Хто в дитинстві не наслухавсь страшилок усяких.
От увечері зберуться і більші, і менші,
Всядуться навкруг багаття, язиками чешуть.
Нарозказують, що менші аж дрижать від ляку.
Хоч не хочуть показати, що отак їм лячно,
Сидять, слухають, очима по темряві водять,
Чи там перевертні всякі, чортяки не ходять.
Щоб не втрапити до лап їм якось необачно.
Нині черга Миколина дітлахів лякати.
Набігались по толоці, багаття розклали,
Повсідалися навколо та й слухати стали,
Що Микола нині буде їм розповідати.
А Микола умостився, на всіх подивився,
Каже: - Нині я не буду дуже вас лякати.
Розкажу те, що учора я почув від тата…
Замовк. Хмизу у багаття класти заходився.
Як багаття розгорілось, тоді став казати:
- Було то давно, говорять у селі одному.
Жив козак старий, багатий у селі отому.
Була в нього гарна дочка, Марією звати.
Був і син. Та він в ту пору вже на Січ подався,
Замість батька товариству аби послужити.
А дочка така, що впору уже й одружити.
Та й красуня. А у неї дуже закохався
Парубок Хома потворний дуже та липучий.
Їй на вулиці постійно не давав проходу.
Усе питав, чи за нього та вийти не згодна.
Уже її приставанням своїм геть замучив.
А всі знали, що у нього мати відьма була.
Якось прийшла до них в хату сватати Марію.
Мовляв, синові козак той відмовить не сміє.
Та від козака відмову з порогу почула.
Сказав козак: - Іди з хати, бо не буде діла!
Я за твого сина доньку не віддам ніколи!
Вийшла відьма, роззирнулась у дворі навколо,
Та й у лице козакові люто прошипіла:
- Не бути твоїй Марії одруженій зовсім!
Плюнула та й подалася з козачого двору.
І те відьмине прокляття відгукнулось скоро.
Молоко із кров’ю зразу ж у корів взялося.
Козак викликав знахарку, щоби пособила.
Та, що треба, поробила, що слід, пошептала.
Кров по тому у корів тих з молока пропала.
Крім одного дня, як відьма шкоду поробила.
Та то вже не таке лихо, можна примиритись.
Думав козак: врешті відьма від них відчепилась.
Скоро з сотником місцевим вони зговорились
І його син з Марією мали одружитись.
Наче, все благополучно. Справа до весілля.
Уже молоді у церкві і під вінець стали.
Попід церквою народу чимало зібрали.
Стоять вози, прикрашені квітами і зіллям.
А у цей час стару відьму на дорозі стріли.
Щось вона на перехресті довгенько стирчала.
Люди дружку потихеньку про те розказали.
Але він махнув рукою: - Яке наше діло?!
Обвінчались молоді та на воза сідають.
Самі радісні й щасливі і народ так само.
Їде той весільний поїзд дорогою прямо.
На те саме перехрестя якраз повертають.
Тільки віз із молодими повернув на нього,
Як молодий з молодою вовками зробились,
На очах у всіх із воза миттєво схопились
І до лісу полетіли від поїзда того.
І тут відьму всі уздріли, що збоку стояла.
Тільки блиснула очима та і подалася.
Звісно, крики, веремія страшенна знялася.
А під возом гостре лезо у землі стирчало.
Затужив козак від того, захворів небога.
Послав до Січі за сином, зібрався вмирати.
Син примчався, ледве тільки дали йому знати.
Давай про усе питати тоді батька свого.
Той і про корів повідав, й ніж на перехресті.
А син його був завзятим, й чорта не боявся.
Тож з відьмою розібратись чимскоріше взявся.
У дворі почав сторожу він щоночі нести.
В ніч, коли корови з кров’ю молоко давали,
Заявилася та відьма, до хліва ступила
Тут її рука козацька за патли вхопила,
А друга кнутом по носі щосили врубала.
Відбив козак відьмі носа, за патли тримає
Та лупцює, що є сили. Звивається клята.
А козак поміж удари узявся питати:
- Щоб з вовків перевернути, що зробити маю?
Відьма борсалася довго, верещала ґвалтом
Та не витримала, каже: - Раз зумів зловити
Мене, хлопче, та ще зумів мене не пустити,
Як іще пообіцяєш мене не вбивати,
Розкажу, що слід зробити з бідою тією.
Козак мусив погодитись та дав таке слово.
Тоді відьма втерла носа від чорної крові.
Дала йому жмут волосся з голови своєї.
Каже: - Заряди рушницю. Заряд забивати
Треба ось оцим волоссям. Тоді йди до лісу.
Там у балці біля річки уважно дивися,
Оті самі вовкулаки мають проживати.
Коли тільки їх помітиш, стріляй із рушниці.
Коли постріл пролунає – вони людьми стануть.
- Дивись, - відьмі козак каже, - я тебе дістану,
Не дай Боже, твої знову це підступи ниці!
Та зробив, як та веліла, знайшов балку в лісі,
Двох вовків у ній побачив та й з рушниці вразив.
Ті вовки перетворились на людей одразу.
То були сестра Марія і зять його, звісно.
Обнялися вони радо, звісно, просльозились.
Син із дочкою і зятем додому вернувся.
Старий козак про хвороби одразу й забувся.
Стіл весільний накривати зразу ж заходились…
- А що відьма? - хтось з малечі узявся питати.
Парубок дотримав слова? – А як же іначє?!
Чи буває що міцніше за слово козаче?
- А відьма взялася й далі своє зло вчиняти?
- Та ні. Тож козак дав слово. Люди ж не давали.
Зійшлися якось всі разом, ту відьму схопили.
Закрили у її хаті та там і спалили.
Щоби шкоди не робила та зло вчиняла.