Основу традиційної творчості в більшості випадків складає цілісна єдність в образному монозвучанні, чи в поліфонії, котрі незмінно формують відповідну композиційну завершеність. Музика веде до каденції, вірш — до остаточного образу, думка — до чіткого висновку.
Але існує й інший тип творчості, де завершеність не є метою, а гармонія не є остаточною даністю.
Подібний підхід можна окреслити і як дихтональний напрям — мистецьке дійство, в якому одночасно існують дві динамічні течії - сенсу і форми (явного і неявного), що не зливаються остаточно, не руйнують одна одну, але спільно формують нову якість подання й сприйняття.
Та почнемо із цілісності - стану мистецького об’єкта, коли всі його частини (форма, зміст, колір, ритм, ідея) настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють єдиний «живий організм» твору.

Поліфонія теж виразно проявлена в мистецтві і, попри різні відтінки, спрямована до загальної композиційної образної цільності, хоча й хорового характеру. У мистецьких процесах — це багатоголосся, де кілька самостійних, рівноправних голосів або ліній розвиваються одночасно, зберігаючи взаємодоповнювальність своїх індивідуальностей. Вона створює складну художню текстуру, але із порівняно рівноправних, однорідних структур, хоча сприйняття подібних творів вимагає від слухача чи сприймача «поліфонічного слуху».

Дихтонова подвійність

І ось у творчій палітрі виникає те, що можна охарактеризувати, як продовження і для моноцільності, і для поліфонії – дихтонова подвійність.
На перший погляд – це перехід від рівноправної однорідності структур твору до складнішого, мобільного його існування. Але парадокс в тому, що динаміка розгортається саме через «подвійність» - паралельне існування образно проявленого і безпосередньо не проявлених, чітко не прописаних ідей.
Йдеться не лише про присутність чіткого змісту, але й про динамічну взаємодію в такому дихтоновому артефакті задуму і виконання, форми і творчих скерувань. Це достатньо колихливий, завжди більш енергетично насичений утвір, котрий оперує різними просторами, зведеними в композиційну динаміку. І вона не формує своєї цілісної остаточної завершеності, щоби далі, в ідеалі, на виході відчувалася, як живий сегмент чогось більшого, живого, остаточно невимовного.
У кожного читача чи слухача природно виникають власні рефлексії на той чи той твір. Але в дихтоновій подвійності їхня виразність відходить на дальній план – передусім, завдяки тому, що межі між авторськими задумами навмисно не фіксуються, і постає цілий спектр провідних ідей, і русел для привільності багатозначної словесності.
В результаті той самий твір може й виконуватися по різному. Головне, аби без порушень закладеного при створенні спектру його гармонійних складових. Тоді він і сприймається кожного разу дещо інакше, аніж перед тим.
Так, все це потребує і більш чутливих до тонкощів слухачів, читачів, а отже, приводить до значно вужчої аудиторії, котра до того ж і більш вибаглива. Але подібним чином – з малого, вочевидь, формуються й нові мистецькі простори, що вкрай важливо.

Тож, заглиблюючись, постулюємо, що в поезії дихтонова подвійність – це не просто та чи та ритмізована словесність, але й доладно присутня течія пов’язаних сенсів, що різноскеровує неоднозначності цієї словесності (слова і вирази часто мають різні значення). І головне, що це здійснюється в допустимих гармонійних межах задля більшого, аніж даний твір, цілісного конструктиву. Тому фундаментальна гармонія тут не задається наперед і ніколи не досягається остаточно — вона лише наближається. Це увиразнює ключову ідею дихтону - принципової недосяжності повноцінного гармонійного завершення.
Що означає:

• відсутність фінальної розв’язки
• уникання повного “замикання” форми
• збереження напруження

Подібного характеру твори і не повинні промовляти - “ось істина”, але втримувати - “ось рух до неї”.
Загалом, дихтонове скерування відкриває нові можливості:

Для автора:
• не потрібно “доводити” однозначність думки,
• можна формувати спектри складності,
• можна працювати з багаторівневістю, котра виходить за межі конкретної композиції.

Для твору:
• він не вичерпується одним прочитанням,
• не редукується до однієї інтерпретації.

Для читача / слухача:
• виникає простір співтворчості,
• кожне сприйняття — нова реалізація.

І саме незавершеність в конкретному творі в контексті чогось більшого ззовні дає головний ефект розширення спектра інтерпретацій.
Якщо у класичній гармонії маємо правильне виконання, і є правильне розуміння, то в дихтоні кожне виконання — завжди варіант, а кожне конкретне розуміння — усвідомлено часткове. Тобто твір постає не завершеним об’єктом, а полем можливостей.
Хоча важливо й відчувати межі між хаосом і формою. Бо дихтон — це не хаос. Якщо потоки не взаємодіють — це розпад; якщо повністю зливаються — це вже не дихтон.
Тому дихтон існує лише там, де є напруга між потоками, і вона нехай і колихливо, але гармонійно утримується. І це завжди дуже тонка межа. Тому у ширшому сенсі дихтон й відображає доладні стани досвіду перебування в природі речей:

• ми одночасно живемо “зовні” і “всередині”,
• переживаємо і форму, і її смисл в динаміці,
• знаходимось у часі, але відчуваємо й позачасове…

В прикладному сенсі дихтон - твір, у якому:

1. є дві автономні динаміки явного і неявного,
2. вони не зливаються,
3. їхня взаємодія не завершується останнім рядком твору.

Тому дихтон, ймовірно, і не лише художній прийом, а й модель свідомості.

__________________________________

Спробую продемонструвати все вище описане в царині поезії і музично.
__________________________________

До прикладу, вірш «Лови мить», в якому автор намагався дотримуватися схожої дихтоновості.

Лови мить

Тремкі сніжинки, радощі зими,
старого і нового пеленання,
провулкового ліхтаря гойдання
у повні теракоти й білини.

Колядки хвилі з-за віконних рам,
гул в небі над святковими свічками,
тривога над вітальними ладами -
акордами Ісусовим дарам.

І зори часу іншого: поміж
годинного биття хиткої вежі -
за колихливі святвечірні межі
із вічності до звичних роздоріж.

На два життя - назовні і в собі -
розділений, стою під сніговієм,
захоплений раптовим «carpe diem»*
у невідомій майбуттю добі.

О, скільки раз усе уже було:
той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
де стільки ж радості, як і полуди,
де крок, і все позаду замело!

Та є серцебиття струмки земні,
і ці сніжинки із висот незнаних,
і невимовність сподівань різдвяних -
понад усе, що тане в далині!


Автор намагається звести все не в одну стереоскопічність образу, картини, ідеї, стану, а через взаємодію різних течій явного і неявного проявити декілька скерувань відчуттів, які й пропонуються читачеві. Це мало би привести не лише до фрагментарних складних акордів, але й загальних вражень, скерованих до чогось більшого за межами твору. Звідси й остаточна його наче незавершеність.

Музика

Дихтон вальс




Як проявлений “дихтон” у цій композиції. Нехай музичне виконання здійснене дещо по-аматорськи, та подається не як проста поліфонія, а як дві різні логіки руху, що накладаються одна на одну. Що й нагадує дві “річки” у звуці.

Перша:
• ритмічно-тілесна
• пульсація (умовно “вальсова”)
• повторювані метричні акценти
• відчуття руху вперед

Це континуумна основа.

Друга ріка — фазово-гармонічна. Вона проявляється через:

• зсуви гармонійних опор,
• нестійкі співзвуччя,
• “плавання” тонального центру.

Це вже не так чиста мелодія, як поля напруження.
Як саме тут реалізується дихтон. Не через “дві мелодії”, що складаються, а через:

1. Розходження фаз:
• ритм говорить: “я стабільний”,
• а гармонія: “я не стабільна”.

Що створює когерентну суперечність.

Ефект “внутрішнього ковзання”.
В результаті виникають відчуття, що одна частина музики швидше “йде” , а інша — “пливе” “ріка над рікою”.
Відсутність остаточної розв’язки.
Композиція не прагне класичної каденції і явного завершення, а утримує стан постійної наближеності до розв’язання.
Найважливіший момент.
У цій композиції дихтон не симетричний. Тобто ритм ≠ гармонія за “силою впливу”.

Потік І
Роль – Ритмічний, Стабілізатор
Потік ІІ
Роль - Гармонічний, Дестабілізатор негармонійностей