Кожен час має свій неповторний відтінок. В кожній миті є свій власний шарм. Щось з'являється, щось зникає.

Було колись на тому місці, де зараз автостоянка розташовувались хати з подвір'ями та продуктовий магазин. На торці між парканами протікав невеликий струмочок. Він біг з труби, що виходила з-під дороги і через кілька кроків зникав у іншій щоб вилитись у річку яку десять років тому закували в колектор.

І от на тому місці влітку 1986 року збиралися хлопчаки, що гралися в будівельників. Вони зводили два будиночки зі старих розбитих цеглинок. Складалися стіни і один з хлопчиків кричав:

- Гейдаре! Твій хід!

Виходив хлопчик і розкидував кладку зі словами: "В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

Потому знов починалось будівництво.

Далі Гейдар кричав:

- Муса! Твій хід!

Другий хлопчик бив ногою і кричав, розкидуючи цеглу:

"В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

А поруч зводились багатоповерхівки вздовж старого поштового шляху, що в тридцяті роки отримав назву вулиці Братів Неродових.

Тоді вже всі розуміли, що "Золота Доба" вже минула. І хоч в окремі дні небо мало синій колір, немов очі немовляти, більшість днів його вкривали хмари попелу, сажі та диму так що не можна було з певністю сказати день надворі чи ніч.

Час від часу налітали грози, що супроводжувались блискавками й оглушливим громом, виливаючи з неба потоки брудної води...

І були темні довгі ночі (особливо взимку), коли апокаліпсис творився на вулицях. Тоді люди старались сидіти вдома й не виходити назовні доки не розвидніється...

А втім люди старались не думати про погане, живучи і вдаючи ніби не відбувається нічого поганого. Так само вели себе і діти, що гралися на вулицях.

Одного разу до хлопчаків підійшов дорослий дядько і запитав: "Ну як трудові успіхи, юні будівельники?"

А найменший хлопчик підбіг і сказав їх коронну фразу:

"В дуркє всьо пєрєігралось - ми больше так нє строім!"

- Не зрозумів...

- Ну, були двісті років тому люди, що звалися вільні каменярі або франкмасони. Вони будували. І от ми тепер теж будуємо.

- А що значить: "В дуркє всьо пєрєігралось?.."

- А те й значить, що ми від тьоть-ґуйв отримали благословення: "Щоб ви в дурці масонили." А зараз чи то масони перевелися, чи то майстерність в них пропала, але збудували ви дяді-дорослі дурку всім дуркам дурку! Ми діти антійсько-ширванської мафії, наші батьки з'ясовують відносини з дношниками за базари і продбази. Ми не знаємо чи вернуться вони живими чи ні.

- Знаєте як журналіст я вам скажу, що в світі міжнародне становище поліпшується і ваші дані про світову дурку застаріли.

Розгорнувши газету, він став читати:

"27 червня 1986 року. Сьогодні на авіабазі в Кеблавіку (Альтланд) лідери і повноважні представники країн блоку Норд-Вест та Об'єднання держав Народної Демократії підписали угоду про припинення вогню і конвенцію про мораторій на випробування атомної зброї. Після двадцяти чотирьох років Всесвітньої Неоголошеної війни в світі нарешті запанував мир. Також планується відновити роботу Фундації Народів Світу, що не збиралася з часів Кгубанської кризи".

- Дядю, та хіба ж то дурка? То ж був предбанник дурки. Приймальний покій, так би мовити. Наша дурка ще сил не набрала.

- Звідки ви хлопці взялися такі розумні?

- Ми переселенці із зони.

- А Полингород... Тільки, що ви ширванці там робили? Адже атомників серед вас нема, наскільки мені відомо...

- Та ні. Тепер зони різні. В одних Полингородська зона відчуження, а в нас зона анійсько-ширванського конфлікту. Є в Обезах такий край що зветься Арцих або Карабах. Там живуть анійці та ширванці. Живуть дружньо - як кішка з собакою. Спочатку анійці приходять до нас і стріляють по вікнах з рушниць, а потім гуртуються наші і йдуть до анійців палити їм сараї. Ще кричать, що скоро вернуться і спалять хати. Отож від нашої євразійської "дружби народів" ми втекли сюди, до славного міста Данпроп'єровська і потрапили в дурку. Скажіть дорослі дяді, ви постійно говорите нам про світле майбутнє. Невже ви гадаєте, що ми не бачимо: немає його для нас ніякого. Ні світлого, ні темного.

Дядько не зміг підібрати на це ніяких слів і запанувала німа сцена. В цей час на небі з'явились три чорні цятки.

- Гей, Алішере, що там? - спитав один хлопчик іншого, котрий, приставивши долоню до лоба, дивився на ті цятки, що бриніли з сонячної сторони.

- Дракони! - відповів той.

- Що?

- Птеродактилі!

- Не зрозумів...

- Ці, як їх... Дори, от.

- От тепер, дядьку, тікаймо, бо вони в нас і стрельнути можуть.

В повітрі загули великі чорні літаки. Ми кинулись урізнобіч...

Записано зі слів журналіста Сивокореня.

P. S. Неопубліковано. Чорт, а чудовий би вийшов матеріал.

Спеціальний кореспондент Леонід Плахотнюк.