобілі, а потім зрівняли його будинок з землею зарядами вибухівки. Злочин Сулеймана: вісім років тому він був лідером руху Анбар Пробуджений, який співпрацював з військами США, щоб викинути послідовників Заркаві з провінції.
"Вони вкрали все, що було в моєму домі, перш ніж його підірвали, - сказав Сулейман, який задля безпеки переїхав до Йорданії. - Це був мій обов'язок і честь працювати з американцями як лідер племені, яке бореться з тероризмом. Але зараз таке відчуття, ніби нас покинули. Ми залишилися посеред дороги".
—
11 лютого 2014 року два вищих чиновника розвідувального управління Америки увійшли в кімнату для слухань Сенату, щоб виступити з традиційною щорічною доповіддю перед конгресом: перелік відомих глобальних проблем "Щорічна оцінка загроз" цього разу буде виключно похмурим. Директор національної розвідки Джеймс Клеппер і начальник розвідувального управління Міністерства оборони генерал Майкл Флінн доповідали, що виникло багато джерел небезпеки, серед них недавній кібертероризм агресивної Росії, ядерні амбіції Північної Кореї, глобальні пандемії і потенційно згубне ослаблення державної влади на всій території Близького Сходу і Північної Африки. Потім, коли звернулися до теми Сирії й ІДІЛ, Флінн зробив вражаюче пророцтво.
"ІДІЛ, ймовірно, буде намагатися захопити території в Іраку і Сирії, щоб показати свою силу в 2014 році", - сказав Флінн, використавши в доповіді перед федеральним урядом це скорочення для терористичної групи. Чорні прапори вже розвіваються над Фаллуджею, сказав він, і тактика підкорення цього міста, ймовірно, буде повторюватися в інших місцях, демонструючи зростаючу силу ісламістів і "здатність одночасно утримувати кілька безпечних укриттів".
Флінн використовував виважену мову, прийняту на слуханнях в Конгресі, але його особиста оцінка ситуації була більш плачевною. Він виступив проти цієї терористичної організації десять років тому, і він краще, ніж більшість, розумів можливості ІДІЛ.
Колишній начальник розвідки генерал Стенлі Маккрістал допоміг Фліну вести полювання на Заркаві в Іраку. Він впізнавав в ІДІЛ ту ж знайому ідеологію і тактику. Після того, як у минулому році відкрилися в'язниці, він навіть упізнавав багато імен.
"Це діти Заркаві, - сказав Флінн. - Нам вдалося захопити багатьох командирів середнього до вищого рівня за вісімнадцять місяців після смерті Заркаві. Більшість з них були іракцями, багато з них колишні бойовики, яких утримували в пенітенціарних закладах. Вони всі зараз вийшли".
Але також ІДІЛ явно навчається та пристосовується, набуваючи нових можливостей під керівництвом Багдаді, пояснив Флінн. Багдаді планує більш обережно, і він готовий проявляти стриманість при створенні стратегічних альянсів і мереж підтримки. Коротше кажучи, недавні успіхи ІДІЛ в Іраку не було випадковим лихом.
"Вони стали сильнішими, тому що зрозуміли, чому вони зазнали поразки, - сказав Флінн. - Заркаві намагався розв'язати громадянську війну негайно, щоб змінити ситуацію в Іраку на свою користь. Але зробив одну велику помилку, він не заручився підтримкою достатньої кількості племен в провінції Анбар. Він вкрав у них владу, а потім дійсно зловживав нею, тому що був жорстоким хлопцем. Нове зборище це розуміє, і вони працюють інакше".
Поступово Багдаді налагодив стосунки з сунітськими племенами, сказав Флінн, повторивши оцінку, зроблену Зейданом та іншими членами племені. Лідер ІДІЛ використав повстання в Сирії, щоб поповнити свої фінанси, набрати нових рекрутів і оновити мету. І він також побудував організаційну структуру, що складається з експертів в таких різних областях, як житло, транспорт та стратегічний обмін повідомленнями.
"Нинішній натовп думає про перспективу, - сказав Флінн. - Вони бачать її як діяльність поколінь".
Вони також рухаються. Спецслужби виявили ознаки мобілізації до виникнення ІДІЛ. Але в якому напрямку? На Багдад чи Дамаск?
Спецслужби США, стежачи за допомогою супутників та інших віддалених систем проведення підготовки, переконалися, що ІДІЛ планує ривок в іракську глибинку, і в кінцевому рахунку готується атакувати сам Багдад. Аналітики ЦРУ старанно підготували свої доповіді, які проробили свій шлях до кабінету директора, а потім в Білий дім. Будь-які загони ІДІЛ, які перетинали кордон, попереджала доповідь, стикалися з ослабленою іракською армією, яка погано воювали проти повстанців у Фаллуджі і в інших місцях. Так само, було важко пояснити, чому вона ослабла; після того, як останні війська США покинули країну, уряд Малікі різко скоротив співпрацю зі спецслужбами США.
Проте, ніхто не припускав, що іракська криза розпочнеться впродовж наступних тижнів, визнав високопоставлений співробітник розвідки, який слідкував за розгортанням подій. "Хоча аналітики розвідки США завчасне попереджали про проблеми СБІ [сил безпеки Іраку], - сказав чиновник, - для всіх було складно передбачити стрімкий крах СБІ".
—
Великий наступ ІДІЛ почався з нападу на рідне місто її лідера. Відразу після півночі 5 червня 2014 року диверсійні групи підірвали поліцейську дільницю на півдні міста Самарра, де проживав рід аль-Бадрі клану Багдаді. Потім через кілька годин, близько 150 бійців увірвалися в місто на пікапах з зенітними гарматами. Джихадисти захопили головну будівлю муніципалітету Самарри та університет міста, а потім зайнялися поліцією, яка мала оборонні позиції навколо мечеті аль-Аскарі, стародавньої культової споруди, золотий купол якої був підірваний Заркаві вісім років тому. Іракська армія відправила підкріплення з Багдада, і загарбники незабаром відступили, але бойові дії вже поширилися на півдюжини інших міст, розташованих уздовж шосе, яке бігло від Фаллуджі до сирійського кордону.
У той же час основні колони ІДІЛ, близько півтори тисячі осіб, зайняли позиції на околиці Мосула. Захищали стародавнє місто і його 1,8 мільйона жителів іракські військові, яких на папері нараховувалося двадцять п'ять тисяч. Їхня реальна кількість була ближче до десяти тисяч, як потім визнав оперативний командувач Мосула в провінції Нінава; інші дезертирували або просто вони були присутні тільки в платіжних відомостях департаменту поліції, розповів генерал-лейтенант Махді аль-Гхараві агентству Рейтер про наслідки цієї битви. Решта захисників міста були погано озброєні, так як більшу частину оборонного устаткування і важку зброю було наказано віддати на південь, щоб допомогти повернути Рамаді і інші міста провінції Анбар під час бойових дій в січні.
"На весь мій батальйон у нас був один кулемет", - повідомив прес-службі командир батальйону в Мосулі, полковник Дхіяб Ахмед аль-Асі аль-Обейді. На противагу цьому, коли ІДІЛ почала займати його район до світанку 6 червня, "у них кулемет був у кожному пікапі", - сказав він.
Перша колона окупантів мчала до північної околиці міста Таммоз на хаммерах і пікапах, поливаючи кулеметним вогнем лінію оборони фронту іракської армії. По команді групи ІДІЛ всередині міста теж відкрили вогонь з гранатометів і снайперських гвинтівок. Захисники відступили; впродовж декількох годин, колони вантажівок ІДІЛ були в кількох кварталах від готелю Мосула, де Гхараві створив свій командний центр.
О 4:30 годині дня почався вирішальний наступ. Велика вантажівка з цистерною, заповненою вибухівкою, врізалася в готель, вибухнувши вогнем і вбивши або поранивши багатьох зі старших офіцерів іракської армії.
"Від вибуху здригнувся весь Мосул", - сказав Обейді, якому вибухом відірвало ногу.
Інша частина оборони армії була знищена незабаром після цього. До вечора поліцейські та армійські війська знімали свою форму і втікали з поля бою в цивільному одязі. Ті, кого впіймали, були вишикувані групами й розстріляні.
До полудня 10 червня всього через чотири дні після початку наступу джихадисти контролювали аеропорт Мосула і більшість центральних районів міста. Вони захопили грошові запаси Центрального банку і розграбували зброю та обладнання на іракській військовій базі на мільйони доларів США. Потім вони захопили контроль над головною в'язницею Мосула, звільняючи в'язнів-сунітів та інших - близько 670 шиїтів, курдів і християн. До кінця дня Мосул, друге за величиною місто Іраку, було повністю під контролем ІДІЛ.
Армія Іраку в кінці кінців перегрупувалася і почала контрнаступ, який зупинив просування ІДІЛ на Багдад, в той час як ІДІЛ продовжував завойовувати позиції в інших частинах країни. До кінця червня загальний обсяг території від західної Сирії до центральної частини Іраку, яку захопила терористична група, була більшою, ніж разом узяті території Ізраїлю і Лівану. Чоловік, який володів цим простором, тепер володів більшим, ніж просто нерухомістю. Він володів нафтовими свердловинами, нафтопереробними заводами, лікарнями, університетами, військовими базами, заводами і банками. Вартість господарства Багдаді в готівці і цінних паперах наблизилася до півмільярда доларів, підтвердили пізніше аналітики.
Там ще не було на місцях ніякого реального уряду. Але в самому прямому сенсі ісламісти тепер мали свою державу.
—
4 липня 2014, п'ятниця, мусульманський день молитви - Багдаді з'явився з охоронцями в молитовній залі мечеті Мосула ан-Нурі, відомій своїм "горбатим" мінаретом, який відхилився на кілька футів від вертикалі. (прим.перекл. "Горбатий" мінарет єдина споруда, яка залишилася від мечеті Омейядів, збудованої в 640 році. Мечеть ан-Нурі збудована у 1172 році поряд з мечеттю Омейядів.) Місцева легенда говорить, що вежа схилилася, коли сам пророк Магомет пройшов угорі, сходячи на небо.
Ті, хто були присутні на службі в той день, можливо, сприйняли як тимчасове порушення порядку, коли керівник Ісламської держави підійшов до входу в мечеть, щоб оголосити про поновлення халіфату. ІДІЛ робила таку заяву за кілька днів до цього, але зараз Багдаді зробив це офіційно з мінарета одного з найбільш священних місць Мосула.
Колишній учень Заркаві очевидно багато думав про свій перший публічний виступ, бо він щомиті супроводжувався символічними жестами, які обов'язково будуть визнані правовірними. Багдаді був одягнений у чорні халат і чалму, які нагадували про вбрання останнього пророка Аллаха в день його заключної проповіді. Він повільно піднімався сходами мінарету, зупиняючись на кожній сходинці, наслідуючи іншу звичку Магомета. На вершині перед тим, як почати свою проповідь, він витягнув з кишені місвак, різьблену дерев'яну паличку, використовувану для гігієни рота, і почав чистив зуби. (прим.перекл.Місва́к — щіточка для чищення зубів, виготовлена з гілок і коренів дерева арак, при разжовуванні яких волокна разділяюьтся і перетворюються на щіточку. Місвак використовували ще в доісламські часи, на сході користуються ним і зараз) Знову ж цей акт навмисно напрошувався на порівняння з Магометом, який, згідно з давніми хадісами, радив послідовникам "зробити регулярною практику місвак, бо істинно це очищення рота і спосіб ушанувати Господа".
Врешті-решт він представ перед аудиторією, щоб проголосити офіційну заяву про перемогу. Халіфат, якого прагнули лідери руху з часів Заркаві, став нарешті реальністю.
"Що стосується ваших братів моджахедів, Аллах дарував їм своєю милістю благодать перемог і завоювань, і після багатьох років джихаду, терпіння, і боротьба з ворогами Аллаха, дарував їм успіх і право досягти своєї мети, - сказав він. - Таким чином це прискорило проголошення халіфату і призначення імама, і це обов'язок мусульман - обов'язок, який був втраченим впродовж багатьох століть і відсутнім у реальному світі".
У проповіді і в окремому аудіозапису Багдаді стверджував, що менше за все він прагне взяти на себе те, що він назвав "цією важкою відповідальністю".
"Я був поставлений сторожем і я не кращий, ніж ви", - сказав він.
Проте він проголосив, що вірні мусульмани всього світу повинні йому коритися в усіх справах як керівнику Ісламської держави і гаранту нового порядку, який незабаром стане загальноприйнятою реальністю для немусульман, бажають вони цього, чи ні.
"Знайте, що сьогодні ви захисники релігії і охоронці країни ісламу, - сказав він. -Ви зіткнетеся зі скорботою і епічними битвами. Воістину, краще призначення для вашої крові бути пролитою на шляху звільнення ув'язнених мусульман, замкнених за стінами ідолів".
"Так приготуйте свої руки і навчайте себе благочестю. Невпинно читайте Коран з розумінням смислів і практик його вчення, - сказав Багдаді. - Це моя вам порада. Якщо ви послідуєте їй, ви підкорите Рим і заволодієте світом ".
Його проповідь закінчилася, Багдаді, самопроголошений халіф, спустився з мінарета у тій же обережній манері. Він зупинився на короткий час, щоб помолитися, а потім вийшов з мечеті зі своїми охоронцями готуватися до бою, а потім правити з волі Аллаха.
—
У той червневий день, коли впав Мосул, Абу-Хайтам сидів у своєму кабінеті, відповідаючи на дзвінки схвильованих помічників, щосили намагаючись бути в курсі подій. В кутку маленький телевізор з приглушеним звуком повторював переможні зображення бойовиків ІДІЛ у нескінченному циклі. Деякі махали руками і посміхалися з кузовів пікапів; інші проходили головними вулицями міста Мосул повз закриті віконницями вітрини і палаючі поліцейські машини. Чорні прапори майоріли на автомобільних антенах і саморобних флагштоках.
Ніхто не міг передбачити такого швидкого краху армії Іраку, навіть тут, в розвідувальному управлінні, де самовдоволено пишалися, що обходяться без несподіванок. Коли він крадькома поглядав на безмовний екран, очі Абу Хайтам наливалися кров'ю, і його великі руки енергійно перебирали набір чоток. Це був приголомшливо стрімкий поворот подій. Але його ймовірний хід був очевидним упродовж деякого часу.
"На жаль, з самого початку передбачалася така можливість", - сказав він стомлено.
Він був зараз бригадиром, старшим офіцером у відділі по боротьбі з тероризмом, де він працював майже три десятиліття. Завжди серйозний, Абу Хайтам виріс похмурим, як для його віку, що відображало, який важкий тягар він звалив на себе. В його акуратному офісі не було прикрас, крім копій Корану і фотографії його молодим з винятково легкою рідкісною посмішкою при рукостисканні з королем країни. Додатковий костюм висів біля дверей у ті дні, коли завантаженість заважала йому повернутися додому.
Зараз було багато таких днів. Мухабарат був у стані підвищеної готовності з початку сирійського повстання, коли служба безпеки вже грала в кішки-мишки з контрабандистами зброї і джихадистськими рекрутами, які намагаються прослизнути через кордон. Тепер самі джихадисти контролювали прикордонні пости на іншій стороні. В даний час Йорданія залишалася здебільшого спокійною, але були тривожні ознаки. У південному місті Маан був розсадник ісламізму недалеко від занедбаної в'язниці аль-Джафр, вандали іноді писали гасла ІДІЛ на будівлях або залишали на міській площі встановлені чорні прапори. В Аммані не видно було нічого такого, щоб дивитися на розпад сусідніх держав зі зростаючим страхом.
Деякі іракці, особливо нащадки племен східного берега, такі як Зейдан аль-Джабір, готові були укласти угоду з ІДІЛ, щоб звільнитися від репресивного шиїтського диктату. Але ісламісти, які захопили контроль над Фаллуджею і Мосулом, виявилися настільки ж жорстокими, як і їхні колеги з Ракки. Полонених іракських солдатів проганяли перед камерами, а потім розстрілювали у відкритих кар'єрах. Підозрюваних у відступництві вбивали на вулицях, і безцінні вавилонські пам'ятки - джерело культурної гордості для багатьох поколінь іракців - були розбиті вщент. Такі дії підтримувалися невеликою кількістю релігійних консерваторів, чиї погляди збігалися з поглядами ісламістів. Але серед іракців, які вітали ісламістську зброю, мало хто цікавився ісламістським управлінням. Але тепер було вже занадто пізно, щоб скасувати запрошення.
Абу Хайтам, сам син племені, розумів образи сунітів Іраку. І він був вражений тим, наскільки ефективно ІДІЛ використав їх.
"Там ефект снігової лавини, - сказав він. - Вона почалася з незадоволення багатьох людей тим, що вони не представлені в їх уряді".
ІДІШ або ІДІЛ, "точно знала, як використати ці почуття, щоб отримати вигоду для себе, - сказав він. - Це триває впродовж дванадцяти років, з самого початку конфлікту в Іраку в 2003 році".
І не тільки в Іраку. Уже самопроголошені райони або провінції ІДІЛ оголосили себе державами за межами організації, яка їх породила. Незабаром будуть нові уряди в Саудівській Аравії, Лівії, Алжирі, Нігерії, Ємені, Афганістані і Пакистані. Кожного разу ісламісти обіцяли свободу від тиранічних режимів і створення справедливого суспільства, керованого за божественними законами. Натомість вони встановлювали озброєні диктатури, відомі корупцією, жорстокістю і вбивствами.
Але Мухабарат не міг нічого зробити там зараз, щоб змінити цю історію, або уникнути багатьох помилок і помилок, які привели до цього дня. Все, що залишалося йорданцям, це зміцнювати свої власні засоби захисту від смертельного штаму, який давним-давно перетнув кордон.
"Подивіться, наскільки плідним вони виявилися, - сказав Абу Хайтам, вказуючи на зображення на екрані. - Ми працювали так важко, щоб їх зупинити. Вони іноді хворіють, але вони ніколи не вмирають".

ЕПІЛОГ
Іскра, від якої запалали арабські пристрасті, спалахнула не в Іраку, як думав Абу Мусаб аз-Заркаві, а в щедро посипаній щебенем східній частині Сирії. Це сталося прохолодного туманного ранку 3 січня 2015 року за розбомбленою будівлею Ракки, де медіа-підрозділ Ісламської держави поставив відеокамери і невелику металеву клітку.
Принаймні два десятки масовки в однакових масках і чорній уніформі зайняли свої місця, деякі вишикувалися в ряд, інші зображували охорону. І нарешті ввели героя демонстрованого відео. Муаз аль-Касасбі, двадцятишестирічний йорданський льотчик-винищувач, зараз у просторих помаранчевих балахоні і штанях, його руки не були зв'язані, він увійшов без конвою крізь завісу туману, ніби пройшов у свій сон.
На першому фото аль-Касасбі після його захоплення в полон 24 грудня був зображений молодий чоловік, з розпухлим від побоїв обличчям, що свідчило про побиття після того, як його схопили. Перед тим, як вивести на знімальний майданчик, його посадили перед камерою, ІДІЛ хотіла, щоб він розповів свою історію або її частину.
"Я старший лейтенант Муaз Сафі Юсеф аль-Касасбі, йорданець з Карака, - почав він, - офіцер Королівських Йорданський військово-повітряних сил".
Записана розповідь аль-Касасбі про його завдання 24 грудня, в основному, відтворювала реальні події. Пілотові F-16 з майже трьома роками досвіду Йорданія доручила вразити цілі ІДІЛ всередині сітки координат, де знаходиться місто Ракка. Його літак був частиною армади арабських і західних літаків, які бомбардували ІДІЛ з вересня 2014 року, коли президент США Барак Обама почав розширену повітряну кампанію, намагаючись вибити загони терористів з їхніх укриттів в Іраку і Сирії. Обама направив військові літаки США і безпілотні літальні апарати в Ірак кілька тижнів тому, щоб упередити напад ІДІЛ на іракську дамбу і на курдську столицю Ербіль. Потім він оголосив широку коаліцію, в яку увійшли літаки з Йорданії і п'яти інших арабських держав, включаючи Саудівську Аравію, Об'єднані Арабські Емірати і Катар. "Ця кампанія по боротьбі з тероризмом буде вестися за рахунок постійно нарощуваних зусиль, щоб вибити ІДІЛ звідусюди, де вона є", - сказав Обама у телезверненні.
Аль-Касасбі 24 грудня вилетів на звичайне чергове бомбардування, несучи службу в цій колективній місії. Пілот направився до цілі і тільки скерував свій винищувач вниз, як його ведений помітив полум'я в задній частині його літака. Майже в ту ж мить на дисплей в його кабіні надійшло попередження про несправність двигуна, і літак почав відхилятися від курсу. Він смикнув за ручку катапультування і був викинутий з кабіни, тоді як F-16 впав поблизу річки Євфрат.
"Я врятувався і впав у річку", - сказав він в інтерв'ю на відеозаписі.
Товариші по службі не встигли спробувати його врятувати. Аль-Касасбі щосили намагався звільнитися від крісла катапульти, коли був узятий в полон чоловіком високого зросту з чорною бородою і у в'язаній шапці. "Я зараз перебуваю в полоні у моджахедів", - сказав він.
ІДІЛ не марнував час і скористався удачею. Впродовж дев'яти днів після катастрофи - тривали торги з приводу можливого обміну полоненими, які продовжувалися і зараз - медіагрупа готувала план відео, яке вони зробить. Вони знайшли підходяще місце на краю Ракки в декількох сотнях футів від річки і їм вдалося добути куб з тонких металевих стрижнів без підлоги розміром з велику ковдру. Команда встановила кілька камер на штативах і припаркувала поряд екскаватор з ковшем, завантаженим піском і камінням. До ранку 3 січня, все було готово.
Відео треба було зробити професійно, значно краще ніж тремтячі кустарні вироби Абу Мусаба аз-Заркаві роками раніше. Остаточний варіант включав у себе підготовлену довгу преамбулу з комп'ютерною графікою та серію кліпів, які показують короля Йорданії Абдаллу II, виступаючого з промовами і тиснучого руку Обамі. Графічна анімація зображувала літак F-16, який розлітається на шматки, які знову складаються чарівним чином в арабську вязь назви відеофайлу, послужливо перекладеної на англійську мову незграбним: Зцілення віруючого у клітці.
Суть пропагандистського фільму полягала у монтажі відеозображення полоненого пілота, який відправляється услід за тілами дітей та інших можливих жертв бомбардування. Камера слідує за аль-Касасбі, коли він повільно йде вздовж шеренги бойовиків ІДІЛ у масках, у січневому повітрі видно його дихання. Потім враз він опиняється всередині клітки, нахиливши голову, немов у молитві. Помаранчевий хітон пілота, сухий в попередніх сценах, зараз просякнутий бензином.
Солдат в масці - підзаголовок називає його командиром загону ІДІЛ, по якому нанесли бомбовий удар сили коаліції - запалює великий факел і торкається ним доріжки з пороху, яка веде крізь металеві прути. Через кілька секунд аль-Касасбі охоплений полум'ям. Він стрибає і падає, але немає ніякого порятунку. Нарешті він притискає обидві руки до себе і опускається на коліна, все, вогонь гасне. Через кілька миттєвостей його почорніла постать падає, услід за цим екскаватор ковшем розчавлює клітку з пілотом всередині і засипає купою бетонних уламків і сміття.
Наостанок камера фокусується на почорнілій руці, яка видніється з-під уламків. Потім в заключних кадрах, де фільм звичайно закінчується, відео показує фотографії і імена інших йорданських пілотів і оголошує нагороду в золотих монетах для тих, хто знайде і вб'є будь-кого з них.
"Це блага вість, - говорить диктор, - для тих, хто підтримує свою релігію і допомагає звільняти вбитих від пекельного вогню".
Жахлива справа була закінчена близько середини ранку, після тижнів редагування на студії, необхідних, щоб підготувати відео для виключно публічного показу. Пізніше того ж дня і майже кожнго наступного дня ІДІЛ продовжує зманювати можливістю звільнення аль-Касасбі, тільки якщо йорданці погодяться укласти угоду.
-
Це була не перша спроба ІДІЛ шокувати світ своєю дикістю. За чотири місяці до захоплення аль-Касасбі відеоплівка з обезголовленням викраденого фотокореспондента Джеймса Фоулі обурила західні уряди і підштовхнула до американської військової відповіді проти організації. Услід за стратою Фоулі швидко відбулися страти репортера Time magazine Сотлоффа; колишнього морського піхотинця армії США Пітера Кассіга; співробітників британської гуманітарної місії Девіда Хейнса і Алана Хенніга. Десятки інших розділили їхню долю, в тому числі захоплені сирійські і ліванські солдати, курдські жінки, іракські відеооператори та громадянин Японії. Лівійські джихадисти, які клялися у вірності ІДІЛ, в цей же час записали страти християн групами по двадцять і більше осіб.
Проте, ця смерть молодого пілота змінила ставлення простих арабів. Від космополітичної столиці Йорданії до консервативних ваххабітськими сіл Саудівської Аравії лунав крик осуду і гніву. Страта ув'язнених, хай навіть жорстока, зокрема, схвалювалася Кораном і регулярно практикувалася саудівським урядом в якості офіційного способу покарання. Але спаленням людини - а в даному випадку віруючого мусульманина-суніта - Ісламська держава порушила древню заборону.
"Тільки Бог карає вогнем, - йшлося в публікації в Twitter Салмана аль-Ода, шанованого саудівського вченого і куратора популярного веб-сайту Іслам сьогодні. - Спалення - це огидний злочин, який заборонений ісламським правом, незалежно від його причин".
Абдул Азіз аль-Шейх, саудівський великий муфтій, головний клірик країни і правознавець, уповноважений регулювати питання права в релігійних фетвах (Прим.перекл. фетва - богословсько-правовий висновок в ісламі, зроблений для роз’яснення і практичного застосування якогось припису шаріату чи тлумачення якогось казусу з позицій шаріату), просто сказав, що ІДІЛ - це не мусульмани: "Вони є ворогами ісламу".
Але найбільш вражаюче заперечення ІДІЛ прийшло від людини, чиє вчення тривалий час вважали частиною радикальної ідеології. Абу Мухаммад аль-Макдісі, джихадистський вчений, який був особистим наставником Заркаві, коли обидва перебували в тюрмі, ставав все більш критично налаштованим щодо дітища Заркаві, до їхнього мародерства по всій Сирії і західній частині Іраку. Макдісі, якого на той час ісламісти вважали одним із засновників цього руху і провідним теоретиком, порвав з Заркаві через вбивство невинних шиїтів. Тепер він подавав подібні протести Абу Бакру аль-Багдаді за його розправу над співробітниками гуманітарної місії, такими як британець Алан Хеннінг, якого убили в Сирії в той час, коли він допомогав полегшити страждання.
"Хеннінг працював у благодійній організації, очолюваній мусульманами, - зазначив Макдісі у відкритому листі, розміщеному на його веб-сайті. -Чи розумно, що йому віддячили викраденням і вбивством?"
Макдісі жив у Йорданії постійно, з тих пір як розстався з Заркаві після тюремної амністії в 1999 році Хоча він провів більшу частину часу в центрі ув'язнення Мухабарата, він продовжував висловлювати свої думки з питань на злобу дня у відкритих листах і на веб-сайтах. Деякі ісламісти сумнівалися, чи ці думки були справді його власними, чи це частина сценарію, нав'язаного йому Мухабаратом як думки Макдісі. Але принаймі з одного питання висловлювання Макдісі повністю співпадали як у його працях, так і в приватних бесідах з журналістами і друзями: вбивство простих мусульман, будь то релігійні паломники чи захоплені в бою пілоти-суніти, суперечить ісламу.
Дійсно, після того, як аль-Касасбі був узятий в полон, Макдісі запропонував свої послуги в якості посередника, прагнучи полегшити обмін пілота на Саджіду аль-Рішаві, невдалу терористку-смертницю, засуджену до страти. Якийсь час на початку 2015 року він обмінювався повідомленнями з Абу Мухаммад аль-Аднаном, чоловіком, якого вважали особистим представником Багдаді.
"Я зосередився на тому, щоб досягти угоди, яка має певний інтерес для вас, і намагаюся зв'язатися з вами", - сказав Макдісі аль-Аднану з приводу обміну, що пізніше поширилося на інтернет-сайтах. Якщо ІДІЛ звільнить пілота, писав Макдісі до Аднана, вона зможе врятувати життя "сестри джихадистів" і запобігти подальшій втраті репутації організації серед арабів.
У відповідь ІДІЛ оприлюднив відеозапис страти пілота, здійснений місяцем раніше. Макдісі розлютився.
"Вони брехали мені і клялися урочистими клятвами, - сказав він йорданській телекомпанії Roya TV. - Я пізно зрозумів, що вони вже вбили пілота".
Стався перелом. Макдісі в інтерв'ю продовжив рішуче засуджувати рух, який він допоміг створити. Натякаючи на свого колишнього учня Заркаві, він засудив поширення помилкової схильності, з якої "почалася ця традиція страт".
"Вони не знають інших завоювань і перемог, крім страт і вбивств, - сказав він. - Вони ріжуть багатьох своїх супротивників і вони показують це на екранах телевізорів, доки шоковані люди не скажуть: "Чи таким є іслам?" І ми мусимо захистити іслам і чітко дати зрозуміти, що це не іслам".
Макдісі був удома в Аммані, коли говорив ці слова; уряд Йорданії звільнив його з в'язниці кількома місяцями раніше в рамках неоголошеного перемир'я між монархією і кліриком, який колись виступав за повалення режиму. 4 лютого 2015 року, в той же день, коли Рішаві була страчена у в'язниці Свака, державний обвинувач Йорданії офіційно зняв з Макдісі всі звинувачення. Вперше від часу свого ув'язнення з Заркаві більше двадцяти років тому стосунки Макдісі з монархією почалися з чистого листа.
Видатні мусульманські священнослужителі і вчені засудили попередні акти тероризму, в тому числі напади на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 року. Але критичні зауваження, що таких заяв вже не достатньо, на цей раз одержали чітке підтвердження від політичних і релігійних інститутів найвищого рівня в арабському світі.
1 січня 2015 року через тиждень після захоплення йорданського пілота єгипетський президент Абдель Фаттах аль-Сісі стояв перед зібранням найвищих релігійних авторитетів сунітського ісламу, щоб закликати до ісламської "революційної" Реформації, яка б повернулася до древньої релігії від фундаменталістів і радикалів, які спотворили її основні положення. Насильство, що здійснюється такими організаціями, як ІДІЛ і Аль-Каїда, являється ознакою більш глобальної кризи, з якої мусульмани самі повинні знайти вихід, сказав він.
"Ми повинні уважно і старанно проаналізувати ситуацію, в якій ми опинилися, - сказав аль-Сісі в Каїрі перед зібранням в університеті Аль-Азхар, інтелектуальному центрі сунітського ісламу впродовж більше тисячі років, установі, яка впроваджує стандарти ісламу з питань теології та релігійної практики. - Неможливо собі уявити, що священна для нас ідеологія може зробити весь наш народ джерелом тривоги, загрози, вбивств і руйнувань у всьому світі".
Аль-Сісі сказав, що проблемою стали не основні положення ісламу, але "таке ідеологічне тлумачення ідей і текстів, які були священними для нас впродовж багатьох століть, що заперечувати їх стало дуже важко".
Президент зірвав оплески залу, коли звернувся безпосередньо до великого імама Ахмеда ель-Тайєба, духовного лідера університету Аль-Азхар, - закликаючи його "революціонізувати нашу релігію".
"Ви берете на себе відповідальність перед Аллахом, - сказав аль-Сісі. - Світ у всій його повноті чекає ваших слів. Ісламську націю рвуть на частини, руйнують і направляють до погибелі. Ми самі наближаємо її до смерті".
Через кілька тижнів після того, як ІДІЛ оприлюднила відео страти пілота, видатний священнослужитель великий імам виступив з одним і з найсуворіших засуджень. ІДІЛ не просто неісламська, сказав він, вона "сатанинська" держава. Аль-Азхар згодом провів своє власне звикорінення екстремістських кліриків і усунення імамів, які підтримували насильство.
Проте було зрозуміло, що звільнення кількох імамів не зменшує привабливість Ісламської держави. Серед тисяч добровольців ІДІЛ молоді люди, яких ідеологія мотивувала в меншій мірі, ніж бажання боротися з авторитарними арабськими режимами, як наприклад аль-Сісі. Рамі Хурі, ліванський журналіст і дослідник, який вів хроніку злетів і падінь ісламістських рухів впродовж чотирьох десятиліть, зазначив, що потужна ненависть Заркаві була сформована в'язницею в більшій мірі, ніж будь-якою проповіддю чи релігійним трактатом.
"Радикалізація багатьох діячів, які створили Аль-Каїду, а потім ІДІЛ, відбулася в арабських в'язницях, - сказав Хурі. - Поєднання американських літаків і арабських в'язниць стало критичною точкою опори, на яку змогли опертися Аль-Каїда й ІДІЛ".
Король покинув Вашингтон, присягнувши, що він йде "на війну", і він зробив саме це. Ще до того, як королівський літак приземлився в Аммані, хвилі винищувачів коаліції перетнули кордон з Сирією, що посадові особи пізніше назвуть найбільшим нападом на позиції ІДІЛ з початку кампанії. Літаки нанесли удар по тренувальних таборах, казармах і складах зброї, вбивши більше п'ятидесяти бойовиків, за підтвердженими пізніше оцінками.
Після приземленням в Йорданії король Абдалла відправився на зустріч зі своїми співробітниками національної безпеки планувати наступний етап. Телевізійникам дозволили знаходитися в кімнаті, щоб зняти, як монарх у традиційній картатій куфії, доповненій підібраним до неї костюмом, присягає помститися за смерть пілота.
"Ми ведемо цю війну, щоб захистити нашу віру, цінності та гуманітарні принципи", - сказав він. Що стосується ІДІЛ, - "цих злочинців, як сказав він", - "вони будуть тяжко покарані в самому центрі їхніх укріплень".
Зовні він побачив надзвичайне видовище: тисячі йорданців вишикувалися на вулиці, щоб нести на руках кортеж короля. Це був молодий натовп, дуже не схожий на групи чоловіків середнього і похилого віку, які, як правило, приходять на проурядові мітинги, і багато з них затрималися на вулицях пізно ввечері, щоб запалити свічки і нести написані від руки лозунги. Мечеті і християнські церкви Аммана відслужили молебні в пам'ять пілота.
Інші літаки залишили свої бази в той же день, і йорданці вітали це. Будучи невеликою країною, яка в даний час зіткнулася з терористичною армією на двох своїх кордонах, Йорданія часто применшувала свою роль в анти-ІДІЛівській коаліції, сподіваючись уникнути підбурювань до нападу на саме королівство. Зараз, відмінивши попередні обмеження для військових баз, дозволили фотографам знімати, як льотчикам готуються скидати бомби. "Іслам не має нічого спільного з ІДІЛ", - читали напис, надряпаний на боці однієї з бомб ВПС, використаних під час атаки. Саме Міністерство оборони, яке майже завжди мовчало про військові місії, виступало з публічними заявами про чергове бомбардування, розлючено демонструючи виклик. Лише кілька літаків, незважаючи на велику залежність від сторонніх у всьому, від боєприпасів до палива, об'єднали всю країну, "жертвуючи всім, щоб захистити справжні цінності ісламу", - повідомляли йорданські збройні сили.
"Це початок, - йшлося в заяві. - Ви дізнаєтеся, хто такі йорданці!"
Друга хвиля бомбардувань йшла повним ходом, коли Абдалла покинув Амман заради південного міста Карак, де проживав клан аль-Касасбі впродовж декількох поколінь. Ще одна велика юрма зібралися, щоб привітати кортеж, коли він піднімався по крутій дорозі, яка вела до сусіднього селі Ау, де король приєднався до членів сім'ї в жалобі за загиблим пілотом.
Біля будинку сім'ї Абдалла обійняв літнього батька пілота, і удвох повернулися, щоб іти разом. Вони трималися за руки, рухаючись на чолі численної процесії, вбраної в примітні червоно-білі куфії, які для йорданців символізують як дев'яностотрьохрічну монархію, так і племінні традиції набагато древніші, ніж держава Йорданія, навіть древніші за сам іслам.
Коли вони йшли, чотири йорданські винищувачі з'явилися на горизонті, повертаючись з бомбардування на північ від кордону. Вони залишили слід над будинком пілота, а потім повернули на захід по широкій дузі повз місто Карак, з напіврозваленим замком хрестоносців, над древнім шосе, яким колись скористалися іхвани, вершники зі сходу, прибулі для вбивств і грабежу. Літаки зачепили край Зарки, промислового міста, де неспокійний юнак на ім'я Ахмад виріс в небезпечного радикала, який називав себе Заркаві. Потім вони приземлилися на віднедавна гамірній авіабазі Мваффак, де літаки півдюжини країн, більшість з яких мусульманські, озброювалися і заправлялися перед атаками на Ісламську державу.
Наступного ранку з новими бомбами, прикріпленими під їхніми крилами, вони направляться на північ, щоб атакувати знову.