ЕСТЕТИЧНЕ ОДКРОВЕННЯ МИХАЙЛА НИКОЛАЙЧУКА
або
СИНТЕЗ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

«Душа кривавиться корогвою..»
Валерій Ілля

Михайло Николайчук – художник, який бачить світ по-своєму, і вже тому до нього тулиться епітет – «справжній». Але мало бачити навколишнє так, як ніхто інший, і недостатньо знати, що він переломлюється в твоїй душі наскрізь оригінально, як досі ще ніколи не переломлювався й ніколи більше не переломиться, скільки Божого світу, треба ще й вміти передати цю інакшість на полотні чи папері. А між «знати» і «могти» лежить прірва, яку подолати спроможний тільки талановитий митець. М.Николайчук її подолав, про що свідчать його дивовижні картини.
Стиль художника не сплутаєш з жодним іншим, існуючим в українському та й світовому мистецькому просторі, він наскрізь самобутній. Не знаю як важко він ішов до нього, далося йому це одразу чи після неймовірних зусиль і затрат енергії, але точно знаю – спершу відбулося (повинно було відбутися!) щось справді неодмінне і велике, те, що я називаю становленням душі. Порожня, невибілена і невиболіла душа такого не створить, бо найбільше, на що вона спроможна – копіювати видимий світ, зображуючи лубочні ставочки хатки і дерева. Душа, яка стала на вищий щабель духовного становлення, наслідує Бога, але не копіює Його.
Не знаю про Михайла Николайчука майже нічого, ми ледь-ледь знайомі, але разом з тим я знаю про нього дуже багато, бо про внутрішній світ митця мені говорять його полотна. І я знаю, точніше, відчуваю головне – він високодуховна і глибоко релігійна людина, яка має в серці те, що не вмирає. Знаю також, що Бог його любить. Але хай не заздрять ті, хто такої благодаті не звідав і не заслужив, бо кого любить Господь, в того не буває легкого життя. На нього незримим хрестом лягає важка труждина, невситима потреба пошуків і борінь.
Кількість зробленого Михайлом Николайчуком вражає, але не тільки кількість, а й якість. Здається, у нього немає випадкових і посередніх робіт, а якщо є, він нікому не показує їх. Світ на його картинах завжди несподіваний, незвичний і напружений. У ньому багато болю, багато страждань, про що говорять уже самі назви полотен – «Катерина», «Зона. Чорнобиль», «Біль», «Реквієм»… Під поглядом цих робіт важко, як під поглядом Вседержителя. Тут домінують похмурі й трагічні тони, тут все говорить нам про потребу хресної дороги, як єдиний дієвий засіб порятунку душі. Відповіді на питання, чому саме так, чому таким важким перстом цей світ позначив Творець, я не знаходжу, але це, мабуть, і не є завданням митця. Він тільки констатує, тільки запитує. А ще проникає в глибини людського єства, розкриває його, чітко констатуючи, що людська душа – частка вселенської …
Є в Михайла Николайчука і роботи іншого плану, в яких багато тепла, світла й барв: «Жінки», «Новий день», «Зустріч», «Мрія», «Весна», «Стихія», «Розмова з птахами», «Муза», «Світлий горизонт», «Пейзаж», «Колискова».. Тут палітра ніби висвічується з середини, колір стає інтенсивним і експресивним, часто простежується градація однієї барви, як от в мінливо-зеленому диптиху «Весна».
Митець вміє змістити часові пласти, зазирнути в минуле, показати як воно відлунює в нинішньому дні. Час у цих вібруючих і емоційних полотнах – категорія доволі умовна. Він є і ніби його немає. Як десь там, у позасвітті, він зупинився на нульовій позначці. Це дозволяє художникові виповісти невимовне, сказати не тільки про долю окремої людини, а й народу, нації, людства. Власне, людина і людство на полотнах Николайчука невіддільні, бо пов’язані спільними тривогами і болями, проблемами і долями.
Людина, як символ закиненості в цьому світі й водночас як жива частка вселенського, постає то в образі маленького беззахисного хлопчика в радіаційних полях, то красивої жінки з досконалим, але тлінним тілом, що милує око й водночас рве серце, то розп’ятої вітрами на світовому розпутті Шевченкової Катерини, що от-от стане тополею. Ці образи настільки місткі, вражаючі й трагічні за внутрішньою сутністю, що невидимі силові поля в’яжуть їх з Абсолютом, омовлюють для нас Його велике мовчання.
Окремої розмови заслуговує мазок Михайла Николайчука – енергійний, різкий, часто ніби звихрений, що передає різні стани його душі – то зболеної, то схвильованої, то обуреної, але незмінно спочутливої і відкритої.
Відчувається, що його картини народжуються з великої тривоги (людина – це завжди тривога), непроминальної любові до цього строкатого і складного світу. Лінійний ритм його малюнків, розмаїття тонових градацій, складні жанрові композиції – все продиктоване станом душі, все пропущене через неї. Може скластися враження, що найголовніше для нього – формальні пошуки, щасливі композиційні знахідки, але це далеко не так. Найважливіше – це той внутрішній стан душі, що вони віддзеркалюють, та сила емоцій, без яких мистецтво німе і аморфне, як храм без душі.
Експресія колірної стихії у М.Николайчука – це сила не просто потужна, а й заворожуюча, вона втягує в себе, як вир. Звісно, вона вимагає від глядача відповідної душевної налагодженості, потрібен час, аби увійти в неї і, мабуть, далеко не кожен спроможний побороти цей первинний опір. Але хто прийме її і пройметься шаленством кольорів, отримає незабутні естетичні відчуття, йому відкриється і таїна осягнення глибин праоснов, і пружна пластика форми, і трансформація духовних традицій, і головне – алегоричний та філософський зміст.
Роботи М.Николайчука непрості для прочитання і вимагають певної інтелектуальної та емоційної напруги, вони розраховані на естетично підготовленого глядача. Автор не хоче опускатися до рівня пересічних поціновувачів ширвжиткових кічів, йому йдеться про те, щоб його глядач піднявся бодай на одну сходинку в духовному становленні, завдав собі праці й зусиль прочитати та розшифрувати його коди. Ці коди не такі складні й важкі, як, скажімо, в сюрреалістів чи постмодерністів, вони не заводять у звивисті лабіринти, в кінці яких годі шукати вогник. У Михайла Николайчука світло в кінці тунелю завжди горить і це світло – Боже. Іноді воно тоненьке, мов язичок мерехтливої свічечки, іноді сяйливе, як сніп сонця, іноді притишене і трішки лукаве, як палахкотливе око жінки.
Художник не любить непрочитуваних алюзій, туманних алегорій, надто ускладених композиційних нашарувань. Але і без них обійтися не може. Бо як інакше на невеликому квадраті полотна стиснути і ущільнити віки, як змістити великі обшири, як передати власні боління і сумніви, чи розпач нації, що опинилася на грані радіаційної катастрофи?
М.Николайчук залюблений у давнину, в праісторію, якою серйозно цікавиться і мудро прозирає третім оком митця-мага крізь піски і тумани віків. Цим він дуже близький до групи письменників «Основи», зокрема Валерія Іллі, Богдана Чепурна, Вадима Пепи, Сергія Плачинди, які роблять пером те, що художник пензлем, тобто намагаються привернути увагу культурного світу до нашої праісторії, відновити справедливість, викрити підступну змову істориків. Своєрідним епіграфом до цього циклу майстра можна було б поставити такі рядки Б.Чепурка:
Смерки вимерли, пелазги відійшли,
Етруски розчинились в латинянах.
І я вже знав, що буду нещаслив,
Якщо не віднайду їх слід поранний…
Зацікавлення художника праісторичним минулим не дилетантське, він добре розуміє, що двадцятитисячна історія нашої рідної землі й культури – не міф, тут, на київському золотому щиті, в межиріччі великих рік, де утворився найкращий у світі чорнозем, завжди жили осілі хлібороби, боролися з кочівниками і плекали велику культуру. Своїм корінням живопис художника сягає саме тих незапам’ятних часів, але крона його розгалужується в річищі новітніх, наскрізь модерних течій. Ця оригінальна і органічна сув’язь давноминулого і надсучасного витворює синтез високого українського духу, стає справді неперебутнім мистецтвом, що заслуговує щирого пошанування і серйозного професійного аналізу.
А ще картини митця дивовижно озвучені, в них чудесним чином колір зроджує звук і вони сприймаються як висока симфонія. Це звучання хвилююче, натхненне і урочисте. Полотна не багатьох художників зроджують таку високу і чисту музику. Ще, може, Марти Мельничук-Оббераух, Ігоря Дороша, пізнього Андрія Петрика, іноді Петра Короля.
Вільний політ николайчукової фантазії незмінно підпорядковує собі глядача, бо його кольори ніби випромінюють глибокі й тонкі емоції. Художник зберігає внутрішню свободу в передачі кольорів, слухаючи при цьому диктат не розуму, а серця. І тому його картини – це не стільки мистецтво осмислення, як відчуття. Хоча розум і серце у Николайчука не чужі одне одному, а часто ідуть в парі.
Творчість художника має міцну біблійну основу. Спаситель, пророки, апостоли, Діва Марія, інші євангельські персонажі не просто входять в коло його особливих зацікавлень, а стають основою високого культового поклоніння. До сакральної тематики він підходить з великою відповідальністю, добре усвідомлюючи, що мало знати Біблію, недостатньо жити в її світлі (хоча це й надзвичайно важливо), потрібне ще й вище осяяння, Божий знак. Вірю, що митець ніколи не береться за пензель, якщо не відчує внутрішнього поклику, вищої потреби душі. Про це говорять мені такі полотна як «Пророк», «Бо коли таке роблять зеленому дереву…» та інші, осяяні надчуттєвою літургійністю, що зроджує незабутній внутрішній трепет, змушує серце завмирати, а погляд губитися у невимовній вічності.
М.Николайчук – митець глибоко національний і соціально заангажований. Це одначе не означає, що він одразу ж відгукується на всі кричущі проблеми політичного і суспільного життя, зовсім ні. Але все, що відбувається в нашій державі, йому не байдуже. Він не декларує своєї любові до України і нації, рідної мови і культури, ця любов – частка його єства і проявляє себе у кожній барві й лінії, що можуть бути як гротескними, так і сардонічними. Якщо ж тривога і біль стають майже нестерпними, тоді народжуються такі роботи як «Влада», «Хоругви», «Йдемо» чи «Зона ІІ. Чорнобиль», де крик набирає майже мунківського нестерпного звучання, особливо в останній картині. Має рацію Тамара Удіна, вважаючи, що так до Николайчука на Тернопільщині не малював ще ніхто.
Однак, як вишуканий стиліст і експерементатор, художник найбільш яскраво і повно проявляє себе у картинах іншого плану, які можна означити як поетично-символічні. Найбільш показові з них – «Жінки», «Весна», «Колискова», де багато персоніфікованих образів і природа виражено олюднена. Вершинним твором цього своєрідного циклу, на мою думку, є полотно «Розмова з птахами», де зображуване переростає межі конкретного і набирає світоглядної позиції автора, для якого природа – частка живої душі. Розмовляти з птахами, деревами, вітром чи хмарами, для нього так само природно, як спілкуватися з найближчою людиною. Це більше розмова сердець, очей і рук, ніж губ.
М.С.Николайчук залюблений в життя, хоча не вважає його легким, сюжети та ідеї для картин він черпає з усіх можливих джерел і непереступних тем, очевидно, для нього не існує, але при тому він завжди наснажує свої полотна високим духом любові, краси і внутрішньої чистоти. Його картини роблять нас світлішими, і кращими, закликають вивчати історію і праісторію, але при цьому не відставати від життя та його нових віянь.
Петро Сорока,