Ось в жодному випадку характери авторів Поетичних Майстерень не відрізняються від рис, притаманних рідному народові. Яка основа, такі й ми - паростки. Що маємо, те маємо, тому тут, зазвичай, і звертаємо найбільшу увагу на творчі процеси, а не на прояви характерів у чатових посиденьках. Але різне стається. Тож адміністрація й намагається, коли зауважує надмірності, тихцем видаляти зайве, але з розумінням - народ у нас розмаїтий, і в кожного своя проблематика. А що всі ми не проти аби нас хвалили, і всі, принаймні підсвідомо, не терпимо надто в'їдливої критики, особливо несправедливої, - то це само собою.
Та в будь-якому випадку, на майданчику творчого скерування і вирішення подібних питань мали б мати творчий характер. А творче дійство адміністративно бачиться, як процес максимально близький до доброчинства. Тому на цих шпальтах допустима іронія і навіть сатира, але ж не рівня розваги глибоко захмелілої компанії, а дещо вище.
Зрозуміло, років 150 тому, після низки дуелей кількість авторів чоловічої статі на подібних майданчиках зійшла б до нуля. Тож цінуємо те, що маємо, і кого маємо поруч. Ми живі і ведемо себе по-живому. І не особливо ображаймося, коли після наших, особистих емоцій, отримуємо пристрасті навзаєм. Проблема лише в тому, що після обміну першими пострілами, важко зупинитися. А ще не просто - повернутися до свого більш високого художнього стилю, бо рештки від низьких, конфліктних спроб, залишаються при їхньому авторові надовго. І практично формують інше його обличчя - експресивного месника і безпомилкового судді. І не варто сумніватися, на кого ставитимуть особисті внутрішні демони. Та ось тільки все це найчастіше й переростає в хронічні ментальні стани, що далі зчитуються і з більш високого гатунку авторських публікацій. І вони присутні не лише там...
Тому для самозахисту в подібних випадках поруч із іронією і сатирою на когось дуже недоброго, мала б паралельно бути присутня і якась авторська самоіронія. Тільки такий баланс є захисним від самоотруєння.
І нехай подібні рекомендації видаються ускладненими і важкодосяжними, але добра усмішка усе ж значно краща злих насміхань.
Та якщо після особисто висловленої злої емоції у нас за короткий час не виникає відчуття дискомфорту від скоєного саме нами, то це значитиме, що нам комфортно в тому багні, і кортить лише цього всього додати, аби остаточно упевнитись, що хрест на авторській могилі вже стоїть.
Ось тільки на ньому - звище чомусь проступає саме наше ім'я.

Отже, чи варто ще живим писати те, навіть в коментарях, що потім захочеться змінити? І якщо з потойбіч дошкуляє вже повністю мертвий, то який сенс аж так сходити на той рівень?