Павутина заплела розум
у пейзажі, засипаному попелом;
ураган кохання пронісся
і не залишив жодної птиці.

І ніякого листя,
воно зникло, як краплі води
з висихаючого моря,
коли немає більше сліз,
хтось безжальний, як весняний сонячний день,
своєю присутністю ділить тіло надвоє.

Тепер треба зібрати осколки розсудливості,
хоча одного завжди не вистачає,
зібрати порожнє життя,
і піти з надією, що згодом його наповнять,
можливо, знову, як і колись,
невідомі мрії і невидимі бажання.

Ти нічого цього не знаєш,
ти тут, безжальний, як день,
день це світло, яке міцно обіймає сумну стіну,
стіну, чи ти не розумієш?
стіну, перед якою я стою один.

Luis Cernuda Telarañas cuelgan de la razón
Telarañas cuelgan de la razón
en un paisaje de ceniza absorta;
ha pasado el huracán del amor,
ya ningún pájaro queda.

Tampoco ninguna hoja,
todas van lejos, como gotas de agua
de un mar cuando se seca,
cuando no hay ya lágrimas bastantes,
porque alguien, cruel como un día de sol en primavera,
con su sola presencia ha dividido en dos un cuerpo.

Ahora hace falta recoger los trozos de prudencia,
aunque siempre no falte alguno;
recoger la vida vacía
y caminar esperando que lentamente se llene,
si es posible, otra vez, como antes,
de sueños desconocidos y deseos invisibles.

Tú nada sabes de ello,
tú estás allá, cruel como el día,
el día, esa luz que abraza estrechamente un triste muro,
un muro, ¿no comprendes?,
un muro frente al cual estoy solo.