Ще все зелене, ллє осінній дощ, як і тоді
На древній мармур,
Зникають аромати, які живили мрії,
Зневірилося тіло.

Прозорі постаті явилися в долині;
Фонтани зачаровані,
І в безмірі побляклого повітря
Засяяли небесні крила.

У дзвоні голосів незгасні ореоли
Дівиці смерті.
Незначимі здобутки і утрати,
Змовкає мляво пам'ять.

Все істинне, заціпеніла ненависть,
Як сіре небо,
Яке даремно розливало золото,
Доки не стало тінню гніву.

Luis Cernuda Sentimiento de otoño
Llueve el otoño aún verde como entonces
Sobre los viejos mármoles,
Con aroma vacío, abriendo sueños,
y el cuerpo se abandona.

Hay formas transparentes por el valle;
Embeleso en las fuentes,
y entre el vasto aire pálido ya brillan
Unas celestes alas.

Tras de las voces frescas queda el halo
Virginal de la muerte.
Nada pesa ganado ni perdido.
Lánguido va el recuerdo.

Todo es verdad, menos el odio, yerto
Como ese gris celaje
Pasando vanamente sobre el oro,
Hecho sombra iracunda.