Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.08
04:40
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
2026.03.07
18:07
Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тара
2026.03.07
18:00
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.
ІІ
Блукаю, наче, менестрель
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Міняються лиш імена
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Міняються лиш імена
Хата стоїть на узвишші, а з подвірʼя відкривається затишний краєвид на сусідні пагорби з такими ж дворами, хатами й парканчиками. Густа роса, легка поволока туману, глухе торохкотіння собачого ланцюга та дзвінке янчання його власника.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
