Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень
Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
І черги в метро
О боже, як тулиться
Прийдешнє добро…
І хтось не противиться
А хтось відганя
В одних на потилицях
Місцева фіґня…
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.
Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.
І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.
Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли
Про те, як Лєвша спромігся блоху підкувати.
Та і став тоді бабусі своєї питати:
- Що то за звір – блоха ота? Щось для мене нове.
- То комаха. Така мала, навіть менше мухи.
І стрибає, й кусається. Зараз то ї
А дефіцит завис в коморі
Но є надія… є Залужний
І Закарпаття чемний говір
Демократична послідовність
Гуртує спокою контракти
І зупиняється у Львові…
Принаймні, висловились «Факти»
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
І я божеволів у школі
Мої вчителі були кволі
Мене зупиняли й
Усе загортали
У правила щодо & щоби
Та й визнав, що усе на ліпше
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.
Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
Якби ж по своїй волі майнули в небеса…
Якби ж прийдешня ніч цікавилась малятком —
З очей текли б не сльози, а сонячна роса…
Якби ж то сприйняла задіяне свідомість,
Я б малював це світ з пошкоджень і пожеш… і
Ні
Ми білі ворони
у цьому суспільстві,
ми сіль України,
йдемо звідусіль.
Із возом моїм
поєднається віз твій,
дивишся у воду
і опускаєш у неї
пожовкле листя і квіти,
як листи в невідомість.
Чи дістануться вони адресата?
Хто буде цим адресатом?
Бог чи зруйноване обличчя часу?
Бо й у речей складні бувають ролі –
Стають, зненацька, цінним подарунком.
Тому – моя, як приклад, парасоля.
Мене охороняла від негоди
Багато років, віддано служила,
Долаючи зі мною перешкоди,
Та вже мене частинку ст
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Луїс Сернуда Руїни
У тиші й самоті годується трава,Вона серед руїн буйніє і зникає,
І доки ластівки шалені крики
Пронизують повітря, вітер
Ледь чутно листя на гіллі ворушить,
Наче торкаючи його незримими руками.
Ясний, у срібному тумані виходить
Тонкий серп місяця,
І розливає на поля спокійну тишу,
І у хиткому світлі мармурні руїни
Постали дивними музичними ладами,
В яких збулася мрія.
Це людина. Дивися
На ряди гробниць і кипарисів, і вулиці,
Які ведуть у серце великого майдану,
Відкритого для пагорбів на горизонті:
Усе те ж саме, але це лиш тінь
Того, що тут було віки тому, і без людей.
Здіймає величавий акведук
Сухі руїни арок над дикою долиною,
Де розрослися мирти й анемони,
І звільнена вода блищить у очереті,
Являє загадкову пишномовність
Своєї вроди, і перемагає смерть.
В гробницях опустілих урни без праху,
Шляхетні барельєфи вшановують
Померлих, які перетворилися
На анонімну безмірну смерть,
Хоча легкі покрови їхні уціліли:
У чашах вже немає ароматів, перснів, коштовностей
Або лукавих амулетів сильної статі,
Які пробачила б трагічна зневага часу.
Бруківка, на яку ступали живі ноги
Століття тому, ще залишається
на тому ж місці, і на майдані
колони засвідчують змагання політичні,
І вівтарі, куди приносили пожертви і завмирали,
І стіни, за якими ховали тілесні насолоди,
Вони самі не з нами. Ця тиша
наче чекає на повернення того життя.
Та люди утворені фрагментами матерії,
яку з'їдає час, навіть якщо вони
творити здатні те, що чинить опір часу,
ті, чиїм розумом задумується вічне,
як кісточку у фрукті, містять смерть.
О Боже. Ти, який творив нас,
щоб ми померли, для чого наділяєш
жагою вічності, яка творить поета?
Як можеш дозволяти ти, віками,
Наче кульбабове насіння, розвіювати нас,
Творіння світла, у жадібну пітьму?
Але тебе немає. Ти лише ім'я,
яке дає людина своєму страху, своєму безсиллю,
життя без тебе видається схожим на ці
руїни, чудові у своїй покинутості;
видіння світла у завмерлій ночі,
видіння, мабуть, дивне, нетривале і легке.
Усе прекрасне появляється на мить і проминає.
Тому важливо втішатися і вічністю, і миттю.
Я, Боже, не завидую тобі; залиш мене у самоті
з моїми справами людськими, недовговічними:
бо швидкоплинне бажання створювати
вічне вартує всемогутності твоєї.
Це людина. Тож розумій і припини
ганятися за вічними оглухлими богами,
ти живиш їх молитвами своїми і нищиш забуттям.
Хіба твоє життя не є прекраснішим за квітку,
яка росте і розквітає в обіймах смерті?
Священна і загадкова приходить ніч,
ласкава як рука закоханого друга,
і зараз у її обійми, в яких колись
відпочивали інші, я віддаюся,
щоб мирно споглядати тихі поля й руїни.
Як той, хто чекає світанку
Luis Cernuda Las ruinas
Silencio y soledad nutren la hierba
Creciendo oscura y fuerte entre ruinas,
Mientras la golondrina con grito enajenado
Va por el aire vasto, y bajo el viento
Las hojas en las ramas tiemblan vagas
Como al roce de cuerpos invisibles.
Puro, de plata nebulosa, ya levanta
El agudo creciente de la luna
Vertiendo por el campo paz amiga,
Y en esta luz incierta las ruinas de mármol
Son construcciones bellas, musicales,
Que el sueño completó.
Esto es el hombre. Mira
La avenida de tumbas y cipreses, y las calles
Llevando al corazón de la gran plaza
Abierta a un horizonte de colinas:
Todo está igual, aunque una sombra sea
De lo que fue hace siglos, mas sin gente.
Levanta ese titánico acueducto
Arcos rotos y secos por el valle agreste
Adonde el mirto crece con la anémona,
En tanto el agua libre entre los juncos
Pasa con la enigmática elocuencia
De su hermosura que venció a la muerte.
En las tumbas vacías, las urnas sin cenizas,
Conmemoran aún relieves delicados
Muertos que ya no son sino la inmensa muerte
anónima,
Aunque sus prendas leves sobrevivan:
Pomos ya sin perfume, sortijas y joyeles
O el talismán irónico de un sexo poderoso,
Que el trágico desdén del tiempo perdonara.
Las piedras que los pies vivos rozaron
En centurias atrás, aún permanecen
Quietas en su lugar, y las columnas
En la plaza, testigos de las luchas políticas,
Y los altares donde sacrificaron y esperaron,
Y los muros que el placer de los cuerpos recataban.
Tan solo ellos nos están. Este silencio
parece que aguardarse la vuelta de sus vidas.
Mas los hombres, hechos de esa materia fragmentaria
con que se nutre el tiempo, aunque sean
aptos para crear lo que resiste al tiempo,
ellos en cuya mente lo eterno se concibe,
como en el fruto el hueso encierran muerte.
Oh Dios. Tú que nos has hecho
para morir, ¿por qué nos infundiste
la sed de eternidad, que hace al poeta?
¿Puedes dejar así, siglo tras siglo,
caer como vilanos que deshace un soplo
los hijos de la luz en la tiniebla avara?
Mas tú no existes. Eres tan sólo nombre
que da el hombre a su miedo y su impotencia,
y la vida sin ti es esto que parecen
estas mismas ruinas bellas en su abandono:
delirio de la luz ya sereno a la noche,
delirio acaso hermoso cuando es corto y es leve.
Todo lo que es hermoso tiene su instante y pasa.
Importa como eterno gozar de nuestro instante.
Yo no te envidio, Dios; déjame a solas
con mis obras humanas que no duran:
el afán de llenar lo que es efímero
de eternidad, vale tu omnipotencia.
Esto es el hombre. Aprende pues, y cesa
de perseguir eternos dioses sordos
que tu plegaria nutre y tu olvido aniquila.
Tu vida, lo mismo que la flor, ¿es menos bella acaso
porque crezca y se abra en brazos de la muerte?
Sagrada y misteriosa cae la noche,
dulce como una mano amiga que acaricia,
y en su pecho, donde tal ahora yo, otros un día
descansaron la frente, me reclino
a contemplar sereno el campo y las ruinas.
Como quien espera el alba
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
