Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
розставити руки немов парасольки
і стрибаючи на ногах-пружинках сказати
не турбуючись чи повірять
я в домікє
десь та колись де будівлі зітхали
обважніло здіймаючи пледи тіней
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Луїс Сернуда Руїни
У тиші й самоті годується трава,Вона серед руїн буйніє і темніє,
І доки ластівки шалені крики
Пронизують повітря, вітер
Ледь чутно листя на гіллі ворушить,
Наче торкаючи його незримими руками.
Ясний, зі срібного туману виходить
тоненький серпик місяця,
І розливає на поля спокійну тишу,
І у хиткому світлі мармурні руїни
Постали дивними музичними ладами,
Які завершують видіння.
Це людина. Дивися
На алеї гробниць і кипарисів, і вулиці,
Які ведуть у серце великого майдану,
Відкритого для пагорбів на горизонті:
Усе те ж саме, але це лиш тінь
Того, що тут було віки тому, і без людей.
Здіймає величавий акведук
Сухі руїни арок над дикою долиною,
Де розрослися мирти й анемони,
І звільнена вода блищить у очереті,
Являє загадкову пишномовність
Своєї вроди, і перемагає смерть.
В гробницях опустілих урни без праху,
Вишукані барельєфи вшановують
Померлих, які вже не що інше,
Як анонімна безмірна смерть,
Хоча легкі покрови їхні уціліли:
У чашах вже немає ароматів, перснів, коштовностей
Або лукавих амулетів сильної статі,
Які пробачила б трагічна зневага часу.
Бруківка, на яку ступали живі ноги
Століття тому, ще залишається
на тому ж місці, і на майдані
колони засвідчують змагання політичні,
І вівтарі, куди приносили пожертви і завмирали,
І стіни, за якими ховали тілесні насолоди,
із нами лиш вони. Ця тиша
наче чекає на повернення того життя.
Та люди утворені фрагментами матерії,
яку з'їдає час, навіть якщо вони
творити здатні те, що чинить опір часу,
ті, чиїм розумом задумується вічне,
як кісточку у фрукті, містять смерть.
О Боже. Ти, який творив нас,
щоб ми померли, для чого наділяєш
жагою вічності, яка творить поета?
Як можеш дозволяти ти, віками,
Наче кульбабове насіння, розвіювати нас,
Творіння світла, у жадібну пітьму?
Але тебе немає. Ти лише ім'я,
яке дає людина своєму страхові, своєму безсиллю,
життя без тебе видається схожим на ці
руїни, чудові у своїй покинутості;
видіння світла у завмерлій ночі,
видіння, прекрасне, мабуть, якщо воно коротке й ефемерне.
Усе прекрасне являється на мить і проминає.
Тому важливо миттю втішатися як вічністю.
Я, Боже, не завидую тобі; залиш мене у самоті
з моїми справами людськими, недовговічними:
бо прагнення наповнювати швидкоплинне
вічністю вартує всемогутності твоєї.
Це людина. Тож розумій і припини
ганятися за вічними оглухлими богами,
ти живиш їх молитвами своїми і нищиш забуттям.
Хіба твоє життя не є прекраснішим за квітку,
яка росте і розквітає в обіймах смерті?
Священна й загадкова приходить ніч,
ласкава як рука закоханого друга,
і зараз у її обійми, в яких колись
відпочивали інші, я віддаюся,
щоб мирно споглядати тихі поля й руїни.
Як той, хто чекає світанку
Luis Cernuda Las ruinas
Silencio y soledad nutren la hierba
Creciendo oscura y fuerte entre ruinas,
Mientras la golondrina con grito enajenado
Va por el aire vasto, y bajo el viento
Las hojas en las ramas tiemblan vagas
Como al roce de cuerpos invisibles.
Puro, de plata nebulosa, ya levanta
El agudo creciente de la luna
Vertiendo por el campo paz amiga,
Y en esta luz incierta las ruinas de mármol
Son construcciones bellas, musicales,
Que el sueño completó.
Esto es el hombre. Mira
La avenida de tumbas y cipreses, y las calles
Llevando al corazón de la gran plaza
Abierta a un horizonte de colinas:
Todo está igual, aunque una sombra sea
De lo que fue hace siglos, mas sin gente.
Levanta ese titánico acueducto
Arcos rotos y secos por el valle agreste
Adonde el mirto crece con la anémona,
En tanto el agua libre entre los juncos
Pasa con la enigmática elocuencia
De su hermosura que venció a la muerte.
En las tumbas vacías, las urnas sin cenizas,
Conmemoran aún relieves delicados
Muertos que ya no son sino la inmensa muerte
anónima,
Aunque sus prendas leves sobrevivan:
Pomos ya sin perfume, sortijas y joyeles
O el talismán irónico de un sexo poderoso,
Que el trágico desdén del tiempo perdonara.
Las piedras que los pies vivos rozaron
En centurias atrás, aún permanecen
Quietas en su lugar, y las columnas
En la plaza, testigos de las luchas políticas,
Y los altares donde sacrificaron y esperaron,
Y los muros que el placer de los cuerpos recataban.
Tan solo ellos nos están. Este silencio
parece que aguardarse la vuelta de sus vidas.
Mas los hombres, hechos de esa materia fragmentaria
con que se nutre el tiempo, aunque sean
aptos para crear lo que resiste al tiempo,
ellos en cuya mente lo eterno se concibe,
como en el fruto el hueso encierran muerte.
Oh Dios. Tú que nos has hecho
para morir, ¿por qué nos infundiste
la sed de eternidad, que hace al poeta?
¿Puedes dejar así, siglo tras siglo,
caer como vilanos que deshace un soplo
los hijos de la luz en la tiniebla avara?
Mas tú no existes. Eres tan sólo nombre
que da el hombre a su miedo y su impotencia,
y la vida sin ti es esto que parecen
estas mismas ruinas bellas en su abandono:
delirio de la luz ya sereno a la noche,
delirio acaso hermoso cuando es corto y es leve.
Todo lo que es hermoso tiene su instante y pasa.
Importa como eterno gozar de nuestro instante.
Yo no te envidio, Dios; déjame a solas
con mis obras humanas que no duran:
el afán de llenar lo que es efímero
de eternidad, vale tu omnipotencia.
Esto es el hombre. Aprende pues, y cesa
de perseguir eternos dioses sordos
que tu plegaria nutre y tu olvido aniquila.
Tu vida, lo mismo que la flor, ¿es menos bella acaso
porque crezca y se abra en brazos de la muerte?
Sagrada y misteriosa cae la noche,
dulce como una mano amiga que acaricia,
y en su pecho, donde tal ahora yo, otros un día
descansaron la frente, me reclino
a contemplar sereno el campo y las ruinas.
Como quien espera el alba
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
