Чим я можу наповнити тебе, самотній,
Окрім самим собою.

Хлопчиком, серед злиденних закапелків землі,
Завмерши у темному кутку,
Я шукав тебе, сіяючу гірлянду,
Мої майбутні світанки і нічні тайни,
І в тобі я побачив її,
Невимушену і точну, вільну і вірну,
Схожу зі мною,
Схожу з тобою, вічну самоту.

Тоді я блукав по неправедній землі
Шукаючи друзів чи незнаних коханих;
Чужий для світу,
Я у тихому світлі і у несвідомому бажанні,
У похмурому дощі або у ясному сонці
Шукав істину, яка б не зрадила,
Забуваючи у своїй жазі,
Що крила втікача творять власну хмару.

І коли мої очі застилали
Хмара за хмарою проливної осені,
Промінь тих днів проблискував від тебе,
Я зрікався тебе за щось незначне,
За мале кохання, щире чи удаване,
За тиху дружню розмову і дотики,
За пестливе ім'я у світі примар,
За древні заборонені насолоди,
Або за нудотні дозволені,
Придатні для вишуканих салонних пересудів,
У брехливих вустах і байдужих словах.

Для тебе я знаходжу зараз відлуння колишньої людини,
Яка була мною,
Яку я сам заплямував тими юнацькими зрадами;
Для тебе я зараз знаходжу себе, сузір'я відкриттів,
Очищене від інших бажань,
Сонце, мого бога, шепіт ночі,
Дощ, вічну спорідненість,
Ліс і його язичницьке дихання,
Море, море, яке чудове його ім'я;
І над усіма ними,
Темне і струнке тіло,
Я знаходжу в тобі тебе, мою самоту,
І ти даєш мені силу і слабкість,
Як кам'яніючі крила натомленому птаху.

Схилившись з балкона, пожадливо дивлюся на хвилі,
Слухаю їхні похмурі прокляття,
Споглядаю їхні бліді любощі;
І стоячи над колискою, пильний,
Як нічний діамант, обертаюся, застерігаючи людей.
Заради кого живу, навіть не знаючи їх;
І так, далеко від них,
Їх, чиї імена вже забуті, я люблю їхні юрми,
Охриплі й шалені, як море, моя обитель,
Чисті в очікуванні вогняної революції,
Або зраджені й покірні, яким може бути море,
Коли настає година спокою його переможної сили.

Ти, самотня істина,
Відкрита пристрасть, моя вічна самота,
Твої безмежні обійми;
Сонце, море,
Пітьма, степ,
Людина і бажання,
Розлючена юрма,
Що вони, як не ти сама?

Для тебе, моя самота, я шукав їх одного дня;
У тобі, моя самота, я люблю їх зараз.

Luis Cernuda Soliloquio del farero
Cómo llenarte, soledad,
Sino contigo misma.

De niño, entre las pobres guaridas de la tierra,
Quieto en ángulo oscuro,
Buscaba en ti, encendida guirnalda,
Mis auroras futuras y furtivos nocturnos,
Y en ti los vislumbraba,
Naturales y exactos, también libres y fieles,
A semejanza mía,
A semejanza tuya, eterna soledad.

Me perdí luego por la tierra injusta
Como quien busca amigos o ignorados amantes;
Diverso con el mundo,
Fui luz serena y anhelo desbocado,
Y en la lluvia sombría o en el sol evidente
Quería una verdad que a ti te traicionase,
Olvidando en mi afán
Cómo las alas fugitivas su propia nube crean.

Y al velarse a mis ojos
Con nubes sobre nubes de otoño desbordado
La luz de aquellos días en ti misma entrevistos,
Te negué por bien poco,
Por menudos amores ni ciertos ni fingidos,
Por quietas amistades de sillón y de gesto,
Por un nombre de reducida cola en un mundo fantasma,
Por los viejos placeres prohibidos,
Como los permitidos nauseabundos,
Útiles solamente para el elegante salón susurrado,
En bocas de mentira y palabras de hielo.

Por ti me encuentro ahora el eco de la antigua persona
Que yo fui,
Que yo mismo manché con aquellas juveniles traiciones;
Por ti me encuentro ahora, constelados hallazgos,
Limpios de otro deseo,
El sol, mi dios, la noche rumorosa,
La lluvia, intimidad de siempre,
El bosque y su alentar pagano,
El mar, el mar como su nombre hermoso;
Y sobre todos ellos,
Cuerpo oscuro y esbelto,
Te encuentro a ti, tú, soledad tan mía,
Y tú me das fuerza y debilidad
Como el ave cansada los brazos de piedra.

Acodado al balcón miro insaciable el oleaje,
oigo sus oscuras imprecaciones,
contemplo sus blancas caricias;
Y erguido desde cuna vigilante
Soy en la noche un diamante que gira advirtiendo a los hombres.
Por quienes vivo, aun cuando no los vea;
Y así, lejos de ellos,
Ya olvidados sus nombres, los amo en muchedumbres,
Roncas y violentas como el mar, mi morada,
Puras ante la espera de una revolución ardiente
O rendidas y dóciles, como el mar sabe serlo
Cuando toca la hora de reposo que su fuerza conquista.

Tú, verdad solitaria,
Transparente pasión, mi soledad de siempre,
Eres inmenso abrazo;
El sol, el mar,
La oscuridad, la estepa,
El hombre y el deseo,
La airada muchedumbre,
¿Qué son sino tú misma?

Por ti, mi soledad, los busqué un día;
En ti, mi soledad, los amo ahora.