Дякую за увагу і підтримку. Тут, звісно, є, що додавати і додавати.

Так, дякую за труди читання і вникання в щось ілюзорно нове, бо ж автори подібним методом часто користуються, хоча, певно, і назви він конкретно ще не мав.
То питання важливе, а чому так, а не інакше. Напевно, можна й інакше. Але тут є важливий момент - головного: динаміка взаємодії течії явного і течії неявного, що остаточно гармонійно вирішується за межами конкретного твору. Звідси і "подвійність" сфер сприйняття того, що в творі, хоча вони і створюють поліфонію взаємин, але як наслідок, переростаючи просту дифузії звуків (асоціації з музикою) та філософію дихотомії. Бо ж дихотомія таки залишається в конкретному цілому, розділяючи його на дві взаємовиключні та сукупно вичерпні частини. Що в ідеалі, наприклад, словесність і авторський задум, коли вони повністю ідеально цілісні і завершені в кінці.
Зовнішній спостерігач-сприймач дійсно має велике значення, але це вже, нмсд, вихід за безпосередній творчо-мистецький метод - і стосується усього мистецтва. Але якщо створювати певний мистецький артефакт вже беручи до уваги спостерігача ( а не допускаючи все різноманіття людського сприйняття), то це дійсно виходить за межі суто подвійності. І це точно надзавдання.

я безмежно поважаю Ваш інтелект
це правда, це не якась-там моська із шавкою

будь ласка, ось початок славетної бетговенської
симфонії №5 та да да дам
оце власне, про що ми говоримо трохи тут

але послухайте, як розвивається ця тема надалі



будь ласка, це ж доступно

так, із цікавістю переслухав. І, як на мене, Людвиг Ван все вже вирішив усередині самої симфонії, пройшовши з героєм шлях від трагічних обставин до переможного заверешення. Тобто, в більшості мало би залишитися враження щодо вирішень самої симфонії, тим більше, що бравурність завершення, ніби якраз і припиняє подальші тонкощі.

О так - Сонце Місяць - чудовий приклад. І він, як на мене, не вирішується внутрішньо, а кожен раз шукає гармонії ззовні. Тоді це в моєму потрактуванні дихтонія явного і неявного. Тобто кінець - який постійно гармонійно віддаляється при наближенні нашої уваги.
Те саме я б сказав і про пентаграму, чи зірку Давида, чи образ Ісуса....

я вірую в Ісуса, тому що Ісус красивий
я не вірую в Юду, але я розумію що він є ігреком до ікса
мені трохи прикро, що ігрек не ікс
а Місяць не Сонце

я не мав на увазі бути Місяцем

просто кохана жінка моя звала мене так, Сонцем

але ж сайт
проформа
Ім'я будь ласка, Прізвище

ну, окей

ну
є античні пластики із білими очима
із одного боку

а є війна війна війна
і вогонь вогонь
із іншого

Поліхтон, як розширення дихтону, - гарне рішення, але там тонкощів на порядок має бути більше реалізовано. )
Аби, наприклад, не впасти в хаос постмодерну.

Між іншим - прекрасна ідея - вирішення дихтонією і неймовірно фантастичною в реалізації поліхтонією застійної проблематики постмодерну (саме його, а не постмодернізму).

Саме так, але з огляду на гармонії, що виникають після створення мистецького артефакту навколо нього, щоби ці гармонії хоч якось контролювати (сприйняттям наприклад) варто починати з меншого? Тобто з простішого дихтону, відтак, задумуватися і про поліхтон. Бо тоді може йтися і про внутрішнє розділення в сприйманні (в сприймача), а це складна річ для мозку.

я півжиття читав гофмана

дивіться

він у найвищому свому всьому йде від музики
візьмімо бетговена
(гофман дуже його любив, вони типу сучасники)

тобто, ось є ідея Кота Мурра

кіт собі, вчений, при письменстві, графоманить там
пописує

його не надто вибагливі творіння пишуться на аркушах
які треба прокласти іншим папером для просушки
цим нещасним у свою чергу папером
стає рукопис невимовних страждань
капельмейстера йоганеса крейслера
котрий так і не знайшов собі належного місця в цім житті

видавець без поняття публікує це все вперемішку

сатанинська іронія в цім всім, однак, але, незважаючи на

це все музика, це, якщо завгодно бетговен, це полівсесвіт

це полі і пост культура взагалі вся
це неосяжно

але це божественно

Звичайно, ніхто не проти, але намагаємося зараз структуруватися поза відомим, оцінити оте все, що виходить за рамки означень, і не є хаосом.

о так, але як розвести філістерського кота і геніяльного бетговена
воно ж усе перемішане тупо

Згоден, та наразі, як я зрозумів з нашого плідного спільного коментування, - ми зараз вдало кидаємо погляди кудись за постмодерн, знаходимо шляхи відділити хаос від гармонії, розширюючи її бачення, і шукаючи ключі до неї не лише в замкнутій цілісності довершеного твору.