Присвячую місту Торецьк та всім кого я в ньому знав.

Пролог

З переписки в інтернеті за 11 жовтня 2017 р.

Олексій: Я радий Вова, що ти опублікував свою повість з історії Донбасу 1980-х років. Все добре, крім одного: навіщо ви, судар, згадали мене. В моєму житті були такі моменти, які я б зовсім не хотів згадувати. І чимало з них стосуються початку біографії.

Володимир: Льоша, я згадав тебе вже хоча б тому що ти знаєш про долю дресирувальника дядька Роми з циганської слободи. Адже ти постійно крутився там. Та й доповнити мої спогади. Чим більше людей згадують про те явище, що мало місце в історії тим краще.

Олексій: Те що я постійно крутився біля дядька Роми ще не означає, що я маю знати його долю. Припустимо, що я це знаю, але навіщо розповідати про те? Ви розповіли про трагедію "наркутента" Квасолі. Для чого травмувати людей оповіддю про те що трапилось з циганом? Стосовно того, що люди буцімто згадують явище яке мало місце в історії, ви забули що селище каббалістів не просто зруйнували; його стерли з людської пам'яті загрозами репресій. І які спогади ви там зібрались записувати? У восьмидесяти роки в тому місті яке ви назвали Вуглеградом жило 56 тисяч людей, а влітку 2014 року, коли війна почалася там проживало ледь більше ніж 33 тисячі . Після падіння Дебальцевого виїхало ще приблизно 30 % населення, а їх місце зайняли біженці з території ОРДЛО. Іде війна, і людям не до споминів про якісь події тридцяти літньої давності які й невідомо чи відбувались.

Володимир: Але ти пам'ятаєш чимало такого що могло б доповнити мою розповідь. Твоє слово могло б додати вагомості викладеному мною матеріалові.

Олексій: В мене багато особистих справ і я ще не певен, що знайду час на написання спогадів. До того ж, що хорошого я можу згадати після того як ти написав про все найкраще котре там було. Зате темні сторони цього селища ти обминув.
Так, наприклад, ти не помітив однієї обставини: тамтешніх дітей було мало і з року в рік їх ставало менше. Сім'ї з дітьми поволі покидали селище. Власне в наш час воно уже помирало, бо жити в старих котеджах було іноді просто нестерпно. Ти ніколи не жив там, а мені якось довелось у ньому ночувати. Скажу одне: як його мешканці там спали? Мене постійно будили безперервні марші щурів.

Володимир: Але все-таки мешканці селища й актори дарували радість людям, попри те що жили в страшних умовах.

Олексій: Ага, особливо, коли знаєш звідки йшло "джерело" цієї радості. Перебуваючи в селищі ти ніколи не відчував, що ніби починаєш бачити сни на яву? Чи не бувало в тебе такого, що раптово починався провал в марення?

Володимир: Можливо, адже селище було містичним місцем. Такі називають енергетичним скупченням або місцем сили.

Олексій: О ні, причини цього суто матеріальні. Пригадай такий момент: у селищі були металеві поємники в яких постійно горіли вогнища. Там палили канабіс. Згадай що повітря довкола селища було аж просякнуте солодкуватим запахом горілої коноплі. Це було таке масове вдихання маріхуани, що куди там Амстердаму. Не дивно, що кожного хто там побував хоч раз тягнуло туди знову і знову.

Володимир: Я не буду з тобою сперечатися щодо цього, але в селищі проходили і театральні вистави, і відбувалися циркові номери. Одні канатоходці чого варті. Не кажучи вже про ведмедя дядька Роми... Згадай які яскраві були вечори із заклинателями вогню, із бенгальськими вогниками й салютом на 7 листопада, 1 січня і 9 травня. Не можна зводити все до вогнищ із коноплею.

Олексій: Тут ти правий. Більше того, я не побоюся сказати, що селище каббалістів - це було не лише те місце де відбувались чудеса, але й можна було чудити. Причому безкарно. Я гадаю саме тому власті й знищили цей осередок вільнодумства.

Володимир: Так. І ти тоді розповідав мені про аргентинців, які сказали що ти живеш в Україні і маєш любити свою землю. Це особливо актуально в наші дні, коли нам говорять, що Україна - це тільки кілька областей біля Києва, а все інше, мовляв, Новоросія. Тим більше наші діди, що воювали в УПА, дружили між собою, а їх приятелями були діячі колишнього підпілля були діячі колишнього підпілля ОУН на Донбасі.

Олексій: ... Я можу написати про це. Тільки удвох ми нікого не переконаємо в правоті написаного. Нам скажуть: ви два придурки, що розповідаєте нам свої дитячі фантазії. Тому тут залишається лише жанр фентезі в стилі "Чарівної крамнички" Герберта Уелса чи "Ста років самотності" Габріеля Гарсія Маркеса. Мало хто знає, що місто Макондо з останнього твору зветься Аракатака і воно досі стоїть на своєму місці. Ніякий вихор його не стирав з лиця землі. От тільки наше Макондо зніс вихор людської злості та байдужості і було б нерозважливо переконувати людей в справжності його існування. Хай сприймають наші розповіді як казку, хоча й із сумним кінцем. До того ж як історик історику можу сказати, що шість тисяч років тому в Європі існувала ціла країна "каббалістів".

Володимир: Що ти маєш на увазі?

Олексій: Я маю на увазі культуру Кукутень-Трипілля, де була високоякісна розписна кераміка, до того ж створена вручну. Також трипільці будували на українській та румунській землях протоміста з двоповерховими будинками, що як видно зі знайдених макетів також мали розписи на стінах.

Протоміста на десятки тисяч мешканців через 50-70 років, коли довколишні поля виснажувались і не приносили врожаю. Тоді мешканці переселялися на інше місце і починали все з початку. Так що Каббала, можливо створена і не семітами... Однак кожен народ мав свою власну каббалістику, яку після християнізації було відкинуто як язичництво. Вкотре нам лишаються тільки припущення та здогадки.

Володимир: То ти напишеш продовження?

Олексій: Швидше за все так. Моя повість називатиметься "Зоряний циган". Хоча це поки що тільки робоча назва.

Як ви вже зрозуміли, автор не ставить мети довести справжність існування селища Десята шахта й міста Вуглеград. Навіть Вова Рівчак і Олексій Перехрест можуть бути вигадкою автора аби подати одні й ті аспекти під різним кутом бачення. Твір "Десята шахта" в основному присвячений каббалістам, родині Рівчаків, трохи розповідає про старовірів Донбасу із Сіпягіного (насправді селище Ольховатка під Дебальцевим) і ще менше про дільничного Бергера та Йоханеса фон Шульца. Ну ще про сусідів Магеровських. Далі - все. Ні місто Вуглеград, ні люди що в ньому живуть не вказані.
"Зоряний циган" покликаний надолужити цю прогалину: він розповідатиме про людей що населяють Вуглеград: євреїв, циган, росіян, українців. У ньому селище Десята шахта лише тло довкола якого відбуваються описані події. Прототип Вуглеграда є на мапі України, його схожість із ним настільки разюча що її не може не помітити кожен хто там живе. Визначивши паралель Дніпра можна легко дізнатися яке місто півночі Донеччини на ній розташоване та ще й так щоб з південно-західного боку від селища Федориха лишалось озеро Клебан-Бик. Багато людей які там жили мали своїх прототипів чиї змінені імена фігурують на сторінках повісті. А може то все вигадка. Ну що ж, читайте як вигадку.

Ще одне. Мої персонажі говорять так як мають говорити, особливо шахтарі й копровщики. Тому інколи на сторінках зустрічатимуться матюки. Відтак, кого це ранитиме прошу цього не читати. Як казав Гашек про свого Швейка, моя книжка не підручник для гарних манер.

Або ще розповім вам момент з життя Мікеланджело Буонаротті. Коли він розписав сикстинську капеллу папська курія тиснула йому в голі тіла воскреслих на Страшний Суд. На це майстер відповів: "Спершу виправить людське життя, а переробляти картини штука неважко". Я не такий талановитий як Мікеланджело, але притримуюсь його думки.

Коли я пишу ці арабески, то позиційна війна на Донбасі переросла в широкомасштабне вторгнення яке загрожує повністю знищити регіон. І таким як він був уже ніколи не відродиться. Це як і Друга світова війна, - війна-знищувач, на шальках терезів існування українців як народу. Чому так сталося я розповім наприкінці. Та я думаю що Україна збережеться, бо в небесах існує ще одна українська країна - затоміс "Вирій" і вона не дасть зникнути нам. Тому я вірю що ту темну силу яка пішла на нам ми здолаємо. Про іншу Україну в шрастрах я згадую один-два рази в якості підвалин на яких стоїть будь - яка державність в нашому світі. Хочете дізнатися більше - читайте "Троянду світу" Данила Андреєва, а я розповідатиму тільки те що бачив сам (або придумав кому як зручно).

Отже, ",був травень 1985 року ... і Максим Леонтьєв студент філфаку Донецького державного університету готувався до дипломування і поїздки до шахтарського міста Вуглеград на півночі області..."

Буде в цій повісті й мінотавр, і напівігви, і ведмідь і багато всілякої дивини. Отже, розпочалась сама повість.

Ще. Повість моя розповідає про каббалістів, а не Каббалу тому за винятком окремих моментів ви не знайдете нічого про віровчення. Власне, автор його не знає і не шкодує.

Розділ перший. Вуглеград місто відоме всьому світу

Був травень 1985 року. Ще існувала велика країна Союз Радянських Соціалістичних Республік, щоправда вона доживала останнє десятиліття, але про це мало хто тоді здогадувався. На південному заході СРСР розташувалась країна поменше - Українська Радянська Соціалістична Республіка, вона мала своє представництво в Організації Об'єднаних Націй і доволі розвинуту промисловість. В інших відносинах це була тиха провінція. Як казав Михайло Жванецький якщо до Москви приїжджали за ковтком свободи, то до Києва приїжджали за задухою. Східна частина Дніпропетровщини, Донецька і Луганська області утворюють специфічний регіон, що називається Донецький вугільний басейн або скорочено Донбас. Колись на початку XX століття його називали "Нова Америка" та "Енергетичне серце Росії". У восьмидесятої роки часи Донбасу як вугледобувного регіону минули і він почав занепадати, хоча це помічали одиниці.

Отже, був травень 1985 року. Стояв спекотний день і вікно кімнати студентського гуртожитку було відчинене навстіж. Біля нього стояла дівчина і курила, дивлячись на кущі бузку які цвіли за вікном. За столом сидів хлопець і розкладав папери чорнетки своєї дипломної роботи. Дівчина повернула голову в бік хлопця і запитала:

- Максе, куди тебе відправляють на розподіл після дипломування?

Хлопець склав папери і, повернувшись обличчям до дівчини, відповів:

- Мені сказали, що я буду вчителем російської мови та літератури в одній із середніх шкіл Вуглеграда.

- Ти з глузду з'їхав?! Навіщо тобі здалася ця діра? Звернись до мого батька, в міськком партії і тебе залишать в Донецьку або направлять до Маріуполя. Ти ж знаєш як я люблю море...

- Віола, я цього не робитиму. Не місце прикрашає людину, а людина місце. Якщо мене відправлять працювати в шахтарське містечко я відпрацюю встановлений термін. Та й Донбас хочу роздивитись.

- Максиме, ти там зіп'єшся від туги. Там увечері нікуди піти. Почнеш квасити з шахтарями й закінчиш алкоголіком.

Максим встав і хотів обняти Віолетту.

- Я не люблю горілки, ти ж знаєш. А кінотеатри щоб піти знайдуться й у Вуглеграді. Я думаю, що там знайдуться й дискотеки в місцевому будинку культури.

Дівчина загасила недопалок і подивилась в очі Максиму.

- Ти підеш до мого батька й попросиш його не відправляти тебе у Вуглеград?

Проте той твердо стояв на своєму.

- Не піду. Я принижуватись не буду.

Вона розвернулась і пішла до дверей.

- Ну, як знаєш. Тільки їдь туди без мене. Не приходь до мене і не телефонуй, - промовила перед тим як вийти в коридор.

Максим хотів її перейняти, але Віолетта швидко вибігла на сходи й вискочила на вулицю. З розгубленим виглядом майбутній філолог всівся за стіл і намагався вичитати свій диплом. В такому стані його знайшов однокурсник і друг Женя Туманов.

- Чому ти такий кислий? - запитав він Максима.

- Віолетта пішла від мене. Сказала, якщо ти обрав Вуглеград, то я йду від тебе.

Женя поплескав Максима по плечу.

- Та це добре. Я давно казав: ця вертихвістка тобі не пара. А Вуглеград не таке вже й погане місто. Я теж туди їду тільки вчителем української мови. Загалом до цього місця їдуть з усієї країни і навіть з-за кордону.

- Що їх туди тягне? Екзотика білої гарячки в шахтарів?

- Що їх туди тягне я тобі не скажу, бо ти ще вважатимеш мене божевільним. Усе сам побачиш на власні очі коли ми туди приїдемо.

Швидко проминув травень. Максим і Женя захистили свої роботи на "відмінно". Відгуляли випускний, де Віолетта прийшла зі своїм новим кавалером, що мав чорну волгу.

-Швидко ж вона мене забула, - сказав Максим, дивлячись їм услід.

- А ти як гадав, - підійшов до нього Женя. - Вона не з тобою першим крутила романи на курсі. Таких дівчат треба уникати як вогню.

Женя подивився на кишеньковий календарик і продовжив:

- За два тижні ми з тобою від'їзджаюємо у Вуглеград.

Рівно через два тижні вони збирали у валізи свої нехитрі пожитки.

- Прощавай університет, до побачення Донецьк, - промовив Максим, застібуючи валізу. - Ми від'їзджаємо на периферію.

- Я кажу тобі ти не пожалкуєш, - відповів йому Туманов. - У Вуглеграді можна зустріти знаменитостей. Бува, вони приїжджають туди по кілька осіб на день.

Далі вони сіли на автобус і, проминувши Київський проспект, приїхали на автовокзал Путилівський. Перед касою, де продавали квитки на Вуглеград, стояли дві групи іноземців. З першого погляду було видно що це поляки і мадяри.

- Щодо туристів ти не збрехав, - промовив Максим, - от тільки чому вони туди їдуть ти нічого не сказав.

- Навіщо розповідати, коли ти можеш побачити всі тамтешні принади на власні очі, - Женя вперто не хотів нічого говорити заздалегідь.

Вони сіли на автобус, який рушив Ясинуватським шосе. Поза вікном пропливали шахтарські селища й містечка, залізничні переїзди, терикони й кліті з копрами. Далі потягнулись пагорби Донецького кряжу, сині стрічечки річок які шосе перетинало по мостах.

Проїзджаючи одне з шахтарських селищ, вони побачили залізничні колії, що йшли на якусь шахту втиснуті в просторі між шосе та подвір'ями місцевих жителів.

- Не хотів би я тут жити, - сказав Туманов. - Крім того що за парканом постійно стуготять поїзди, існує ризик вийти з двору і потрапити під тепловоз.

- Тут люди звикли, - відповів йому Максим. - Виходячи, вони роздивляються навсебіч.

Проїхавши Сергіївку, що була містом-супутником Вуглеграда, автобус в'їхав до південної околиці міста і зупинився на новому автовокзалі біля якого розташувався тролейбусний розворот. Вийшовши з автобуса, друзі вийшли на зупинку.

- Тролейбусні лінії тут провели нещодавно, - сказав Туманов. - Нам треба на той мікрайон що має назву Заяружжя.

Вони сіли на тролейбус, що рушив вздовж вулиць міста.

Максим дивився у вікно.

- Монументальних пам'яток культури достойних того щоб сюди приїжджали іноземці я не бачу, - промовив він. - Більшість будинків збудовані в шестидесяті - семидесяті роки. Найдавніші- післявоєнна доба.

- Те що притягує туристів знаходиться не в центрі, а на околиці, в шахтарському селищі Десята шахта, - відповів йому Женя.

Тролейбус перетнув залізничний переїзд і зупинився на зупинці Заяружжя. Друзі вийшли і рушили до школи, завітавши до дирекції, вони пред'явили свої документи. Вийшовши зі школи, вони рушили до готелю.

- Найближчими днями розпитаємо про квартиру, - сказав Туманов. - Бажано щоб це було тут на Заяружжі, щоб нам можна було недалеко ходити до школи.

- Ну що, йдемо до того про що ти казав, - промовив Максим.

- Зачекай, спочатку відпочиненомо, пообідаємо, а через години півтори - дві підемо.

За десять хвилин вони обідали в невеличкому кафе, споживаючи український борщ, пшеничну кашу та салат з капустою, а також запиваючи це двома кухлями донецького пива "Добрий Шубін".

- Сподіваюся, наше студентське голодування скінчилося, - сказав Женя Туманов. - Тепер ми отримуватимемо, хоч і невеличку, проте зарплатню.

- А я сумніваюся, - відповів йому Максим. - З продуктами навіть в обласному центрі дуже сутужно, а тут, у провінції, мабуть іще гірше. В магазинах була одна горілка, тепер із нею починають боротися.

- Нічого, тут поблизу старого центру міста (у Вуглеграді їх два старий і новий) є автостанція, а біля неї базар, де можна знайти все що схочеш.

Поївши і заплативши, колишні студенти вийшли і пішли в бік приватного сектору, минаючи асфальтовані і бруковані вулиці, вулички та провулки. По середині вулиць були прокопані рівчаки, куди в дощ стікала вода, з обох боків розташовувались подвір'я відгороджено високими дерев'яними парканами, пофарбованими, або ні.

По обидва боки вулиць росли дерева, особливо високими були тополі, під ними були розбиті квітники. Пройшовши з півтора десятка вулиць, вони побачили високий терикон з горбом нагорі.

- Це терикон Десятої шахти, вона ще працює, але вже свій останній період, - промовив Туманов. - Нагорі горб, який утворився внаслідок обвалу породи, коли рівнями вершину. Порода завалила трактор і тракториста який його вів.

- Так, страшно так загинути, - сказав Максим.

Аж ось на вулиці Карла Маркса попереду замайоріли маленькі дерев'яні будиночки з гостроверхими дахами. Між ними ходили люди, поруч стояли ятки, де торгували якимись сувенірами.

- Це воно, - сказав Туманов, що, як виявилось, добре знав дорогу.

Підійшовши ближче, Максим побачив що це котеджне містечко збудоване ще в хто зна які часи. Стіни будиночків були розписані найхимернішими орнаментами: на першому були намальовані бубни, на другому - чирви, на третьому - піки, на четвертому - трефи. Крім карткових мастей, стіни сусідніх котеджів були розписані різнокутними зорями, небаченими деревами, дивними птахами з людськими головами.

- Не дивуйтеся люди, - сказав чоловік високого зросту в білій сорочці й чесукових штанах із капелюхом на голові. - Те що ви бачите є символами іудейського містичного вчення Каббала, що базується на символічному прочитанні біблійних книг. Це селище каббалістів якому вже майже сто років. Заснували його власники Десятої шахти брати Синявські.

Женя Туманов підійшов ближче і потис руку чоловікові.

- Доброго дня, дядьку Афанасій. Я, Євгеній Туманов, був у вас минулої осені. Тепер ми з моїм другом і однокурсником Максимом Леонтьєвим закінчили університет і приїхали до вас в якості вчителів. Він викладатиме російську мову і літературу, я - українську мову і літературу.

- Я радий бачити вас і вашого друга. Мушу одразу підкреслити, що ви в нерівному становищі. Максим отримуватиме більше, і його предмет є обов'язковим для вивчення, а ваш Женю, - ні.

- Нічого, і на мою долю щось перепаде. Я хоч і росіянин за походженням, але вихований в пошані до всіх культур і мов нашого великого Союзу.

В цей час до дядька Афанасія підійшов один з туристів і запитав:

- Чи є у вашому селищі синагога?

Афанасій зітхнув і промовив:

- А синагоги, пішта Дьордь, в нас давно немає. В тридцяті роки її закрили й знесли. Та й не євреї ми більше... Це печальна історія, ми у війну мусили відмовитись від свого єврейства, стати росіянами, українцями, татарами. В нас не було вибору бо це було питання життя і смерті. В дитинстві я мав ім'я Давид, а Гнат, - він кивнув у бік чоловіка що мав єврейські риси, звався Аарон.

До них підійшов американець і промовив:

- Виходить тут на Донбасі як і в нас "плавильний котел": всі національності переплавляються в єдину радянську націю.

На це йому відповів Гнат:

- Містере Джон, "плавильний котел" у вас в Америці, а в нашій країні бетономішалка. В нас обставини про які ще не час казати, позбавили людину її коренів, примус ли тікати світ за очі. Тому люди забули про своїх предків і живуть одним днем, ніби після них потоп.

Розмова ставала різкою і могла мати неприємні наслідки, і щоб уникнути цього Женя сказав Афанасію:

- Розкажіть нам щось з історії Донбасу. Я знаю ви дуже добре розповідаєте.

- Вибачте, але я сьогодні не маю настрою щось розповідати, - спробував відмовитись Афанасій.

- Справді, дядя Фоня, - підтримав Женю хтось із місцевих. - Розкажіть нам. Ми любимо вас слухати. Та й не тільки ми, але й студенти вашого училища теж люблять це.

Врешті Афанасій згодився.

- Ну добре, - промовив він.

Всівшись на табуретку, яку йому дбайливо хтось із сусідів, Афанасій почав розповідати.

Розповідь дядька Афанасія

Донецький степ - це частина великого степового простору, що простягається від Монголії до Угорщини. Влітку в ньому виростали високі трави у людський зріст, які в липні - серпні вигорали повністю. З найдавніших часів по цьому степу мандрували різні кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, авари, хозари, печеніги, половці. Останні створили велику степову імперію Дешті-Кіпчак і мали на терені сучасного Донбасу міста Шарукань, Сугров і Балін про які говориться у давньоруських літописах. Заходили в донецькі степи і слов'яни. Це були бродники - мандрівні мисливці і рибалки, що жили переважно по берегах річок. Монголо-татарська навала вигнала половецьке та руське населення Степу і наш край став називатись Диким Полем, де кочували ногайські татарські орди.

У XVII - XVIII століттях на теренах сучасного Донбасу з'являються втікачі з українських земель, де панували польські феодали. Це були запорозькі козаки, що створили на Донеччині Кальміуські паланку з центром в містечку Домаха на місці сучасного Маріуполя. Таким чином вони розширювали територію Російської держави до якої Гетьманщина і Запорожжя входили в якості автономій. Саме козаки заснували слободу Заяча Балка, розташовану за двадцять кілометрів на схід від нас. Вихідці із Заячої Балки на березі річки Кривий Торець збудували хутір Горпинівка, біля якого наприкінці XVIII століття було знайдено поклади кам'яного вугілля. Пастухи що пасли свої стада палили на вогнищах чорне каміння з балок. Вже у тридцяті роки ХІХ століття біля хутора Горпинівка, що вже став селом, знаходилось кілька десятків дрібних шахт, де добували понад двісті тисяч пудів вугілля на рік. Залишки цих шахт можна побачити в степу і на подвір'ях господарів на околицях міста. Це були нори в які небезпечно було спускати бо загроза бути похованим заживо була постійною. Саме тому їх назвали "мишоловками".

У 1883 році французькі підприємці будують шахту "Центральна" біля якої виникає шахтарське селище Горпинівський Рудник. Воно складалося з добре облаштованої інженерної колонії, де мешкало керівництво шахти та інженери та шахтарських землянок. В селищі було чотири вулиці: Старі мазанки, Нові мазанки, Лисячі нори, Собачовка. Вхід на територію колонії шахтарям та членам їх сімей було заборонено. Робочий день на шахті тривав по 12 - 13 годин, вимотуючи всі сили шахтарів. Безкінцеві штрафи й побори забирали значну частину невеличкого заробітку робітників.

Ніякої механізації на шахтах не було: виїмку, відкачку, відвантаження робітники виконували вручну. Про техніку безпеки і поняття не було. Забої і каліцтва в шахті були повсякденними явищами. Отримавши інвалідність, робітник був приречений на голод, оскільки ніякої допомоги від підприємства не отримував.

Переважна більшість шахтарів були неписьменними і, отримуючи гроші від артільщиків, вони ставили у відомості хрестики. В селищі було відкрито початкову школу на сто учнів у якій працювали лише двоє вчителів. Також існували церква і одноповерховий клуб. Лазні щоб відмитися від вугільного пилу й кіптяви від гасових ламп не було.

Крім землянок і мазанок для шахтарів були збудовані бараки, де мешкали майже сто робітників. Спали вони на нарах позмінно. Ні столів, ні табуреток не було. Епідемії інфекційних хвороб були звичним явищем, від них помирало 500-600 людей на рік. Багато шахтарів хворіли на туберкульоз. Безкоштовна медична допомога була відсутня, хоча з заробітку на медицину відраховували щомісяця десяту частину.

Поруч, як я вже казав, існували шахти дрібних шахтовласників. Одними з них були брати Анджей і Тадеуш Синявські, що приїхали на Донбас із Польщі. Їм належали шахти номер десять, одинадцять і дванадцять. Саме завдяки ним з'явились ми. У восьмидесяті роки минулого століття з Поділля на Донбас втекло від погромів кілька єврейських родин. Оселившись на Горпинівському Руднику, що нині носить назву місто Вуглеград, вони стали бухгалтерами і рахівниками. Для них Синявські за німецьким проектом збудували ці котеджі, стіни яких малярі прикрасили каббалістичною символікою. Через деякий час наші зрозуміли, що їх і тут почнуть бити тоді наша молодь пішла під землю в якості штейгерів* і простих робітників. Шахтарська праця і зараз є однією з найважчих, а тоді вона була просто каторжною. Проте люди освоїлись і згодом стали працювати незгірш од місцевих..

Максим сидів і слухав оповідача. Його забивав гіркувато-солодкий запах якоїсь паленої трави і він незчувся як сп'янів.

Це помітив Гнат і штрикнув Євгена.

- Твій приятель провалюється у сон наяву. Забирай його.

Женя торкнувся Максима.

- Нам час іти. Пробачте дядьку Афанасій, вас ми послухаємо іншим разом.

Вони попрощалися і пішли.


* Штейгер - майстер, начальник зміни.


Розділ другий. Декілька слів про себе та наших рідних і їхніх друзів

У середині травня 1985 року мене майже дворічною дитиною привезли до Вуглеграда до дідуся і бабусі. Я нещодавно навчився ходити і вже розбірливою говорив.

Мій дідусь Яким Семенович Перехрест походив з одного невеличкого села у Волинській області. Під час Другої світової війни він воював проти нацистів та польських збройних формувань у лавах Української повстанської армії і в 1944 році був взятий у полон загоном НКВС. Відбувши тринадцять років на півночі Красноярського краю, він ще п'ятнадцять років прожив в околицях міста Норільськ разом із родиною. Потім дідусь вирішив повернутись до України, але на Волинь шлях йому був закритий і він був змушений обрати для проживання місто Вуглеград Донецької області.

Програна національно-визвольна боротьба і роки ув'язнення відбились на характері мого дідуся: він рідко усміхався і відпускав злісні коментарі щодо того як живуть люди і що в них у голові.


- Моя країна Україна, - казав він. - Але вона рідко виходить за межі нашої кухні.

- Що ж це за країна така, коли вона вміщається в одній кімнаті? - питав я.

- Значить сталось так, що вона існує тільки по наших кухнях.

Я хотів розмовляти як говорив дідусь, а він розмовляв українською мовою.

- Говори по-російськи, по моєму тут говорить не можна, - сказав дід. - Бо це Донбас (най би він крізь землю провалився).

- Чому не можна?

- Не можна, бо за українську мову тебе тут уб'ють.

- Та хто мене уб'є?

- Тут багато таких, кому Україна як кістка в горлі. Одні Канавіни чого варті. Заріжуть тебе і нічого їм за це не буде, бо в них всюди зв'язки, - з цими словами дідусь штрикнув мене під ребро зворотнім кінцем виделки (ми саме снідали).

- Діду, боляче - промовив я, збираючись заплакати.

- Ще не так буде боляче як тобі увігнуть сюди ножа.

Зараз я розумію наскільки важко було йому забороняти мені говорити українською, бо Україну він дуже любив.

Моя бабуся Ніна Степанівна Федоряк-Перехрест походила з того ж села що й дідусь. Вона поїхала за ним у вигнання з моїм малим батьком на руках. Після того як дідусь звільнився з табору народилася сестра мого батька тітка Євгенія. На час моєї розповіді вона жила в Одесі і приїжджала до Вуглеграда час від часу.

Бабуся на той час заміняла мені маму: вона вкладала мене спати, співала колискові, і носила на руках. Іноді вона сварила і навіть карала мене та я на бабусю не ображався.

Батьки мої Перехрест Іван Якимович та Степова Віра Дмитрівна виїхали з Вуглеграда до Дніпропетровська ще у семидесяті роки. На час моєї розповіді батько будував газопроводи що постачали блакитне паливо на Захід, бо Радянському Союзу конче були потрібні гроші аби закуповувати в США зерно і вершкове масло в Голландії (про те щоб підняти власне сільське господарство не було й мови). Мати працювала науковим співробітником в галузі хімії і в той час жила у Єревані. Батьки приїжджали лише час від часу щоб побачити мене та діда з бабою.

Також у місті за циганською слобідкою жили рідна сестра моєї бабусі Олійник Серафима Степанівна та її чоловік дід Євген. Обидва працювали на шахті Один-один біс тільки не шахтарями. Дід Женя покинув роботу під землею, бо захворів на легені. Ще він мав звичку заливати за комір, але про це я докладніше розповім далі.

В баби Сіми та діда Жені було двоє дітей Анатолій і Марія, якій у 1985 році було п'ятнадцять років. Щодо дядька Толі, то він уже був одружений і мав дочку Ліну, що була моєю троюрідною сестрою.

На Федорисі, на вулиці Покришкіна жила інша моя бабуся Степова Діна Миколаївна, мати моєї матері. Вона прожила досить довге життя і бачила війну, блокаду й бомбардування Ленінграда, голод і тяготи післявоєнного життя. В Архангельській області вона познайомилася із моїм дідом Степовим Дмитром Петровичем якого туди відправили у заслання як остарбайтера. В них народилося двоє дочок: моя мати Віра та тітка Світлана. Сам дід Дмитро не дожив до мого народження і я бачив лише його портрет та газетні вирізки з "Вуглеградця", де розповідалося про його роботу на шахті Один-один біс.

В діда були ще четверо братів: Данило, Олександр, Сергій та Іван (двоє останніх були дітьми мачухи, бо прадід був двічі одружений). У них були свої діти так що у Вуглеграді в нас живе чимало родичів, з яких я багатьох не знаю.

Також біля нас на Федорисі жив двоюрідний брат діда Дмитра Ктиторенко Володимир в якого був непутящий онук Вовка.

Є двоюрідний брат також і в мене - це Сергій Чижов, син тітки Світлани.

Тепер перейдемо до друзів мого діда Якима. За професією він був пічником. Складаючи пічки він водив знайомство з половиною Вуглеграда. Так, зокрема, його другом був завмаг у центральному універмазі "Москва" (не знаю, правда, як його звали). Завдяки ньому для мене завжди могли купувати іграшки (у восьмидесяті роки ледь не все було дефіцитом).

Водив мій дід знайомство із тогочасним секретарем міськвиконкому Володимиром Федоровичем Перекрестом. Останній казав що вочевидь хтось із його предків змінив одну літеру в прізвищі, а так ми, напевно, родичі. Власне, Володимир Федорович чимало зробив для міста: саме завдяки йому було прокладено тролейбусні лінії по Вуглеграда та на з'єднання із його супутником Сергіївкою (нині цей тролейбус вже не ходить). Також завдяки йому було збудовано чимало житлових будинків і величезний Палац культури шахти Центральна, що й нині є центром культурного життя Вуглеграда.

В ті роки ні про яке братство колишніх вояків УПА не могло бути й мови, але люди що були там збирались і обговорювали життя в країні. На нашій кухні збиралися дідові друзі. Никонор Олександрович Рівчак з яким дідусь познайомився ще у таборах (його онук Вовка тоді жив у дідуся і бабусі як я, і він склав оповідь "Десята шахта") та місцевий оунівець Сергій Крижан, чиї онуки в часи незалежності стали членами місцевого осередку ВО "Свобода".

Відбувши терміни ув'язнення й заслання, вони збирались, згадували минуле і говорили про нинішнє життя.

- Знаєш Якиме, - казав Никонор Олександрович. - Найближчим часом годі сподіватись на якісь зміни. Я тобі так скажу: добре що є хоч Радянська Україна. Вірю що хоча б за наших онуків вона стане самостійною державою, а доти лишається берегти те що є.

Дід у свою чергу відповідав йому різко:

- Якщо йти на угодовство з цією владою, Никоноре, то взагалі не залишиться нічого. Пам'ятаєш наше життя під Норільськом, як під час повстання вони давили танками жінок і підлітків і це вже було за Хрущова який був ніби лібералом.

- Так, але говорять що йдуть зміни. Може станеться диво і ми побачимо як тюрма розвалиться.

- Я їм все одно не вірю, в Росії вся демократизація закінчувалася ще більшою тиранією.

Я тоді був разом із ними, але не розумів все що вони кажуть. Та дідусь мене попередив щоб я ніде не казав про що вони тут розмовляють.

- Зважай онучку, що дятлів які стукають в нас більше ніж дерев на яких вони сидять, - мовив дід. - Як казали в нас у таборі, їж пиріг з грибами, а язик тримай за зубами.

Ну й нарешті ще одним другом нашої сім'ї був Віктор Андріанович Магеровський. В нього були син Женя та онучка Аня яку я майже не пам'ятаю. Він рідко заходив до нас. Саме Віктор Андріанович передбачив швидкий занепад Донбасу. "Оскільки на верхніх горизонтах все вугілля вже вибрали, а добувати на нижніх настільки затратно, що кузбаське вугілля куди дешевше, бо добувається кар'єрним способом" - говорив дід Віктор.

От власне всі наші родичі та друзі діда.


Розділ третій. Що краще для хлопця: сидіти вдома чи гуляти по вулицях

Того ранку я встав, мене одягли і я вибіг на двір. Надворі біля будки сиділи наші собаки - величезна (як на мене) Альма та її син Тузік. Я підбіг до них, але вони одразу ж забігли в будку. Мені хотілось дістати Тузіка та Альма рикнула на мене і я підбіг до хвіртки. Вона виявилась відчиненою і я вийшов на вулицю. Переді мною постала наша Жовтнева по якій ще тоді час від часу проїжджали машини. Праворуч від нашого двору тягнувся досить широкий і глибокий рівчак по якому протікав струмок. Вовка дав йому назву Огурєчка, що ж нехай буде Огурєчка, хоча я не пам'ятаю щоб він якось називався. Струмок цей підбігав до дороги й біг під місток щоб вибігти на іншому боці й зникнути у дворах. Пам'ятаю як я любив дивитись крізь щілини водостоку як унизу біжить вода. Мені й зараз здається що час це теж річечка по якій безперервно рухається все.

Ліворуч від нашого двору розташувались акації за що цю частину вулиці прозивали "Одесою". Був кінець травня і дерева стояли заквітчані. Стрімкий східний вітер розносив довкола п'янкі пахощі. Я біг уздовж дерев та парканів дворів вулиці. Попереду вулицю перетинала залізнична колія біля якої стояла недобудована будка стрілочника.

"Цікаво, чому тут одна колія, там де я жив раніше, їх було три" - думав я, перетинаючи рейки.

Здалеку пролунав гудок, наближався поїзд. Синій тепловоз ТГМ 6А котив за собою вагони з лісом та вугіллям. Зі стукотом й гуркотом пройшло п'ятнадцять - двадцять вантажних вагонів.

- Альоша! Альоша, вражий сину, - почув я здалеку стривожений голос бабусі

Вона йшла вулицею в бік переїзду.

- Хто тобі дозволив вибігати на вулицю?! Чи не я вчора казала щоб ти не підходив до цього переїзду один, - бабуся взяла мене за руку і повела додому.

- Якиме, зачиняй хвіртку, я знайшла його аж за рейками, - сказала вона дідові.

- Ніно, якщо він постійно сидітиме вдома, то виросте домашнім хлопчиком. Нехай гуляє за двором. Тільки до переїзду не підходь, бо там загинуло дуже багато людей.

Так я і став гуляти перед двором, заглядаючи в струмок.


Розділ четвертий. Ранок у селищі каббалістів


За два дні Максим Леонтьєв і Женя Туманов знов прийшли до селища. Виявилось що Десята шахта має два терикони великий з горбом і малий. Неподалік від малого і розташовувались котеджі. При наближенні до селища Десята шахта вони чули пісню, що виконувалась десятками голосів.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Уйдут в небытие те кто были царями,
А утро дарует нам солнце и свет
И купол небес что синеет над нами.

Империи, царства - все тлен, суета.
Не сломят они законов природы:
Великим богатством человека всегда
Была, есть и будет одна лишь свобода.

В зелёных степях что-то шепчет ковыль
Извечный хозяин донецкого края
Все злато и камни дорожная пыль,
А праведный труд никогда не сгорает.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Рассылаются в прах те кто были врагами
Запомни лишь ветхий как вечность завет
Что счастье себе создаём лишь мы сами.

Вийшовши на майдан з декоративними ліхтарями вони побачили мешканців селища.

- Вітаю вас, - сказав дядько Афанасій. - Це наш гімн, з його співу ми починаємо ранок нашого селища.

- Добре, тільки я розумію як це "счастье себе создаем лишь мы сами"? А як же Бог, що є господарем усього сущого, - спитав хтось із перших гостей.

- Бог, чоловіче, не нав'язує людям свого бачення щастя, - сказав дядько Афанасій. - Він лише допомагає праведним людям досягти щастя. Кожна людина має своє власне уявлення про щастя.

Потому він додав:

- Сьогодні ми вітаємо вас у нашому селищі, де ми граємо в Олірну - перший зі світів просвітлення.

- В Олірну? - запитав Максим.

- Так. В індуїзмі та ісламі, а також інших релігіях говориться, що планета Земля складається з багатьох світів. У першій половині ХХ століття жив російський філософ - містик Даниїл Андреєв, який після війни, перебуваючи в ув'язненні написав свій найвидатніший твір "Троянда світу", котрий прочитали ми. В ньому сказано що у Землі налічується 242 різноманітних виміри. Автор назвав цю систему брамфатурою. Гнатюк, подай-но сюди матрьошку.

З цими словами він взяв до рук матрьошку розписану якимсь дивним химерним візерунком і почав її розкладати, виймаючи матрьошки поменше.

- Приблизно так само складається й брамфатура - це сфери світів, що вкладаються одна в одну. Проте їх можуть побачити лише духовно розвинуті особистості. Наш світ, який Андреєв назвав Енроф ділить брамфатуру на світи розташовані угорі - світи просвітлення і підземні світи відплати.

Протягом окремих днів ми моделює перші п'ять світів просвітлення - Олірну, Файр, Нертіс, Готімну та Затоміси. В світи відплати, що розташовані унизу, ми не граємось, а виміри вище від затомісів у "Троянді світу" не описуються, а тільки називаються.

Афанасій відклав убік матрьошку і продовжив:

- Олірна - це перший зі світів куди потрапляють душі померлих не обтяжені гріхами або ті що розв'язали свою карму у верхніх світах відплати. Він схожий на наш, тільки в ньому замість пустель зелені луки, а замість джунглів - сади. В Олірні не живуть душі звірів, риб та птахів - вони потрапляють в інший світ - Ісонг, тому там не співають птахи, а ліси порожні. В "Троянді світу" сказано, що саме в цей світ спершу вознісся Христос, а його учні змогли бачити Олірну. Також там говориться що в цьому світі в прадавні часи жило праангельське людство та саме там існував Едемський сад. В Олірні душі померлих можуть бачити наш світ і своїх рідних яких вони залишили. Там вони чекають на них, а потім або переносяться у вищі світи, або повертаються в Енроф щоб розпочати нові життя.

Афанасій закінчив свою розповідь і відійшов у бік, Максим і Женя пішли за ним. Довкола смагляві люди (Максим лише зараз помітив що це були цигани) розпочали торгувати різноманітними сувенірами. До них підійшов Гнат.

- Але Олірна в нас не всюди, - сказав він і показав рукою кудись углиб котеджів. - Там в нас інший, темний світ, що має назву Дуггур.

- Гнате, не псуй мені настрій і не розбещуй хлопців, бо вони ще молоді, - сказав Афанасій. - Мені самому це не подобається та що зробиш, коли він під крилом злочинців, цей наш "квартал".

Він помовчав і сказав:

- На тому боці в нас живуть непорядні жінки, що "обслуговують" іноземців. Та не будем більше про це.

Женя підтримай його:

- Правильно, навіщо нам повії. Розкажіть, будь ласка, продовження історії Вуглеграда та вашого селища.

Дядько Афанасій подумав і промовив:

- В Олірні не говорять про погане та я намагатимусь згадувати про негатив якнайменше.

А Гнат тільки хмикнув:

- Грайся не грайся, як не називай наше селище, а трущоби лишаються трущобами, - і відійшов.

Афанасій озирнувся.

- Знаєте, тут ми будемо усім заважати.

Давайте відійдемо.

Вони покинули майдан і підійшли до котеджу де були намальовані персонажі казок Пушкіна: кіт на золотому ланцюгу на дубі, тридцять три богатирі, русалка на гілках, чаклун що несе богатиря та інші.

- Ось тут ми не заважатимемо і нам не заважатимуть. Ну що ж...


Продовження розповіді дядька Афанасія

Важкі умови життя спонукали шахтарів до боротьби за кращу долю. На початку ХХ століття рудники Донбасу сколихнули шахтарські страйки. Так, у березні 1903 року відбувся страйк робітників шахти Центральна, що вимагали підвищення оплати праці. Власті придушили виступ, багато шахтарів було звільнено.

Майже у той час на рудниках з'являються перші соціал-демократичні гуртки, що розповсюджували революційну літературу і вели пропаганду в робітничому середовищі. У 1904 році один з таких гуртків зібрався на маївку* в тому місці де зараз міський стадіон, але через сорок хвилин з боку Микитівки прийшов загін козаків, що розігнав маніфестацію.

З початком першої російської революції Горпинівський рудник охопили робітничі виступи. Макіївський комітет Російської соціал-демократичної партії керував боротьбою шахтарів із самодержавством. Було створено більшовицький осередок, розповсюджуватись листівки з гаслом "Геть самодержавство!", "Хай живе восьмигодинний робочий день!" "Земля селянам!" Шахти Горпинівського рудника охопили тривалі страйки. 16 лютого 1905 року директор шахти Центральна викликав до селища сотню козаків та роту солдатів, однак це не зупинило робітників. Було створено страйковий комітет, який висунув 32 вимоги політичного та економічного характеру. Влітку 1905 року було проведено декілька партійних зборів у довколишніх балках.

Під керівництвом соціал-демократів шахтарі Горпинівки активно підтримали збройне повстання на шахтах Горлівки в грудні 1905 року. Робітники Горлівки, Горпинівки, Макіївки, Гришиного, Дебальцевого та інших селищ приймали участь у боях за військові казарми. Повстання було жорстоко придушене, багатьох учасників засуджено до безстрокової каторги. Вісьмох повстанців повісили у вересні 1909 року за вироком військового суду в Катеринославі.

Революція зазнала поразки, але боротьба робітників і селян проти самодержавства не припинялась. Треба сказати, що і шахтовласник Тадеуш Синявський симпатизував польським соціалістам і потайки виділяв їм гроші. Його брат Анджей говорив йому:

- Ти допомагаєш політичним злочинцям. Хіба не краще боротись за покращення життя робітників мирним шляхом, виділяючи більші гроші на платню, ставлячи читальні та чайні замість шинків.

- А Польща? Вона так і буде під чоботом російського царизму? - питав Тадеуш.

- Царство Польське мав автономію і невідомо чи буде краще жити народ польський під владою російського царя, чи самостійним. Та й чи дозволять полякам мати свою державу кайзер та австро-угорський імператор...

- А малороси? Їм навіть вивчати свою мову не дозволяється.

- То ти заради одних малоросів хочеш зруйнувати державу?

Суперечки їх не мали кінця. Якось, коли брати грали в карти, Тадеуш поставив умову: якщо виграє він то Анджей заплатить революціонерам. Тадеуш виграв, а Анджей сказав йому:

- Ну ти й дурень. Ти ж не читав Карла Маркса. Якщо переможе твоя революція - в нас все відберуть.

- Власне, так воно і сталося. Шахти були націоналізовані у 1919 році і брати Синявські були змушені повернутись до Польщі. Там за колією ще досі можна знайти здичавілий сад їхньої садиби.

< Далі дядько Афанасій розповідав про революцію 1917 року, загін червоної гвардії та червоноармійський шахтарський полк, що бився з денікінцями, але для нас це не варте уваги. >

З початком індустріалізації на Горпинівському руднику до ладу стали нові шахти найбільшою з яких була Один-один біс. У 1928 році на наземній частині шахти Центральна сталася велика пожежа. Вогонь ледве не перекинувся на стовбур шахти. Причиною пожежі було оголошено диверсію і відбулись арешти так званих "шкідників", які стали першими жертвами сталінських репресій.

У 1930-ті роки робітниче селище набуло вигляду міста: з'явились широкі чітко сплановані вулиці, а в центрі було розбито парк.

У 1936 році робітниче селище Горпинівського рудника отримало статус міста і назву Вуглеград. Наприкінці 1930-х років було зведено прекрасний палац культури шахти Центральна, а також селище стаханівців. Напередодні війни наше місто мало п'ятнадцять тисяч мешканців.

22 червня 1941 року розпочалася війна. Палац культури став збірним пунктом для відправки на фронт і вернулося додому після війни менше половини. Наприкінці жовтня 1941 року італійські та румунські війська увійшли до Вуглеграда. Розпочався майже двохрічний період окупації. Власне, нам дуже поталанило, що до міста першими увійшли не німці, а італійці з румунами. Поки вони квартирували тут три тижні ми за допомогою міського паспортиста міняли свої документи.

- І поліцаї вас не видали? - спитав Женя.

- Поліцаї були місцеві. Вони все підтвердили що ми не євреї. Так і виникла побрехенька, що розписи нашого селища - витвір художника, який полюбляв абсент.

- І що? - знов запитав Женя - німці були такі дурні, що в це повірили?

- Принаймі зробили вигляд.

- Як же ваша молодь уникла розкриття під час медкомісій? Адже коли забирали до Німеччини йшов суворий огляд.

- Частина наших чоловіків пішла на фронт, а інша ховалась від німців. Та й після 1917 року настали такі часи, що далеко не всі дотримувалися обряду обрізання.


Потому дядько Афанасій розповідав про вуглеградське комуністичне підпілля та діяльність партизанів, але в пам'яті обох хлопців ця частина розповіді не збереглася. Мабуть тому, що ця сторінка історії мало чим відрізнялась від інших міст.


На початку вересня 1943 року з великими боями місто було визволене. При відступі німці зруйнували всі шахти, затопивши їх. Великих руйнувань зазнав і центр міста, нині названий старим. Було спалено палац культури і більше десяти років там стояв скелет будівлі який світив обгорілими вікнами. В теплу пору року за його руїнами збирались картярі, яких розганяли кінні загони міліції з палицями.

Восени 1943:року було вирішено відновити роботу спочатку на дрібних шахтах, а потім вже на великих. На початку 1950-х років було відновлено центр міста та майже всі великі підприємства.

Наприкінці 1950-х років у Вуглеграді поселили циган, які, побачивши наше селище відкрили тут самодіяльний театр та цирк. Саме завдяки ним до нас приїжджають туристи.

До дядька Афанасія підійшла красива молода дівчина і щось пошепки сказала йому.

Афанасій глянув на сонце і сказав:

- Ти права, Маргарито. Вже полудень, час починати працювати.

Він пішов додому й став виносити столик і два стільці.


* Маївка (вона ж робітничий Великдень) - свято Першого Травня.


Розділ п'ятий. День у селищі каббалістів


Дядько Афанасій гукнув Женю і Максима:

- Хлопці, поможіть, будь ласка, мені перенести столик на майданчик.

Вони взяли столик та стілець і понесли його до майданчика з ліхтарями.

Афанасій вийняв з кишені колоду звичайних карт і якісь чудернацькі карти з незвичайними зображеннями.

- Це італійські середньовічні карти Таро. Я ворожу нашим гостям і як говорять вони досить успішно. В кінці дня підходьте до мене я поворожу й вам.


Першим до нього підійшов чоловік із Бурятії і запитав:

- Чи скоро настане пришестя нового втілення Будди? Коли прийде матір богів Майтрейя?

Дядько розкинув карти, глянув на них і промовив:

- Років так через вісім буде оголошено, що прийшла мати богів. Причому буде це тут, в Україні, у Києві. Але насправді це буде мати козлів і зійде так само швидко як і прийде, а справжня Майтрейя прийде не в цю епоху.

В 1993-му році Максим згадав це передбачення дядька Афанасія, бо саме тоді з'явилась лжебогородиця Марина Цвігун зі своєю сектою.

Наступним був ревнивий чоловік, що хотів дізнатись чи зраджує йому дружина і якщо зраджує, то з ким. Дядько розкинув карти Таро і відповів що жінка йому ні з ким не зраджує, а таку вірність ще слід пошукати. Так раз у раз до Афанасія підходили нові бажаючі і ставили нові запитання, а він відповідав їм.

Аж ось до нього підійшли наш дільничний, місцевий німець Олександр Бергер та якийсь статичний високий чоловік з сивою головою.

- Доброго дня, дядьку Афанасій, - сказав Бергер. - Це полковник С*** з Ростовського облуправління УВС, він зараз у відпустці. В нього є одне питання над якими вони б'ються вже не один рік.


- Я не вірю в ворожіння, - відрізав полковник.

Однак Бергер не відступав.

- І все ж маю сказати, що дядько Афанасій рідко помиляється. Коли хворіла моя дружина і в неї підозрювали рак, він сказав що в неї онкології нема, а треба поїхати в Донецьк в таку -то лікарню до такого-то лікаря.

- Та ж є таємниця слідства, - не вгавав чиновник.

Дядько Афанасій перетасував колоду і промовив:

- А давайте я сам вгадаю, якщо таємницю розкривати вам не можна.

Він розкинув карти, оглянув їх і через хвилину продовжив:

- У вас в Ростовській області вже багато років орудує маньяк. Він убиває жінок та школярок. Я вгадав?

- Так... - спантеличено промовив полковник.

А дядько Афанасій говорив далі:

- Ви ще не один рік його ловитимете. Вбивця вже потрапляв у ваше поле зору, але експерти щось напартачили. Я не можу назвати його ім'я, однак можу відзначити що це не психічнохворий. В цієї людини (якщо можна його назвати людиною) проблеми в сексуальній сфері. Він не може задовольнитись звичайним шляхом із жінкою і задовольняє свою потребу в такий жорстокий спосіб.

Жені набридло сидіти й дивитись на ворожіння.

- Пішли подивимось на селище, - сказав він Максиму.

- Добре, зараз підемо, - відповів той.

Вони встали і пішли дивитись на циганів які торгували. Матрьошки які вони продавали були місцевого виробництва, їх виготовляли ті хто торгував. Інші ж сувеніри, а саме вітряки, калейдоскопи, іграшки купувались в іграшкових магазинах ("І як їм ще не пред'явили обвинувачення в спекуляціях", - подумав Максим). Один з торговців у клоунському вбранні пускав мильні бульбашки, забавляючи дітей.

Поруч на майданчику був прив'язаний... живий ведмідь біля якого стояв високий циган.

- Це дядько Рома, - сказав Гнат, який виявляється був поруч. - Раніше ведмедів було багато, але їх позабирали міліція. Тільки йому вдалось якось сховати своє ведмежа.

- І що це єдиний хто тут виступає з тваринами? - спитав Женя.

- Ні, ще тут виступають з голубами, собаками й кішками. Приходьте у вихідні тоді в нас дуже людно. Ще в нас по суботах та неділях виступає джаз-оркестр працівників Десятої шахти. Є в нас також і своя "примадонна".

Зараз би це назвали конкурсом двійників. Місцева двірника, що також працювала на Десятій шахті була трохи схожа на Аллу Пугачова. Вона співала пісні Пугачової на майданчику селища каббалістів. Голос щоправда у неї був не дуже, але для такої провінції як Вуглеград цілком згодився. Тим більше що співала вона вживу, а не під "фанеру" як багато сучасних співаків. Проходячи повз двір Десятої шахти можна було побачити як вправно "примадонна" працює мітлою.

Вони дійшли до котеджу де жив майор Семен Фінкельштейн і побачили статечного чоловіка з сивим волоссям та карими очима.

-;Це Йоганес Шульц з Федеративної республіки Німеччина, - сказав Гнат. - Він приїхав до Радянського Союзу торік щоб вивчати німецькі поселення в Україні.

- І як? - спитав Женя.

- Безрезультатно, адже майже всіх німців виселили у роки війни в Казахстан та в Сибір, власне, як і татар із Криму. Проте герр Шульц знайшов собі заняття. Цього літа він читає в нас лекції з історії Європи.

- Цікаво. Обов'язково прийдемо послухати, - сказав Максим.

Біля Шульца з'явилась чорнява дівчинка років п'яти - шести.

- Нємєц-пєрєц-колбаса, - закричала вона.

- Що ти хочеш Лєно? - промовив той.- Я все для тебе зроблю аби ти не дражнилася.

- Я хочу одного: щоб ви всі фріци повиздихали і хохли разом із вами, - сказала Лєна і побігла далі.

Гнат підійшов до німця й привітався.

- Даремно ви герр Йоханес намагаєтеся задобрити її. Це виховання: вся родина її така. Аби всі на світі повиздихали й лишилась одна Росія. От її сестра Шурочка то хороша дівчинка, але й те ненадовго бо квіти в такому середовищі не ростуть.

- Герр Гнат, - відповів Шульц. - Я вже майже рік у вашому місті, а ваші діти мене досі сахаються. "Раз німець - кричать - значить фашист". А я зовсім не фашист,ну, був в юності в гітлерюгенді, але вся молодь нашої країни тоді там була. Ми давно вже засудили фашизм, а в вашій країні й досі сприймають німців як ворогів.

- Що ж, ми вас як ворога не сприймаємо, хоча ваші есесівці таких як ми знищували в першу чергу. Якби вчителі в школах говорили що німці ще не значить фашисти і розповідали про внесок німців - антифашистів у перемогу над Гітлером вони б реагували інакше

Вони рушили далі. На будиночку де було намальовано карткову масть бубни Максим побачив табличку з назвою вулиці.

- Вулиця Каббалістів, - прочитав він.

- Цього тільки не вистачало, - сказав Гнат. - Петре, ти не сповна розуму?! Негайно знімки це, бо ми всі матимемо неприємності, - заявив він господареві дому що саме тоді виходив.

- Вже й пожартувати не можна, - відповів той.

- Нам боком вилізуть твої жарти. Знімки свій напис і більше так не роби.

За котеджем стояла діжка в якій горів вогонь, розповсюджуючи довкола той самий запах який сп'янив тоді Максима.

"Ах, ось воно що, - подумав Леонтьєв.- Цікаво що вони там таке палять."

До них підійшла Маргарита.

- Вас чекає дядько Афанасій.

- Зараз ми підійдемо. А що у вас там горить у діжці?.

- Там...-зам'ялася дівчина. - Там горить одна висушена трава що дає сильний аромат.

- Яка саме?

Туманов наблизився до Максима і змовницьки тоном промовив:

- Конопля. Вони використовують її задля посилання ефекту. Щоб люди сильніше вірили у дива...

- Це ж наркотик. Вони одурманюють гостей. Не дивно що я ледь не вирубився ... Якщо знайде міліція...

- Саме тому ми нікому не скажемо. Пішли, бо Афанасій нас зачекався.

Вони повернулися на майданчик, де за столиком сидів дядько.

- Де ви поділися? Я ж казав що ворожитиму вам.

- Ми роздивлялись ваше селище, - сказав Женя. - Бачили багато цікавого, хоча усе детально не роздивишся за такий короткий час. Ваші жінки дуже гарні.

- Вам впала в око Маргарита? Вона з порядних дівчат, але не обирайте собі наречених з наших бо вони не пристосовані до життя у великому світі. Їм здається що всюди так несерйозно як у нас, а це не так. Отже, спочатку я ворожитиму вам Женя.

- Афанасій розкинув карти, оглянув їх і промовив:

- Ви, Женю, раціоналіст до мозку кісток, так би мовити. В дива не вірите й вважаєте що на світі немає речей які не можна б було пояснити. Тому й вам з вашим раціоналізмом важко буде знайти дружину, але все-таки ви її знайдете у Донецьку. Працюватимете вчителем і в нашому місті, і в Донецьку, а потім переїдете за океан до Америки й там будете займатись бізнесом.

- Як це я переїду? Адже Америка наш ворог, - спитав його здивований Женя.

- Коли ви переїдете холодна війна вже скінчиться. Я знаю ви не повірите, але йдуть великі зміни і протистояння між СРСР і США добігає кінця. Це добре, бо я ще пам'ятаю ті часи, коли люди боялися що на них впадуть атомні бомби. Мене тоді весь час прохали поворожити буде гаряча війна чи ні. Та на щастя, карти не показували що буде війна. Як бачите, я жодного разу не помилився.

Далі Афанасій продовжив:

- Там за океаном ви будете ностальгувати за Донбасом і неодноразово будете думати чи не повернутись вам. Однак, хоча ви й приїзджатимете ненадовго все ж і ви, і ваша родина залишатиметесь в Америці. Ще побуваєте в багатьох країнах світу, але ваш цілком затятий раціоналізм не дасть вам насолодитись тим що побачите.

У вас буде син який продовжить вашу справу в Америці.

Дядько склав карти і знову почав їх тасувати.

- Тепер я ворожитиму вам Максиме. Хочете вірити, а хочете ні, однак я рідко помиляюсь.


Він почав їх розкидувати.

- А ви не такий раціоналіст як Женя. Вважаєте що в світі є місце для непізнаного. Перед тим як ви сюди приїхали у вас була дівчина, але вона не схотіла сюди їхати і швидко знайшла іншого. Не переймайтесь бо ця особа дуже легковажна і вас майже не кохала.

- А я що тобі казав, - вставив своє слово Женя.


- Це призвело до того що ви кілька років обходитиме те жінок стороною. Зрештою, ви знайдете собі пару, не знаю тільки де, але це буде не в Донбасі, - продовжив Афанасій. - Ви її сильно кохатимете і наслідком цього кохання стануть двоє дітей. Однак вона сильно хворітиме і піде в Олірну молодою (вибачайте, але я завжди кажу тільки тправду), а ви решту життя проживете один. П'ять років проживете у Вуглеграді, потім повернетеся в Донецьк і працюватимете на шахті. Потому підете в органи влади, але швидко розчаруєтесь у цій роботі Далі те що є дивним навіть для мене: ви станете військовим і будете на війні.

- Цікаво, де це я воюватиму - в Анголі чи Афганістані? - запитав Максим.

Дядько Афанасій розпочав тасувати карти наново.

- Мені й самому цікаво, - сказав він, розкладаючи карти.

Раптом Афанасій спохмурнів.

- Знаєте, це не можна казати. Ще не час для цього. Залишайтесь в нас до кінця дня або приходьте до нас увечері, побачите як ми переходимо з Олірни в Нертіс. Це дуже гарно. Та й беріть з собою парасольки, бо в мене ниють суглоби. Буде дощ ...


Розділ шостий. Вечір у селищі каббалістів


Літнє сонце заходило за височенний терикон Дванадцятої шахти, а Женя Туманов та Максим Леонтьєв, побувавши вдома, знов ішли до селища. У траві співали цвіркуни, а люди старшого віку виходили з дворів і всідались на лавки. Також на вулицях Федорихи виходила гуляти молодь.

Максим і Женя звичайно не знали, що Афанасій саме в цей час розповідав циганці яка жила в селищі.

- Що я оце дізнався, Розауро, ворожив одному з тих двох хлопців які до нас прийшли. Взнав я, що він під старість буде військовим. З чого б це раптом? Розкинув карти і побачив: через тридцять років тут буде війна і така що призведе до розорення краю.

- Фоню, не можна сказати чи це правда, бо карти не можуть вірно вказати що буде через стільки років.

- Я знаю, але карти в таких подіях у мене рідко брешуть. Я он скільки разів ворожив чи буде радянсько-американська війна коли відносини загострювались здавалося б далі нікуди. І жодного разу карти не показували початку війни. Як бачиш уже минуло два десятиліття від Карибської кризи...

Потому він продовжив:

- Це питання слід детально вивчити. Я ворожитиму ще щоб роздивитись що і як.

- Це небезпечно, та й побачити можна що завгодно, - сказала Розаура.

- І все - таки я вивчатиму майбутнє.



* * *

Коли Женя та Максим вийшли на майданчик, де були вдень і побачили ліхтарика який запалював ліхтарі. Вони виявились гасовими.

- Доброго вечора, невже тут досі не поставили електричні ліхтарі? - спитав Максим.

- Це елемент декору, - сказав ліхтарик - гасові ліхтарі стилізовані під старовину. Я останній ліхтарик Вуглеграда і щовечора виконую свою роботу.

Коли сонце зникло за обрієм на майданчик стали виходити заклинателі вогню. Приходили також інші люди й виносили бенгальські вогники.

На майданчик вийшов дядько Афанасій.

- Вище Олірни розташований Файр, - сказав він. - Це проміжний вимір крізь який проходять просвітлені душі, що піднімаються вгору. Земні салюти це тільки бліда копія того світу, його яскравих барв.

Коли він це сказав жителі селища почали запалювати бенгальські вогники, а заклинателі вивергали вогонь. На майданчику перед селищем запалало яскраве видовище. Сутінки осяювало море вогню.

- На свята в нас запускають салюти,- сказав Гнат. - А зараз тільки вогники та майстри що заклинають вогонь.

Поволі вогники догоряли й згасали і навколо запанувала ніч.

- Покидаючи Файр, душі потрапляють у Нертіс - країну променистого спокою. Тому наступного дня в нас буде тихо. А зараз нам час спати, - промовив Афанасій.

З півдня зорі закривали хмари. Далека блискавка пронизала обрій. За хвилину донісся глухий грім.

- Сюди йдуть діти Ірудрани, - сказав Афанасій і пояснив Жені та Максиму. - Це світ де живуть душі грози. Вони часто приносять із собою жаданий дощ, але нерідко бурю й шквали. Це не темні, але безжальні сили.

- Нам час іти додому, - сказав Женя. - Треба встигнути до дощу.


Розділ сьомий. Місто Вуглеград

У повісті "Селище Десята шахта" місто Вуглеград майже не описане, оскільки головна увага в ній привернута до селища каббалістів. Саме цю прогалину ми зараз і постараємось заповнити.


Вуглеград скоріше не місто в повному обсязі цього слова, а невеличке містечко, що складається з центру та шахтарських селищ, котрі розкинулися довкола копалень Центральна, Північна, Нова, Десята, Один-один біс, Чотири - дріб - один, імені Валявка. В підпорядкуванні Вуглеграда перебувають селище Горпинівки та місто (насправді також селище) Сергіївка з шахтою імені Сергеєва.

У центрі міста розташувались збудовані за часів Хрущова п'ятиповерхівки, поруч зводились нові семиповерхові будинки з білої цегли, але вони так і не були введені в експлуатацію бо Радянський Союз наказав всім довго жити, а потому настала епоха злиднів. На центральній площі біля пам'ятника Леніну розташувався так званий білий дім - міська рада, її виконком та міськком партії. Поруч було збудовано так званий Палац Щастя, де проходили укладання шлюбів. Далі починалась вулиця Маяковського - новий центр з міським ЦУМом на якому було викладено мозаїку Московський Кремль та Червона площа. Завідувач магазину, як я вже писав, був приятелем дідуся. Якщо не рахувати селища каббалістів, то новий центр був найгарнішим куточком міста: широка вулиця, розфарбовані у яскраві кольори будинки, пірамідо подібні тополі, клумби в яких росли яскраві квіти. Були також і кінотеатри, де демонстрували нові фільми того часу. Далі вулиці вели до старого центру що розкинувся біля шахти Центральна та місцевої центральнозбагачувальної фабрики, де збагачувалось вугілля. Ще в місті були ремонтно-механічний, коксохімічний та верстатобудівний заводи, але я не пам'ятаю де вони розташовувались.

У старому центрі розташувалась автостанція біля якої був базар, де торгували і продуктами харчування, і одягом, і навіть фотоапаратами.

Пам'ятаю дідусь якось хотів купити фотоапарат і ходив прицінювався.

- Це дорого сказав він, коли я показав йому на апарат. - Треба купити дешевше.

Оскільки я вже побував у селищі каббалістів і чув що там говорять, то промовив:

- А скоро все буде дорого, дешевого не буде.

Потім через кілька років, коли прийшла інфляція мені родичі нагадали ці слова.


З південного боку місто оточував чималенький лісопарк в якому росли сосни та ховались терикончики дрібних шахт відпрацьованих ще в XIX столітті. За ним йшла залізнична колія якою ходили поїзди на вуглеградське заводи, поблизу рейок били джерела. Далі починався відкритий степ аж до інших селищ та містечок.


Інший парк - міський розташувався між новим центром і Заяружжям. Там були атракціони: ромашка, картодром з машинками, веселі гірки та велике колесо огляду. В кінці парку був великий палац культури, що й зараз є центром культурного життя міста. Поблизу палацу було зведено Скорбну Матір - пам'ятник загиблим визволителям міста та вуглеградцям, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Там таке горів вічний вогонь. Коли я підріс то мені розповіли курйозний факт. Запалювати вогонь було доручено молодому лейтенанту міліції. Той підносив сірник, але вогонь не загорівся.

Тоді до нього підійшов п'яничка і, сказавши "Дивись, як треба!", запалив вогонь від цигарки. Міські власті не знали, що робити: і гасити вічний вогонь не можна, і запалила його недостойна людина.

Суворе обличчя Скорбної Матері я і досі пам'ятаю, бо воно трохи схоже на мою бабусю.

З'єднували різні кінці міста три тролейбусні маршрути, а один був протягнутий аж до Сергіївки - міста - супутника.


Пам'ятаю як не було напруги і тролейбуси не ходили. Вздовж тролейбусної лінії йшов міський божевільний і кричав:

- Галя тролейбуси покрала! Галя тролейбуси покрала!

А чоловік на зупинці обернувся до своєї дружини і промовив:

- Скажи мені, Галя. Ти чого тролейбуси покрала?

Галями називалися хороводи які входили каббалісти. "Галя" в перекладі з івриту означає "пагорб божий". Водили вони їх дуже часто і так само часто падала напруга в мережі, бо в Україні був дефіцит електроенергії через те що велику частину її забирали підприємства радянського військово-промислового комплексу.

Околиці міста являли собою переважно одноповерхову забудову - селища Заяружжя, вулиці Жовтневої, Федориха (детальніше про неї далі), Десята шахта, обшарпані хатини з забитими вікнами - це циганська слобідка. Цегляні хати, дощаті паркани, де-не-де асфальтовані вулиці, а інші - просто вимощені насипною породою. Люди жили там небагато проте дружньо: увечері збиралися на лавках і обговорювали своє життя та сусідів. Навесні, на великодні свята чоловіки збирались в яру, що відділяв селища Федориха і Десята шахта і на березі струмка ставили столики та стільчики, де грали в шахи та доміно.

... Життя в місті було схоже на сонну повільну річку. В ньому мало що змінювалось, а гучні події були рідкістю. Так було до війни 2014 року.


Розділ восьмий. Циганські легенди

- Знаєш, - сказав Максим Леонтьєв Жені Туманову- в місті є циганське селище і я думаю, що цигани знають чимало історій, особливо жінки. Я хочу записати фольклор.

- Ну самим туди потикатися не треба, бо це небезпечно, - відповів йому Туманов. - Спершу слід налагодити контакти з тамтешнім бароном щоб він дав дозвіл

За кілька днів Женя пішов у селище каббалістів і розповів про бажання Максима записати фольклор циганів дядьку Афанасію.

- Добре, - сказав той. - Барон у нас буває, я поговорю з ним.

Проте минуло чимало часу перш ніж Афанасій зустрівся з бароном і той, в свою чергу, запросив обох вчителів школи в якій навчались і царські діти.

- Як же можна відмовити таким шановним людям, - сказав барон. - Наші старі жінки знають чимало казок та інших історій.

- Тільки наших секретів стороннім людям не видавайте, - звернувся він до жіноцтва.

- Не будемо, ми добре знаємо що можна говорити, а що ні. Тим більше - гаджо, - відповіли ті.

Старі циганки розповіли Максимові чимало історій про е за давність часу збереглося лише дві - легенда про походження циган та казка про зоряного цигана.


Легенда про походження циган


Давно, дуже давно, може тисячу років тому, може більше в одному індійському царстві жив принц. Його сім'я була однією з найбагатших і найшанованіших серед династій Індії. Це був славетний кшатріївський рід, що походив від старовинних вождів аріїв котрі прийшли в Індію три тисячі років тому. Кшатрії - це друга після жерців каста воїнів і правителів.

Принц зростав у палаці і виховувався брахманами - кастою священиків і письменників, які були елітою індійського суспільства. Народ дуже любив царську родину, бо вона мала славу справедливих правителів і коли володарський почет проїжджав вулицями столиці представники усіх каст кричали: "Слава нашому правителю! Слава спадкоємцеві престолу!"

Коли принц підріс його стали готувати до одруження і підшукали йому наречену - дочку правителя однієї з сусідніх держав, могутнього полководця і володаря. Принци завжди одружуються на принцесах і так би було й цього разу якби не завадив цьому випадок.

Спекотного літнього дня принц разом зі своїми придворними заглибився в джунглі, полюючи на антилоп Погравшись за дичиною мисливці відійшли далеко від річок та озер і їх, звісна річ, швидко стала мучити спрага.

- Де є тут, хоч би якесь джерело? - спитав принц одного з сановників

- Ваша високосте, ми відійшли дуже далеко від води і щоб вертатися слід витратити півдня.

- То що нам тепер помирати від спраги? - в принца вже перемогло горло.

Тут на поміч прийшов один з придворних:

- Ваша високосте, поблизу є храм, можливо в їх служителів є вода.

Мисливці рушили шляхом яким вказав той чоловік і дійсно невдовзі опинились перед храмом бога мавп Хунамана. На зустріч їм вийшла дівчина небаченої краси. Вона провела принца та його почет до колодязя, де вони набрали води й напилися.

Відтоді принц не мав спокою, невдовзі він став потайки їздити до храму щоб побачити ту дівчину. Коли йому було оголошено про день одруження, принц повідомив що відмовляється від шлюбу бо покохав дівчину з храму.

- Ця дівчина є дочкою дрібного храмового служки з касти шудр, - сказав батько. - З шудрами вищим кастам не те що одружуватись заборонено, але й навіть наближатись до них, бо це буде осквернення.

- Все одно я кохаю її.

- Порушення закону каст є одним з найтяжчих злочинів та й батько нареченої не подарує нам ганьби і буде війна.

- Мені все одно.

- Якщо ти не викинеш з голови ці дурниці, то не успадкуєш трону, а станеш вигнанцем, - сказав цар.

Та навіть це не відвернуло принца. Зібрався суд кшатріїв який постановив, що принц зі своєю коханою мають залишити терени царства. Однак, коли простий народ почув звістку про вигнання спадкоємця престолу, багато простолюдинів вирішило розділити вигнання із ним. Так і виник народ ромів, що кочував просторами Азії та Європи, а принц став першим циганським вождем. Відтоді цигани розселились по багатьох країнах.

Казка про зоряного цигана

Жила - була в одному кочовищі циганська родина, яка мала дуже багато дітей і одного дня у ній народився хлопчик - гарне чорняве циганське дитя, що стало красивим кучерявим парубком. Разом зі своїм батьком він пас табірний табун. Одного разу вони не поділили луку із сусіднім табором і шувані того табору прорекла: "Твій син ніколи не жениться. Так і помре одинаком." Засмутилися батько і син та зробленого назад не вернеш і погнали коней назад у табір.

А коли настав хлопцеві час одружуватись, то всі батьки дівчат відмовляли йому під різними приводами. Вже хлопець став статечним циганським чоловіком, а все один та один. Інші брати та друзі давно одружилися і вже мають дітей, всі поза очі в таборі поміщаються з молодого цигана, на зборах табору до його слова ніхто не прислухається (а як же: скільки років, а сім'ї нема).

Ось вже нашому циганові виповнилось тридцять років і тут трапилась йому несподівана зустріч. Якось однієї днини він пас табун у лузі і побачив як по дорозі несеться бричка запряжена ошалілими конями. В бричці сиділа злякана молода циганка, що кликала на допомогу.

Осідлавши коня, наш циган кинувся навздогін, в одному місці дорога повертала і вершник, зрізавши поворот, виїхав бричці на зустріч. Схопивши коней за вуздечки, і, піднявши їх голови в небо, він спинив їх. Це побачили інші цигани, які сказали що молодий чоловік тепер має повне право одружитися на врятованій. Дівчина виявилась дочкою одного з впливових циганських баронів. Батько циганки сказав, що згодився б видати дочку заміж, але це бідний чоловік в якого нічого за душею, окрім двійка старих коней.

- Нехай він приведе мені породистого коня та принесе персня з великим діамантом, - тоді я погоджуся віддати за нього дочку, - сказав барон і потому додав: - Де він їх дістане - мене не обходить, най украде десь у крайньому випадку.

Нічого не зробиш, і наш циган осідлав коня і рушив за викупом за наречену. Їхав він степом, їхав горами, проходив велелюдними містами і глухими селами. Три місяці тривала його подорож, однак ніде він не знаходив ні коней, ні коштовностей.

- Певно сповниться прокляття відьми і я все життя буду одинаком, але в рідний табір не вертатимуся, буду мандрувати самотнім, - сказав молодий чоловік.

Якось під вечір заїхав він у густий ліс і заблукав у ньому. Поки шукав дорогу сонце сіло і вирішив циган ночувати у лісі. Зібрав хмизу, розвів вогнище, прив'язав коня до дерева і сів на землю. Ніч видалася ясною, крізь крони дерев пробивалося світло повного місяця. Вдалині завивали вовки і наш циган вирішив не спати аби зграя не пожерла його із конем. У верховітті кричали сичі та пугачі, роблячи на душі ще більш моторошно.

Надійшла північ і раптом здійнявся вітер, вдарила блискавка і на галявині з'явився чорт. Циган злякався спочатку, але потім вийняв ножа з-за халяви.

- Не бійся мене, я тобі поможу, - сказав чорт. - Знаю що ти поклав око на дочку барона, а той не хоче віддати її за тебе. Он там під тим деревом закопано скарб, де окрім золотих монет лежить кілька перснів із великими діамантами. Як викопаєш його, проїдеш трохи онтуди і знайдеш дорогу. Виїдеш з лісу і буде там село, де пан тримає породистих коней. Він хоче продати жеребця англійської породи, за викопані гроші ти зможеш купити їх десяток.

- Дякую тобі, чорте, - відповів циган.

- Дякую не обійдешся. За те що я тобі помагаю ти віддаєш мені після смерті свою душу. Ось контракт, він підписується кров'ю.


Робити нічого, вколов булавою циган палець і підписав пергамент. Чорт вклонився і зник. Вранці циган дістав невеличку лопату і став копати. Невдовзі в ямі з'явилася скринька із золотими монетами та іншими коштовностями серед яких було кілька перстенів.

Виїхав циган у вказаному напрямку і справді там знайшлася дорога яка вивела його з лісу. Попереду показалося велике село і панський маєток посеред нього.

В'їхав циган у село. Не хотіли спочатку слуги пускати обірванця до пана, але коли той заплатив їм, вони допустили цигана.

- А чи будеш ти доглядати коня як слід? - спитав пан коли дізнався про причину візиту. - Це жеребець чистокровний не те що твій патика.

- Я подарую його баронові так що він доглядатиме за ним, - відповів наш циган.

Заплативши і прив'язавши вуздечку жеребця до спини свого коня, молодий циган рушив до своїх кочовищі, знайшов мій табор і прибув до барона.

Барон не мав ніякого бажання родичатися із вбогим циганом, але баронське слово сказане при свідках назад не забереш. Так і став наш циган чоловіком баронської дочки. Був він шанованим мужем у циганській громаді і батьком багатьох дітей. Однак, коли надійшла старість став він задумуватись, що після смерті опиниться у пекельному вогні. Відчуваючи, що скоро помре, циган звернувся до Бога:

- О Девла, поможи мені уникнути пекельних страждань адже я завжди вірив у тебе всією душею. Віднеси мене в останнє кочів'я, де немає ні холоду, ні голоду, ні нужди.

І Бог почув молитву цигана, піднявши його на небо, де він править божими кіньми. Кожен мешканець північних країв може побачити його вночі у вигляді сузір'я Візника.


Розділ дев'ятий. Циганські їрунди

У "Селищі Десята шахта" Вовка описав атракціон "Циганські їрунди" на Великдень 1985 року. Я пам'ятаю цей атракціон влітку на Трійцю. Щоправда, вони дещо відрізнялися від описаного в повісті. Так там дійсно їдуть на людей на невеличкому тракторі, але трактористи не п'ють за кермом, а отримують свій могорич вже після того як "лякають" людей. І не перевертають вони шатри (якщо це трапилося то трактористи вхопили зайвого).

Відбувалося це на північно-західній околиці Вуглеграда в степу біля розкинутих шатрів. Я був на цьому атракціоні під час Трійці 1985 року. Стояв прохолодний червневий день, нещодавно пройшли дощі і цигани випустили коней у степ щоб вони поїли свіжої зеленої трави. Більшість учасників самодіяльного театру, цирку і базару в селищі каббалістів перекочували до того закутка, де цигани розбили свої шатри.

Вранці ми з батьком вдруге пішли до селища каббалістів і виявили, що воно майже спорожніли: ніде нікого, а ті хто був там вирушав за колії у степ.

- Куди це ви всі поділися? - спитав батько мешканців селища.

- Ми всі вирушаємо до того місця, де цигани розбили табір. Там невдовзі буде дійство, - сказав один шахтар.

За ними вслід рушили й ми.

Як добре в степу тоді коли літо тільки починається, трави ще не пожовтіли від спеки і довкола буяє зелень. Місцями цвітуть квіти степової шавлії, розповсюджуючи гіркуватий п'янкий запах. Ген на обрії бовваніють копри шахти Нової, яка була введена в експлуатацію трохи більше десяти років тому.

А неподалік від шахти блищить на сонці блакитне плесо озера Клебан-Бик. Ось уже й місце свята: посеред степу стоять шатри, а довкола них зібралася сила-силенна людей..

Ми підійшли ближче і стали дивитись на трюки фокусників, що саме тоді виступали. Неподалік від нас розташувались дядько Афанасій та Йоханес Шульц (з яким я познайомився пізніше).

Знаєте, в нас у Західній Німеччині Трійця є великим святом і вихідним. Всі вітають одне одного з Трійциним днем. А в вас за стільки десятиріч боротьби з релігією молодь не знає що сьогодні свято і що воно означає, - промовив Йоханес до Афанасія і потому додав: - Я вихований у побожній католицькій родині і все ніяк не можу звикнути до тутешніх порядків.

- Нічого, герр Шульц все скоро зміниться і навіть поміняється місцями: в нас релігійність почне відроджуватись, а у вас навпаки - люди відвідуватимуть церкви все рідше, - стиха відповів той.

- Я не вірю, що таке може бути.

- А все ж ми ще побачимо ці часи. Так буде. От тільки наша єврейська громада вже не відродиться. Багато з того що ми втратили в лихі роки нашого двадцятого століття втрачено назавжди.

Поміж тим фокусники скінчили дійство і на середину вийшли люди, що виконували циганські романси.

Потому вийшов циган і промовив:


- А тепер родзинка нашого свята екстрім-атракціон циганські їрунди. Хто не злякається той в житті здолає будь-які труднощі. На вас їхатиме трактор, а ви маєте ухилитись від нього. Не бійтесь нічого, ми вже не одне десятиліття проводимо цей атракціон і за цей час не сталось жодного нещасного випадку.

І потому на натовп поїхали два невеличких трактори. З веселими криками люди почали розбігатися. Трактори їхали ривками, петляли.

Батько занепокоївся:

- Пішли звідси доки нас не задавили.

- Тату, нащо. Тут так весело, - промовив я і відскочив убік від трактора.

Захопившись радісною атмосферою дійства, я біг просто під колеса тракторів і потім відскакував. Батько не міг догнати мене. Це завважив дід Гнат.

- Так не слід робити, - сказав він, взявши мене за руку. - Ти дійсно можеш потрапити під трактор. Трактористи наші досвідчені, але кидатись їм під колеса не можна.

Далі мене взяв батько і відніс убік і звідти я спостерігав як їхали трактори і як із веселими вигуками бігали інші люди. Робити нічого, простоявши трохи ми пішли додому.

- Як весело було сьогодні на полі, - сказав я вдома. - По полю їздили трактори, а всі розбігалися від них.

- Ну що там хорошого, я все боявся щоб тебе не задавило трактором, - відповів батько.

На жаль більше я вже не бував на цьому веселому атракціоні. Зате мене часто водили до селища каббалістів і я ледь не кожного дня прохав рідних:

- Бабусю, дідусю, підемо, будь ласка, у Каббалу.


Розділ десятий. "Циганська республіка"

Від гостей у селищі каббалістів мені довелось почути:

- У Радянському Союзі майже всі народи мають свої республіки і автономії, навіть євреї. А цигани своєї республіки не мають.

- Неправда, - відповів один з циганських хлопчаків, що були поруч. - Слобідка - це наша республіка, а барон наш керівник уряду і голова парторганізації.

Ця "циганська республіка" налічувала п'ять - шість вулиць і починалася за двісті - триста метрів від залізничного переїзду, що перетинав вулицю Жовтневу. Як нещодавні кочовики цигани не дуже дбали про будинки в яких жили та подвір'я біля них: паркани зіяли дірами, бо дошки йшли на розпалювання пісок взимку. Цигани жили у вкритих соломою мазанках (хоч де-інде траплялись і шиферні дахи) із забитими вікнами. Проте будинок барона різко виділявся з- поміж інших: це був просторий двоповерховий дім з декоративно обробленими стінами, верандою, під критим німецькою черепицею (що блискала на сонці кольорами веселки) дахом. Поруч, у дворі був просторий фруктовий сад обгороджений високим цегляний парканом за яким сиділи дуже злі вівчарки.

Зараз дівчата носять пірсинг у носі, а у восьмидесяті роки минулого століття сережки в носі мали лише молоді циганки з незаможних родин. Дочки барона пірсингу не носили.

Загалом у циган було багато дітей, котрі постійно вертались по вулицях, перекидувались грудками і бились з дітьми Федорихи та інших шахтарських селищ. Ще циганські хлопці пасли батькових коней у степу. Тоді, у восьмидесяті ледь не кожне циганське подвір'я мало одного чи двоє коней, яких вони запрягали у вози. В струмку, що був притокою того ручая який Вовка назвав Огурєчкою, вони височували колеса щоб ті не розсохлися. Зараз уже напевно ніхто з циган не тримає коней бо невигідно (хіба що барони мають породистих).

Ген у дворі ніби свято, зібралося населення вулиці, співають веселих пісень і грають на гітарі.

- Що тут у вас, весілля чи день народження? - питають перехожі незнайомі з циганськими звичаями.

- В нас похорон, ми провели в останню путь покійника і тепер справляння поминки.

- Чому ж ви тоді співаєте веселих пісень, коли у вас горе?

- Тому що наші звичаї забороняють оплакувати померлого до сорока днів аби його душі не тяжко було відходити до останніх кочів'їв.

Населення слобідки займалося різними справами: хто влаштував самодіяльний театр і цирк у селищі каббалістів, інші займались крадіжками (про них я розповім далі), проте більшість торгувала на базарі, продаючи дефіцитні на той час цукор, дріжджі, сіль та інші товари. На той час це вважалось спекуляцією, а коли було оголошено свободу торгівлі переважна частина циганських родин перейшла на недобрі заняття, скалічивши життя широким верствам вуглеградської молоді.


Розділ одинадцятий. Скільки затомісів над Сингапуром

Спекотної липневої днини, в неділю Максим та Женя знов прийшли до селища Десята шахта щоб зустрітись з Афанасієм, Гнатом та іншими мешканцями. Селище було прикрашено кольоровими стрічками, всі були одягнені по святковому. На прилавках були виставлені матрьошки, російський національний одяг та українські рушники.

- Сьогодні ми вітаємо вас у затомісі, - сказав Афанасій. - Затоміс є найвищим прошарком людського Раю. Це небесна країна в якій живуть святі - найповажніші душі більшості народів планети Земля. В нашому вимірі затомісу відповідає частина атмосфери по якій пропливають хмаринки. В тому світі є тридцять чотири великі Затоміс серед яких наявні повністю завершені та недобудовані внаслідок кількох руйнівних факторів стосовно метакультури народу чи групи народів у Енрофі.

- А що, цей затоміс не один? - спитав молодий студент з Києва Руслан Грищенко (так це був той самий політолог, що консультував урядовців із Партії Регіонів, а після лютого 2014 року втік до Москви, де став писати українофобські статті із закликами до розчленування нашої країни).

- Ні, але, слід відзначити, що затоміс формує віра народу чи народів у Бога та світлі сили. Народи-канібали своїх затомісів не мають, бо людожери не потрапляють до того світу. Серед затомісів є як дуже давні, так і ті що формувалися кілька століть тому. Найперше, хочу назвати наш Небесний Ізраїль який має назву Ніххорд, де існує вічний храм Бога який ніхто ніколи не зміг зруйнувати на відміну від єрусалимського храму. Даниїл Андреєв сказав, що Ніххорд існує лише над Палестиною, але мушу сказати, що його вкраплення наявні над кожним єврейським містом чи містечком у світі. Також є Ніххорд у Криму, в якому перебуває синкліт Хазарії і караїмів. Ця країна зникла в нашому світі який має назву Енроф, але там вона продовжує існувати. У Ніххорді жили Авраам, Ісаак, Яків та інші біблійні патріархи й пророки, але зараз вони переселились в інші світи, що перебувають у набагато вищих вимірах.

Більшість православних народів перебуває в тих облаг які складають затоміс Візантії, який має назву Рай. Його заснували апостоли Ісуса Христа та Іоанн Хреститель.

Римо-католицька метакультура має затоміс Едем заснований апостолом Петром. У ньому перебувають також синкліти Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Ірландії, Італії, Іспанії та югославських республік Хорватії і Словенії.

Протестантські народи Німеччини, Австрії, Англії, Шотландії, Нідерландів Бельгії та Скандинавії мають затоміс Монсальват. Також до Монсальвату входять синкліти Сполучених Штатів, Канади, Австралії, Нової Зеландії, деякі країни Африки. Після трагічних подій Варфоломіївської ночі 1572 року, коли Франція втратила свого деміурга, більшість французьких святих переселилась до Монсальвату.

Існує багато затомісів з яких я назву лише деякі: Джанетт - затоміс мусульман, Меру або Сумеру - затоміс Індії (до якого до речі входять і просвітлені циганські душі), Шан - ті - затоміс Китаю, Нікісака - затоміс айнів та японців, Маіф - затоміс Атлантики, буддійський затоміс Сукхаваті, тибетський - Бон.

Також є затоміс негритянської метакультури який ще немає власної назви або вона була невідома Даниїлу Андреєву. До нього після смерті увійшла душа письменниці Гарріет Бічер-Стоу.

- А в Донбасу є свій затоміс? - спитав хтось із шахтарів.

- Донбас, Дмитре, свого окремого затомісу не має, - сказав Афанасій. - Проте в тому світі Донбас входить до Вирію - "небесної республіки" (будемо так її називати, хоча це зовсім не республіка), де живе синкліт України. В свою чергу, Вирій входить до Ірію - великого затоміса Росії, України, Білорусі, Грузії, Вірменії та Болгарії. Даниїл Андреєв називав цей затоміс Небесною Росією, бо в Енрофі Росія зникла, поступившись на політичній карті Радянському Союзу. А проте він має свою власну назву. "Во райском саду, во светлом Ирие" - так починається одне з давньоруських сказань, що називається "Голубинная книга".

- А я знаю про це місце, - сказав один з білорусів. - Тільки в нас воно називається Вирай.

- Так, область де живе синкліт Білорусі називається Вирай, - відповів Афанасій і потому додав. - А ще в Ірії перебуває синкліт Східної Польщі, презентований Польською православною церквою. В синкліт Росії також є автономія російського старообрядства Біловоддя.

- А греко-католики мають свою автономію? - спитав вовкин дідусь Никонор Олександрович який теж слухав Афанасія (за походженням він теж був греко-католик з Галичини).

- Певно що так. В рамках синкліту України вони певно можуть мати свою автономію в синкліт України - Вирії. Хоч в Енрофі греко-католицьку церкву знищили. Там вона збереглася.

Емблематичний образ Ірію та Небесної Росії багато храмове рожево-біле місто на високому березі річки. Образ Небесної України - високий дуб який омиває небесний Дніпро,Небесну Білорусь - символізує віковий ліс і озеро - образ духовності. Як я вже казав, затоміс створює не світська культура, а духовність народу

- Ну, а наша країна Сингапур, в якому затомісі перебуває вона? - спитав турист з цієї держави через перекладача.

- Сингапур перебуває одночасно у декількох затомісах, адже в ньому живуть різні народи і різні культури. По-перше - це затоміс Китаю - Шан-ті, по-друге - це Сумеру - затоміс Індії. Ліна - затоміс древньої культури Гондвана, що існувала на терені Індонезії та Індокитаю, Айренг-Далянг - затоміс Індомалайської культури, що охоплює країни Індокитаю, Малайзію та Індонезію. І звичайно - це Монсальват принесений британським і голландським колоніальним минулим. Синкліти таких невеличких, але багато культурних країн як Сингапур та Люксембург близькі до Арімойї - затоміса грядущої світової цивілізації яку презентуватиме Єдина федерація чи конфедерація країн світу. Тоді припиняться війни і міжрелігійні чвари і на Землі настане Золота доба.

Гнат слухав Афанасія з іронічною посмішкою, а потім сказав:

- Навряд чи так буде, бо існують ще шрастри, а вони ніколи не допустять злагоди між народами.



Розділ дванадцятий. Хто стоятиме за український шрастр