Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Луїс Сернуда Руїни
У тиші й самоті годується трава,Вона серед руїн буйніє і темніє,
І доки ластівки шалені крики
Пронизують повітря, вітер
Ледь чутно листя на гіллі ворушить,
Наче торкаючи його незримими руками.
Ясний, зі срібного туману виходить
тоненький серпик місяця,
І розливає на поля спокійну тишу,
І у хиткому світлі мармурні руїни
Постали дивними музичними ладами,
Які завершують видіння.
Це людина. Дивися
На алеї гробниць і кипарисів, і вулиці,
Які ведуть у серце великого майдану,
Відкритого для пагорбів на горизонті:
Усе те ж саме, але це лиш тінь
Того, що тут було віки тому, і без людей.
Здіймає величавий акведук
Сухі руїни арок над дикою долиною,
Де розрослися мирти й анемони,
І звільнена вода блищить у очереті,
Являє загадкову пишномовність
Своєї вроди, і перемагає смерть.
В гробницях опустілих урни без праху,
Вишукані барельєфи вшановують
Померлих, які вже не що інше,
Як анонімна безмірна смерть,
Хоча легкі покрови їхні уціліли:
У чашах вже немає ароматів, перснів, коштовностей
Або лукавих амулетів сильної статі,
Які пробачила б трагічна зневага часу.
Бруківка, на яку ступали живі ноги
Століття тому, ще залишається
на тому ж місці, і на майдані
колони засвідчують змагання політичні,
І вівтарі, куди приносили пожертви і завмирали,
І стіни, за якими ховали тілесні насолоди,
із нами лиш вони. Ця тиша
наче чекає на повернення того життя.
Та люди утворені фрагментами матерії,
яку з'їдає час, навіть якщо вони
творити здатні те, що чинить опір часу,
ті, чиїм розумом задумується вічне,
як кісточку у фрукті, містять смерть.
О Боже. Ти, який творив нас,
щоб ми померли, для чого наділяєш
жагою вічності, яка творить поета?
Як можеш дозволяти ти, віками,
Наче кульбабове насіння, розвіювати нас,
Творіння світла, у жадібну пітьму?
Але тебе немає. Ти лише ім'я,
яке дає людина своєму страхові, своєму безсиллю,
життя без тебе видається схожим на ці
руїни, чудові у своїй покинутості;
видіння світла у завмерлій ночі,
видіння, прекрасне, мабуть, якщо воно коротке й ефемерне.
Усе прекрасне являється на мить і проминає.
Тому важливо миттю втішатися як вічністю.
Я, Боже, не завидую тобі; залиш мене у самоті
з моїми справами людськими, недовговічними:
бо прагнення наповнювати швидкоплинне
вічністю вартує всемогутності твоєї.
Це людина. Тож розумій і припини
ганятися за вічними оглухлими богами,
ти живиш їх молитвами своїми і нищиш забуттям.
Хіба твоє життя не є прекраснішим за квітку,
яка росте і розквітає в обіймах смерті?
Священна й загадкова приходить ніч,
ласкава як рука закоханого друга,
і зараз у її обійми, в яких колись
відпочивали інші, я віддаюся,
щоб мирно споглядати тихі поля й руїни.
Як той, хто чекає світанку
Luis Cernuda Las ruinas
Silencio y soledad nutren la hierba
Creciendo oscura y fuerte entre ruinas,
Mientras la golondrina con grito enajenado
Va por el aire vasto, y bajo el viento
Las hojas en las ramas tiemblan vagas
Como al roce de cuerpos invisibles.
Puro, de plata nebulosa, ya levanta
El agudo creciente de la luna
Vertiendo por el campo paz amiga,
Y en esta luz incierta las ruinas de mármol
Son construcciones bellas, musicales,
Que el sueño completó.
Esto es el hombre. Mira
La avenida de tumbas y cipreses, y las calles
Llevando al corazón de la gran plaza
Abierta a un horizonte de colinas:
Todo está igual, aunque una sombra sea
De lo que fue hace siglos, mas sin gente.
Levanta ese titánico acueducto
Arcos rotos y secos por el valle agreste
Adonde el mirto crece con la anémona,
En tanto el agua libre entre los juncos
Pasa con la enigmática elocuencia
De su hermosura que venció a la muerte.
En las tumbas vacías, las urnas sin cenizas,
Conmemoran aún relieves delicados
Muertos que ya no son sino la inmensa muerte
anónima,
Aunque sus prendas leves sobrevivan:
Pomos ya sin perfume, sortijas y joyeles
O el talismán irónico de un sexo poderoso,
Que el trágico desdén del tiempo perdonara.
Las piedras que los pies vivos rozaron
En centurias atrás, aún permanecen
Quietas en su lugar, y las columnas
En la plaza, testigos de las luchas políticas,
Y los altares donde sacrificaron y esperaron,
Y los muros que el placer de los cuerpos recataban.
Tan solo ellos nos están. Este silencio
parece que aguardarse la vuelta de sus vidas.
Mas los hombres, hechos de esa materia fragmentaria
con que se nutre el tiempo, aunque sean
aptos para crear lo que resiste al tiempo,
ellos en cuya mente lo eterno se concibe,
como en el fruto el hueso encierran muerte.
Oh Dios. Tú que nos has hecho
para morir, ¿por qué nos infundiste
la sed de eternidad, que hace al poeta?
¿Puedes dejar así, siglo tras siglo,
caer como vilanos que deshace un soplo
los hijos de la luz en la tiniebla avara?
Mas tú no existes. Eres tan sólo nombre
que da el hombre a su miedo y su impotencia,
y la vida sin ti es esto que parecen
estas mismas ruinas bellas en su abandono:
delirio de la luz ya sereno a la noche,
delirio acaso hermoso cuando es corto y es leve.
Todo lo que es hermoso tiene su instante y pasa.
Importa como eterno gozar de nuestro instante.
Yo no te envidio, Dios; déjame a solas
con mis obras humanas que no duran:
el afán de llenar lo que es efímero
de eternidad, vale tu omnipotencia.
Esto es el hombre. Aprende pues, y cesa
de perseguir eternos dioses sordos
que tu plegaria nutre y tu olvido aniquila.
Tu vida, lo mismo que la flor, ¿es menos bella acaso
porque crezca y se abra en brazos de la muerte?
Sagrada y misteriosa cae la noche,
dulce como una mano amiga que acaricia,
y en su pecho, donde tal ahora yo, otros un día
descansaron la frente, me reclino
a contemplar sereno el campo y las ruinas.
Como quien espera el alba
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
