Вежа, зведена за допомогою машин,
Стараннями машин перетворена на руїну,
Після наведення порядку почали діяти
Сили, які провокують небажані новації:
Голод, який ніколи не може насититися,
Ситість, яка ні в чому не хоче знати міри;
Двома ворогами стали один супроти одного
Голод і холод з одного боку, пиха й жадоба з іншого.

Руїна забрала собі стільки стін
У зіяючі, безформні провалля учорашніх осель,
Від яких залишилася бездомною іронічна деталь:
Уцілілий димар, закопчений димом ночей,
Зниклих, як тіла, зігріті ним узимку,
Або сходи, які вели у небуття,
У якому пожильці зникали з ошелешеним видом,
У грі випадку не зважають на долі.

Ніщо не уціліє, навіть якщо видається
Міцним, як оті сусідні будинки,
У чиїх залах вікна дозволяли
Миготіти дзеркалам у золоті оздоби,
Серед яких буяло урочисте марнославство
Знаменитої знаті, відомих політиків, багатих фінансистів,
Чия мова викликали відгомін захопленого шепоту
І пошани відповідно до рангу і статків.

Кімната, у якій дами, наливаючи
Чашечку чаю, відміряли і відповідну гостеві посмішку,
При безлічі свічок під її стелею облаштовували
Інтимні побачення і пишні бенкети, чи іноді
Бажаний вигідний шлюб між двома родинами,
Сьогодні тут порожньо і розміщено тільки
Штаб із надзвичайних ситуацій, до офісу якого
Прибувають примарні уцілілі.

Ці насторожені непривітні вулиці,
Які ведуть у алеї якогось парку,
У перспективі узгоджені з похмурим небом,
І кроками випадкового перехожого,
Ранкового вершника чи нічного екіпажа
Та його перламутрового кольору, брудного від сажі,
Щодня порушують їх спокій брутальні
Передряги триваючого життя.

Ніби у пустелі, юрми
Марширують, загубивши визначальний шлях.
Це місто було безплідне. Воно,
Зневірене знаннями, намагалося рухати гори.
Усе це жахлива, ущербна маса:
Її пожива - плоди далеких колоній,
Її жадання - марне змагання з простором і часом,
Її вигуки - одурманення свідомості.

Людина і місто пов'язані
Як сни грішника і таємна вина;
Вона у ньому відмовилася від мирних речей,
Аж до останнього захисту: незайманого неба,
З якого небезпечні птахи посилають смерть
На грішне стадо, скупчене і беззахисне,
Бо той, хто більше не знає, як жити у самоті,
Більше не повинен помирати у самоті.
Руїна - найвищий дар людині від Бога.

Під час свого вигнання у Великобританії між 1938 і 1948 роками, іспанський поет Луїс Сернуда написав два тексти про руїни. Перший має просту назву «Руїни» і нагадує твори романтичних поетів, зокрема П.Б.Шеллі «Озимандіс». Відсутність людей і натхненний опис древніх руїн ведуть до висновку, руїни є результатом плину часу. Другий вірш «Інші руїни» ніби перегукується з першим. Написаний у 1946 році, він передає враження поета від Лондону, напівзруйнованого німецькими бомбардуваннями. Увага зосереджена на недавніх руїнах британської столиці, миттєво зруйнованої винайденими людьми машинами.
Luis Cernuda Otras ruinas
La torre que con máquinas ellos edificaron,
Por obra de las máquinas conoce la ruina,
Tras de su ordenación quedando a descubierto
Fuerzas instigadoras de torpes invenciones:
La carencia que nunca pudo esperar hartura,
La saciedad que nunca quiso guardar templanza;
Como dos enemigos frente a frente,
Hambre y frio de una parte, soberbia y avaricia de la otra.

La ruina ha clamado por suyos tantos muros
Sobre huecos disformes bostezando, ayer morada
De la cual sin cobijo subsiste irónico detalle:
Chimenea manchada por humo de las noches,
Idas como los cuerpos allá templados en invierno,
O tramo de escalera que conduce a la nada
Donde sus moradores irrumpieron con gesto estupefacto,
En juego del azar, sin coherencia de destino.

Intacto nada queda, aunque parezca
Firme, como esas construcciones adyacentes,
Hacia cuyos salones las ventanas permiten
El vislumbre de espejos, oros sobrecargados,
Entre los cuales discurria la vanidad solemne
De ilustres aristócratas, eminentes politicos, acaudalados financieros,
Que al hablar despertaban un eco de murmullos complacidos
y el respeto debido al rango y la fortuna.

El recinto donde las damas, dispensando
Una taza de té, median su sonrisa según el visitante,
Bajo de cuyos techos festejaron múltiples las bujias
Intimas reuniones y brillantes saraos, o en ocasión más rara
El matrimonio ventajoso por dos familias esperado,
Hoy se encuentra desnudo y alberga solamente
La sede de socorros, a cuyas oficinas
Supervivientes fantasmales llegan.

La discreción, reticente de estas calles,
Rumbo a las alamedas de algún parque, todas
En perspectiva acorde con el cielo moroso,
Hechas para los pasos de ocioso transeúnte,
El matinal jinete o la nocturna carretela,
Ve su color de perla por hollin mancillado,
Ofendido a diario su sosiego entre las sacudidas
Vulgares de la vida que aún subsiste.

Como desierto, adonde muchedumbres
Marchan dejando atrás la ruta decisiva,
Estéril era esta ciudad. Aquella
Que con saber sin fe quiso mover montañas;
Toda ella monstruosa masa insuficiente:
Su alimento los frutos de colonias distantes,
Su prisa lucha inútil con espacio y con tiempo,
Su estruendo limbo ensordecedor de la conciencia.

El hombre y la ciudad se corresponden
Como al durmiente el sueño, al pecador la transgresión oculta;
Ella y él recusaron al silencio de las cosas
Hasta el refugio último: el aire inviolado,
De donde aves maléficas precipitaron muerte
Sobre la grey culpable, hacinada, indefensa,
Pues quien vivir a solas ya no sabe, morir a solas ya no debe.
Del dios al hombre es don postrero la ruina.