Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.07
04:57
Володимиру Діброві
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
2025.12.06
22:19
Заблукав я в епохах минулих.
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.
Я поринув у первісні глиби,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.
Я поринув у первісні глиби,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
2025.12.06
15:04
З екрана телевізора в кімнату навпроти долинав голос американського президента Джо Байдена — трохи хриплий і, як завше, спокійний.
«Чи не щовечора чую застереження? — подумав Згурський, за звичкою вибираючи книгу для читання з сотень придбаних. — Невже з
2025.12.06
05:21
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
2025.12.05
22:16
Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
2025.12.05
17:03
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
2025.12.05
15:26
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
2025.12.05
14:59
Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
2025.12.05
14:15
Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
2025.12.05
11:02
Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, р
2025.12.05
09:16
Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
2025.12.05
09:00
Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
2025.12.04
21:40
Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
2025.12.04
19:59
Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
2025.12.04
17:58
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
2025.12.04
13:42
Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Міняються лиш імена
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Міняються лиш імена
Хата стоїть на узвишші, а з подвірʼя відкривається затишний краєвид на сусідні пагорби з такими ж дворами, хатами й парканчиками. Густа роса, легка поволока туману, глухе торохкотіння собачого ланцюга та дзвінке янчання його власника.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
А добре, мабуть, було виходити отак зранку, позіхати на порозі, цмулити цигарку чи сьорбати каву. Чи, як у місті – і цигарку, і каву – та й вйо до роботи…
Підходять нові люди, переминаються з ноги на ногу старі. Музиканти грають своєї, а за їхніми спинами туди-сюди валандаються розгублені гуси.
Виходять. Виводять. Виносять. Розбирають реквізит. Кому що – все згідно близькості та відповідно спорідненості.
Дорога повільна, тягуча, встелена каменем, всіяна ямами і… Квітами.
Дзеркало завішане хусткою, що чекала свого часу десятиліттями. Біла, з червоно-зеленим квітковим обрамленням та паперовою наліпкою, на якій кидається в очі 1985. На рік старша...
Позаду кабіни височіє прапор і час від часу за нього чіпляються напівголі гілляки:
– Не пущу! – скрегоче дерево.
– Мені треба, мені дуже треба… – продирається древко.
Тоді на кузов сиплеться листя, що однаково опало б, не сьогодні, то завтра. Хоч би тризуб із флагштоку не збило – то був би поганий знак.
Обабіч дороги стоять спочатку сусіди, потім просто односельчани. Може, колеги, може, якісь родичі, може, знайомі, а, може, й зовсім чужі. Так уже заведено: всі близькі та теперішні йдуть, всі далекі й колишні стоять.
На колінах.
Сухий дідусь із велосипедом, що лежить поруч на пожовклій траві. Жінка з немовлям на руках та відставленою вбік сумкою. Бабуся хапається однією рукою за палицю, а другою за хвіртку. Біля роздовбаного корча військовослужбовці, що везли військовозобов’язаного. І пасажир їхній серед них, так само на колінах. То от ти який, життєвий цикл військового…
Праворуч пропливає школа. Перші класи, другі, далі за зростанням. Світлі похилені голови, білі колготи, нове взуття. Їм так просто і так звично на колінах. Уроки тривають, тож через якусь хвилину вони підведуться й побіжать за парти, на легких ногах перестрибуючи квіти, що забились під бордюр ще з попереднього живого коридору.
Кілька голів та заступників голів оголошують промови. Пластмасові та завчені, з тих, у яких міняються лиш імена і дати, зате одні й ті самі епітети. Це називається траурний мітинг. Цікавий термін, ємкий…
Транзитом через церкву, де теж усе давно вже завчено й так само міняються лиш імена.
Матір треться об портрет, як голодне кошеня об ногу. Дружина тримається за сина як за останню опору. Аж кісточки на пальцях біліють. А зіщулений худорлявий син, якому все життя казали, ніби мужчини не плачуть, просто тримається. Навіть коли спеціально навчені люди уміло тиснуть на сльозу. Ті, що виглядають як жінки, а співають як баби. Про сиру землю, сліди, що вростуть у траву, та інші похмурі перспективи осяжного майбутнього.
Стараєшся не думати про всі ці особисті драми. Про цю матір, цю дружину, цього сина і цих близьких. Натомість смакуєш з усіх боків думку, ніби в якійсь там Індії з цього всього роблять свято. З, як і належить, сміхом та піснями. Не дурні ж люди, щось же вони собі знають? Ще думаєш про космос. Про те, що все це так дрібно у масштабах його розмірів та часу. І про те, що рідним людям іноді щастить бути й рідними душами. Тоді взагалі нема за що перейматись. Іще зустрінуться. І в наступних світах, і в наступних життях. Щоразу зустрічатимуться, поки світ цей стоїть і над ним світять зорі. Тож навіщо усе це?
Тим часом фініш. Горбочки, граніти, хрести. І тут все те ж – епітети ті самі, міняються лиш імена.
Вивантажують. Ставлять. Згортають. Вручають. Троє військових відходять убік, стають межи горбочків і звідти лунає делікатне клацання запальнички – ще є час. Ще трохи є. А коли закінчується й він – гримлять три залпи. Глухо гупає земля й люди тонкими чорними цівками просочуються до виходу.
Матір голосить за дитиною, але це інша матір. Течія викинула її до того самого горбочка, де початок і кінець сходяться вже у неї.
Музиканти в автобусі передають калачі й домовляються про завтрашнє. Вічна пам’ять вічною пам’яттю, але й многая літа ніхто не відміняв.
20.10.2025.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
