Пролог

З переписки в інтернеті за 11 жовтня 2017 р.

Олексій: Я радий Вова, що ти опублікував свою повість з історії Донбасу 1980-х років. Все добре, крім одного: навіщо ви, судар, згадали мене. В моєму житті були такі моменти, які я б зовсім не хотів згадувати. І чимало з них стосуються початку біографії.

Володимир: Льоша, я згадав тебе вже хоча б тому що ти знаєш про долю дресирувальника дядька Роми з циганської слободи. Адже ти постійно крутився там. Та й доповнити мої спогади. Чим більше людей згадують про те явище, що мало місце в історії тим краще.

Олексій: Те що я постійно крутився біля дядька Роми ще не означає, що я маю знати його долю. Припустимо, що я це знаю, але навіщо розповідати про те? Ви розповіли про трагедію "наркутента" Квасолі. Для чого травмувати людей оповіддю про те що трапилось з циганом? Стосовно того, що люди буцімто згадують явище яке мало місце в історії, ви забули що селище каббалістів не просто зруйнували; його стерли з людської пам'яті загрозами репресій. І які спогади ви там зібрались записувати? У восьмидесяти роки в тому місті яке ви назвали Вуглеградом жило 56 тисяч людей, а влітку 2014 року, коли війна почалася там проживало ледь більше ніж 33 тисячі . Після падіння Дебальцевого виїхало ще приблизно 30 % населення, а їх місце зайняли біженці з території ОРДЛО. Іде війна, і людям не до споминів про якісь події тридцяти літньої давності які й невідомо чи відбувались.

Володимир: Але ти пам'ятаєш чимало такого що могло б доповнити мою розповідь. Твоє слово могло б додати вагомості викладеному мною матеріалові.

Олексій: В мене багато особистих справ і я ще не певен, що знайду час на написання спогадів. До того ж, що хорошого я можу згадати після того як ти написав про все найкраще котре там було. Зате темні сторони цього селища ти обминув.
Так, наприклад, ти не помітив однієї обставини: тамтешніх дітей було мало і з року в рік їх ставало менше. Сім'ї з дітьми поволі покидали селище. Власне в наш час воно уже помирало, бо жити в старих котеджах було іноді просто нестерпно. Ти ніколи не жив там, а мені якось довелось у ньому ночувати. Скажу одне: як його мешканці там спали? Мене постійно будили безперервні марші щурів.

Володимир: Але все-таки мешканці селища й актори дарували радість людям, попри те що жили в страшних умовах.

Олексій: Ага, особливо, коли знаєш звідки йшло "джерело" цієї радості. Перебуваючи в селищі ти ніколи не відчував, що ніби починаєш бачити сни на яву? Чи не бувало в тебе такого, що раптово починався провал в марення?

Володимир: Можливо, адже селище було містичним місцем. Такі називають енергетичним скупченням або місцем сили.

Олексій: О ні, причини цього суто матеріальні. Пригадай такий момент: у селищі були металеві поємники в яких постійно горіли вогнища. Там палили канабіс. Згадай що повітря довкола селища було аж просякнуте солодкуватим запахом горілої коноплі. Це було таке масове вдихання маріхуани, що куди там Амстердаму. Не дивно, що кожного хто там побував хоч раз тягнуло туди знову і знову.

Володимир: Я не буду з тобою сперечатися щодо цього, але в селищі проходили і театральні вистави, і відбувалися циркові номери. Одні канатоходці чого варті. Не кажучи вже про ведмедя дядька Роми... Згадай які яскраві були вечори із заклинателями вогню, із бенгальськими вогниками й салютом на 7 листопада, 1 січня і 9 травня. Не можна зводити все до вогнищ із коноплею.

Олексій: Тут ти правий. Більше того, я не побоюся сказати, що селище каббалістів - це було не лише те місце де відбувались чудеса, але й можна було чудити. Причому безкарно. Я гадаю саме тому власті й знищили цей осередок вільнодумства.

Володимир: Так. І ти тоді розповідав мені про аргентинців, які сказали що ти живеш в Україні і маєш любити свою землю. Це особливо актуально в наші дні, коли нам говорять, що Україна - це тільки кілька областей біля Києва, а все інше, мовляв, Новоросія. Тим більше наші діди, що воювали в УПА, дружили між собою, а їх приятелями були діячі колишнього підпілля були діячі колишнього підпілля ОУН на Донбасі.

Олексій: ... Я можу написати про це. Тільки удвох ми нікого не переконаємо в правоті написаного. Нам скажуть: ви два придурки, що розповідаєте нам свої дитячі фантазії. Тому тут залишається лише жанр фентезі в стилі "Чарівної крамнички" Герберта Уелса чи "Ста років самотності" Габріеля Гарсія Маркеса. Мало хто знає, що місто Макондо з останнього твору зветься Аракатака і воно досі стоїть на своєму місці. Ніякий вихор його не стирав з лиця землі. От тільки наше Макондо зніс вихор людської злості та байдужості і було б нерозважливо переконувати людей в справжності його існування. Хай сприймають наші розповіді як казку, хоча й із сумним кінцем. До того ж як історик історику можу сказати, що шість тисяч років тому в Європі існувала ціла країна "каббалістів".

Володимир: Що ти маєш на увазі?

Олексій: Я маю на увазі культуру Кукутень-Трипілля, де була високоякісна розписна кераміка, до того ж створена вручну. Також трипільці будували на українській та румунській землях протоміста з двоповерховими будинками, що як видно зі знайдених макетів також мали розписи на стінах.

Протоміста на десятки тисяч мешканців через 50-70 років, коли довколишні поля виснажувались і не приносили врожаю. Тоді мешканці переселялися на інше місце і починали все з початку. Так що Каббала, можливо створена і не семітами... Однак кожен народ мав свою власну каббалістику, яку після християнізації було відкинуто як язичництво. Вкотре нам лишаються тільки припущення та здогадки.

Володимир: То ти напишеш продовження?

Олексій: Швидше за все так. Моя повість називатиметься "Зоряний циган". Хоча це поки що тільки робоча назва.

Як ви вже зрозуміли, автор не ставить мети довести справжність існування селища Десята шахта й міста Вуглеград. Навіть Вова Рівчак і Олексій Перехрест можуть бути вигадкою автора аби подати одні й ті аспекти під різним кутом бачення. Твір "Десята шахта" в основному присвячений каббалістам, родині Рівчаків, трохи розповідає про старовірів Донбасу із Сіпягіного (насправді селище Ольховатка під Дебальцевим) і ще менше про дільничного Бергера та Йоханеса фон Шульца. Ну ще про сусідів Магеровських. Далі - все. Ні місто Вуглеград, ні люди що в ньому живуть не вказані.
"Зоряний циган" покликаний надолужити цю прогалину: він розповідатиме про людей що населяють Вуглеград: євреїв, циган, росіян, українців. У ньому селище Десята шахта лише тло довкола якого відбуваються описані події. Прототип Вуглеграда є на мапі України, його схожість із ним настільки разюча що її не може не помітити кожен хто там живе. Визначивши паралель Дніпра можна легко дізнатися яке місто півночі Донеччини на ній розташоване та ще й так щоб з південно-західного селища Федориха лишалось озеро Клебан-Бик. Багато людей які там жили мали своїх прототипів чиї змінені імена фігурують на сторінках повісті. А може то все вигадка. Ну що ж, читайте як вигадку.

Ще одне. Мої персонажі говорять так як мають говорити, особливо шахтарі й копровщики. Тому інколи на сторінках зустрічатимуться матюки. Відтак, кого це ранитиме прошу цього не читати. Як казав Гашек про свого Швейка, моя книжка не підручник для гарних манер.

Або ще розповім вам момент з життя Мікеланджело Буонаротті. Коли він розписав сикстинську капеллу папська курія тиснула йому в голі тіла воскреслих на Страшний Суд. На це майстер відповів: "Спершу виправить людське життя, а переробляти картини штука неважко". Я не такий талановитий як Мікеланджело, але притримуюсь його думки.

Коли я пишу ці арабески, то позиційна війна на Донбасі переросла в широкомасштабне вторгнення яке загрожує повністю знищити регіон. І таким як він був уже ніколи не відродиться. Це як і Друга світова війна, - війна-знищувач, на шальках терезів існування українців як народу. Чому так сталося я розповім наприкінці. Та я думаю що Україна збережеться, бо в небесах існує ще одна українська країна - затоміс "Вирій" і вона не дасть зникнути нам. Тому я вірю що ту темну силу яка пішла на нам ми здолаємо. Про іншу Україну в шрастрах я згадую один-два рази в якості підвалин на яких стоїть будь - яка державність в нашому світі. Хочете дізнатися більше - читайте "Троянду світу" Данила Андреєва, а я розповідатиму тільки те що бачив сам (або придумав кому як зручно).

Отже, ",був травень 1985 року ... і Максим Леонтьєв студент філфаку Донецького державного університету готувався до дипломування і поїздки до шахтарського міста Вуглеград на півночі області..."

Буде в цій повісті й мінотавр, і напівігви, і ведмідь і багато всілякої дивини. Отже, розпочалась сама повість.

Ще. Повість моя розповідає про каббалістів, а не Каббалу тому за винятком окремих моментів ви не знайдете нічого про віровчення. Власне, автор його не знає і не шкодує.

Розділ перший. Вуглеград місто відоме всьому світу

Був травень 1985 року. Ще існувала велика країна Союз Радянських Соціалістичних Республік, щоправда вона доживала останнє десятиліття, але про це мало хто тоді здогадувався. На південному заході СРСР розташувалась країна поменше - Українська Радянська Соціалістична Республіка, вона мала своє представництво в Організації Об'єднаних Націй і доволі розвинуту промисловість. В інших відносинах це була тиха провінція. Як казав Михайло Жванецький якщо до Москви приїжджали за ковтком свободи, то до Києва приїжджали за задухою. Східна частина Дніпропетровщини, Донецька і Луганська області утворюють специфічний регіон, що називається Донецький вугільний басейн або скорочено Донбас. Колись на початку XX століття його називали "Нова Америка" та "Енергетичне серце Росії". У восьмидесятої роки часи Донбасу як вугледобувного регіону минули і він почав занепадати, хоча це помічали одиниці.

Отже, був травень 1985 року. Стояв спекотний день і вікно кімнати студентського гуртожитку було відчинене навстіж. Біля нього стояла дівчина і курила, дивлячись на кущі бузку які цвіли за вікном. За столом сидів хлопець і розкладав папери чорнетки своєї дипломної роботи. Дівчина повернула голову в бік хлопця і запитала:

- Максе, куди тебе відправляють на розподіл після дипломування?

Хлопець склав папери і, повернувшись обличчям до дівчини, відповів:

- Мені сказали, що я буду вчителем російської мови та літератури в одній із середніх шкіл Вуглеграда.

- Ти з глузду з'їхав?! Навіщо тобі здалася ця діра? Звернись до мого батька, в міськком партії і тебе залишать в Донецьку або направлять до Маріуполя. Ти ж знаєш як я люблю море...

- Віола, я цього не робитиму. Не місце прикрашає людину, а людина місце. Якщо мене відправлять працювати в шахтарське містечко я відпрацюю встановлений термін. Та й Донбас хочу роздивитись.

- Максиме, ти там зіп'єшся від туги. Там увечері нікуди піти. Почнеш квасити з шахтарями й закінчиш алкоголіком.

Максим встав і хотів обняти Віолетту.

- Я не люблю горілки, ти ж знаєш. А кінотеатри щоб піти знайдуться й у Вуглеграді. Я думаю, що там знайдуться й дискотеки в місцевому будинку культури.

Дівчина загасила недопалок і подивилась в очі Максиму.

- Ти підеш до мого батька й попросиш його не відправляти тебе у Вуглеград?

Проте той твердо стояв на своєму.

- Не піду. Я принижуватись не буду.

Вона розвернулась і пішла до дверей.

- Ну, як знаєш. Тільки їдь туди без мене. Не приходь до мене і не телефонуй, - промовила перед тим як вийти в коридор.

Максим хотів її перейняти, але Віолетта швидко вибігла на сходи й вискочила на вулицю. З розгубленим виглядом майбутній філолог всівся за стіл і намагався вичитати свій диплом. В такому стані його знайшов однокурсник і друг Женя Туманов.

- Чому ти такий кислий? - запитав він Максима.

- Віолетта пішла від мене. Сказала, якщо ти обрав Вуглеград, то я йду від тебе.

Женя поплескав Максима по плечу.

- Та це добре. Я давно казав: ця вертихвістка тобі не пара. А Вуглеград не таке вже й погане місто. Я теж туди їду тільки вчителем української мови. Загалом до цього місця їдуть з усієї країни і навіть з-за кордону.

- Що їх туди тягне? Екзотика білої гарячки в шахтарів?

- Що їх туди тягне я тобі не скажу, бо ти ще вважатимеш мене божевільним. Усе сам побачиш на власні очі коли ми туди приїдемо.

Швидко проминув травень. Максим і Женя захистили свої роботи на "відмінно". Відгуляли випускний, де Віолетта прийшла зі своїм новим кавалером, що мав чорну волгу.

-Швидко ж вона мене забула, - сказав Максим, дивлячись їм услід.

- А ти як гадав, - підійшов до нього Женя. - Вона не з тобою першим крутила романи на курсі. Таких дівчат треба уникати як вогню.

Женя подивився на кишеньковий календарик і продовжив:

- За два тижні ми з тобою від'їзджаюємо у Вуглеград.

Рівно через два тижні вони збирали у валізи свої нехитрі пожитки.

- Прощавай університет, до побачення Донецьк, - промовив Максим, застібуючи валізу. - Ми від'їзджаємо на периферію.

- Я кажу тобі ти не пожалкуєш, - відповів йому Туманов. - У Вуглеграді можна зустріти знаменитостей. Бува, вони приїжджають туди по кілька осіб на день.

Далі вони сіли на автобус і, проминувши Київський проспект, приїхали на автовокзал Путилівський. Перед касою, де продавали квитки на Вуглеград, стояли дві групи іноземців. З першого погляду було видно що це поляки і мадяри.

- Щодо туристів ти не збрехав, - промовив Максим, - от тільки чому вони туди їдуть ти нічого не сказав.

- Навіщо розповідати, коли ти можеш побачити всі тамтешні принади на власні очі, - Женя вперто не хотів нічого говорити заздалегідь.

Вони сіли на автобус, який рушив Ясинуватським шосе. Поза вікном пропливали шахтарські селища й містечка, залізничні переїзди, терикони й кліті з копрами. Далі потягнулись пагорби Донецького кряжу, сині стрічечки річок які шосе перетинало по мостах.

Проїзджаючи одне з шахтарських селищ, вони побачили залізничні колії, що йшли на якусь шахту втиснуті в просторі між шосе та подвір'ями місцевих жителів.

- Не хотів би я тут жити, - сказав Туманов. - Крім того що за парканом постійно стуготять поїзди, існує ризик вийти з двору і потрапити під тепловоз.

- Тут люди звикли, - відповів йому Максим. - Виходячи, вони роздивляються навсебіч.

Проїхавши Сергіївку, що була містом-супутником Вуглеграда, автобус в'їхав до південної околиці міста і зупинився на новому автовокзалі біля якого розташувався тролейбусний розворот. Вийшовши з автобуса, друзі вийшли на зупинку.

- Тролейбусні лінії тут провели нещодавно, - сказав Туманов. - Нам треба на той мікрайон що має назву Заяружжя.

Вони сіли на тролейбус, що рушив вздовж вулиць міста.

Максим дивився у вікно.

- Монументальних пам'яток культури достойних того щоб сюди приїжджали іноземці я не бачу, - промовив він. - Більшість будинків збудовані в шестидесяті - семидесяті роки. Найдавніші- післявоєнна доба.

- Те що притягує туристів знаходиться не в центрі, а на околиці, в шахтарському селищі Десята шахта, - відповів йому Женя.

Тролейбус перетнув залізничний переїзд і зупинився на зупинці Заяружжя. Друзі вийшли і рушили до школи, завітавши до дирекції, вони пред'явили свої документи. Вийшовши зі школи, вони рушили до готелю.

- Найближчими днями розпитаємо про квартиру, - сказав Туманов. - Бажано щоб це було тут на Заяружжі, щоб нам можна було недалеко ходити до школи.

- Ну що, йдемо до того про що ти казав, - промовив Максим.

- Зачекай, спочатку відпочиненомо, пообідаємо, а через години півтори - дві підемо.

За десять хвилин вони обідали в невеличкому кафе, споживаючи український борщ, пшеничну кашу та салат з капустою, а також запиваючи це двома кухлями донецького пива "Добрий Шубін".

- Сподіваюся, наше студентське голодування скінчилося, - сказав Женя Туманов. - Тепер ми отримуватимемо, хоч і невеличку, проте зарплатню.

- А я сумніваюся, - відповів йому Максим. - З продуктами навіть в обласному центрі дуже сутужно, а тут, у провінції, мабуть іще гірше. В магазинах була одна горілка, тепер із нею починають боротися.

- Нічого, тут поблизу старого центру міста (у Вуглеграді їх два старий і новий) є автостанція, а біля неї базар, де можна знайти все що схочеш.

Поївши і заплативши, колишні студенти вийшли і пішли в бік приватного сектору, минаючи асфальтовані і бруковані вулиці, вулички та провулки. По середині вулиць були прокопані рівчаки, куди в дощ стікала вода, з обох боків розташовувались подвір'я відгороджено високими дерев'яними парканами, пофарбованими, або ні.

По обидва боки вулиць росли дерева, особливо високими були тополі, під ними були розбиті квітники. Пройшовши з півтора десятка вулиць, вони побачили високий терикон з горбом нагорі.

- Це терикон Десятої шахти, вона ще працює, але вже свій останній період, - промовив Туманов. - Нагорі горб, який утворився внаслідок обвалу породи, коли рівнями вершину. Порода завалила трактор і тракториста який його вів.

- Так, страшно так загинути, - сказав Максим.

Аж ось на вулиці Карла Маркса попереду замайоріли маленькі дерев'яні будиночки з гостроверхими дахами. Між ними ходили люди, поруч стояли ятки, де торгували якимись сувенірами.

- Це воно, - сказав Туманов, що, як виявилось, добре знав дорогу.

Підійшовши ближче, Максим побачив що це котеджне містечко збудоване ще в хто зна які часи. Стіни будиночків були розписані найхимернішими орнаментами: на першому були намальовані бубни, на другому - чирви, на третьому - піки, на четвертому - трефи. Крім карткових мастей, стіни сусідніх котеджів були розписані різнокутними зорями, небаченими деревами, дивними птахами з людськими головами.

- Не дивуйтеся люди, - сказав чоловік високого зросту в білій сорочці й чесукових штанах із капелюхом на голові. - Те що ви бачите є символами іудейського містичного вчення Каббала, що базується на символічному прочитанні біблійних книг. Це селище каббалістів якому вже майже сто років. Заснували його власники Десятої шахти брати Синявські.

Женя Туманов підійшов ближче і потис руку чоловікові.

- Доброго дня, дядьку Афанасій. Я, Євгеній Туманов, був у вас минулої осені. Тепер ми з моїм другом і однокурсником Максимом Леонтьєвим закінчили університет і приїхали до вас в якості вчителів. Він викладатиме російську мову і літературу, я - українську мову і літературу.

- Я радий бачити вас і вашого друга. Мушу одразу підкреслити, що ви в нерівному становищі. Максим отримуватиме більше, і його предмет є обов'язковим для вивчення, а ваш Женю, - ні.

- Нічого, і на мою долю щось перепаде. Я хоч і росіянин за походженням, але вихований в пошані до всіх культур і мов нашого великого Союзу.

В цей час до дядька Афанасія підійшов один з туристів і запитав:

- Чи є у вашому селищі синагога?

Афанасій зітхнув і промовив:

- А синагоги, пішта Дьордь, в нас давно немає. В тридцяті роки її закрили й знесли. Та й не євреї ми більше... Це печальна історія, ми у війну мусили відмовитись від свого єврейства, стати росіянами, українцями, татарами. В нас не було вибору бо це було питання життя і смерті. В дитинстві я мав ім'я Давид, а Гнат, - він кивнув у бік чоловіка що мав єврейські риси, звався Аарон.

До них підійшов американець і промовив:

- Виходить тут на Донбасі як і в нас "плавильний котел": всі національності переплавляються в єдину радянську націю.

На це йому відповів Гнат:

- Містере Джон, "плавильний котел" у вас в Америці, а в нашій країні бетономішалка. В нас обставини про які ще не час казати, позбавили людину її коренів, примус ли тікати світ за очі. Тому люди забули про своїх предків і живуть одним днем, ніби після них потоп.

Розмова ставала різкою і могла мати неприємні наслідки, і щоб уникнути цього Женя сказав Афанасію:

- Розкажіть нам щось з історії Донбасу. Я знаю ви дуже добре розповідаєте.

- Вибачте, але я сьогодні не маю настрою щось розповідати, - спробував відмовитись Афанасій.

- Справді, дядя Фоня, - підтримав Женю хтось із місцевих. - Розкажіть нам. Ми любимо вас слухати. Та й не тільки ми, але й студенти вашого училища теж люблять це.

Врешті Афанасій згодився.

- Ну добре, - промовив він.

Всівшись на табуретку, яку йому дбайливо хтось із сусідів, Афанасій почав розповідати.

Розповідь дядька Афанасія

Донецький степ - це частина великого степового простору, що простягається від Монголії до Угорщини. Влітку в ньому виростали високі трави у людський зріст, які в липні - серпні виграли повністю. З найдавніших часів по цьому степу мандрували різні кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, авари, хозари, печеніги, половці. Останні створили велику степову імперію Дешті-Кіпчак і мали на терені сучасного Донбасу міста Шарукань, Сугров і Балін про які говориться у давньоруських літописах. Заходили в донецькі степи і слов'яни. Це були бродники - мандрівні мисливці і рибалки, що жили переважно по берегах річок. Монголо-татарська навала вигнала половецьке та руське населення Степу і наш край став називатись Диким Полем, де кочували ногайські татарські орди.

У XVII - XVIII століттях на теренах сучасного Донбасу з'являються втікачі з українських земель, де панували польські феодали. Це були запорозькі козаки, що створили на Донеччині Кальміуські паланку з центром в містечку Домаха на місці сучасного Маріуполя. Саме козаки заснували слободу Заяча Балка, розташовану за двадцять кілометрів на схід від нас. Вихідці із Заячої Балки на березі річки Кривий Торець збудували хутір Горпинівка, біля якого наприкінці XVIII століття було знайдено поклади кам'яного вугілля. Пастухи що пасли свої стада палили на вогнищах чорне каміння з балок. Вже у тридцяті роки ХІХ століття біля хутора Горпинівка, що вже став селом, знаходилось кілька десятків дрібних шахт, де добували понад двісті тисяч пудів вугілля на рік. Залишки цих шахт можна побачити в степу і на подвір'ях господарів на околицях міста. Це були нори в які небезпечно було спускати бо загроза бути похованим заживо була постійною. Саме тому їх назвали "мишоловками".