
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.21
22:02
Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.
У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспал
2025.10.21
21:58
Те, що в рядок упало
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
все важче й важче.
Там, де плелась мережка,
там діри, діри.
Ниток міцних шовкових
не стало, а чи
Висохли фарби, струни
провисли в ліри?
2025.10.21
21:37
Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.
Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
2025.10.21
21:01
Сценка із життя
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верх
2025.10.21
19:36
Не знаю чому? —
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
Здогадуюсь,
що любить пітьму
і райдугу,
старенький трамвай
на милицях,
смарагдовий рай
у китицях.
2025.10.21
11:40
Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
Мало не півстоліття?
А там же долі людські,
Наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
2025.10.21
06:46
Яскраве, шершаве і чисте,
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
Природою різьблене листя
Спадає на трави вологі
Уздовж грунтової дороги,
Яку, мов свою полонену,
Вартують лисіючі клени...
21.10.25
2025.10.21
00:08
Підшаманив, оновив
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
І приліг спочити
До якоїсь там пори,
Бо хотілось жити.
Раптом стукіт у вікно…
Уяви, ритмічно:
Він - вона - вони - воно —
З вироком: довічно!
2025.10.20
22:13
Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.
Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
2025.10.20
15:07
Вуальна осінь небо сумом прикривала,
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
І таємниць прихованих лягло чимало.
Але одна бентежить, незабутня досі,
Коли душа була оголена і боса,
Коли при зустрічі світи перевертались.
До ніг ти сипав зоряні корали.
Слова лились...Поезії прозорі роси...
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
2025.10.20
11:20
Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
2025.10.20
09:31
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
2025.10.20
09:01
Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
2025.10.20
06:29
Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
2025.10.20
01:28
Відчує кожен весь цей жах:
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Міняються лиш імена
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Міняються лиш імена
Хата стоїть на узвишші, а з подвірʼя відкривається затишний краєвид на сусідні пагорби з такими ж дворами, хатами й парканчиками. Густа роса, легка поволока туману, глухе торохкотіння собачого ланцюга та дзвінке янчання його власника.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію