(або всього й роботи)

Щороку в березні я відчуваю себе жертвою пограбування планетарного характеру. Хтось просто заходить у мою спальню і нахабно викрадає найдорожче – годину мого безцінного сну. Кажуть, це для економії електроенергії, але поки що я економлю тільки на власному здоровому глузді.
Мій внутрішній годинник у цей день нагадує старий металевий будильник тих часів, коли моя прабабця була ще дівкою. Водночас, складається таке враження, що до цього дзиґаря хтось помилково засипав добру жменю кварцового піску: він хрипить, смикається і відмовляється визнавати нову реальність. Смартфон перевівся сам, мікрохвильовка без будь-яких ексцесів перейшла на широту Токіо ще до світанку, а настінний годинник я взагалі боюсь чіпати, аби не порушити хитку рівновагу всесвіту.
Але знаєте, кому зараз реально важко? Хлопцям у Стоунхенджі. Ви тільки спробуйте уявити той масштаб марудності!
Це нам нічого не вартує – провів пальцем по екрану смартфона і готово. А там!. Друїди збираються в коло, плюють у долоні і, натужно крекчучи, намагаються ломами підважувати багатотонні кам’яні брили та сунути їх на інше місце.
– Кіане, куди ти цуприкуєш?! Сказано ж – на десять із половиною градусів праворуч, аби у час літнього сонцестояння наше рідне світило влучало своїми благодатними променями прямісінько у відведений для цього отвір!
– Та ну його, цей літній час, – витирає той дебелою рукою спітніле чоло, а іншою спираючись на сарсен. – Нащо ми їх взагалі вкопували? Давай наступного року скажемо, що це був кельтський національний арт-об’єкт, який уже морально застарів!
– Ага, і замісто каменів запропонуємо повісити яскраві повітряні кульки у кольорах англійського прапора, – не без єхидства зауважує Тіан.
– А то у нас тут справжній крутий фітнес: пересунути вівтар, скоригувати кут падіння тіні від П’яткового каменю... І все це заради того, щоб якийсь турист о шостій ранку сонно пробурмотів: «Ой, дивіться, як точно древні все розрахували!» – продовжує вести своє волосатий напарник. – Уявляю, як наші попередники по двічі на рік згадували їх добірною ірландською лайкою перед кожним таким «переведенням стрілок».
– Та чого там, кілька десятків тонн туди і пів року відпочивай, кілька десятків сюди і знову вільний, – ледве посміхнувся Тіан і зморено присів на свіжу смарагдову траву.
Тож наступного разу, коли будете намагатися відірвати голову від подушки, згадайте бідних друїдів. Їм сонце точно не вибачає запізнення. А ми що? Ми просто походимо тиждень як зомбі, поки Стоунхендж у нашій голові нарешті не стане на своє місце, і в найближчі пів року – ніяких проблем! Я маю на увазі – зі стрілками.

29.03.2026