Народно - декоративний розпис. Кожен вид крайового розпису має свої характерні ознаки. Відомі, до прикладу: Косівський, Самчиківський, Петриківський…

Миколаївка… Миколаївський розпис – унікальна техніка українського декоративно - прикладного мистецтва Січеславщини. Назва має прив’язку до мистецького села Миколаївка, що розкинулося неподалік од містечка Самар. Загалом, Миколаївський розпис поширений на Січеславщині (колись – Катеринославщина). Щодо часу започаткування існують різні думки, щонайменше – це близько двох століть, мо й більше… Вік найстарішої скрині понад двісті років. Використовують при письмі: переважно, сім кольорів, темно – зелене і жовтогаряче тло та квіти, які малюються проти годинникової стрілки на скринях та побутових речах. Розпису питомий глибинний символізм, то мова архетипів, яка є мовою первинних образів. Мисткині докладають немало зусиль, щоб воскресити призабутий вид народної творчості.

Відродження народного промислу поєднане з працею дослідників, науковців, завзятою працею митців. Першорядна роль у поверненні розпису із забуття належить: Євгену Шевченку, Голові НСМНМУ, науковцю, мистецтвознавцю; Надії Явір, дослідниці Миколаївського розпису, майстрині, керівниці етнографічного гуртка, іншим.

Майстриня цього розпису Діна Соломоненко розповідає: «Основні кольори – червоний, білий, жовтий, синій, коричневий, краплаковий, блакитний. Головні мотиви – садові та лугові квіти(жоржини, айстри, тюльпани, ромашки, волошки). Візерункам властиво зображення бутонів та ажурного листя. Застосовуємо стилізовані знаки та символи – Небо, відродження Світу, рослини, зернятка… Саме зображення наноситься кількома шарами фарб, об’єм досягається контрастом кольорів. Також має бути чергування контрасту, світла та тіней… Заповнюємо площину, порядок зображення складників такий: вазони, дерево життя, квіти, листя… Розпис виконується рваним мазком. Мазки – це й зернятка, видовжені завиточки, спіральні завитки…».

Так, рваний мазок – це важлива ознака Миколаївського розпису. Дугоподібний і звичайний рваний мазок. Оригінальний вид розпису стосовно виконання, малюється від душі з великим смаком та відчуттям законів орнаментальної композиції. В орнаментах Миколаївки закодована єдність чоловічого та жіночого начал. Існує доволі підстав для того, щоб вважати Миколаївку автономним різновидом народного малярства зі специфічними особливостями.

Кожна людина, час від часу, пригадує дитинство, незабутні пригоди, мелодії, кольори. Дитинство бринить у бутті також пісенними споминами. Адже слова окремих пісень закарбовуються у пам’яті людини, скільки й віку того…
Діна ділиться думками: «Дитинство постає переді мною теплим і барвистим. Подеколи усамітнювалася, але мені було добре. Прочитавши книжку, здебільшого казок, любила малювати образи, які народжувалися у моїй уяві. Дитинство було безтурботним, мною опікувалися батьки, дідусь та бабуся, які формували значну частину мого Світу. Природа – то важливі згадки про неї, широкі простори, високе небо, інколи сумую за тими миттєвостями…».

У дитячі роки її мрії не були пов’язані якоюсь професією. Мріяла стати вільною людиною, жити на території де є: сім’я, улюблені заняття, багато світла й достаток. «Часом мені здавалося, що зможу стати подобою янгола, не у сенсі зникнення чи відходу з життя, а як втілення образу присутності, бути поруч і сприяти людям у процесі пошуку власного шляху…», - щиро зізнається дівчина. З бігом часу цей намір зазнав змін, Діна захотіла обрати фах психолога, вважала, що розуміє проблеми людей, їх переживання. Пізніше усвідомила, що не зможе займатися цією роботою не завдаючи шкоди собі. Однак, бажання допомагати, підтримувати інших залишилося. Водночас скільки себе пам’ятає, мала нестримне жадання творити. Навчаючись в молодших класах бачила себе ландшафтною дизайнеркою. Її цікавило: як створити й облаштувати Простір де буде малювати. Діна Соломоненко мовить: «Бачу, ті ідеї нікуди не зникли, можливо буду їх втілювати у розмаїтих формах».

Відвідувала Центр позашкільної роботи міста Самар, там займалася у різних гуртках творчості – керівницею та творчою наставницею двох гуртків: «Петриківський розпис» і «Миколаївський розпис» була Марина Головко; «Образотворче мистецтво», очільниця – Мар’яна Стрюченко. Окрім малювання, з’явилося нове захоплення – фотографія. Полюбила ще й подорожування, мандруючи Україною знімкувала, це теж стало невіддільною часткою життя. Після закінчення середньої школи постав вибір: вчитися на дизайнера чи архітектора? Врешті – решт панна обрала дизайн, вступила до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.

Завдяки народній творчості, живопису вона найповніше відчуває Світ та себе у ньому. З - поміж українських художників, які надихають Діну, були названі імена – Тараса Шевченка, Олександра Мурашка, Миколи Пимоненка, Марії Примаченко, Катерини Білокур, Олександри Екстер, Казимира Малевича, Івана Марчука. Серед закордонних живописців найулюбленішим творцем панни є Клод Моне. Минулого року їй пощастило побувати у містечку Етрета, Нормандія, це та місцина, де знаходив натхнення видатний француз. В роботах автора дівчину чарує вміння одного з провідних імпресіоністів, передати полотну Світло та мерехтіння Повітря за допомоги коротких, енергійних мазків. Любив писати просто Неба… Вінсент ван Гог, Поль Сезанн, Анрі Матісс, Оскар Кокошка, Густав Клімт – перелік милих серцю художників не є повним, але це ті особистості, які були і є своєрідними орієнтирами для українки у царині малярства.

У музиці Діні близька щирість і душевність. Любить слухати різні мелодії, котрі виконуються на живих інструментах – піаніно, орган, скрипка, гітара… «Що стосується книжок, у мене немає наразі одного чи кількох улюблених авторів. Образ, колір, звук промовляють глибше ніж текст…», - ще один прояв відвертості художниці…

Для неї важливо, коли глядач споглядає роботи, щоб відчував зв'язок зі своїм родоводом, краєвидами малої Батьківщини, зі станом душі, який не передається словами… «Прагну, щоб Миколаївку сприймали як живу народну спадщину наповнену історією… Додам ще таке: скриня – це історія поколінь, не побутова річ. Весільна скриня давніше передавалася у спадщину. Бували й такі випадки, мати розписувала один бік скрині, донька інший. Тому стиль розпису дещо неоднаковий, бо малювали різні люди одного родоводу… », - переконливо говорить майстриня.

Прабабуся Діни Соломоненко, з маминого роду, до Другої Світової війни практикувала Петриківський розпис у селі Чаплинка, тепер Петриківської громади, Дніпровського району. Розмальовувала печі в оселях, стіни хатин, паркани. Дідусь, якому зараз 93 роки оповідав онуці: «Мій дядько, коли йшов на війну з гітлерівцями залишив у нас вдома велику торбу з фарбами й пензлями, він був живописцем…». Дехто подумає, до чого тут генетика? Ще і як до чого… Предки молодої мисткині, крізь десятиліття - століття і виміри, ніби повідомляють: «У нашому родоводі завжди панувала творчість!».

Що ж є прикметним для Миколаївського розпису у виконанні героїні цього есе? Перш за все, пісенність… Споглядаєш роботи молодої, але вельми здібної майстрині, і, зринають з пам’яті один за одним мотиви українських народних пісень. Жоден народ у Світі не має такої кількості пісень, точну цифру встановити важкувато, може й неможливо. Та їх нараховують, щонайменше, від двохсот тисяч…, і, навіть значно більше.

Її прекрасні картини пронизані поезією. Олександр Чегорка, чільний діяч мистецьких теренів Придніпров’я, живописець, скульптор, поет після знайомства з доробком Діни подарував нам і Світу ось такі неповторні рядки:

Ні краплі Світла

Ні промінчика Дощу

Сумує Чорнозем

Малює дівчина синьоока

Мальву рожеву на чорному

Посміхається Небо

Радіє Земля

Світає…

Цим творам притаманний геометризм, себто митці відтворюють лінії, кола, квадрати, багатенько робіт мають квадратну форму… Видатні українські дослідники мистецтва Дмитро Горбачов і Олександр Найден довели, що супрематизм Казимира Малевича коріниться в українському народному мистецтві! Двоє поважних авторів почасти писали: «Його картини (К. М.), у яких різко наведені контури візерунків розсіяні на білому фоні, втілюють дух народної космології. Єдиною відмінністю є те, що встановлений порядок, втілений у гармонії селянського орнаментального «дерева життя», порушений, драматизований і зроблений динамічним у дусі карколомного двадцятого століття».

Фінальне слово тексту належить Діні Соломоненко: «Моя творчість – то не просто малювання, а спроба повернути до життя те, що ледве не зникло у добу радянщини. Вірю, що у кожному рваному мазку, у кожному зернятку закладено генетичний код нашої нації. Малюючи композиції, я наче збираю по шматочках розбиту дзеркальну пам'ять про весільні скрині, які колись були оберегами для українських жінок».

Хай стелиться Вам світла дорога…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Назва тексту запозичена із вірша Олександра Чегорки.

На фото – Діна Соломоненко.