У тиші й самоті годується трава,
Вона серед руїн буйніє і темніє,
І доки ластівки шалені крики
Пронизують повітря, вітер
Ледь чутно листя на гіллі ворушить,
Наче торкаючи його незримими руками.
Ясний, зі срібного туману виходить
тоненький серпик місяця,
І розливає на поля спокійну тишу,

І у хиткому світлі мармурні руїни
Постали дивними музичними ладами,
Які завершують видіння.
Це людина. Дивися
На алеї гробниць і кипарисів, і вулиці,
Які ведуть у серце великого майдану,
Відкритого для пагорбів на горизонті:
Усе те ж саме, але це лиш тінь
Того, що тут було віки тому, і без людей.

Здіймає величавий акведук
Сухі руїни арок над дикою долиною,
Де розрослися мирти й анемони,
І звільнена вода блищить у очереті,
Являє загадкову пишномовність
Своєї вроди, і перемагає смерть.
В гробницях опустілих урни без праху,
Вишукані барельєфи вшановують
Померлих, які вже не що інше,
Як анонімна безмірна смерть,

Хоча легкі покрови їхні уціліли:
У чашах вже немає ароматів, перснів, коштовностей
Або лукавих амулетів сильної статі,
Які пробачила б трагічна зневага часу.
Бруківка, на яку ступали живі ноги
Століття тому, ще залишається
на тому ж місці, і на майдані
колони засвідчують змагання політичні,
І вівтарі, куди приносили пожертви і завмирали,
І стіни, за якими ховали тілесні насолоди,
із нами лиш вони. Ця тиша
наче чекає на повернення того життя.
Та люди утворені фрагментами матерії,
яку з'їдає час, навіть якщо вони
творити здатні те, що чинить опір часу,
ті, чиїм розумом задумується вічне,
як кісточку у фрукті, містять смерть.

О Боже. Ти, який творив нас,
щоб ми померли, для чого наділяєш
жагою вічності, яка творить поета?
Як можеш дозволяти ти, віками,
Наче кульбабове насіння, розвіювати нас,
Творіння світла, у жадібну пітьму?

Але тебе немає. Ти лише ім'я,
яке дає людина своєму страхові, своєму безсиллю,
життя без тебе видається схожим на ці
руїни, чудові у своїй покинутості;
видіння світла у завмерлій ночі,
видіння, прекрасне, мабуть, якщо воно коротке й ефемерне.

Усе прекрасне являється на мить і проминає.
Тому важливо миттю втішатися як вічністю.

Я, Боже, не завидую тобі; залиш мене у самоті
з моїми справами людськими, недовговічними:
бо прагнення наповнювати швидкоплинне
вічністю вартує всемогутності твоєї.

Це людина. Тож розумій і припини
ганятися за вічними оглухлими богами,
ти живиш їх молитвами своїми і нищиш забуттям.

Хіба твоє життя не є прекраснішим за квітку,
яка росте і розквітає в обіймах смерті?
Священна й загадкова приходить ніч,
ласкава як рука закоханого друга,
і зараз у її обійми, в яких колись
відпочивали інші, я віддаюся,
щоб мирно споглядати тихі поля й руїни.

         Як той, хто чекає світанку

Luis Cernuda Las ruinas
Silencio y soledad nutren la hierba
Creciendo oscura y fuerte entre ruinas,
Mientras la golondrina con grito enajenado
Va por el aire vasto, y bajo el viento
Las hojas en las ramas tiemblan vagas
Como al roce de cuerpos invisibles.
Puro, de plata nebulosa, ya levanta
El agudo creciente de la luna
Vertiendo por el campo paz amiga,

Y en esta luz incierta las ruinas de mármol
Son construcciones bellas, musicales,
Que el sueño completó.
Esto es el hombre. Mira
La avenida de tumbas y cipreses, y las calles
Llevando al corazón de la gran plaza
Abierta a un horizonte de colinas:
Todo está igual, aunque una sombra sea
De lo que fue hace siglos, mas sin gente.

Levanta ese titánico acueducto
Arcos rotos y secos por el valle agreste
Adonde el mirto crece con la anémona,
En tanto el agua libre entre los juncos
Pasa con la enigmática elocuencia
De su hermosura que venció a la muerte.
En las tumbas vacías, las urnas sin cenizas,
Conmemoran aún relieves delicados
Muertos que ya no son sino la inmensa muerte
anónima,

Aunque sus prendas leves sobrevivan:
Pomos ya sin perfume, sortijas y joyeles
O el talismán irónico de un sexo poderoso,
Que el trágico desdén del tiempo perdonara.
Las piedras que los pies vivos rozaron
En centurias atrás, aún permanecen
Quietas en su lugar, y las columnas
En la plaza, testigos de las luchas políticas,
Y los altares donde sacrificaron y esperaron,
Y los muros que el placer de los cuerpos recataban.
Tan solo ellos nos están. Este silencio
parece que aguardarse la vuelta de sus vidas.
Mas los hombres, hechos de esa materia fragmentaria
con que se nutre el tiempo, aunque sean
aptos para crear lo que resiste al tiempo,
ellos en cuya mente lo eterno se concibe,
como en el fruto el hueso encierran muerte.

Oh Dios. Tú que nos has hecho
para morir, ¿por qué nos infundiste
la sed de eternidad, que hace al poeta?
¿Puedes dejar así, siglo tras siglo,
caer como vilanos que deshace un soplo
los hijos de la luz en la tiniebla avara?

Mas tú no existes. Eres tan sólo nombre
que da el hombre a su miedo y su impotencia,
y la vida sin ti es esto que parecen
estas mismas ruinas bellas en su abandono:
delirio de la luz ya sereno a la noche,
delirio acaso hermoso cuando es corto y es leve.

Todo lo que es hermoso tiene su instante y pasa.
Importa como eterno gozar de nuestro instante.

Yo no te envidio, Dios; déjame a solas
con mis obras humanas que no duran:
el afán de llenar lo que es efímero
de eternidad, vale tu omnipotencia.

Esto es el hombre. Aprende pues, y cesa
de perseguir eternos dioses sordos
que tu plegaria nutre y tu olvido aniquila.

Tu vida, lo mismo que la flor, ¿es menos bella acaso
porque crezca y se abra en brazos de la muerte?
Sagrada y misteriosa cae la noche,
dulce como una mano amiga que acaricia,
y en su pecho, donde tal ahora yo, otros un día
descansaron la frente, me reclino
a contemplar sereno el campo y las ruinas.
         Como quien espera el alba