Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.22
15:20
Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
2026.04.22
14:43
Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом весняної дози.
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом весняної дози.
2026.04.22
07:45
Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!
Нічка за вікном чорніє,
2026.04.22
05:29
На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше п
2026.04.21
22:19
що тут вигадувати що ліпити
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
у порожнечі між байдужих стін
і то не гобіти були а брити
казав тобі а ти скривилася при цім
тебе цікавить щось просте і зрозуміле
поплакати чи посміятися собі
і речі що тебе наразі оточили
чи уточнили · всі вони аби
2026.04.21
21:35
А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряком у груди.
Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
2026.04.21
16:09
Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик В
2026.04.21
14:09
Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
2026.04.21
13:50
Людям справді великим манія величі ні до чого.
Завдяки розвою філософії людство позбулося найкращих ілюзій.
Не зазнавши гіркоти поразок, не відчуєш смаку перемог.
Дика природа надто чутлива до диких звичаїв.
Коли відчуваєш листопад у квітні –
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
2026.04.20
20:16
Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
2026.04.20
17:51
усе це буде не про нас
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Міняються лиш імена
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Міняються лиш імена
Хата стоїть на узвишші, а з подвірʼя відкривається затишний краєвид на сусідні пагорби з такими ж дворами, хатами й парканчиками. Густа роса, легка поволока туману, глухе торохкотіння собачого ланцюга та дзвінке янчання його власника.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
