Чи помічали ви, що іноді розмовляєте з привидом минулого?

Ситуація: ви в кав’ярні, бариста на секунду затримався з вашим лате, а всередині у вас уже закипає праведний гнів. Ви готові прочитати лекцію про клієнтський сервіс і поставити заслужену одну зірочку, хоча насправді цей хлопець нічого поганого не зробив і по суті й правил не порушив. Чому ж ви реагуєте так, ніби він щойно образив вашу гідність?

Ласкаво просимо у світ переносу та контрпереносу — головного психологічного кінотеатру, де всі ролі вже розподілені, але актори про це навіть не здогадуються.

Перенос

У вашої психіки є одна не надто корисна звичка — вона досить ледача. Замість того, щоб кожного разу вивчати нову людину, дістає зі старої папки затертий шаблон (мами, тата або злої вчительки математики) і наклеює його на вашого співрозмовника.

Це і є перенос. Ви переносите почуття з минулого на когось у теперішньому.

На роботі: Ваш бос підняв брову точно так само, як ваш батько перед тим, як висварити за двійку. І ось вам уже не тридцять п'ять років, ви не професіонал із дипломом, а маленька дитина, яка хоче сховатися під стіл.

В особистому: Партнер забув купити хліб. Здавалося б — дрібниця. Але ваша мама завжди «забувала» про ваші прохання. І ось ви вже кричите про зневагу до ваших потреб, хоча людина просто реально проґавила батон.

Мораль: Перенос — це коли ви дивитеся на світ через лінзи, які заляпані кашею ще з дитячого садка.

Контрперенос

А тепер — вайб терапевтичного кабінету. Терапевт — не запрограмований робот. У нього теж була сувора бабуся і перше нещасливе кохання.

Контрперенос — це коли терапевт починає несвідомо реагувати на ваші вибрики своїми власними психологічними травмами.

Приклад: Ви приходите на сеанс і починаєте поводитися як вередлива дитина (ваш перенос). Психолог раптом відчуває непереборне бажання вас насварити. Чому? Бо ви нагадали йому його молодшого брата, який бісив його двадцять років тому. Це професійна пастка. Хороший терапевт після такого сеансу біжить до свого супервізора, щоб не почати виховувати вас замість того, щоб допомагати.

Чому це важливо?
Весь іронізм у тому, що ми майже ніколи не бачимо реальну людину перед собою. Найчастіше — спілкуємося з «голограмами». Світ — це гігантський бал-маскарад, де ми злимося на касирку, бо вона дивиться як наша бабуся, а та в свою чергу грубить нам, бо ми нагадали їй колишнього чоловіка.

Як із цим жити? Єдиний спосіб — частіше запитувати себе: «Я зараз злюся на цю людину за її конкретний вчинок, чи просто намагаюся доварити борщ, який підгорів ще двадцять років тому?».


30.01.2026