Споглядаючи творчі процеси сучасності, як, в ідеалі, спроби тої чи тої доброчинності, більш-менш притомний погляд обов'язково зауважить ще те переміщення мас в сторону так званого особистого мистецтва. Хоча точніше, йдеться усе ж про більш активне, аніж раніше, долучення всіх і вся до різноманітних форм саме власного самовираження. І нехай у більшості випадків краще б цього всього більшість не оприлюднювала, тим не менше, нині в даному мейнстрімі нестримно й наполегливо, максимально відверто показується кожним своє, та ще й робляться з цього процесу ті чи ті особисті чи групові прайдо-п'єдестали. І йдеться не обов'язково про різні збоченства - а загалом про геть усе.
А як творчий підхід виглядав раніше? Як воно було і є в природі речей?
Доброчинство (як єдина основа творчості) чи його спроби залишалося суто тим, що відповідало своєму місцю, своєму призначенню, потребі гармонії з буттям. Тому, в основному, проявлялася так звана "народна", чи ж бо традиційна творчість, а звідси, й мистецтво, як стійка творча форма. І на виході отримувалася стійкість і мудрість, здоровий підхід і задоволення від існування в зрозумілих й прийнятних обставинах, де кожному своє.
А от самоідентифікація нинішньої цивілізації, як "повелительки природи", протягом останніх декількох століть - це вже аж ніяк не про натуральність, про природнє місце, не про особисте призвання, і не про гармонію. А тут ще й штучний інтелект, виконаний тяп-ляп на основі багатомовних моделей. А подібна ШІ сукупність сліпих можливостей усе далі й далі відкочується від будь-чого традиційного, не кажучи вже про глибші проблеми.
То, що маємо на виході нинішніх, так званих, "творчих процесів"?
Можна спробувати виділити декілька домінантних скерувань. І, вочевидь, наймасовішим є афішування своєї персони у всіх досяжних спектрах, як чогось вже за замовчуванням безцінного, навіть попри всю фактичну примітивність предмету показу. І тут вже маємо й нарцисування, й інші подібні речі. Тому не випадково, усе дужче й чути суто персональний, вимогливий галас про недооцінку, аж до негайної потреби у Нобелівській відзнаці того чи того нікнейму. І дехто Трамп у цій історії лише особливо прибабахнутий повторювач загального типу подібного шумного галасування. Тож не дивно, що наступним за масовістю виступає акцентування власних хворіб. І воно виглядає в порівнянні з першим пунктом дещо правдивішим, нехай і "кітчити" своїм нездоров'ям, в якості творчого методу, це точно не про смак, та й не про якісь висоти і глибини. Бо які ж вони в смакуванні хворобливості? А туди навіть подібні автори бояться заглядати, залишаючись на звичному сенсовому чи художньому мілководді. Тож і всі подальші пункти масового нині навколотворчого перебування, в тому числі й на мілині ШІ, і відрізняються оцією відсутністю самої можливості заглиблення в предмет.
Тож так ми нарешті дійшли до індикаторів "поверховості" і "поверхневості". І розглянувши зауважені пункти "навколо-творчого" пустоцвіту, можемо зробити припущення, що "пустоцвіт" за своєю природою не розуміє й різниці між цими кущовими сенсовими сукупностями. Бо ж як сприймає дійсність "пустоцвіт"? Правильно, суто через сторонні пояснення, в тому числі, через словники. І що написано там щодо "поверховий"-"поверхневий"?
Згідно з тлумачним словником української мови прикметник «поверховий» має два значення:
1) той, у якого є поверхи (семиповерховий будинок);
2) неглибокий, який не заглиблюється в суть справи, обмежується неістотним (поверхове уявлення, поверхові знання, поверховий аналіз).

Прикметник «поверхневий»: той, що перебуває, відбувається на поверхні чи недалеко від поверхні чого-небудь (поверхневий натяг, поверхневі хвилі, поверхневі джерела, поверхневе обробляння).

І звідси робиться висновок, що усюди, де йдеться про щось у переносному значенні, чомусь варто вживати саме слово «поверховий»: поверхове враження, поверхове тлумачення, поверхова думка, поверхові висновки тощо. Тобто, "поверхове" пропонують суто в сенсі чогось вкрай обмеженого. Але з якого дива, на основі чого зроблені фаховими мовоохоронцями подібні висновки і даються такі поради? Чому особисто в мене до цього скептичне ставлення?
Можливо тому, що "знати" й "розуміти" - це різне? І не розуміючи, а тільки знаючи, завжди помиляєшся? Бо розуміння - це усе ж перебування в дійсності, а знання - лише знаходження у тих чи тих цивілізаційних методологіях, часто неадекватних дійсності.
Ну ось, до прикладу, погляд з багатоповерхівки, з якогось поверху, теж цілком поверховий погляд. І він завжди буде ширшим, аніж, скажімо, з поверхні землі. Тому притомне розуміння завжди тягнеться до тої чи тої поверхні, як до площини, що вже присутнє у єдиному означенні поверхні. Тому "поверхневе" – це суто те, що жорстко обмежене.
А ось "поверхове" ще й походить від небудівельного "поверх", а, отже, тут і «верх». А це значить і вгору, що передбачає розмаїті висоти.
То що маємо зрештою? Розуміння поверхневого, як площинного, а поверхового, як об’ємного. Ці два слова оцими маркерами - площини і обсягу - чудово розрізняються. Навіть краще, як умовні сіно й солома. Одне зліва, інше справа.
І є сенс нашим гуманітарієм звертати на подібне увагу. Тоді і їхні творчі сліди матимуть не лише ознаки масового персоналізму.